«Стосовно Росії я не робив би довгострокових прогнозів, але там немає жодного прояву оптимізму»
Мізки відійшли, люди сповнені насильства. Вони готові закривати очі на будь-яке зло».
Інтерв’ю естонського аналітика з питань зовнішньої розвідки Андреса Восмана, з’явилося на сторінках естонського ЗМІ Eesti Ekspress кілька місяців тому. І не могло не привернути до себе уваги великої аудиторії не лише в самій Естонії, але й за її межами. Адже розміщений також на сторінках в деяких європейських ЗМІ у перекладі. Йдеться про те, що таке нинішня РФ, як вона виправдовує свої вчинки на світовій арені і їх причини, що призвели до нападу на Україну. Питання А. Восману ставив естонський журналіст-розслідувач Хольгер Роонемаа. Він звертає увагу читача, що розмова відбувалася напередодні операції США у Венесуелі. Не менш цікаво, що з моменту їхнього спілкування минув деякий час і можна переконатися у об’єктивності міркувань і висновків аналітика, який тривалий час аналізував розвіддані про Росію у Службі зовнішньої розвідки Естонії (EFIS), а сьогодні виконує обов’язки естонського посла в Ізраїлі.
Якщо порушувати тему багаторічної російсько-української війни, то слід звертати увагу на те, коли російське суспільство вже почало активно цікавитися: чи буде обіцяна перемога? Бо пересічним росіянам вже дошкуляють побутові труднощі і багато хто вже по-справжньому переймається загальним майбутнім Росії. Та більшості російського суспільства все ж притаманна байдужість, воно навмисно відстороняється від проблем, не в останню чергу через те, що російське керівництво не припиняє промивання їхніх мізків. Тому росіяни не мислять масштабніше чи соціально. Це, безумовно, проявляється в самоцензурі. Багато в чому Росія давно повернулася до радянської епохи. Питання лише в тому, чи зараз 1937-й, чи 1984-й рік, тобто, чи буде ще гірше, чи дно вже досягнуте і розпочнеться «перебудова». Та найближчим часом такого не станеться. Водночас щодо ключових подій в Росії, то вони відбувалися з коротким запалом. Тому тут будуть зайвими довгострокові оптимістичні прогнози. Бо мізки відійшли, росіяни сповнені насильства. Вони готові закривати очі на будь-яке зло.
Кінець цього (російського) режиму може настати лише тоді, коли люди вийдуть на вулицю через те, що в холодильнику нічого не залишилося. І тоді Путіну настане кінець. Хто б не прийшов після нього, він не зможе запобігти безладдю. Увага Росії, безумовно, деякий час буде зосереджена на внутрішніх проблемах, а це неприємно для будь-якої диктатури.
Угрупування Путіна з пристрастю стежить за тим, що відбувається в суспільстві, за суспільними процесами та настроями, контролює події в Росії. Зокрема, отримує в режимі реального часу огляд того, що діється в місцевих муніципалітетах, поселеннях. Адже кожна диктатура боїться втратити контроль і тому вдається до методів стеження. У такому випадку Кремль прагне пом’якшити потенційну напруженість з ймовірно радикалізованими або розчарованими чоловіками, які повертаються з війни, і використовує у такій справі навіть православну церкву, релігійні рухи, включно з неоязичнецтвом. Адже незабаром буде необхідно вирішувати фундаментальні проблеми суспільства. Так, настане час, коли сотні тисяч російських чоловіків прийдуть, вимагаючи протезів, надання статусу героя, поважних посад. До того ж у руках громадян після війни буде чимало стрілецької зброї… Росія вже сьогодні просто не готова дати собі раду з поширенням у суспільстві алкоголізму, посттравматичними стресовими розладами. Бо навіть рівень російської охорони здоров’я далекий від належного. Тому кінець війни буде для Росії несолодким.
