«Пастка сприйняття»: чому політики та розвідка зазнають стратегічних провалів

У сучасній архітектурі державної безпеки існує глибоко вкорінена ілюзія: вважається, що володіння секретною інформацією автоматично гарантує правильність ухвалених стратегічних рішень. Історія доводить зворотне — вище політичне керівництво держав, спираючись лише на оцінки спеціальних та розвідувальних служб або, навпаки, ігноруючи їх, регулярно опиняється в полоні стратегічних прорахунків із катастрофічними наслідками. 

Цей феномен має двосторонній характер. З одного боку, навіть найпотужніші розвідки світу часто страждають від внутрішнього дисбалансу — почасти висока майстерність у здобуванні інформації може межувати з критичною слабкістю її аналітичної обробки. З іншого боку, політики часто виявляються нездатними або не бажають адекватно сприймати навіть найточніші попередження розвідок, керуючись власними догмами чи політичною доцільністю.

Ідеологічна зашореність та пошук «зовнішнього ворога»

Організаційна культура спецслужб, особливо тих, що виросли з радянської системи, історично націлена на репресивну функцію та перманентний пошук ворогів. Як свого часу зазначав Лаврентій Берія, характеризуючи НКВС, ця система за своєю природою орієнтована на виявлення загрози, що автоматично формує специфічний метод аналізу: при виникненні будь-якої внутрішньої кризи спецслужби насамперед шукають «зовнішній слід», ігноруючи реальний стан справ.

Яскравим прикладом такої аналітичної сліпоти стали події в Угорщині 1956 року. Радянський Союз мав у країні колосальну інфраструктуру: війська, радників КДБ, партійних представників та розгалужену агентурну мережу [1]. Інформації про наростання глибокого суспільного невдоволення було більш ніж достатньо [2]. Проте радянська система виявилася абсолютно нездатною зрозуміти природу того, що відбувається. Замість аналізу повстання як масового внутрішнього руху, Москва інтерпретувала події через звичну та зручну схему «західної провокації» та контрреволюції. Це класичний приклад того, як ідеологічна модель виявляється сильнішою за реальні емпіричні дані.

Аналогічна ситуація повторилася і перед розпадом СРСР. КДБ детально фіксував економічну деградацію, підйом національних рухів, політичну нестабільність та зростання протестних настроїв. Проте радянська система в цілому виявилася неспроможною побудувати адекватну модель того, як ці розрізнені процеси можуть з’єднатися та призвести до зникнення самої держави [3]. Спецслужби бачили окремі елементи реальності, але модель їхньої взаємодії була критично слабкою.

Світові провали: від «браку уяви» до «підтверджувального упередження»

Коли аналізуються стратегічні провали, провину часто покладають на спецслужби. Іноді це відповідає дійсності. Наприклад, у 1978 році американські спецслужби не змогли спрогнозувати Ісламську революцію, оскільки були зосереджені на технічних аспектах шпигунства та офіційних контактах із шахською елітою, повністю проґавивши вибуховий потенціал релігійних низових рухів [4].

Ізраїльські спецслужби, попри наявність розгалуженої агентурної мережі, припустилися трагічних помилок, перебуваючи в полоні певних «концепцій» (упередженого переконання, що супротивник не наважиться на атаку за поточних умов), що призвело до раптових нападів у 1973 році (Війна Судного дня) [5] та у 2023 році (атака угруповання ХАМАС) [6].

Перед терактами 11 вересня 2001 року американські спецслужби постраждали від «браку уяви» (нездатності повірити у можливість використання цивільних літаків як зброї всередині країни). У 2003 році ситуація дзеркально змінилася на «підтверджувальне упередження»: політики вимагали від розвідувального співтовариства лише тих даних, які б виправдовували вже прийняте рішення про вторгнення в Ірак через нібито наявність там зброї масового знищення [7].

Такі випадки траплялись і в Україні, коли розвідувальні органи не володіли випереджувальною інформацією про спланований напад Російської Федерації на нашу державу 24 лютого 2022 року та спростовували аргументовані попередження західних партнерів [8].

Проте історія знає багато інших прикладів, коли розвідка ефективно виконувала свою роботу, але політичне керівництво заплющувало очі на серйозні факти.

