Транснаціональні репресії як інструмент російського державного терору
Сучасна стратегія Російської Федерації у протистоянні з Україною та Заходом давно вийшла за межі класичного військового чи дипломатичного інструментарію. Важливою складовою цієї стратегії став державний терор, який здійснюється у формі транснаціональних репресій — системного переслідування, викрадення та фізичної ліквідації опонентів Кремля за межами РФ. Ці таємні операції російських спецслужб є не просто актами помсти, а прагматичним і демонстраційним інструментом впливу держави-агресора.
Через драматичні та жорстокі вбивства Москва прагне надіслати чіткі сигнали різним цільовим аудиторіям:
- російським дисидентам та опозиціонерам про те, що виїзд із Росії не гарантує їм безпеки;
- військовим дезертирам про те, що переслідування їх не обмежується кордонами РФ;
- західним демократіям про те, що державні кордони — певна оперативна перешкода для російських спецслужб, але не непереборний бар’єр;
- перебіжчикам із російських спецслужб та агентам західних розвідок про те, що Кремль буде намагатися ліквідувати їх навіть у третіх країнах.
Водночас Москва готова роками вести переговори задля повернення своїх розвідників, затриманих на Заході.
Історичний контекст: демонстрація сили та прецеденти державного терору
Практика викрадення та ліквідації політичних опонентів за кордоном має глибоке коріння в діяльності радянських [1] та російських спецслужб. Проте за останні десятиліття правоохоронні та судові органи західних країн створили чіткі юридичні прецеденти, в яких відповідальність російської держави була офіційно доведена. Так, Європейський суд з прав людини прямо приписав Росії відповідальність за вбивство в Лондоні Олександра Литвиненка [2]. Слідчі органи Великої Британії встановили безпосередню причетність ГРУ до спроби отруєння в Солсбері Сергія Скрипаля [3]. А страту Зелімхана Чангошвілі [4] в Берліні німецький суд визнав вбивством, замовленим російською владою.
Головний висновок британського розслідування у справі Скрипаля є ключовим для розуміння логіки російського терору: подібні операції плануються не лише як акт відплати конкретній особі, але й як демонстрація російської сили. Метою є не лише жертва, а й ширша аудиторія, яка має відчути страх перед всеохопністю та безжальністю Кремля.
Спектр репресій: від ліквідації дезертирів до залякування опозиції
Сучасний етап транснаціональних репресій РФ демонструє жорстку дихотомію в методах: якщо дезертири підлягають показовому знищенню з метою залякування потенційних послідовників, то носії цінної розвідувальної інформації стають цілями для складних операцій із викрадення.
Справа Максима Кузьмінова: демонстративне покарання дезертирів
Найбільш показовим прикладом безжальної ліквідації військовослужбовців є справа російського військового пілота Максима Кузьмінова. У серпні 2023 року він здійснив переліт на вертольоті «Мі-8» в Україну, що стало значним успіхом української військової розвідки (операція «Синиця») та серйозним репутаційним приниженням для Росії.
Згодом Кузьмінов поселився в Іспанії під ім’ям Ігоря Шевченка [5]. Проте 13 лютого 2024 року його тіло з численними вогнепальними пораненнями було виявлено в підземному гаражі міста Вільяхойоса. Нападники не просто вистрелили у пілота 6 разів із пістолета, а й переїхали його тіло автомобілем.
Ще до смерті Кузьмінова російське державне телебачення показало людей у масках, яких представили як співробітників військової розвідки, що погрожували дезертиру та заявляли, що він не доживе до суду. Після вбивства директор Служби зовнішньої розвідки РФ Сергій Наришкін назвав Кузьмінова «зрадником» і «моральним трупом». У травні 2026 року агентство Associated Press повідомило, що російські спецслужби залишаються головними підозрюваними у вбивстві пілота. Незважаючи на те, що іспанське розслідування через неможливість встановити виконавців чи замовників було тимчасово закрите в грудні 2025 року (з можливістю поновлення у разі появи нових доказів), для Москви офіційне визнання провини не є необхідним [6]. Головне завдання — стримування потенційних дезертирів — було виконано через демонстрацію неминучості розправи: кожен російський військовослужбовець, який розглядає можливість втечі, має знати долю Кузьмінова.
