Традиційно розвідувальна інформація залишалася прихованою від громадськості. Спецслужби (особливо, в демократичних країнах) відповідали за підтримку тих, хто приймає політичні рішення, аналізами, прогнозами та висновками, які мали б дати їм змогу приймати правильні рішення у питаннях безпеки. Розголошення цієї інформації вважалося винятком, який зазвичай відбувався лише через багато років (наприклад, документи, розсекречені заднім числом).

Під час Холодної війни були випадки вибіркового розголошення даних розвідки, наприклад, протистояння США і СРСР у 1962 році через Кубинську кризу [2], або представлення супутникових знімків, які мали довести військові наміри противника. Проте переважало переконання, що розвідку слід розглядати як «останню лінію» захисту держави, і що лише фрагменти інформації чи доказів повинні розкриватися для того, щоб захистити власні джерела.

Після закінчення Холодної війни архітектура безпеки змінилася, що в поєднанні з розвитком сучасних технологій призвело до перевизначення ролі розвідувальних служб. Вони дедалі частіше стикаються з проблемою швидкого реагування на гібридні загрози, кібератаки та пропаганду в соціальних мережах. У такій ситуації оприлюднення ключових даних розвідки може допомогти отримати перевагу в інформаційних війнах або згуртувати союзників.

Згідно з висновками Йоакіма Браттволла, опублікованими в NATO Review-2024, переломним моментом для сучасної політики розкриття секретних даних стали події, пов’язані з російським вторгненням в Україну у 2022 році. 3 грудня 2021 року американська газета Washington Post оприлюднила конфіденційні звіти розвідки, які вказували на те, що Росія готується до широкомасштабного військового наступу на Україну з використанням до 175 тисяч військових. Ця публікація, як зазначав журнал The Time, стала початком безпрецедентної інформаційної кампанії Великої Британії та США, спрямованої на публічне оприлюднення секретної інформації з метою протидії російській пропаганді та попередження світу про агресивні наміри президента Росії Володимира Путіна.

До 23 лютого 2022 року, за даними BBC News, розвідувальні служби США та Великої Британії оприлюднили вісім комплектів інформації, які викривали російські плани вторгнення в Україну. Ця діяльність була безпрецедентною за своїм масштабом, частотою та стратегічним використанням секретних даних. Дотихчас спецслужби рідко вирішувалися надавати громадській думці таку широку інформацію, оскільки основним принципом роботи спецслужб є збереження таємниці джерел і методів роботи.

Використання цього нового підходу до обміну розвідувальною інформацією мало чітко визначені стратегічні цілі. Початкова мета полягала в тому, щоб утримати Росію від вторгнення, знищивши елемент раптовості, але після того, як ці зусилля провалилися, акцент перемістився на побудову єдності серед союзників по НАТО. Публічне оприлюднення інформації дозволило міжнародній спільноті швидше реагувати, а країнам НАТО легше координувати дипломатичні та військові дії.

Потім американські та британські спецслужби почали оприлюднювати додаткові подробиці, включно із супутниковими даними та аналізом, які підтверджували готовність Росії атакувати. Однак, як описує Бен Скотт у своїй статті, опублікованій у Lawfare Media-2024, публічні комунікації американських офіційних осіб на основі розвідувальних даних призвели до швидкої мобілізації союзників у НАТО та Європейському Союзі, пришвидшивши, серед іншого, координацію санкцій та планування військової допомоги Україні. Хоча розкриття не зупинило самого вторгнення, воно, безсумнівно, сприяло консолідації підтримки Заходу та створенню спільного фронту.

Як зазначає Йоакім Браттволл, стратегія публічного обміну розвідданими не обмежується російсько-українським конфліктом. В останні роки також були оприлюднені дані, наприклад, про військовий потенціал Китаю в Тайванській протоці та діяльність Ірану на Близькому Сході. Метою може бути швидка протидія поширенню ворожої пропаганди або стримування потенційних агресорів шляхом демонстрації, що за їхніми переміщеннями пильно стежать.

Стримування: у багатьох випадках основною мотивацією є запобігання збройному конфлікту шляхом виявлення того, що наміри ворога відомі, та що неможливо досягти ефекту несподіванки.

Об’єднання союзників: публічне оприлюднення розвідувальних даних може переконати партнерів і громадськість у реальності загрози, зміцнюючи згуртованість коаліції та сприяючи скоординованим діям.

Боротьба з дезінформацією: в епоху Інтернету та соціальних медіа швидке оприлюднення фактів (наприклад, про операцію «під чужим прапором» [3]) може деморалізувати ворога і позбавити його інструменту пропаганди.