Так, 22 червня 1941 року можна вважати одним із найбільш показових прикладів політичної сліпоти. Радянська розвідка чітко та систематично фіксувала підготовку Німеччини до війни проти СРСР, передаючи конкретні дані про терміни та напрямки можливого удару. Проте вище політичне керівництво СРСР проігнорувало ці попередження, оскільки вони суперечили тогочасній дипломатичній грі та особистим переконанням Йосипа Сталіна. Результатом стала катастрофа перших місяців війни.

У сучасній історії, як відомо, президент США фактично проігнорував доповіді та застереження деяких очільників розвідувальних органів про загрози від завдавання ударів по Ірану спільно з Ізраїлем та небезпеку від втручання у війну. Дональд Трамп, керуючись власними політичними інтересами, вирішив інакше, що з цього вийшло — всім очевидно.

Небезпека «оперативників» при владі та межі аналітики

Найбільшу загрозу для стабільності та майбутнього держави становить ситуація, коли до вищих ешелонів влади приходять офіцери спецслужб середньої ланки, чия професійна діяльність була зосереджена виключно на агентурно-оперативній роботі: вербуванні, зборі конфіденційних даних та проведенні спеціальних заходів. Такі особи, попри свою вузькопрофесійну майстерність, не мають досвіду служби на посадах стратегічного рівня, де вимагається вміння аналізувати цілісну геополітичну картину та складні взаємозв’язки між державами, а не лише вибудовувати окремі тактичні схеми.

Аналітичний потенціал такої категорії керівників є критично обмеженим, оскільки він будується переважно на специфічних оперативних даних і часто ігнорує весь комплекс політико-дипломатичних, економічних та соціальних факторів. На відміну від збалансованого державного апарату, «оперативники» при владі схильні підміняти державне управління методами спецслужб. Така професійна деформація може бути вкрай небезпечною.

Найбільш виразним і трагічним прикладом цього є сучасна Росія. Політичний режим В. Путіна та його найближче оточення майже повністю сформовані з числа колишніх офіцерів КДБ СРСР. Будучи вихідцями з оперативних підрозділів середньої ланки, ці люди перенесли свою професійну деформацію на рівень державної політики. Їхній світогляд замикається на пошуку «зовнішнього сліду» та ворожих підступів при аналізі будь-якої проблеми, — саме він заважає їм бачити реальні внутрішні загрози та суспільні настрої.

Як результат, російське керівництво здатне розробляти та реалізовувати окремі успішні оперативно-тактичні кроки, проте через брак стратегічного мислення та аналітичної культури цей успіх майже ніколи не переростає у стратегічну перемогу. Замість створення адекватної моделі розвитку держави, вони залишаються заручниками ідеологічних схем та оперативних маніпуляцій, що зрештою веде систему до стратегічного глухого кута.

Штучний інтелект як інструмент подолання аналітичної кризи

Впровадження штучного інтелекту (ШІ) може допомогти подолати системні недоліки розвідки:

• ліквідація «модельного голоду» — ШІ здатний інтегрувати тисячі розрізнених сигналів у єдину динамічну модель, уникаючи прорахунків, подібних до тих, що сталися перед крахом СРСР;
• детекція викривлень — алгоритми можуть перевіряти звіти на наявність упереджень, вказуючи на факти, які суперечать офіційній версії про «зовнішній слід»;
• аналіз «сірих зон» — використання Big Data дозволяє бачити зміни в суспільних настроях глибше, ніж це робить класична агентура.

Синергія розуму: як цивільні «мозкові центри» можуть виправити помилки розвідки

Для того, щоб дані розвідки ставали фундаментом реальної стратегії, розвідувальні служби не повинні замикатися в собі, а ставати максимально відкритими мережевими системами, тісно співпрацювати між собою та з цивільними «мозковими центрами». Така горизонтальна взаємодія дозволяє вирішити низку ключових проблем:

• уникнення вузьковідомчих хибних оцінок та висновків;
• компенсація аналітичної слабкості — «мозкові центри» надають методологічний інструментарій, якого бракує спецслужбам, орієнтованим переважно на здобування секретів;
• вихід за межі секретності — на відміну від розвідки, цивільні аналітики враховують ширший спектр політико-дипломатичних деталей, якими володіє державний апарат, що дозволяє бачити картину в цілому;
• руйнування ідеологічних шаблонів — незалежні аналітичні центри здатні на неупереджений погляд, що допомагає виявити внутрішні причини криз замість звичного для спецслужб пошуку «зовнішнього ворога»;
• прогнозування взаємодії факторів — спеціалізація на складних моделях дозволяє «мозковим центрам» зрозуміти, як окремі економічні чи національні рухи можуть призвести до системного краху держави;
• технологічна підтримка — використання ШІ для аналізу відкритих джерел (OSINT) «мозковими центрами» створює об’єктивну противагу суб’єктивним агентурним даним.