Великі надії покладаються на застосовані проти Росії санкції. Якщо їх скасування і принесе їй полегшення, то лише на короткий час. Бо у довгостроковій перспективі Росія зазнає фундаментальних проблемам, пов’язаних, перш за все, з економікою. Через її стагнацію протягом останніх 15 років Росія все більше стає підконтрольною Китаю. Вона має нафту, газ, рідкісноземельні метали, але вона не може сама нічого [значущого] виробляти. Якщо це поки що не зачіпає її військової промисловості, то відчутне для російської економіки, що помітно відстає від економіки міжнародної, де ключові слова сьогодні – штучний інтелект, розумні технології, міжнародна взаємодія на науковому рівні. У цій великій грі Росія останніми роками сильно відстає, і це турбує навіть естонську спільноту, яка у постійній тривозі від того, що знаходиться поруч із сусідом-серійним убивцею. Тому війна з росіянами цілком можлива, а це означає, що путінська Росія потребує постійного моніторингу. Поки що Росія розв’язувати війну проти країн Балтії не планує. Бо такі країни у складі НАТО, а Росія серйозно ставиться до статті 5.
Дуже відома так зв. російська система дій з її певними особливостями: загальні накази «згори донизу», після чого деякі чиновники з нижчим за середній IQ виконують ці накази, а іноді й імпровізують, сподіваючись прислужитися цареві. А це не виключає різних помилок, що досить небезпечно. Бо прорахунок Москви – найбільша з небезпек. Це видно по діях щодо України, яку Путін прагнув повернути у московське лоно з першого дня. І хоча Росія наразі не має наміру окупувати частину Балтії, але з часом це може змінитися. І першими про це повідомлять органи розвідки, адже їх завданням є щоденна перевірка та підтвердження цих припущень.
Ще одна важлива тема – бажання Росії зберегти Балтійське море для себе якомога безпроблемнішим та судноплавнішим. Тому що російський експорт, а також сполучення з Калінінградом залежать від стабільності Балтійського моря. Інциденти на Балтійському морі останніх років були спричинені переважно збігом обставин – значно збільшеним судноплавством у російському напрямку, невідремонтованими суднами та екіпажами з низьким рівнем професіоналізму, більшою кількістю підводної інфраструктури, ніж раніше, більшою увагою громадськості. Підводні кабелі перерізалися зламаними якірними пристроями в штормових умовах і раніше. Водночас, що довший час Захід колективно дозволятиме тіньовому флоту знаходитися у Балтійському морі, то більша ймовірність того, що це лише питання часу, коли ще щось схоже трапиться.
Щодо так званої різноманітності поглядів у європейської спільноти на поточну ситуацію, яка нині склалася внаслідок таких подій, що охопили не лише Європу. Ситуація не ідеальна, бо Європа часто не одностайна у своїй реакції на поточні події. Але в цілому переважає їх відносна готовність підтримати Україну.
Сьогодні відбувається велика кількість переговорів і досягаються певні домовленості, якими нині насичена політична діяльність державних урядів. Вони не завжди закінчуються необхідними здобутками. Російське суспільство таку діяльність сприймає по-своєму, бо загалом відзначається сарказмом, що залишився ще з радянських часів, коли не можна було вірити всьому, про що пишуть засоби масової інформації. В Росії просто переважна більшість населення вважає, що не можна вести переговори із Заходом, не можна йому довіряти. Тому воно скептично ставиться до всіляких угод. І Захід також скептично сприймає Росію, яка дуже хитро використовує в переговорах різні важелі впливу. Одним з найбільших таких важелів є всілякі лестощі, обіцянки угод та інші супутні їм переваги. Переговірники західні повинні обов’язково це мати на увазі.
Щодо учасників переговорів, зокрема, про їх постійну зміну, як це буває з тими ж росіянами псевдоісториком Володимиром Мединським та Кирилом Дмитрієвим, у якого немає якогось дипломатичного досвіду. Путін використовує його стільки, скільки потрібно, і в якийсь момент, коли його внесок перестане бути корисним, він буде відсторонений. Дмитрієв – це ще один пішак, він точно не є вирішальним фактором у російській системі. Його поява спровокувала конкуренцію й серед інших російських гравців. Таким чином Путін використовує різні важелі впливу, чекаючи, хто буде більш результативний. У США та Росії цілі в переговорах зовсім різні. Якщо американці хочуть укласти угоду, чи то фінансову, чи то ділову, то Путін це використовує, але виходить з ідеологічної стратегії.