Створення іміджу довіри: як зазначає Бен Скотт, держава, яка вирішила розсекретити деякі дані, може показати, що вона «має достовірну інформацію та готова відстоювати правду».

Політизація розвідки. Як Браттволл, так і Скотт, а також колишні співробітники ЦРУ Девід Джіо [4] та Майкл Морелл [5], які прокоментували цю тему, попереджають про небезпеку того, що розголошення інформації може швидко перетворитися на політичний інструмент. Особи, які приймають державні рішення, можуть обирати лише ту інформацію, яка підсилює їхнє пропагандистський посил, пропускаючи інші ключові елементи. У результаті громадськість отримує спотворений образ, що ставить під загрозу репутацію розвідувальних служб як нейтрального аналітика.

Захист джерел і методів. Будь-яке розсекречення несе ризик виявлення того, в який спосіб були отримані дані. Це може призвести до розкриття джерел агентурної розвідки (HUMINT), втрат у технологічній інфраструктурі (SIGINT, супутники) або до розкриття методів розвідувального аналізу. У результаті противник може змінити свою поведінку та ускладнити спецслужбам подальший збір інформації.

Дезінформація та інформаційна війна. Хоча оприлюднення інформації може бути ефективним у руйнуванні наративу ворога, необдумане або надмірне використання цього інструменту ризикує спричинити плутанину у публічному просторі. Як наголошує Браттволл, постійно зростаюча кількість даних, масові витоки (наприклад, справа Едварда Сноудена [6]) і використання штучного інтелекту для генерації «фейкових новин» і ботів ускладнюють інформаційну ситуацію. Громадськість може зрештою повірити, що кожна новина є пропагандою, навіть якщо за нею стоять перевірені розвіддані.

Збереження професіоналізму та об’єктивності. Бен Скотт наголошує на необхідності інституційних гарантій, щоб гарантувати, що розвідувальні служби зможуть функціонувати поза межами короткозорої партійної політики. Слід подбати про те, щоб рішення про розкриття інформації не приймалися випадково, а ґрунтувалися на аналізі наслідків для джерел і методів і повному розумінні впливу на союзників.

Формалізація процедур розсекречення. Як зазначає Йоакім Браттволл, зростаюча кількість запитів на «зниження рівня» секретності повинна спонукати державну владу створити чіткі процедури, в яких експерти з безпеки та права відіграють ключову роль. Це має на меті запобігти ситуаціям, коли інформація розкривається з суто політичних чи особистих причин.

Зміцнення співпраці між союзниками. Оскільки основною метою розкриття інформації є об’єднання партнерів, держави повинні прагнути посилити розвідувальну співпрацю на багатосторонньому рівні (НАТО, ЄС). Це може забезпечити більшу довіру до наданих даних і підвищити довіру до них в очах громадськості.

Відповідь на інформаційну війну. Перед обличчям дезінформації, дипфейків та онлайн-маніпуляцій, швидка та прозора протидія стає вирішальною. Однак самого оприлюднення розвідувальних даних буде недостатньо, якщо вони не супроводжуватимуться роз’ясненням і навчанням громадськості щодо того, як розпізнавати неправдивий вміст.

Масове оцифровування та розвідка з відкритих джерел (OSINT). В епоху, коли величезні обсяги даних є загальнодоступними (наприклад, супутникові зображення приватних компаній), роль класичної розвідки розвивається. За словами Бена Скотта, спецслужби все частіше поєднуватимуть відкриті джерела з секретними даними, щоб створити повну картину ситуації. Але виникає питання, чи в такій ситуації «секретна» інформація буде надалі мати таку ж цінність?

Розвиток штучного інтелекту. Генеративні мовні моделі, автоматичні системи аналізу зображень — це інструменти, які можуть надати підтримку розвідувальному співтовариству, але також потенційно ошукати його (наприклад, шляхом створення переконливих фальшивих доказів). Зростаючий масштаб інформаційних загроз може спонукати більше країн вдаватися до ще більшого розкриття інформації, щоб дискредитувати ворожі наративи.

Схема нового «інформаційного порядку». Як зазначає Йоакім Браттволл, якщо практика оприлюднення інформації продовжуватиметься та поширюватиметься, у міжнародних відносинах може виникнути певний неформальний «консенсус», у якому деякі ключові розвідувальні дані автоматично оприлюднюються для спільної протидії агресії чи пропаганді. Однак це вимагає взаємної довіри та кращих механізмів контролю ризиків.