Координація діяльності розвідувальних служб

За законами жанру, якщо в державі функціонує кілька розвідувальних служб, їхня діяльність потребує координації на вищому рівні. Це не забаганка, а вимога будь-якої раціональної системи управління. Варто зважити на те, що архітектура підпорядкування спецслужб у світі є різною: залежно від форми державного правління розвідувальні органи можуть підпорядковуватися як главі держави (президенту), так і главі уряду (прем’єр-міністру) — безпосередньо або через профільні міністерства. Зокрема, у більшості країн НАТО, а також в Ізраїлі розвідувальні служби традиційно підпорядковані саме очільнику уряду.

Проте, незалежно від конкретної моделі управління, перед вищим керівництвом країни завжди постає спільний виклик: як бути, коли кожен із очільників розвідувальних органів вирішує завдання автономно і доповідає розвідувальні дані, що не корелюються між собою? Які рішення може ухвалити глава держави чи уряду, якщо перед ним покладено протилежні за змістом розвідувальні оцінки та пропозиції? І чи спроможний лідер країни адресно ставити завдання конкретному органу, якщо не володіє об’єктивними даними про його реальні можливості?

Саме з цих причин у розвинених державах при главах урядів або президентах функціонують спеціальні координаційні органи з питань розвідки. Одне з їхніх основних призначень — систематизація, узагальнення та узгодження розвідувальних даних, щоб забезпечити перших осіб держави вивіреною, всебічно перевіреною інформацією та ретельно опрацьованими комплексними проєктами рішень. У такій системі координат вище політичне керівництво може почуватися впевненіше, а в разі виникнення суперечностей між різними спецслужбами — спиратися на доповіді керівника координаційного органу (на кшталт Управління директора Національної розвідки США).

Уроки для України: від оперативної тактики до стратегічного мислення

З огляду на досвід світових успіхів та провалів розвідувальних служб, деградацію аналітичної культури в РФ та деяких інших країнах світу, виходячи із низки супутніх чинників та спираючись на кращий світовий досвід, Україна має вибудувати власну модель стратегічного аналізу та прогнозування, яка б мінімізувала ризик «пастки спецслужб». Для цього критично важливими можуть бути такі кроки:

1. Забезпечення правильної координації розвідувальної діяльності через наявний інструментарій, організація комплексних розвідувальних оцінок із найважливіших питань національної безпеки, здійснення стратегічного аналізу та підготовки відповідних рішень. У складних ситуаціях, що супроводжуються браком достовірної інформації, неможливістю об’єктивної оцінки подій та їх розвитку, єдино правильним рішенням може бути залучення якомога більшої кількості суб’єктів аналізу та наявної у них інформації. Максимально високий ступінь інтеграції інформаційних ресурсів, помножений на технологію «мозкового штурму» фахових аналітиків, може пропорційно підвищити об’єктивність оцінки та ефективність відповідних пропозицій.
2. Перезавантаження агентурної розвідки (HUMINT). У сучасному інформаційно-цифровому світі роль джерела розвідувальної інформації суттєво змінилася. Тепер про процеси і тенденції у конкретній сфері чи ситуацію на об’єкті розвідувального інтересу можливо дізнатися в інший, менш витратний спосіб. Класична роль агента збереглася лише для виконання точкових завдань — добування секретної інформації з центрів підготовки та ухвалення рішень. Якщо керівник органу чи держави може чітко поставити завдання, при цьому спроби вирішити його в будь-який доступний спосіб унеможливлені — роль HUMINT набуває додаткового та важливого сенсу.
3. Розвантаження розвідувальних служб від виконання інформаційних завдань, які можна покласти на інші аналітичні інституції та експертні центри. Сучасний цифровий світ, зокрема ШІ, інтегровані інформаційні платформ та інші технології, відкриває широкі можливості для виконання завдань представниками цивільного сектору. Це означає, що розвідувальні органи можуть сміливо віддавати виконання окремих аналітичних завдань на аутсорсинг без розшифрування кінцевих цілей. Аналітики розвідувального органу можуть тим часом зосередити зусилля на виконанні інших завдань, які неможливо виносити назовні.
   Залучення незалежної аналітики та зовнішніх «мозкових центрів» є необхідним для подолання «ідеологічної зашореності» та розширення горизонту знань. Тільки неупереджена аналітика поза межами закритої системи здатна забезпечити багатовимірне бачення ситуації.
4. Інституційне розмежування розвідки та стратегії: розроблення державної стратегії повинно залишатися за вищим політичним керівництвом, яке має спиратися на аналітику цивільних міністерств та відомств, а не лише на дані спецслужб.
5. Запобігання «оперативній деформації»: формування кадрового резерву на стратегічні посади має відбуватися не лише за рахунок вихідців із силових структур. Досвід Росії демонструє, що прихід до влади «оперативників» без стратегічного досвіду веде до підміни політики «спецопераціями», що є шляхом до стратегічного глухого кута.
6. Технологічна модернізація аналізу: використання ШІ та OSINT-інструментів має стати стандартом не лише для розвідки, а й для цивільних аналітичних структур. Це дозволить уникнути «модельного голоду» та навчитися прогнозувати нелінійні наслідки взаємодії економічних, соціальних та воєнних факторів.
7. Двостороння підготовка персоналу. Якщо відповідальне керівництво держави хоче позбутися «пастки сприйняття» та не допустити стратегічних провалів, слід позбутися гордині, постійно вчитися та змінюватись. Тут стане в нагоді постійна підготовка не лише розвідників, а й, як не парадоксально, політичного керівництва держави. Це своєрідна «вулиця з двостороннім рухом», і що синхронізованішим буде цей рух, то кращим і безпечнішим стане результат. 