Справа Леоніда Волкова: акти залякування в ЄС
Паралельно з ліквідаціями спецслужби РФ використовують методи жорстокого фізичного насильства для залякування політичної еміграції. У березні 2024 року у Вільнюсі біля власного будинку зазнав нападу керівник передвиборного штабу Олексія Навального на виборах президента Росії у 2018 році Леонід Волков [7]. Нападник розбив скло в автомобілі політика, розпилив в очі сльозогінний газ і почав завдавати ударів молотком для відбивних. Волков дістав численні забиття, зокрема зазнав близько 15 ударів по нозі та дістав перелом руки. Департамент державної безпеки Литви прямо заявив, що за цим нападом стояли російські спецслужби. Двох підозрюваних виконавців (поляків, учасників ультрас-угруповань, відомих кримінальній поліції) згодом затримали у Варшаві, куди вони повернулися після скоєння злочину.
Справи Кузьмінова та Волкова ілюструють сучасний зміст російських транснаціональних репресій: для здійснення розправи Кремлю більше не потрібно контролювати територію, де перебуває опонент, — достатньо мати можливість дістатися до нього.
Практика викрадень на пострадянському просторі
Якщо смерть дезертирів слугує засобом залякування, то особи, які володіють оперативною інформацією про діяльність західних спецслужб, є набагато ціннішими для Москви у живому вигляді.
Яскравим підтвердженням цієї логіки є доля Георгія Пирогова. Після початку повномасштабної війни проти України він залишив Росію та оселився в Грузії. У липні 2024 року Пирогов вирушив у службову поїздку до Узбекистану, де зник. Його автомобіль було знайдено за кілька десятків кілометрів від місця зникнення, а вже за кілька днів без жодних процедур екстрадиції чи правового пояснення Пирогов опинився у московському СІЗО «Матроська Тишина».
Лише в серпні 2026 року ФСБ більш детально розкрила причини його затримання. Після виїзду з країни Пирогов нібито налагодив контакт із представником Служби військової розвідки (СВР) Польщі та розпочав із нею співпрацювати. Він через свої контакти мав збирати інформацію про передові російські системи озброєння та ракетні комплекси, а також дані про осіб, які мали доступ до державної таємниці, для подальшого вербування [8]. Російський суд засудив Пирогова до 23 років виправної колонії.
Для російської контррозвідки він був критично важливим живим: його затримання дало змогу спецслужбам РФ провести детальні допити з метою з’ясування: що саме Пирогов передав СВР; хто здійснював керівництво його діяльністю з польського боку; як відбувався зв’язок; хто в російському оборонному секторі надавав інформацію та чи існували інші джерела.
На території країн, які Москва традиційно вважає своєю оперативною зоною, викрадення дезертирів та активістів відбуваються за налагодженою схемою.
Так, мобілізований до лав ЗС РФ Дмитро Сєтраков, який не захотів воювати проти України і втік до Вірменії, у грудні 2023 року був там затриманий. Його передали співробітникам ФСБ, доставили на російську військову базу у м. Гюмрі, а звідти — до Росії. Сєтракову загрожує покарання від 5 до 10 років позбавлення волі, проте офіційної інформації про його засудження немає.
Ще один мобілізований до армії країни-агресора Каміль Касімов втік до Казахстану, де у квітні 2024 року його затримали співробітники ФСБ і доставили на російський військовий об’єкт. Після переправлення до РФ Касімов був засуджений до 6 років позбавлення волі.
Спеціальна доповідачка ООН з питань Росії Маріана Кацарова визначила подібні практики як дії, що практично рівнозначні викраденню людей за кордоном.
Влада Киргизстану офіційно відмовила Росії в екстрадиції активіста «Лівого блоку» Льва Скорякіна, оскільки він подав прохання про притулок. Попри це, у жовтні 2023 року Скорякін зник у Бішкеку і невдовзі опинився в московській Бутирській в’язниці [9].
Еволюція загрози після 2022 року: розширення списку цілей та модель «проксі»
Після початку повномасштабної війни стратегія транснаціональних репресій зазнала двох якісних змін: розширення кола потенційних цілей на іноземних громадян та перехід до використання завербованих кримінальних посередників (проксі).
У травні 2026 року агентство Associated Press, з посиланням на представників західних спецслужб, повідомило, що після початку повномасштабної війни кампанія запланованих убивств у Європі помітно посилилася. Російські інтереси більше не обмежуються переслідуванням власних дезертирів, колишніх силовиків та опозиціонерів. Сьогодні ціллю може стати будь-яка особа без російського громадянства, чию діяльність Москва вважає шкідливою для себе.
