Вісімдесята річниця перемоги над фашизмом як дзеркало геополітичної ситуації у світі. Наслідки для України
Вісімдесята річниця перемоги над гітлерівською Німеччиною віддзеркалює сучасну геополітичну ситуацію у світі, що продемонструвало її святкування в Росії та Європі;
світ знову за характером двополярний, а його полюсами є США та Китай зі своїми сферами впливу у міжнародних відносинах. Росії тут дістається другорядна роль та фактично вона є сателітом КНР;
період свят став також і певним переломним етапом у діях США та ЄС з примушення Росії до миру. Їм вдалось спонукати її до прямих переговорів з Україною фактично без попередніх умов;
звичайно, Україні буде непросто. Однак розвиток ситуації у світі дає підстави для сподівань на краще. Україна стане частиною Європи, хоча тимчасово не зможе відновити контроль над усіма окупованими Росією територіями.
Головною подією травня поточного року світового рівня стала 80-та річниця перемоги антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною. Попри символічний характер такого ювілею, багато країн активно використовували його у своїх інтересах. Причому, це стосувалося навіть тих із них, які не мали стосунку до тієї війни у Європі, або на той час їх взагалі не існувало. А в центрі політичних колізій довкола урочистих заходів знову опинилася війна, тепер вже Росії проти України. І в цьому немає нічого дивного, оскільки така війна, у тій, чи іншій мірі, бентежить весь світ та створює реальну загрозу виникнення Третьої світової з іще більш катастрофічними наслідками, аніж за попередньої. Отож, все те, що було пов’язане з нещодавніми святами, таки привертає до себе увагу. Тим паче, що обставини святкування дають змогу зробити низку важливих висновків та прогнозувати події, які безперечно стосуватимуться України.
Отже, про те, що ж демонструє 80-та річниця перемоги над німецьким нацизмом, який назвали «чумою ХХІ століття».
По-перше, було підтверджено остаточний розподіл світу на два непримиримих табори. До першого з таких — демократичного, входить Європа, Україна та їх партнери. У другому, тоталітарному, об’єдналися Росія, Китай, Північна Корея, Іран та низка інших країн подібного штибу.
Це чітко продемонструвало роздільне святкування перемоги над гітлерівською Німеччиною країнами згаданих груп, а саме: першої — 8 травня ц. р. у Лондоні і другої — 9 травня ц. р. у Москві. Принципово різними були і їх оцінки нинішньої ситуації у світі в контексті підсумків Другої світової.
А до нападу Росії на Україну в 2014 році, згадаймо, перемогу святкували разом. Останнього разу — у червні 2014 року в рамках урочистих заходів, присвячених висадженню союзників у Нормандії та відкриттю другого фронту у Другій світовій війні. Саме тоді і була створена Нормандська група у складі Франції, Німеччини, України та Росії із завданням урегулювання російсько-українських відносин.
По-друге, політика президента США Д. Трампа, так би мовити, розмиває позиції Америки, яка опиняється у «сірій зоні» між згаданими двома світами. Втім, ускладнення відносин між США та КНР, а передусім агресивний курс Москви, який фактично підтримує Пекін, змушують президента змінювати свої погляди та відновлювати роль Америки як лідера демократичного, тобто Західного світу.
В контексті 80-ї річниці падіння гітлерівської Німеччини було задекларовано в заяві Д. Трампа щодо ролі США, як лідера антигітлерівської коаліції та переможця у Другій світовій війні. Характер святкування у Москві остаточно впевнив Д. Трампа у тому, що нормальних відносин з Путіним мати не можливо. До того ж він виразно продемонстрував, що являє собою нинішня Росія. Президент США нарешті зрозумів це повною мірою.
По-третє, Китай, як однаковий зі США центр сили у світі, впевнено постає і центром об’єднання тоталітарних країн антизахідної спрямованості. Це ще раз засвідчив візит глави КНР Сі Цзіньпіна до Москви, яким створювалося враження перемоги у війні саме Китаю, хоча, як відомо, він воював тільки з Японією. А лідери інших країн, по суті, прибули до Росії для того, щоб продемонструвати свою лояльність до Китаю. Святкування ж Дня Перемоги було лише слушною нагодою для такої справи. Відповідним чином поводив себе і Сі Цзіньпін, а саме — як імператор, який прибув до однієї зі своїх провінцій чи колоній. І не сам, а на параді зі своєю гвардією у вигляді китайського військового підрозділу. Чим було наочно продемонстровано те, що чекає на Росію у тому разі, якщо вона спробує вийти з-під контролю КНР.
