«Русские своих не бросают»? 
Наслідки руйнування сфери впливу Росії  

Історія знає чимало випадків, коли Росія не виконувала своїх обіцянок, даних партнерам. У критичних ситуаціях вона, як правило, за зразком тоталітарних країн, дбає винятково про себе. Така практика не може не підривати довіри у двосторонніх відносинах, тому потерпілі починають переходити на бік супротивника. Це вже траплялося з союзниками Росії по ОДКБ. Як наслідок, підриваються її міжнародні позиції, руйнується вибудувана нею система геополітичного впливу, яким, до речі, вона все ще прагне охопити Україну у воєнний спосіб. Все це не тільки ставить під знак запитання виконання Росією своїх стратегічних планів, за якими вона намагається вийти на рівень великої світової держави, але і загрожує їй дезінтеграцією, до речі, як це колись сталося з СРСР.

Як і слід було очікувати, російсько-українська війна спровокувала в різних регіонах світу низку нових військових зіткнень, одночасно ставши каталізатором вже існуючих збройних конфліктів. Більшість із таких безпосередньо стосуються союзників та партнерів Росії, які програли, так і не дочекавшись від неї обіцяної допомоги. Варто такі відомі події розглянути хоча б в узагальненому плані.

Наприклад, восени 2023 року Азербайджан внаслідок своєї вдалої військової операції звільнив з-під вірменської, а фактично — російської окупації Нагірний Карабах (НКР). Як відомо, Вірменія в рамках Організації Договору про колективну безпеку є союзником Росії. Тому росіяни були зобов’язані негайно надати вірменам військову допомогу. Адже ж Вірменія та НКР відігравали роль основних провідників її інтересів на Кавказі та були інструментами впливу на Азербайджан. Однак, цього не сталося.

Як завжди, Кремль оправдував свою позицію об’єктивними обставинами, а саме тим, що Договором передбачається надання такої допомоги лише у випадку зовнішньої агресії проти його учасників. Формально самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка до складу Вірменії не входила, була лише її союзницею. Тому зовнішньої агресії проти Вірменії нібито й не було. Пізніше російські пропагандисти пояснювали відмову надати допомогу тим, що Єреван начебто за нею не звертався, і тому Росія не мала жодних підстав для військового втручання.

Та насправді тут свою роль зіграла Туреччина, яка підтримувала Азербайджан на основі укладеного ще в 1992 році двостороннього Договору про військове співробітництво. На відміну від Москви, Анкара свої зобов’язання виконала і сьогодні також надає Азербайджану повноцінну військову та військово-технічну підтримку.

А ось у Росії ще й не було на той момент достатніх сил, щоб втрутитись у війну між Азербайджаном та Вірменією. Всі ми добре пам’ятаємо, як саме восени 2023 року Україна розпочала контрнаступ на фронті. Нехай він і не був вдалим, але змусив Росію зосередити всі свої сили для його відбиття. Ясна річ, про допомогу росіян Вірменії вже не йшлося.

Ще одним з таких випадків можна вважати падіння режиму Б. Асада в Сирії в грудні 2024 року, коли там повстали його супротивники і поклали край 50-річному правлінню «династії» Асадів в Сирії, які були головною опорою колишнього СРСР, а згодом і Росії у регіоні Північної Африки. Навіть беручи деяку безпосередню участь у громадянській війні в Сирії на боці Б. Асада, Російська Федерація у критичний момент йому не допомогла.

Причиною такої чергової зради свого партнера Москва назвала відсутність відповідної договірно-правої бази між двома країнами. Але ж раніше даний факт не заважав Росії завдавати масованих ударів по місцях зосередження сирійської опозиції, включно із застосуванням дальньої (стратегічної) авіації! Хоча, здебільшого під бомбами та ракетами опинялися мирні населені пункти, як це відбувається зараз в Україні.

Пізніше, як і у випадку з Вірменією, російська пропаганда намагалась переконати, що Сирія не зверталася до Росії по допомогу, а сирійці ще й не захотіли захищати свою країну. Втім, Москва знову не вважала за належне конфліктувати з Туреччиною, яка стояла позаду супротивників Б. Асада. До того ж факт, що на відміну від європейських країн, Туреччина зовсім не страшиться Росії, як це продемонструвала ще у 2015 році, коли збила російський літак Су-24, який заскочив у турецький повітряний простір.

Повторилася ситуація і з нестачею у Росії сил, оскільки відбувався її масштабний наступ в Україні. Ще й Чорноморські протоки були закриті Туреччиною для проходу російських військових кораблів та вантажів, що також ускладнило логістику підрозділів ЗС РФ в Сирії.

