Під захистом чи під наглядом: хто відповідатиме за безпеку російського генералітету?

Вбивства російських генералів викрили проблему, значно серйознішу за прогалини в їхній охороні. У російських силових структурах виникла суперечка щодо того, хто має охороняти найвище командування. З одного боку, армія потребує підтримки, з іншого — побоюється передати генералів під опіку ФСБ. Адже охорона означає не лише захист від замаху, а й повний доступ до життя, контактів та слабких місць людини, яку охороняють. Тому суперечка щодо охорони генералітету фактично звелася до питання про те, хто контролюватиме російську військову еліту.

Серія замахів на російських генералів — це не лише доказ ефективності українських спеціальних операцій. Це також сигнал про проблеми всередині російського силового блоку. Російські воєначальники потребують посиленої охорони, але захист з боку ФСБ означав би для них не лише фізичну безпеку. Він також означав би нагляд, контроль за їхніми маршрутами пересування, помешканнями, контактами, родинами, фінансами, слабкими місцями та неформальними зв’язками. У державі Путіна така охорона може бути водночас своєрідною «парасолькою» та «нашийником».

Зарубіжні експерти, посилаючись на дані з розвідувальних джерел, зазначають, що російська армія хоче, щоб ФСБ гарантувала фізичну безпеку генералів, тоді як сама служба не поспішає брати на себе таку відповідальність. Це не технічна суперечка щодо процедур охорони, а конфлікт через владу, контроль і довіру між армією та спецслужбами. Суперництво у стані російських силових структур має глибоке коріння: спецслужби не довіряють армії, а армія не довіряє спецслужбам.

Убивства викрили слабкість системи

Убивства високопоставлених російських військових є особливо небезпечними для Кремля, оскільки підривають одну з основних засад путінської держави: переконання, що апарат безпеки контролює власну територію. Так, начальник військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту ЗС РФ генерал-лейтенант Ігор Кирилов загинув 17 грудня 2024 року в Москві внаслідок вибуху заряду, захованого в електросамокаті. У квітні 2025 року в Московській області загинув заступник начальника Головного оперативного управління Генерального штабу ЗС РФ генерал-лейтенант Ярослав Москалік, чий автомобіль підірвали. 9 червня 2026 року в підмосковній Балашисі вибух боєприпасу під BMW забрав життя начальника Управління постачання ракетами та артилерійськими боєприпасами Головного ракетно-артилерійського управління МО РФ генерал-лейтенанта Даміра Давидова [1].

Ця ситуація для Кремля є особливо незручною, оскільки частина замахів відбувалася не на фронті, а в Москві чи її безпосередньому оточенні. За даними незалежного російського порталу Mediazona, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну підтверджено загибель щонайменше п’ятнадцяти російських генералів: п’яти генерал-лейтенантів, семи генерал-майорів та трьох колишніх генералів [2]. Частина з них загинула під час ракетних ударів, атак дронів, катастроф або боїв на фронті, але особливо вразливими для іміджу Кремля стали ліквідації генералів, здійснені в глибині Росії.

Тому охорона генералітету перестала бути суто технічним питанням і стала випробуванням ефективності усього російського апарату безпеки. Якщо держава не здатна забезпечити безпеку високопосадовців Генерального штабу, військової логістики, родів військ чи навіть ГРУ [3] в Москві та Московській області, це означає, що війна проникла в саме серце російського державного апарату. Для армії це — фізична загроза. Для Кремля — ризик деморалізації військових. Для ФСБ — потенційна відповідальність за поразку, яку ця служба не хоче брати на себе.

ФСБ не означає нейтральної охорони

Суть проблеми полягає в самому характері російської ФСБ. Це не класична структура особистої охорони, основним завданням якої є фізичний захист визначених осіб. Це — один із головних інструментів забезпечення внутрішньої безпеки Російської Федерації, що поєднує функції контррозвідки, розвідки, боротьби з тероризмом, протидії корупції, слідства та політичного нагляду. ФСБ відповідає не лише за виявлення внутрішніх і зовнішніх загроз, а й за контроль лояльності державного апарату, Збройних сил, оборонного сектору та еліт. Тому передача їй охорони генералів означала б щось більше, ніж просто посилення їхньої фізичної безпеки. Це було б формальним втручанням контррозвідувального апарату в повсякденне життя генералітету: маршрути пересування, контакти, службові взаємовідносини, приватне оточення та неформальні зв’язки.