Україна має шанс побудувати систему, де розвідка не повинна в кожний момент часу «знати все та про все», але за необхідності може швидко інтегрувати перевірені додаткові ресурси та технології для того, щоб отримати необхідні знання широкого спектру. 

З іншого боку, політичне керівництво має довіряти розвідкам, послуговуватись їхніми оцінками та рекомендаціями, правильно використовувати цей інструментарій, спираючись на об’єктивну аналітику, розуміти, «що відбувається насправді» та ухвалювати відповідні державницькі рішення.

Висновки

Досвід світових спецслужб показує, що їхні можливості не варто переоцінювати, як і недооцінювати. Якщо прерогативою розвідувальних служб є здобування оперативної інформації, то розробка стратегії має залишатися виключно у сфері відповідальності політичного керівництва. 

Політики мають позбутися ілюзії власної безгрішності, навчитися основам розвідувальних технологій та уважно дослухатися до аналітиків розвідки, буквально «витискаючи» з них усі знання. Щоденні розвідувальні брифінги — лише одна з дієвих форм такої співпраці.

Тільки поєднання об’єктивних секретних даних із глибоким аналізом усіх державних органів і незалежних «мозкових центрів» дозволить державі уникнути «пастки сприйняття», в якій опинилися багато режимів минулого та продовжують потрапляти очільники окремих сучасних держав.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
Юрій Романюк, 
експерт з політико-безпекових питань, 
кандидат педагогічних наук

(Зображення згенеровано нейромережею)

Примітки:

[1] Цікавий історичний факт: на момент народного повстання 1956 року у посольстві СРСР у Будапешті працювали 2 майбутні голови КДБ СРСР — Володимир Крючков (ІІІ секретар) та Юрій Андропов (посол). Останній мало не загинув там під час обстрілу його автомобіля, а також від рук снайпера, який двічі вистрілив у вікно кабінету посла, але обидва рази схибив. Андропов був головним ініціатором і співорганізатором радянської інтервенції в Угорщину. Він заманив у пастку одного з лідерів повстання, начальника поліції Будапешта Шандора Копачі. Щоб виманити прем’єр-міністра Імре Надя із посольства Югославії, де той переховувався після придушення повстання, Андропов дав слово честі, що його випустять з країни. Проте своє слово не стримав, а угорського політика потім стратили.

[2] Відомий радянський політолог академік Георгій Арбатов зазначав, що повідомлення до Москви посла СРСР в Угорщині Юрія Андропова «відрізнялися незвичайною для тих часів відвертістю і навіть гостротою». Посол критично відгукувався про лідера угорських комуністів Матяша Ракоші та інших угорських керівників, попереджаючи про серйозні наслідки, якщо радянське керівництво продовжить робити на них ставку.

