Битва за «вуха й очі» Ізраїлю: тіньова війна між Біньяміном Нетаньягу та спеціальними службами
Конфлікт між Біньяміном Нетаньягу та ізраїльськими спецслужбами перестав бути суперечкою щодо персоналій та відповідальності за розвідувальну катастрофу 7 жовтня. Все більш очевидно, що йдеться про щось набагато більше: спробу змінити відносини між прем’єр-міністром, апаратом безпеки, судами та установами державного контролю.
У такій державі, як Ізраїль, спецслужби є не просто частиною адміністрації. Протягом десятиліть служба внутрішньої безпеки «Шин Бет» та служба зовнішньої розвідки «Моссад» були не лише інструментами захисту держави, а й елементами стратегічної раціональності. Їхнім завданням було не тільки виконувати політичні накази, а й застерігати уряд від помилкових припущень, ідеологічної сліпоти та наслідків рішень, прийнятих під тиском емоцій чи партійних інтересів. Саме тому нинішній конфлікт має системне значення: він стосується того, чи залишаться ізраїльські спецслужби державними інституціями, чи стануть інструментами політичного захисту прем’єр-міністра.
Ронен Бар: початок відкритого конфлікту
Першою і найважливішою гарячою точкою стала справа директора «Шин Бет» Ронена Бара [1]. Офіційно Нетаньягу обґрунтував спробу його звільнення втратою довіри після нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 року. Прем’єр-міністр оголосив про свій намір звільнити Бара, який сам визнав відповідальність за деякі аспекти провалу спецслужби, але також розкритикував прорахунки уряду перед нападом терористів. Однак, ця справа від самого початку не була суто кадровою. «Шин Бет» одночасно проводила розслідування щодо осіб з оточення прем’єр-міністра, а Генеральний прокурор Галі Бахарав-Міара вимагала від Нетаньягу пояснити правові підстави для звільнення Бара. Глава спецслужби поставив принцип служіння суспільним інтересам вище за вимоги особистої лояльності.
Це розмежування є вирішальним. У демократичній системі керівник служби внутрішньої безпеки не є особистим підлеглим прем’єр-міністра. Він підзвітний уряду, але діє в рамках закону, процедур та інтересів держави. Тому ізраїльські експерти наголосили, що сама лише суб’єктивна недовіра з боку прем’єр-міністра не є достатньою підставою для звільнення директора «Шин Бет», оскільки це не політична посада у звичному розумінні цього слова.
Спроба швидко усунути Бара призвела до конфронтації з Верховним судом Ізраїлю, який визнав рішення уряду незаконним, посилаючись на процесуальні порушення та конфлікт інтересів Нетаньягу, пов’язаний з розслідуванням справи «Катаргейт» [2]. Бар стверджував, що прем’єр-міністр домагався його усунення після відмови брати участь у суперечливих заходах, таких як стеження за ізраїльськими протестувальниками та втручання у судовий процес щодо корупції Нетаньягу.
Це був поворотний момент. Суперечка щодо Бара вже не була просто суперечкою про те, хто відповідальний за напади 7 жовтня. Питання полягало в тому, чи може прем’єр-міністр звільнити керівника спецслужби, яка займається справами, що потенційно загрожують його власній політичній кар’єрі. У класичному розумінні верховенства права відповідь має бути чіткою: чим ближче розслідування торкається найближчого оточення прем’єр-міністра, тим сильнішим має бути захист незалежності та процедур спецслужби. Однак логіка Нетаньягу була зворотною: саме тоді, коли «Шин Бет» стала політично незручною, прем’єр-міністр спробував замінити її керівництво.
Лояльність до прем’єр-міністра чи до закону?
Найбільш переконливий аспект цієї справи виявився у звинуваченнях, висунутих самим Баром. Він звинуватив Нетаньягу у спробі звільнити його через відмову діяти на захист особистих та політичних інтересів прем’єр-міністра. Тобто, від Бара очікувався прояв особистої лояльності, а не дотримання букви закону, та використання «Шин Бет» для протидії антиурядовим демонстрантам.
Це звинувачення зачіпає саму суть демократичного контролю над спецслужбами. Служба внутрішньої безпеки має повноваження, які зазвичай недоступні звичайній адміністрації: вона може проводити оперативно-розшукові заходи, аналізувати мережі контактів, відстежувати загрози, затримувати та арештовувати (спільно з поліцією) підозрюваних у скоєнні злочинів, віднесених до її компетенції. Якби таку інституцію було використано проти політичних опонентів уряду, це було б не лише зловживанням владою, але й зміною безпекової функції держави: від захисту громадян від терористичних загроз до захисту лідера від політичної відповідальності.
Справа «Катаргейт» займає важливе місце на тлі всього конфлікту. Вона поєднує питання безпеки, зовнішньої політики, війни в Секторі Гази, відносин з ХАМАС та інтересів осіб із близького оточення Нетаньягу. Конфлікт інтересів Нетаньягу виник через те, що саме «Шин Бет» проводила розслідування цієї справи. У політичному плані це особливо вибухонебезпечно, оскільки Катар роками відігравав роль посередника у контактах з ХАМАС, а після 7 жовтня він був одним із головних каналів для переговорів щодо заручників. Якщо особи з оточення ізраїльського прем’єр-міністра опинилися в полі зору слідчих, то «Шин Бет» розслідував не якийсь другорядний епізод. Розслідування стосувалося самої суті державного управління, проблеми заручників та відносин із країною, що відігравала роль посередника у підтриманні комунікації з ХАМАС.
Новий директор «Шин Бет» і питання переформатування спецслужби
Після справи Бара виникла справа Давида Зіні [3], якого Нетаньягу призначив новим керівником «Шин Бет». Ізраїльський уряд одноголосно схвалив призначення Зіні на п’ятирічний термін, хоча щодо процедури та політичного контексту цього рішення існували розбіжності. Попри опір опозиції, Зіні вступив на посаду 5 жовтня 2025 року.
Прихильники цього рішення зображували його як спробу переформатувати «Шин Бет» після 7 жовтня. Аргументація була простою: оскільки спецслужба в її нинішньому вигляді зазнала невдачі, потрібен був сторонній, військовий командир, не прив’язаний до існуючої інституційної культури. Проблема, однак, полягає в тому, що в спецслужбах «зовнішній вплив» може бути як перевагою, так і загрозою. Він може означати свіжий погляд, але також може сигналізувати про відсутність вкоріненості в професійних нормах, які захищають службу від політичного використання.
Критики призначення Зіні інтерпретували рішення Нетаньягу саме так. Комісія з призначення вищих державних службовців [4] отримала численні заперечення проти висунення кандидатури, зокрема від колишніх директорів «Шин Бет» Кармі Гілона, Амі Аялона, Йорама Коена та Надава Аргамана. У західних ЗМІ акцентували увагу на його релігійно-націоналістичному походженні (син ортодоксального рабина) та світогляді, що викликає занепокоєння, а також на можливому впливі поглядів Зіні на операції спецслужби щодо палестинців. Опоненти Нетаньягу розцінили призначення Зіні як сигнал ідеологічного зсуву в «Шин Бет», а не просто зміни керівництва.
Ще більше ускладнила ситуацію позиція Зіні, який інформував суд про неможливість особистої участі Нетаньягу в слуханнях у кримінальному процесі [5], оскільки іранські агенти нібито можуть використати публічну появу прем’єр-міністра на судовому засіданні для спроби вбивства. Прокуратура дізналася про наявність таких даних лише зі ЗМІ і була змушена запросити у «Шин Бет» копію документа, який міг стосуватися (якщо взагалі він існував) кримінального провадження проти прем’єр-міністра.
За повідомленням газети Times of Israel, Зіні нібито проігнорував вказівки Генерального прокурора Галі Бахарав-Міари [6] про те, що будь-який запит від Нетаньягу, який може вплинути на судовий процес щодо нього, слід передавати на розгляд юрисконсульту «Шин Бет». Саме цього побоювалися критики заміни Бара на Зіні, вважаючи, що новий керівник «Шин Бет» може бути більш схильним вживати заходів, які (навіть якщо вони виправдані міркуваннями безпеки) фактично зміцнюють становище прем’єр-міністра.
«Моссад» як другий фронт
Другим аспектом конфлікту є «Моссад». У грудні 2025 року Нетаньягу публічно виправдав свій вибір Романа Гофмана, представивши його як найбільш підходящого кандидата на посаду глави служби зовнішньої розвідки Ізраїлю. Проблема, однак, полягає в тому, що Гофман, як і Зіні, є кадровим військовим і не має жодного досвіду у сфері діяльності спецслужб. Із 2024 року він був радником прем’єр-міністра з військових і безпекових питань. А втім, його кандидатура була схвалена Комісією з призначення вищих державних службовців, і у червні 2026 року він замінив Давіда Барнеа на посаді директора «Моссаду».
У випадку з «Мосадом» значення довіри є особливим. Ця спецслужба діє за межами держави, проводить таємні операції, створює агентурні мережі та вживає заходів, політичний, правовий та оперативний ризик яких є надзвичайно високим. Якщо на її чолі стає хтось, кого сприймають насамперед як людину прем’єр-міністра, а не як представника самої організації, проблема не обмежується лише престижем. Вона може стосуватися морального духу, вертикальної довіри, безпеки агентури та готовності співробітників надавати керівництву незручні оцінки.
Однак найбільша суперечка навколо Гофмана виникла не лише через відсутність його досвіду роботи в «Моссаді», але через справу неповнолітнього Орі Ельмакаєса, якого використовували для проведення інформаційно-психологічних спеціальних операцій (ІПСО) [7]. Генеральний прокурор Бахарав-Міара виступила проти призначення Гофмана, посилаючись саме на цей епізод.
Як писало впливове видання Haaretz, слухання щодо майбутнього директора «Моссаду» стало моральним випробуванням для держави, яка дедалі частіше виправдовує сумнівні або непрозорі дії під час війни логікою безпеки. Директор «Моссаду» Барнеа, який йшов з посади, також застеріг Верховний суд від призначення Гофмана, вказуючи на те, що воно може мати негативні наслідки для безпеки співробітників та агентури.
Це вирішальний момент. Якщо такий професіонал, як Барнеа, висловлює застереження щодо кандидата, висунутого прем’єр-міністром, це означає, що конфлікт стосується не лише політиків, журналістів та громадських організацій. Він стосується самої структури апарату безпеки. Деякі представники розвідувального співтовариства чітко дали зрозуміти, що розглядали це призначення не лише як процедурне питання, а й як потенційний оперативний ризик.
Судовий перегляд висунення кандидатури Гофмана
Суперечки навколо висунення Гофмана на посаду директора «Моссаду» не закінчилися з початковим затвердженням його кандидатури. Верховний суд визнав, що робота Комісії з призначення вищих державних службовців щодо розгляду номінації була недостатньою. Судді не скасували одразу рішення про призначення Гофмана, але вимагали повторного вивчення матеріалів, що стосуються справи Ельмакаєса. Після втручання Верховного суду Комісія з призначення вищих державних службовців провела додаткову перевірку, опитала ключових осіб, причетних до операції, і повторно схвалила номінацію Гофмана. Однак це не означало кінця конфлікту, а радше його переходу до нової фази.
Генеральний прокурор Бахарав-Міара поставила під сумнів повторне затвердження кандидата. Вона заявила, що належних висновків з обставин справи Ельмакаєса так і не було зроблено, і що поведінку Гофмана слід вважати серйозною перешкодою для його призначення директором «Моссаду».
У результаті висунення Гофмана стало чимось більшим, ніж просто суперечкою щодо персоналій. Підтвердження його кандидатури Комісією з призначення вищих державних службовців не завершило конфлікту, а навпаки, перевело його на новий рівень: від питання про повноту процедури перевірки до питання про стандарти, які повинні застосовуватися під час призначення керівника служби зовнішньої розвідки. На кону стоїть не лише керівництво «Моссаду», а й опір ізраїльської системи національної безпеки персоналізації кадрових рішень та їх підпорядкуванню політичним інтересам прем’єр-міністра.
Це судове втручання має значення, що виходить за межі біографії Гофмана. Воно демонструє, що конфлікт щодо ізраїльських спецслужб перейшов із рівня політичних призначень на рівень верховенства права. Якщо прем’єр-міністр може призначити особу зі свого близького оточення керівником «Моссаду», а Комісія з призначення вищих державних службовців обмежується поверхневим розглядом, баланс між виконавчою владою та контрольними органами послаблюється. Проте, якщо Верховний суд і Генеральний прокурор прагнуть домогтися справжнього перегляду, конфлікт стає перевіркою стійкості кадрової системи у розвідувальному співтоваристві Ізраїлю.
У цьому контексті справа Гофмана добре доповнює попередній конфлікт навколо Бара та Зіні. У кожній із цих історій постає одне й те саме питання: чи повинні ізраїльські спецслужби очолювати люди, здатні до незалежної оцінки та опору політичному тиску, чи особи, чиєю найбільшою перевагою, з погляду прем’єр-міністра, є передбачуваність і лояльність. Судовий перегляд призначення Гофмана не є процедурним епізодом, а черговим етапом боротьби за те, чи залишиться «Моссад» державною установою, чи стане частиною особистої системи влади прем’єр-міністра.
Нетаньягу відповідає: «Спецслужби підпорядковуються прем’єр-міністру»
Нетаньягу захищає свої рішення, посилаючись на аргумент політичної відповідальності. Глава уряду наголосив, що саме він призначає директора «Моссаду», і що «Моссад» і «Шин Бет» юридично підпорядковуються прем’єр-міністру, а не Генеральному прокурору, Верховному суду чи ЗМІ. Це твердження влучно підсумовує логіку Нетаньягу. Він вважає, що оскільки він відповідає за безпеку, то й повинен мати повний контроль над людьми, які керують спецслужбами, і які не можуть діяти повністю автономно, а їхнє керівництво повинно мати довірчі відносини з прем’єр-міністром. Проблема починається тоді, коли «довіру» ототожнюють з особистою лояльністю, а професійну автономію — з нелояльністю до уряду.
Саме в цьому полягає конфлікт. Для Нетаньягу суди, Генеральний прокурор та частина безпекового істеблішменту можуть здаватися перешкодами для ефективного управління державою під час війни. Для його критиків вони є останніми запобіжниками від використання війни та безпеки як аргументу для підпорядкування держави інтересам одного політика.
Варто зазначити, що конфлікт Нетаньягу зі спецслужбами не означає простого поділу на «уряд» та «лівих». У суперечці щодо деяких рішень прем’єр-міністра висловилися особи, глибоко вкорінені в ізраїльському апараті безпеки: колишні керівники «Шин Бет», попередній директор «Моссаду», представники правоохоронної системи, колишні військові чиновники та експерти з безпеки. Це означає, що Нетаньягу стикається не лише з парламентською опозицією. Він стикається з частиною безпекового апарату держави, яка вважає, що нинішня кадрова політика може зруйнувати внутрішні механізми стійкості спецслужб. У спецслужбах інституційна пам’ять, аналітична культура та довіра до процедур — це не розкіш. Це умова виживання організації, помилки якої можуть коштувати життя людей і безпеки держави.
7 жовтня як провал розвідки та політичний провал
Однак не можна ігнорувати той факт, що ізраїльські спецслужби справді зазнали невдачі 7 жовтня. Бар та інші посадовці органів безпеки взяли на себе певну відповідальність за те, що не змогли зупинити атаку ХАМАС. Проблема полягає в тому, що провал розвідки був не лише технічною помилкою аналітиків. Він також був результатом ширших політичних припущень. Важливо розрізняти прямі фактори, тобто помилки в оцінках розвідувальних даних, та глибші фактори: структурні та політичні. Ізраїльські спецслужби певною мірою підпорядкувалися домінуючим, хибним припущенням та недалекоглядним політичним пріоритетам Канцелярії прем’єр-міністра.