Особливе значення тут має Департамент військової контррозвідки (ДВКР) ФСБ, який здійснює нагляд за російськими Збройними силами та іншими воєнізованими структурами. Його роль не обмежується виявленням іноземних шпигунів чи протидією диверсіям на військових об’єктах. ДВКР діє всередині армії, контролює доступ до державної та військової таємниці, слідкує за лояльністю військовослужбовців і співробітників силових структур. Для цього офіцери ДВКР вербують агентуру, яка збирає інформацію про настрої у військових колективах, в їхньому оточенні та вивчає підозрілі контакти.

Цей механізм має глибше, історичне підґрунтя. У багатьох пострадянських державах військова контррозвідка сприймалася і досі сприймається не лише як інструмент захисту армії від іноземних спецслужб, а й як інституція, що шукає слабкі місця та компрометуючі матеріали щодо командного складу. У такій моделі армійський офіцер не сприймає військову контррозвідку як нейтрального гаранта безпеки. Він може бачити в ній структуру, яка спочатку забезпечує йому захист, потім збирає інформацію про його життя, контакти, майно та слабкі місця, а згодом може використати ці дані у внутрішніх розбірках владного апарату.

Додаткову недовіру може викликати особа нинішнього керівника ДВКР. Генерал Іван Ткачов [4] асоціюється з діяльністю ФСБ у сфері внутрішньої безпеки, що супроводжувалася резонансними корупційними справами, клановими конфліктами та боротьбою за вплив серед російських еліт. Для військових це має принципове значення. Охорона, організована структурою на чолі з такою особою, могла б сприйматися не як захист від замаху, а як початок глибшого вивчення їхніх слабких місць, зв’язків та політичної благонадійності. З погляду російських генералів, служба, покликана їх захищати, була б не лише запобіжним заходом проти замахів з боку України. Вона була б також інституцією, здатною повністю контролювати їхнє життя, створюючи політичні, кримінальні та фінансові ризики. А це може зруйнувати кар’єру, призвести до судового переслідування та позбавити статків.

Спецслужби України ліквідують російських генералів, а ФСБ саджає їх до в’язниці

За влучним висловом російського блогера Максима Каца, російським військовим слід більше боятися ФСБ, ніж українських спецслужб і ЗСУ. Україна ліквідує генералів спорадично, тоді як ФСБ значно швидше доставляє їх до в’язниці, в чому і полягає суть путінської системи.

Прикладів не бракує. У квітні 2024 року заступника міністра оборони Тимура Іванова затримали співробітники Слідчого комітету та ФСБ за звинуваченням в отриманні хабарів. За даними ЗМІ, справа Іванова стала результатом діяльності контррозвідувального підрозділу ФСБ [5]. Потім відбулися чергові затримання, зокрема колишнього заступника міністра оборони генерала армії Дмитра Булгакова, який протягом 14 років відповідав за тилове забезпечення. Його звинуватили в корупції та створенні системи постачання для ЗС РФ неякісних товарів за підвищеною ціною. Судовий процес ще триває. До цього додається справа колишнього командувача 58-ї армії генерал-майора Івана Попова, якого засудили на п’ять років позбавлення волі за розкрадання металопрокату на суму понад 100 мільйонів рублів. Варто нагадати, що Попов раніше публічно критикував командування ЗС РФ за ситуацію на фронті, тому зараз він стверджує, що справа мала політичний характер.

Для російського генералітету одним із найбільших ризиків є те, що війна створила величезний грошовий обіг: оборонні замовлення, ремонти, логістика, військове будівництво, постачання, контракти, грошові потоки між армією, промисловістю та посередниками. Тож кожен воєначальник діє в оточенні інтересів, залежностей і потенційних звинувачень. Якщо ФСБ отримає повну картину його повсякденного життя, то це може дуже легко перейти від охорони до оперативної справи, від оперативної справи до кримінального провадження, а від нього — до обвинувального вироку (у разі, якщо спецслужбі не вигідніше тримати людину «на гачку», ніж довести справу до суду).