Найбільш резонансним прикладом є замах на генерального директора оборонної компанії Rheinmetall Арміна Паппергера. У 2024 році американська розвідка виявила російський план його вбивства та попередила німецькі спецслужби, що врятувало йому життя. Цей план був частиною ширшої кампанії, спрямованої проти керівництва європейських оборонних підприємств, що підтримують Україну. У січні 2025 року представник НАТО Джеймс Аппатурай підтвердив у Європейському парламенті, що загроза щодо Паппергера була складовою загальної російської диверсійної кампанії проти представників промисловості. Це якісна зміна: європейський менеджер стає легітимною ціллю для Москви лише тому, що його заводи виробляють зброю та боєприпаси для України [10].
Відхід від «моделі Солсбері»: перехід на кримінальний аутсорсинг
Класична схема (приїзд кадрових офіцерів ГРУ під вигаданими іменами для безпосереднього виконання завдання) виявилася надто дорогою та такою, що наражає на небезпеку професійних співробітників. На зміну їй прийшла модель використання посередників, іноземців та виконавців із кримінального світу, яких вербують на тимчасовій основі.
Російські офіцери розвідки тепер виконують роль замовників, які діють дистанційно. Комунікація та фінансування здійснюються через зашифровані месенджери, криптовалюту та готівкові розрахунки.
Цю нову мережеву модель ілюструють кілька викритих справ. Так, у Великій Британії діяла мережа під керівництвом болгарина Орліна Русєва, який отримував завдання від колишнього менеджера Wirecard Яна Марсалека, котрий діяв як посередник російських спецслужб [11]. Ця мережа здійснювала стеження за відомим журналістом-розслідувачем Христо Грозєвим в Австрії, Чорногорії та Іспанії. Також обговорювалася можливість викрадення головного редактора Інтернет-видання The Insider Романа Доброхотова [12] (визнана надто ризикованою) та велися підготовчі заходи проти колишнього російського слідчого Кирила Качура [13] в Чорногорії (із застосуванням дронів для розвідки та орендою вілли). Британська прокуратура підтвердила прямий контакт членів угруповання з російськими офіцерами розвідки.
У квітні 2026 року литовська прокуратура викрила міжнародну групу із 13 осіб. Зловмисники з кількох країн здійснювали розвідку місць проживання та роботи з метою підготовки вбивств литовського активіста Валдаса Барткявічюса [14] та російського політемігранта Руслана Габбасова [15].
Західні спецслужби дедалі частіше говорять про російських проксі. У новій моделі людина, яка натискає на курок, є звичайним злочинцем, тоді як російський слід лежить набагато вище — у фінансуванні, визначенні цілі та замовленні.
Польща як близький оперативний простір РФ
У 2026 році ця проблема гостро постала для Польщі. Країна перестала бути виключно логістичним тилом України чи об’єктом шпигунства — вона перетворилася на місце, де Москва намагається організовувати пряме насильство проти конкретних осіб. Спецслужби РФ почали розглядати Польщу як свій близький оперативний простір. Хоча росіяни не мають тут можливостей прямого затримання, як у Вірменії, Киргизстані чи Казахстані, вони компенсують це мережею людей, які вже перебувають у Європі (зокрема, українців).
Лише влітку цього року в Польщі зафіксовано дві надзвичайно резонансні справи. Так, у червні в місті Біла Підляська був застрелений 44-річний громадянин Росії, політемігрант Роберт Кузовков, відомий як Семен Скрепецький. Він був художником-карикатуристом і блогером, який відкрито і жорстко критикував путінський режим. Нападник вистрілив у нього двічі, а коли жертва впала, підійшов і вистрілив ще тричі. Спосіб дії (підхід, п’ять пострілів та швидка втеча) разом із політичним профілем жертви свідчать про замовний характер убивства.
У серпні у Варшаві був затриманий громадянин Росії, підозрюваний у підготовці вбивства блогера та репера, громадянина США українського походження Альберта Васильєва, відомого під псевдонімом «Kyivstoner». Росіянина завербували спецслужби РФ, а саму ліквідацію вдалося попередити в останню мить завдяки співпраці Агентства внутрішньої безпеки РП та польської поліції з американськими партнерами. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск наголосив, що це перший відомий випадок, коли за наказом Росії намагалися здійснити замах на американського громадянина на території іншої країни НАТО.