[3] 17 червня 1991 року голова КДБ СРСР Володимир Крючков, виступаючи  на закритому засіданні Верховної Ради СРСР, охарактеризував ситуацію в країні як кризову та потенційно катастрофічну. Він пов’язував кризу з ослабленням управління, зростанням хаосу та руйнуванням державних механізмів, до чого причетна мережа людей і структур, які підривають державу зсередини. Водночас, за словами керівника спецслужби, внутрішні деструктивні елементи в СРСР не діяли власними силами, вони отримували ідейну та матеріальну підтримку ззовні. В. Крючков пов’язував це із зовнішнім впливом із боку США та західних спецслужб, насамперед через мережу так званих «агентів впливу».

[4] США, через ЦРУ, активно підтримували шаха Мохаммеда Реза Пехлеві, який був союзником Вашингтона в регіоні, особливо в контексті Холодної війни та боротьби з радянським впливом. ЦРУ допомагало у зміцненні шахського режиму, надаючи розвідувальну підтримку, допомогу в боротьбі з опозицією, а також сприяло створенню спецслужби SAVAK, яка жорстко придушувала політичних опонентів. Водночас аналітики ЦРУ переоцінили стабільність режиму шаха та недооцінили силу і вплив ісламського духовенства, зокрема аятоли Хомейні, який став лідером революції. Через закритість і репресії в Ірані ЦРУ було важко отримати достовірну інформацію про масштаби невдоволення населення.

[5] Ізраїль не був готовий до війни Судного дня 1973 року через хибну концепцію військової розвідки АМАН, яка вважала напад Єгипту та Сирії малоймовірним без переваги в повітрі, ігнорування чітких попереджень «Моссад», а також політичне небажання проводити масштабну мобілізацію через високу вартість для економіки. Крім того, прем’єр-міністр Голда Меїр та міністр оборони Моше Даян боялися першими оголошувати мобілізацію, щоб не виглядати агресорами в очах США.

[6] Головні причини та конкретні промахи, які дозволили ХАМАС застати Ізраїль зненацька: 1) Економічна ілюзія — керівництво спецслужб та уряд Беньяміна Нетаньягу були впевнені, що ХАМАС прагне керувати Газою, покращувати економіку та уникати великої війни, оскільки Ізраїль дозволив Катару надавати анклаву фінансову допомогу та видавав тисячі дозволів на роботу палестинцям. 2) Приспана пильність — ХАМАС понад рік навмисно демонстрував пасивність, не втручаючись у дрібні збройні зіткнення між Ізраїлем та угрупованням «Ісламський джихад», щоб створити враження своєї слабкості та небажання воювати. 3) Ігнорування попереджень та доповідей — за рік до атаки ізраїльська розвідка отримала детальний 40-сторінковий план нападу ХАМАС, який крок за кроком описував події 7 жовтня (прорив кордону, захоплення кібуців та військових баз). Аналітики відкинули його, назвавши «занадто амбітним та нереалістичним для виконання». 4) Вразливість «розумного паркану» — Ізраїль побудував підземний та наземний бар’єр за 1,1 млрд доларів, вважаючи його неприступним. ХАМАС вивчив систему і в перші хвилини атаки за допомогою дешевих дронів знищив вишки стільникового зв’язку, камери, кулемети з дистанційним керуванням та датчики руху, повністю засліпивши армію. 5) Кібер-мовчання ХАМАС — бойовики знали про тотальне прослуховування цифрових каналів Ізраїлем. Вище керівництво ХАМАС обговорювало план атаки виключно на закритих зустрічах або через дротову мережу зв’язку в підземних тунелях, яка не мала виходу в Інтернет.

[7] Масштабне розслідування, проведене безпосередньо на місцях в Іраку після вторгнення 2003 року, повністю спростувало довоєнні твердження розвідки США та Великої Британії про наявність у Саддама Хусейна активних програм хімічної, біологічної чи ядерної зброї. У 2004 році був оприлюднений так званий звіт Дулфера, згідно з яким Ірак демонтував свої програми ЗМЗ ще у 1990-х роках. Саддам Хусейн свідомо створював двозначність та підтримував ілюзію наявності зброї, щоб стримувати регіональних ворогів (насамперед Іран) та вимагати поступок на міжнародній арені, хоча насправді боявся викриття.

[8] Деякі джерела свідчать, що Україна отримувала прогнози та попередження від американських і британських спецслужб, але водночас існували складнощі з оцінкою достовірності та конкретизації цих даних. Також були певні політичні та стратегічні фактори, які впливали на сприйняття і реакцію на ці попередження.