Армія потрібна, але вона не може стати самостійною

Недовіра Кремля до генералітету вписується у ширшу логіку російської політичної системи, в якій армія залишається необхідним інструментом ведення війни, але не може стати самостійним центром впливу. Влада потребує воєначальників, здатних діяти на фронті, але водночас побоюється їхньої популярності, авторитету серед солдатів і здатності до самостійної політичної діяльності. Це добре ілюструє аналіз Center for European Policy Analysis, який свідчить, що Путін особливо побоюється ефективних генералів, оскільки військовий успіх може забезпечити командиру впізнаваність, власний авторитет і підтримку в армійському середовищі.

Розбудова системи контррозвідувального забезпечення [6] та політичних наглядачів [7] в армії свідчить про те, що Путін побоюється за лояльність як командного, так і рядового складу. Йдеться не лише про пропаганду, а й про контроль над настроями, намірами та поведінкою в армії, щоб вона не перетворилася на потенційну політичну загрозу.

Путч Євгенія Пригожина лише підкріпив цю логіку. Похід ПВК «Вагнер» на Москву змінив те, як російські еліти сприймають стабільність системи. Пригожин створив воєнізовану структуру, сформував власний інформаційний простір, медійну інфраструктуру та мережу особистої лояльності. У такий спосіб він продемонстрував, що таке парамілітарне угруповання, якщо воно набуде політичної суб’єктності, може з інструменту Кремля перетворитися на загрозу для самого центру влади.

Зважаючи на це, популярність військових командирів у російській політичній системі розглядається не як перевага, а як ризик. Від самого початку війни Кремль намагався тримати відомих і популярних генералів подалі від центру суспільної уваги. Прикладом є колишній Головнокомандувач Повітряно-космічними силами ЗС РФ генерал армії Сергій Суровікін (відомий як «Генерал Армагеддон»). Протягом деякого часу його презентували як ефективного командира, але потім медійну присутність цього воєначальника швидко обмежили, а після заколоту Пригожина він узагалі зник із публічного простору [8].

Федеральна служба охорони як компроміс

Саме тому в російській політичній системі мав з’явитися проміжний варіант. Оскільки генерали потребують охорони, але водночас можуть побоюватися жорсткого контролю з боку ФСБ, взяття їх під опіку Луб’янки не виглядало прийнятним. Одним із можливих компромісів була б передача функції охорони генералітету Федеральній службі охорони (ФСО), яка, на відміну від ФСБ, функціонує за іншою логікою. Це структура, що забезпечує безпеку найвищих посадових осіб держави та відповідає за спеціальний зв’язок. Тому для генералітету варіант, пов’язаний з найбільш близькою до Путіна і впливовою спецслужбою [9], міг би бути менш ризикованим, ніж охорона від ФСБ. Він обмежував би найбільш токсичний у політичному плані елемент: щоденну присутність співробітників контррозвідки поруч із найважливішими воєначальниками.

За даними ЗМІ, після ліквідації в Москві у грудні 2025 року начальника Управління оперативної підготовки ГШ ЗС РФ генерал-лейтенанта Фаніла Сарварова начальник ГШ ЗС РФ генерал армії Валерій Герасимов запропонував Путіну провести нараду, присвячену охороні вищого офіцерського складу. Представники російських силових структур нібито перекладали відповідальність один на одного за проколи, що стали можливими через операції українських спецслужб. А Герасимов критикував ДВКР за те, що цей підрозділ ФСБ не зміг передбачити та попередити замахи.

Директор ФСБ Олександр Бортніков захищався, стверджуючи, що систематичне запобігання таким атакам є неможливим. Зі свого боку міністр оборони Андрій Білоусов заявив, що відомство не має власної структури, відповідальної за фізичну охорону вищих офіцерів. Головнокомандувач Росгвардії Віктор Золотов зазначив, що не може виділяти ресурси свого самостійного федерального органу виконавчої влади на охорону військових, підпорядкованих МО.

Як повідомляють інформовані джерела, щоб знайти вихід із цієї патової ситуації, Путін провів зустріч із директором ФСО генералом армії Дмитром Кочнєвим, в результаті чого було ухвалено рішення про розширення списку осіб, яким належить право на державну охорону. Раніше це стосувалося самого Герасимова, а тепер під охорону візьмуть практично всю верхівку ГШ ЗС РФ на рівні його заступників (зокрема начальника ГРУ адмірала Ігоря Костюкова), а також начальника Військової академії ГШ генерал-полковника Володимира Зарудницького та начальника Національного центру управління обороною РФ генерал-лейтенанта Станіслава Гаджимагомедова.