Велика частини сучасної адміністрації США вважає війну Росії в Україні неприємним відволікаючим фактором, який слід негайно припинити і вирішувати основні теми, будь то теми Південної Америки чи Китаю… А Путін у такому разі прагне укласти угоду на своїх умовах. Для нього контроль над Україною здається екзистенційним питанням його спадщини в російській історії. Україна — це тема, якою пристрасно переймається Путін вже понад 20 років. Він не історик, але здається, що вже з кінця 1990-х років вважає, що Росія не відновить свою велич без свого контролю України та Білорусі. Разом ці три країни, вважає він, є складовими так званого ядра Росії. Коли Путін говорить про велич і зростання Росії, про її кордони, то він має на увазі, перш за все, саме ці три країни. Бо нинішня війна, вважає він, триває не за Донбас чи земельний зв’язок із Кримом. Вона все ще ведеться за встановлення контролю над Києвом. І для цього не обов’язково завойовувати Київ, але потрібно обов’язково привести до державного керівництва проросійський уряд.
Якщо йдеться про наслідки переговорів, де вимагається від України відмовитися від Донбасу і інших певних непідкорених росіянами територій, то це може означати не більше, ніж паузу у війні, але не її закінчення. Путін не полишить своїх цілей, не відмовиться від своєї кінцевої мети. Та кінцева мета не виглядає більш реальною для Росії, ніж це було чотири роки тому. Якби було запроваджено нові жорсткі санкції, то Росія не була б такою самовпевненою. Якщо у світі станеться якийсь економічний катаклізм, який призведе до зниження цін на нафту, то стійкість Росії стане ще більш крихкою.
Щодо України, то вона вже тривалий час знаходиться у дуже непростій ситуації. Її проблема, перш за все, у нестачі персоналу, але не має ознак того, що вона буде готова здатися. Бо українці знають, якою буде альтернатива, тому у них немає вибору. Завдяки європейській підтримці Україна може встояти. Та це не означає, що зробити таке буде легко, або що Україна не втратить якихось своїх територій.
Якщо ж обговорювати питання про надання гарантій безпеки для України, то Росія ще зважає на статтю 5 НАТО і не наважиться зараз її перевіряти на практиці. Ключове питання полягає в тому, чи готові гаранти воювати з Росією задля безпеки України. Якщо так, то гарантії можна вважати надійними.
У США нещодавно затверджено нову Стратегію національної безпеки, де йдеться про цивілізаційне стирання Європи, про те, що їй бракує впевненості у відносинах з Росією тощо. Якщо з висновком про відсутність у Європи впевненості можна погодитися, як і з тим, що за часів Трампа будь-який стратегічний документ не мав тієї цінності, яку мав би в інший час, то слід зауважити, що Трамп не діє в рамках написаних чиновниками стратегій. Весь зміст цього документу відрізняється від документу попереднього. І тут питання: наскільки він насправді програмний чи стратегічний? Адже у ньому чимало гасел, характерних для руху MAGA.
Конгрес також ухвалив Закон про національні оборонні повноваження (NDAA). З точки зору Вашингтону, країни Балтії можна вважати еталоном добрих союзників. Той факт, що американську фінансову допомогу для інвестицій у оборону країн Балтії було закріплено, можна вважати важливою віхою.
Це підтверджує фінансування Балтійської ініціативи безпеки, яке, порівняно з попереднім періодом, навіть зростає. Тому не варто перейматися позицією Америки в Європі.
Естонський аналітик не вважає, що сьогодні можна обговорювати питання про кінець НАТО. Тема така, ймовірно, не є найнагальнішою для вашингтонських політиків на даний момент, але через кілька років може знову виникнути ситуація, коли НАТО знову стане дуже актуальним і у Вашингтоні, наприклад, через Китай. Зараз важко сказати, що у Москви був би намір перевірити НАТО у зв’язку з новою адміністрацією Америки чи її нібито слабкістю. Росію дещо більше непокоїть непередбачуваність вчинків Д. Трампа, бо він готовий застосовувати військову силу в різних місцях світу.
Підготував Олег Махно.
Першу версію естонською мовою опублікував Eesti Ekspress.