Вищезгадане чітко вказує на те, що польський кордон для російських спецслужб перестав бути бар’єром — він лише змінює умови проведення оперативних заходів. Замість кадрового співробітника ГРУ залучається місцевий виконавець, замість прямого наказу діє ланцюжок посередників, а замість офіційного паспорта прикриття — месенджер, криптовалюта або зв’язки з кримінальним середовищем.
Висновки
Аналітична оцінка останніх подій свідчить про глибоку трансформацію російського державного терору за кордоном. Перехід до гібридної моделі транснаціональних репресій із широким залученням кримінальних проксі створює безпрецедентні виклики для європейської безпеки.
По-перше, використання іноземців та місцевих злочинців дозволяє Москві мінімізувати оперативні ризики та заперечувати свою причетність на дипломатичному рівні. По-друге, розширення списку цілей за межі російської політичної еміграції (на європейських промисловців, активістів та українських діячів) свідчить про прагнення РФ паралізувати волю європейських суспільств до підтримки України. Людина може опинитися в російському списку цілей не тому, що зрадила Росію, а тому, що є важливою ланкою західної підтримки України. Крім того, планування та підготовка викрадень опонентів (як у справах Грозєва, Доброхотова та Качура) свідчить, що насильницьке повернення людей до Росії залишається серед робочих сценаріїв спецслужб РФ, який відтепер делегується стороннім виконавцям, формально не пов’язаним із Москвою.
Для ефективної протидії цій загрозі країни ЄС та НАТО мають відмовитися від сприйняття російського шпигунства як виключно інформаційної загрози. Сучасні спецслужби РФ ведуть повноцінну терористичну війну на європейських вулицях. Це вимагає радикального посилення контррозвідувального режиму, глибшої координації між розвідувальними співтовариствами Заходу та жорсткого правового переслідування будь-яких фінансових та інформаційних каналів, що забезпечують діяльність російських проксі-мереж.
Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
Колаж https://www.rada.gov.ua/
Примітки:
[1] Серед найбільш знакових операцій спецслужб СРСР можна назвати викрадення у Парижі лідерів білоемігрантського руху генералів Олександра Кутепова та Євгена Міллера (у 1930 та 1937 роках, відповідно). У 1937 році у Швейцарії був ліквідований співробітник радянської розвідки Ігнатій Рейсс, який виступив із критикою сталінських репресій. У 1940 році у Мексиці був вбитий Лев Троцький, якого Сталін вважав своїм головним і найнебезпечнішим ворогом. Сталінський режим також системно і послідовно знищував лідерів українського визвольного руху: у 1938 році у Нідерландах був ліквідований Євген Коновалець, у 1957 році у Німеччині — Лев Ребет, а у 1959 році там же — Степан Бандера. За деякими даними, у 1926 році у Франції руку вбивці Симона Петлюри теж могли направляти органи державної безпеки СРСР.
[2] Підполковник ФСБ Олександр Литвиненко у 1998 році заявив, що керівництво наказало йому та його колегам вбити бізнесмена та політика Бориса Березовського. Після порушення кількох кримінальних справ він у 2000 році разом з родиною втік до Великої Британії, де отримав політичний притулок. Згодом Литвиненко почав співпрацювати з англійською та іспанською розвідкою та прокуратурою, де передав свідчення про зв’язки російських чиновників з російською мафією в Європі. Став співавтором книг «ФСБ підриває Росію» та «Лубянське злочинне угрупування». У 2006 році був отруєний співробітниками спецслужб РФ, помер у шпиталі від променевої хвороби.
[3] Колишній полковник ГРУ Сергій Скрипаль у 2006 році був засуджений за статтею «державна зрада» за шпигунство на користь Британії. У 2010 році в процесі обміну на спійманих у США російських розвідників-нелегалів, був амністований і висланий за межі РФ. У 2018 році на життя Скрипаля був вчинений замах, його намагалися отруїти сильнодіючою нервово-паралітичною речовиною сімейства «Новичок».
[4] Зелімхан Чангошвілі — етнічний чеченець, колишній польовий командир під час другої чеченської війни, якого застрелили в Берліні у 2019 році за завданням ФСБ. Його вбивця Вадим Красіков у 2021 році був засуджений до довічного ув’язнення, але у 2024 році в рамках міжнародного обміну ув’язненими його повернули до Росії.
[5] У лютому 2024 року тодішній Секретар РНБО Олексій Данілов заявив, що Україна пропонувала Кузьмінову лишатися в Україні й перебувати під захистом. Однак, він вже з Іспанії зателефонував своїй колишній дівчині, яка залишалася в Росії, та запросив її приїхати до нього. Цей дзвінок перехопили російські спецслужби.
[6] Іспанський суд ухвалив рішення, де вказав, що зібраних доказів недостатньо, щоб звинуватити конкретних фігурантів. Експерти пов’язують пробуксування справи з тим, що російська сторона відмовилася від будь-якої взаємодії.
[7] У серпні 2019 року через ризик кримінального переслідування у справі «Фонду боротьби з корупцією», заснованого Олексієм Навальним, Леонід Волков виїхав з Росії та оселився у Вільнюсі. У зв’язку з хибним повідомленням у грудні 2025 року про смерть командира «Російського добровольчого корпусу» Дениса Капустіна, Волков грубо відгукнувся про самого Капустіна й начальника ГУР МО Кирила Буданова. Прем’єр-міністр Литви Інга Ругінене назвала ці висловлювання неприйнятними і заявила, що така людина не має залишатися в її країні. Департамент державної безпеки Литви розпочав перевірку, за результатами якої можуть скасувати посвідку Волкова на проживання.
[8] Незалежні юристи із правозахисного проєкту «Перший відділ» зазначили, що справа мала ознаки оперативної провокації ФСБ. За їхніми даними, російські спецслужби могли спілкуватися з Пироговим у мережі під виглядом його старого «знайомого» та навмисно вести з ним розмови, які згодом кваліфікували як шпигунство та державну зраду. Сам судовий процес відбувався повністю у закритому режимі, тому незалежних доказів того, що Пирогов справді передав реальні секретні дані, відомство громадськості не надало.
[9] Попри офіційну відмову, Скорякіна викрали місцеві силовики, незаконно передавши його співробітникам ФСБ. Прокуратура РФ вимагала для нього засудження на 5 років колонії загального режиму за проведену протестну акцію біля будівлі ФСБ у Москві. Але суд виніс рішення про штраф у розмірі 500 тисяч рублів і звільнив Скорякіна з-під варти. Йому зарахували термін, який активіст сумарно провів під арештом у російських та киргизьких СІЗО.
[10] За повідомленням видання Daily Mail, керівників британських оборонних підприємств, які постачають озброєння для ЗСУ, офіційно попередили про високу загрозу атак і шпигунства з боку Росії.
[11] Ян Марсалек (при народженні Маршалек) — австрійський бізнесмен-утікач, підозрюваний у шпигунстві на користь Росії. Протягом 2010-2020 років працював операційним директором німецької фінансової компанії Wirecard, що стала банкротом 2020 року. Марсалек на цій посаді відповідав за роботу в Азії. Перед банкрутством виявилося, що майже 2 млрд євро грошей компанії зникли або не існували. Керівників компанії включно з Марсалеком було звільнено, після чого він через Німеччину втік до Росії, де зараз і проживає за документами на ім’я Олександра Михайловича Нелідова. Інтерпол подав його в розшук. Цікавий факт: його дідусь Ганс Маршалек був учасником австрійського руху опору під час Другої світової війни, але згодом його підозрювали у шпигунстві на користь СРСР.
[12] Роман Доброхотов — російський громадський діяч, один із засновників і лідерів «Партії 5 грудня», засновник і лідер руху «Ми». У вересні 2021 року емігрував з Росії до України. Разом з Христо Грозєвим веде розслідування злочинів російських спецслужб.
[13] Кирило Качур — колишній співробітник Слідчого комітету РФ, блогер, який був визнаний іноагентом через фінансування його роботи з-за кордону та публікації з критикою чинної влади у соцмережах.
[14] Валдас Барткявічюс — литовський громадський активіст, підприємець і волонтер, який від першого дня повномасштабного вторгнення РФ допомагав Україні, а з кінця 2025 року став військовослужбовцем ЗСУ.
[15] Руслан Габбасов — башкирський громадський діяч, який виступає за державну незалежність Башкортостану від Росії.