Для Кремля це був би компроміс між прагненням посилити контроль над армією та небажанням передавати всю систему військової безпеки під прямий контроль ФСБ, щоб спецслужба сама не стала потенційним центром впливу. Зі свого боку армія отримала б рішення, менш обтяжливе для себе, тобто збереження певної дистанції від прискіпливої уваги контррозвідки. А ФСБ уникла б відповідальності за кожний черговий промах в охороні військових. Путін зберігав би контроль над тим, хто потрапляє під особливу «парасольку» державної охорони та на яких умовах.

Цей також вписується у процес розширення чисельності співробітників ФСО під час війни. За даними експертів, граничну чисельність штатних посад центрального апарату ФСО збільшено з 785 до 812 осіб. Це буде четверте розширення спецслужби з початку повномасштабного вторгнення в Україну. Сама по собі ця цифра не доводить, що ФСО масово перебирає на себе охорону генералів, але добре ілюструє загальну тенденцію: Кремль розширює не лише апарат репресій і контррозвідки, а й структури, відповідальні за охорону найвищого керівництва країни.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Колаж: https://www.pravda.com.ua/ Андрій Калістратенко

Примітки:

[1] У медіа фігурувала інформація про різні військові звання Даміра Давидова: від полковника до генерал-лейтенанта. Зважаючи на його вік (1969 рік народження) та посаду, можна припускати, що він все-таки мав звання вищого офіцерського складу.
[2] За іншими даними, загинув 21 російський генерал. Лише частина з цих втрат офіційно підтверджена владою РФ.
[3] На початку лютого 2026 року у Москві скоєно замах на 1-го заступника начальника ГРУ ГШ ЗС РФ генерал-лейтенанта Володимира Алексєєва, який був лише поранений.
[4] Генерал-лейтенант Іван Ткачов змінив на посаді начальника ДВКР генерал-полковника Миколу Юр’єва, якого відправили у відставку після ліквідації начальника військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту ЗС РФ генерал-лейтенант Ігоря Кирилова. Його загибель Володимир Путін назвав тяжким проколом спецслужб і наказав покарати винних.
[5] Тимуру Іванову було висунуто звинувачення в отриманні хабаря в особливо великих розмірах (понад 1,18 млрд рублів) від підрядників МО РФ в обмін на будівельні контракти. Влітку 2022 року він був призначений відповідальним за «відбудову» зруйнованого росіянами Маріуполя. У ЗМІ та експертних колах активно обговорювалася версія, що справжньою причиною затримання могла бути державна зрада, а корупційна справа використовувалася як публічне прикриття. У липні 2025 року його було засуджено до 13 років колонії суворого режиму. Також суд конфіскував усе його майно (включно з нерухомістю та рахунками) на суму понад 2,5 млрд рублів.
[6] У зв’язку з війною проти України чисельність особового складу ДВКР ФСБ була суттєво збільшена. Це пов’язано з необхідністю контролювати збільшену чисельність ЗС РФ і проводити фільтраційні та контррозвідувальні заходи на окупованих територіях України. ДВКР посилив контроль за настроями серед мобілізованих і військовослужбовців, а також повернувся до практики часів радянського «СМЕРШу» (боротьба з дезертирством, шпигунством та інакодумством). На тимчасового окупованих і прикордонних територіях сформовані додаткові управління військової контррозвідки.
[7] У травні 2019 року у ЗС РФ було відновлене Головне військово-політичне управління, основне завдання якого полягає в пропаганді, агітації та психологічній роботі серед особового складу. Історичним попередником цього органу була радянська система військово-політичних органів.
[8] Генерал армії Сергій Суровікін у 2024 р. призначений керівником групи російських військових спеціалістів в Алжирі.
[9] До складу ФСО входить Служба безпеки президента (СБП) РФ, яка має окремий статус та широкі повноваження. Багато співробітників СБП, особливо ті, хто відповідав за особисту охорону Володимира Путіна, згодом призначалися на високі посади у силових структурах, спецслужбах та адміністративних органах. Так, колишній керівник СБП Віктор Золотов у 2016 році був призначений командувачем Національної гвардії РФ. У цілому, служба в СБП сприймається як потужна кар’єрна платформа для просування на верхівку російської влади.