По-четверте, аби як Росія не намагалася використати День Перемоги для доведення, чи принаймні, створення враження своєї провідної ролі в світі, свято у Москві свідчило про зовсім інше. Свого часу із дійсно великої держави, яким був колишній СРСР, вона перетворилась на одну з найбільш нужденних країн Третього світу, хіба що з ядерною зброєю.
Це демонструє так званий «вплив Росії у світі», який поширюється лише на її сателітів з числа колишніх радянських республік та самопроголошених державних утворень на їх території, кілька антиамериканських режимів в Африці і Латинській Америці, а також відвертих колаборантів на зразок прем’єр-міністра Словаччини Р. Фіцо. Хоча своїми візами до Москви вони переслідували винятково власні цілі, а не просто щоб продемонструвати повагу до Путіна.
Про військову «потужність» Росії взагалі немає що казати, все давно і так зрозуміло. Про це свідчить принизливе випрошування Москвою перемир’я у України на час святкування. А протягом всього параду Путін ховався за главою КНР як за живим щитом, у повній впевненості, що по ньому ніхто завдавати ударів не буде. На Москву працювала і левова частка ППО Росії, яка була змушена залишити без прикриття інші регіони країни.
По-п’яте, характер святкових подій ще раз підтвердив повну підтримку України з боку її західних партнерів. Це мало як символічний, так і практичний зміст. Як відомо, Україна була запрошена на святкові заходи, присвячені Дню Перемоги в Європі, 8 травня ц. р. у Лондоні. А підрозділ ЗСУ брав участь у параді разом з підрозділами наших партнерів. Саме у столиці Великобританії зібрались західні учасники антигітлерівської коаліції, які тепер надають допомогу Україні у боротьбі з путінською Росією як осередком сучасного фашизму — «чумою» вже ХХІ століття. Тоді ж у Лондоні зустрілися міністри закордонних справ ЄС, щоб обговорити плани побудови нової системи європейської безпеки за участю України. По суті, її можна вважати антипутінською коаліцією, спрямованою на протидію загрозам з боку Росії.
А 9 травня ц. р. глави зовнішньополітичних відомств Європейського Союзу прибули до Львова, щоб продемонструвати єдність з нашою державою. Продовженням таких заходів стала зустріч «Коаліції охочих» 10 травня ц. р. у Києві за участю лідерів Великобританії, Франції, Німеччини, Польщі та низки інших країн. Учасники саміту ухвалили рішення про посилення санкцій стосовно Росії у випадку її відмови від миру.
Вашингтон також змінив свою позицію. Він все ще намагається демонструвати рівновіддаленість від Росії та України, однак посилив ультимативний тиск на Москву і продовжує постачати зброю Україні вже у рамках нових пакетів, схвалених адміністрацією Д. Трампа.
По-шосте, період святкування 80-ї річниці перемоги над гітлерівською Німеччиною став певним переломним етапом також у процесі примушення путінської Росії до миру. Так, спільний тиск США та Європейського Союзу на неї разом із погрозами запровадити нові санкції змусили Путіна погодитись розпочати прямі переговори з Україною в Туреччині без попередніх умов, хоча він і видає це за свою ініціативу. А ось від перемир’я на 30 діб, як продовження згоди сторін на припинення вогню 8-10 травня (хоча це і не було зроблено), Москва поки що утримується. Однак, так чи інакше, але її дотиснуть і в такому плані.
Все це визначатиме розвиток ситуації на подальшу перспективу. Так, США та Китай, як два провідних центра сили глобального рівня, дійсно поділять світ на відносно прийнятних умовах для обох країн. Свідченням таких перспектив є принципове врегулювання торговельних суперечностей між ними в рамках підписання відповідної угоди 11 травня ц. р. у Швейцарії (до речі, переговори зі згаданого питання також відбувались на фоні святкування перемоги над гітлерівською Німеччиною). З одного боку, угода дала змогу Вашингтону та Пекіну уникнути відкритого протистояння у торговельно-економічній сфері, а з іншого — поставила їх перед необхідністю зважати на взаємні інтереси.