Наразі щось схоже відбувається на Близькому Сході у вигляді загострення збройного протистояння Ізраїлю та Ірану, а насправді — війна між ними. Росія знову ухиляється від виконання своїх зобов’язань перед Іраном у рамках Договору про всеосяжне стратегічне партнерство. А реакція на очевидне знищення її стратегічного партнера обмежується лише засудженням дій ізраїльтян та застереженнями США про неприпустимість надання Тель-Авіву військової підтримки. А вони це демонстративно ігнорують, оскільки Росія їм нічого не може зробити. Та знову і знову пояснює свою позицію, що не бачить підстав для надання допомоги Ірану, так як згаданим Договором цього начебто не передбачається. А російська пропаганда взагалі почала заявляти, що Росія нічого не винна Ірану ні за надані їй «шахеди», ні за ракети і снаряди, за які вона повністю сплачує. А ось Іран, на відміну від Північної Кореї, не доправив на фронт в Україні жодного солдата. Цікаво, як то буде тоді, коли під чиїмось ударом опиниться КНДР? І чи поспішить Росія виконувати свою частину Договору про всеохоплююче стратегічне партнерство з Північною Кореєю? Чи знову нарікатиме на зміст Договору, за яким «її хата скраю»? А ще зовсім недавно зазначені договори між Росією та Іраном і КНДР вважалися підґрунтям вісі зла та прямим викликом Заходу.

Про вісь зла трохи згодом, а зараз доречно нагадати ще два факти з приводу того, як Росія «кидає» чи то намагається «кинути» своїх партнерів. Так, наприкінці 2024 року, коли Україна відмовилась продовжувати контракт на транзит російського газу по своїй території, Росія спровокувала енергетичну кризу у самопроголошеній Придністровській Молдавській Республіці, через що її населення опинилося на межі виживання.

Як і інші псевдореспубліки на території країн колишнього СРСР, ПМР утворила Росія на початку 1990-х років і досить успішно використовувала її як інструмент тиску на Молдову. Незважаючи на це, після остаточного розриву газових відносин з Україною, Росія відмовилась безплатно постачати газ до ПМР (як це було раніше) по діючому газопроводу через Туреччину. В кінцевому підсумку проблема була вирішена у спосіб організації поставок газу до Придністров’я через Молдову, яка закуповує його на європейському ринку за кошти ЄС. Навіщо це було потрібно Росії — сказати важко. Але її партнерські відносини з ПМР, а отже і можливості використання самопроголошеної республіки у своїх певних цілях були підірвані.

Та що там всі зі вищезгаданих країн та самопроголошених республік, коли Росія, після повернення Д. Трампа до Білого дому, намагалася «кинути» навіть Китай з тим, аби відновити співробітництво зі США. І це тоді, коли КНР, на відміну від всіх інших, дійсно стратегічно важливий для Росії з кута зору забезпечення можливості роботи її економіки в умовах санкцій з боку Заходу. Тим не менш, російські політики, в тому числі на вищому рівні, почали відкрито говорити про США, як про можливу альтернативу Китаю. На користь такої ідеї вони стверджували, що Вашингтон занепокоєний можливим укладанням воєнно-політичного союзу між РФ та КНР. Тому відмова росіян від такого може змусити США поступатися Росії щодо України та у справі перерозподілу світу.

У відповідь Пекін жорстко поставив Росію на місце лише одним натяком на можливість згортання двосторонньої економічної співпраці. А на підтвердження відмовився купувати російське вугілля та скоротив обсяги імпорту російської нафти. Це вдарило по Росії не менш відчутно, аніж західні санкції.

Систематична зрада Росією своїх партнерів не є чимось дивним і стає вже не винятком, а навіть нормою. Це відзначав ще канцлер, тобто глава уряду Німеччини Отто фон Бісмарк у 1870-х роках. Його висновки підтверджують і російські політики, які кажуть сьогодні про те, що Росія повинна виконувати лише ті угоди, які їй вигідні на даний момент. Що тут ще можна додати, коли за висловлюваннями самого В. Путіна під час зустрічі з підприємцями наприкінці травня ц.р. «борги сплачують тільки боягузи». Тим самим він підтвердив, що Росія не налаштована виконувати свої зобов’язання ні перед ким, включно з її партнерами. Втім, вони давно вже це усвідомили і починають від неї віддалятися.

Першою це зробила Вірменія, коли Росія відмовилася підтримати її у протистоянні з Азербайджаном. Так, в березні ц.р. Вірменія призупинила свою участь в ОДКБ, перестала сплачувати внески до бюджету організації. А в квітні поточного року президент Вірменії В. Хачатурян підписав закон про початок вступу країни до Європейського Союзу. На фоні дрейфу Єревану від Москви, в липні 2024 року були проведені спільні військові навчання США та Вірменії Eagle Partner 2024 миротворчої спрямованості.

Нове керівництво Сирії геть-чисто відмовилось від Росії. Інакше бути і не могло, оскільки до влади в країні прийшли представники сирійської опозиції. Тому Росія втрачає зв’язок з нею, як і свої військові бази на сирійській території та вплив у регіоні. Щоправда, це має негативні наслідки для України, оскільки російські військові підрозділи, які перебували в Сирії, залучаються Росією до воєнних дій на території нашої держави.

Щодо Нагірно-Карабаської республіки, то вона припинила своє існування. А тому Росія остаточно втратила можливість її використовувати у своїх цілях. Придністров’я поки що відкрито не відмовляється від Росії, але своє невдоволення нею демонструє.

Скоріш за все, під питанням і приятельство Росії з Іраном. Це продемонстрував посол Ісламської Республіки Іран в Москві К. Джалалі. За його словами у зверненні до Російської Федерації, іранський народ ніколи не забуватиме того, хто допомагав йому в ці тяжкі часи, а хто надавав перевагу бездіяльності.

Змінюють свої позиції стосовно Росії і інші її друзі, які вже не сподіваються на російську підтримку у разі виникнення такої необхідності. Зокрема, в інтерв’ю французькому виданню LCI прем’єр-міністр Угорщини В. Орбан визнав слабкість Росії, яка не спроможна перемогти Україну.

Ще далі пішов президент Сербії О. Вучич. 11 червня ц.р. він вперше відвідав Україну з офіційним візитом з початку війни. Перебуваючи в нашій державі, він брав участь у саміті «Україна — Південно-Східна Європа», де виступив з ініціативою щодо залучення Сербії до відбудови кількох українських міст.

Поки що це не означає їх повної відмови від Росії. Відразу ж після згаданих дій вони почали «каятись» і запевнювати її у незмінності своїх позицій. Тим не менш, вони подали їй та Заходу певні сигнали.

Ще одним із таких можна вважати візит до Білорусі спеціального представника президента США К. Келлога для зустрічі з О. Лукашенком. Мета його поїздки — обговорення відносин між двома країнами. Аби якими були його наслідки, характер візиту показовий.

Всі такі обставини мають вигляд «ефекту доміно» і дають змогу зробити висновок про системну руйнацію всієї архітектури зовнішнього впливу Росії, яку вона змогла побудувати в тій, чи іншій мірі. Наразі супротивники Росії, від США і Європи, до Туреччини і Ізраїлю, продовжують відтискати її від партнерів. Це має на меті послабити Російську Федерацію, після чого буде ліквідовуватися як осередок агресивного тоталітаризму та тієї ж вісі зла. Саме так колективний Захід руйнував Східний блок у 1980-х роках. Спочатку від Радянського Союзу були відірвані його сателіти в Африці та на Близькому Сході. Потім настала черга країн Центрально-Східної Європи. А за ними — колишніх радянських республік. Зараз такий же спосіб застосовується щодо нинішньої Росії. Судячи з того, що відбувається, він дає результати.

P.S. Не хотілося б робити необґрунтованих припущень. Але привертає увагу збіг початку дій Ізраїлю, за фактичної підтримки США, з ядерного роззброєння Ірану та його демілітаризації з ініціативами Росії щодо проведення третього раунду переговорів з Україною у найближчій перспективі. При цьому вже сам В. Путін почав казати про можливі компроміси та його бажання прискорити переговорний процес.

Звичайно, це можна пов’язати з намаганнями запевнити Д. Трампа у готовності Росії до конструктивного діалогу та ще більше відтягнути запровадження США санкцій щодо неї. Але ж можна зробити і припущення про те, Москва має намір проміняти Україну на Іран. А саме — погодитись на певні компроміси щодо умов призупинення війни проти України в обмін на згоду США і Ізраїлю відмовитись від зміни правлячого режиму в Ірані. Та як будуть розвиватися події далі — побачимо. Тим більше, що удар авіації США по іранському ядерному об’єкту знову змусить Росію якось зреагувати. Чи вона знову шукатиме оправдань свого «нейтралітету»?

Олег Махно