Це дуже важливо для розуміння нинішнього конфлікту. Якщо однією з причин подій 7 жовтня було те, що система безпеки занадто довго функціонувала за хибних політичних припущень, то реакцією має бути посилення незалежної аналітики, здатності ставити під сумнів лінію уряду та культури правдивості у владі. Тим часом дії Нетаньягу можуть вести в протилежному напрямку: до спецслужб, які будуть більш слухняними, менш стійкими до тиску та більш схильними підтверджувати політичну лінію прем’єр-міністра.
Ширший вимір цього явища добре пояснює веб-ресурс War on the Rocks. Автори зазначають, що конфлікт Нетаньягу із «Шин Бет» вписується в ширшу схему напруженості між популістськими лідерами та професійними спецслужбами. На їхню думку, суперечка зосереджена на трьох питаннях: відповідальність за 7 жовтня, розуміння самої відповідальності та роль спецслужб у державі, де лідер очікує політичної покірності замість незалежної оцінки. Це порівняння є корисним, оскільки воно показує, що випадок Ізраїлю не є цілком винятковим. У багатьох країнах лідери з сильними персоналістськими позиціями вступають у конфлікт зі спецслужбами, коли ті надають незручну інформацію, відмовляються діяти на межі закону або ведуть розслідування щодо неправомірної діяльності осіб з оточення влади. Тоді спецслужби зображуються як «держава в державі», «глибинна держава» або центр саботажу проти демократично обраного лідера. Насправді ж часто йдеться про щось простіше: про інституції, які не хочуть підкорятися особистій логіці політичного виживання лідера.
Найбільший ризик нинішнього процесу полягає в політизації розвідувального аналізу. Спецслужби корисні не тому, що підтверджують прем’єр-міністру його інтуїцію, а тому, що здатні поставити її під сумнів. Якщо аналітики та оперативні співробітники починають передбачати політичні очікування своїх керівників, виникає самоцензура. Якщо вона стає нормою, спецслужба втрачає здатність попереджати. А така держава, як Ізраїль, не може дозволити собі розвідувальні дані, які повідомляють владі лише те, що вона хоче почути.
У випадку «Шин Бет» ризики стосуються насамперед внутрішньої безпеки, відносин з палестинцями, моніторингу екстремізму та захисту державних інституцій. Якщо спецслужба змінить свою ідеологічну орієнтацію, вона може почати ширше тлумачити загрози з одного боку політичного спектру або водночас більш поблажливо ставитися до загроз з іншого. У випадку з «Моссадом», навпаки, ризики стосуються зарубіжних операцій, довіри до агентури та якості стратегічної оцінки противників: Ірану, «Хезболли», ХАМАС та інших регіональних гравців.
Газета Jerusalem Post назвала призначення Гофмана символічним кінцем існуючого істеблішменту спецслужб: як «Шин Бет», так і «Мосад» очолили особи з-поза цих інституцій. Саме в цьому полягає суть змін: Нетаньягу не просто замінює окремих осіб, а змінює тип керівництва спецслужбами — від керівництва, вкоріненого в самих організаціях, до більш зовнішнього, політично залежного та потенційно більш схильного до очікувань прем’єр-міністра.
Весь цей процес відбувається в умовах війни та відчуття екзистенційної загрози. Після 7 жовтня ізраїльська громадська думка була глибоко травмована. У такій атмосфері аргумент безпеки набуває величезної сили. Прем’єр-міністр може представити будь-яку критику як ослаблення держави, будь-який судовий перегляд як втручання у безпекові справи, а будь-яку інституційну незалежність як перешкоду для ведення війни.
Зважаючи на це, конфлікт зі спецслужбами є таким небезпечним. У мирний час суперечку щодо призначень можна розглядати як черговий елемент політичної боротьби. Однак у воєнний час вона стає механізмом реструктуризації держави. Якщо глава уряду в умовах сталої загрози замінює керівників спецслужб на більш лояльних людей, а водночас веде боротьбу із судами та Генеральним прокурором, національна безпека починає функціонувати як «парасолька» для концентрації влади.
Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
(Зображення згенеровано нейромережею)
Примітки:
[1] Більш докладно див. «Нетаньягу хоче звільнити главу «Шин Бет»» // https://igp.org.ua/publikacii/netanyagu-xoche-zvilniti-glavu-shin-bet/
[2] «Катаргейт» — справа стосовно найближчих політичних радників прем’єр-міністра Нетаньягу, які нібито були залучені до оплачуваної роботи з просування інтересів Катару, союзника і фінансового спонсора ХАМАС.
[3] Генерал-майор Давид Зіні — кадровий військовий, який має досвід командування елітними підрозділами Армії оборони Ізраїлю. Однак, як наголошували експерти, цього недостатньо для того, щоб очолювати контррозвідувальний орган у складний для країни час. Крім того, його світогляд і зв’язки з релігійно-націоналістичними колами давно викликають суперечки — як в Ізраїлі, так і серед іноземних партнерів у сфері безпеки. Зіні ототожнює себе з ізраїльським релігійно-сіоністським рухом, який поєднує ортодоксальну віру з сильним націоналізмом і баченням держави, що корениться в месіанській ролі юдаїзму. У лютому 2026 року прокуратура звинуватила його брата, Бецалеля Зіні, у зловживанні службовим становищем в армії з метою контрабанди цигарок у Сектор Гази під час ізраїльської блокади у серпні-вересні 2025 року. За даними слідчих, Зіні заробив на цій афері сотні тисяч шекелів і потенційно допоміг ХАМАС також отримати свою вигоду. Діяльність брата директора «Шин Бет» підпадає під положення антитерористичного законодавства.
[4] Комісія з призначення вищих державних службовців (широко відома як Комісія Груніса за іменем її голови, екс-судді Верховного суду Ашера Груніса) — незалежний орган, який перевіряє кандидатів на ключові державні посади.
[5] Нетаньягу є фігурантом судової справи про корупцію. Йому висунуто обвинувачення у шахрайстві, зловживанні довірою та отриманні хабарів.
[6] В Ізраїлі Генеральний прокурор одночасно є юридичним радником Кабінету міністрів і призначається на цю посаду терміном на 6 років. Між Бахарав-Міарою та урядом (зокрема, прем’єр-міністром Нетаньягу) неодноразово виникали гострі розбіжності з питань судової реформи та інших політико-правових питань. У березні 2025 року уряд схвалив вотум недовіри та ініціював процедуру її звільнення. Однак, у грудні 2025 року Верховний суд Ізраїлю (БАГАЦ) скасував це рішення.
[7] Орі Ельмакаєс — відомий в ізраїльському сегменті Інтернету як популярний блогер та адміністратор Telegram-каналу «Світ новин». У січні 2022 року (коли Орі було 17 років) його завербував офіцер військової розвідки майор Цур із 210-ї територіальної дивізії «Башан», якою на той час командував бригадний генерал Роман Гофман. Орі Ельмакаєс брав участь в ІПСО, спрямованих проти «Хезболли» та іранських структур у Сирії. Йому передавали закриті або спеціально підготовлені матеріали, які він розміщував у своєму Telegram-каналі для дезорієнтації та вчинення психологічного тиску на терористичні угруповання. Крім того, Орі Ельмакаєс був задіяний у збиранні розвідданих для потреб згаданої вище дивізії. Діяльність блогера привернула увагу «Шин Бет», з якою армійське керівництво операцію не узгодило. У травні 2022 року він був заарештований за підозрою у шпигунстві. Оскільки Армія оборони Ізраїлю спочатку заперечувала факт використання Орі Ельмакаєса у своїх цілях, він провів 44 дні в суворих умовах слідчого ізолятора під допитами, а потім півтора року перебував під домашнім арештом. Лише наприкінці 2023 року адвокати довели, що хлопець діяв як агент розвідки, після чого всі звинувачення з нього були повністю зняті.