При цьому, до сфери впливу США увійдуть Північна Америка, Європа, а також частини Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Близького Сходу і Африки. Серед них основним партнером США залишатиметься Європа, незважаючи на нинішні проблеми у їх стосунках. Тим паче, що Д. Трамп не є вічний, а майбутній президент США, скоріш за все, обере більш прагматичні позиції.
Не відмовляться США і від Північноатлантичного союзу, який і надалі буде одним із основних інструментів реалізації американських інтересів на європейському напрямку. Звичайно, система європейської безпеки набуде певних змін, які я розглядав у попередніх статтях і, загалом, добре відомі, однак в її основі все одно знаходитиметься НАТО.
Китай продовжить послідовно поширювати свій вплив в АТР, Центральній та Південно-Східній Азії, Південній Америці, Африці та Росії. Водночас слід очікувати активізації участі КНР у світовій політиці та вирішенні ключових міжнародних проблем. А основними механізмами зміцнення китайських позицій у світі залишатимуться стратегічна ініціатива «Один пояс, один шлях» разом із різними організаціями світового та регіонального рівнів. Основними з таких і надалі будуть БРІКС+ та ШОС, які були створені за ініціативою Росії, але наразі контролюються Китаєм.
Росія залишить світову арену та остаточно перетвориться на сателіта КНР, а фактично, його провінцію. На жаль, це станеться не відразу, але процес такого занепаду незворотній. Причому, незалежно від того, чи знімуть з неї санкції, чи ні. Імперіалістична країна, якою вона є, не може існувати у сучасному світі, а намагання її врятувати путінськими методами приречені на провал.
Європа зміцнюватиме свої позиції як самостійний центр сили, найбільш близький до України та її основна опора. Своєю чергою Україна посяде гідне для себе місце ключового елементу системи європейської безпеки, що стане також надійною гарантією її безпеки.
Певний вплив на ситуацію довкола України матимуть інші країни та міжнародні організації, однак він не матиме принципового значення. Тим паче, що Індії та Пакистану вдалося подолати чергове загострення двостороннього конфлікту в квітні ц. р. і не допустити його переростання у ядерну війну, яка дійсно змінила б світ та відволікла його увагу від нашої держави.
Виходячи з зазначених обставин, можна зробити прогноз стосовно перспектив відновлення миру в Україні. Судячи з нинішнього розкладу сил, який показали обставини святкових подій 8–9 травня ц. р., вони не такі вже й кепські. США та Європа, а тепер вже, ймовірно і Китай, змушують Москву крок за кроком іти на поступки. Вона намагається з усіх сил зволікати, викручуватись та тиснути у військовий спосіб на Україну, але вже відійшла від тих «непримиримих» позицій, які були у неї раніше.
Це жодним чином не означає, що Москва відмовиться від своїх стратегічних цілей стосовно України. Але «хотіти» і «могти» — це зовсім різні речі. Наразі досягти своїх цілей військовим шляхом Росія не зможе, а тому очевидно сподівається на інші методи їх реалізації, зокрема, у спосіб впливу на вибори в Україні. Втім, вони поки що залишаються за горизонтом поточних подій, хоча підсумки мирних переговорів значною мірою визначатимуть їх перебіг.
Зараз більш важливим є те, що нас чекає незабаром. Тут для України можуть виникнути як позитивні, так і негативні фактори. Так, скоріш за все, США та ЄС змусять Росію піти на довготривале перемир’я, хоча воно і не означатиме остаточного припинення бойових дій. Змусять її відмовитись і від претензій на всі території Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей та, ймовірно, покинути окуповані райони Харківської області і погодитись на передачу США Запорізької АЕС. Разом з тим, на даному етапі повернути собі Крим та більшу частину інших окупованих територій Україна не зможе, хоча і не визнає їх російськими.
Подібні рішення не усунуть всіх проблем, однак дадуть можливість відновити, принаймні, хиткий мир як передумову для відновлення та розвитку України.
Що далі станеться — покаже час, хоча щойно розглянуті загальні політичні тенденції загалом є досить позитивними для України. Залишається сподіватися, що вони допоможуть нам все ж досягти перемоги над Росією.
Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики
