«Без українців Європа вже стала б жертвою російського режиму»

Сподіватися на мирне співіснування з Москвою, яка і далі переконана, що Україна є «російською землею», — це все одно що будувати повітряні замки.

Стаття з’явилася на сторінках поважного французького видання «Libération» 24 лютого, в той день, коли виповнилося 4 роки з початку російсько-української війни. І була схвально сприйнята у французькому суспільстві, зокрема, політичним істеблішментом.

У вівторок, 24 лютого 2026 року, виповнюється четверта річниця з початку повномасштабної агресії Росії проти України. Хоча західні ЗМІ безперестанку намагаються висвітлювати переговорний процес, ініційований США, у українців немає жодних підстав для оптимізму. Світ, здається вже не дивується мужності та стійкості, з якими українці відбивають напад агресивної супердержави, зрештою, погоджуючись з тим, що Україна має погодитися з підписанням російських умов про припинення збройного конфлікту та відновленням нормальних відносин з Москвою, ніби нічого перед цим не скоїлося. Разом з постійними нападами російських військ, а також тиском з боку деяких країн, Україну ще й охопили великі заморозки під час масованих ударів по її території і її інфраструктурі. І хоча вона занурена в темряву внаслідок тривалих відключень електроенергії, Україна все ще бореться за своє виживання і за право обирати свою власну долю, європейське майбутнє.

Сподіватися на мирне співіснування з авторитарним режимом, який переконаний, що Україна є «російською землею», яку потрібно повернути, — це будувати повітряні замки. Ця війна є для нас екзистенційною. Вона стала фінальним розділом багатовікової історії політичного гноблення та культурного виживання, наслідки якої ще невідомі. Після остаточного падіння радянської гідри українська нація, яка вже понад покоління живе у власній суверенній і демократичній державі, здобула небувалу раніше свободу та здатність критично мислити, які вона сьогодні збройно відстоює ціною неймовірних людських і матеріальних жертв.

ІМПЕРСЬКА ІДЕОЛОГІЯ

Досі пам’ятаю, як 30 років тому висловився наш викладач історії в Київському університеті імені Тараса Шевченка про необхідність для нашого пострадянського покоління завжди розповідати правду про історичні події. Його заклик до інтелектуальної сміливості був не тільки втілений в життя багатьма українськими мислителями і науковцями, які звільнилися від будь-якого зовнішнього тиску та внутрішньої цензури, але й засвоєний українським суспільством аж до цих трагічних днів війни. Українці мали можливість обирати. Конференції, організовані в країні між 1990 і 2010 роками щодо можливого вступу України до НАТО, були дуже цікаві. Учасники мали різні точки зору: хтось був «за», хтось – «проти», а ще були і такі, хто голосував за нейтралітет. Але всі вони розмірковували над найперспективнішим майбутнім для своєї країни!

Світ перебуває в кризі і не готовий усвідомити, що українці прагнуть самі зробити свій вибір. Однак сьогодні дуже поширена теза, що розширення НАТО спровокувало агресію проти України. Чи не є така інтерпретація залишком імперіалістичної ідеології, згідно з якою важливі рішення ухвалюють найпотужніші держави світу?

Але, як не дивно, нікому не цікаво, чого насправді бажають самі українці. Нікого не цікавить той факт, що в період з 1990 по 2010 рік колишній радянський генерал Вадим Гречанінов очолював Атлантичну раду України і невпинно агітував за вступ України до НАТО. Протягом чотирьох жахливих воєнних років українці борються не тільки за своє виживання як повноцінної нації, але й за право вільно робити власний вибір того, що стосується способу життя і мислення. Перш за все, яких лідерів вони хочуть обирати. Чи щодо тих альянсів та організацій, до яких вони можуть приєднатися.

За винятком зміни усіх конституційних принципів ліберальної демократії, не можна позбавляти український народ його свободи волевиявлення: ми маємо право обирати нашу спільну долю внаслідок відкритих та обґрунтованих дебатів.

Європейське та/або євроатлантичне майбутнє нашої країни має бути визначене насамперед нашими громадянами, а не диктатом третьої країни, навіть якби вона і була великою державою. Поступитися такому шантажу означало б відкрити скриньку Пандори з нескінченними бідами: пожертвувати частину суверенітету України, як того бажає російська сторона, лише посилить її геостратегічні претензії. Чи неможливість приєднання до регіональних організацій не буде потім поширюватися на інші країни регіону в ім’я національних інтересів Росії?

УСВІДОМЛЕННЯ НЕБЕЗПЕКИ

Якщо українська армія більше не змогла б захищати ці свободи та права від зазіхання російських окупаційних сил, то можна добре усвідомити, яка доля чекає на українське суспільство за правління Путіна: сфальсифіковані вибори, вислання громадян, усунення опонентів, перевиховання молоді, переміщення населення. Такий режим має у своєму розпорядженні чимало засобів для підкорення непокірних народів.
Якщо українське суспільство наполегливо бореться проти цієї смертельної отрути, то європейським громадянам також варто усвідомити небезпеку, яка загрожує і їм. Інформувати молодь про руйнівний потенціал авторитарної моделі – це запобігти підкоренню її чужій владі.

Іноді кажуть, що західна молодь не відає, що таке авторитаризм, і не усвідомлює його небезпеки. Однак я помічаю, як змінюються погляди моїх студентів, як французьких, так і іноземних, коли ми обговорюємо проблеми, пов’язані з авторитарними режимами та їхніми конкретними наслідками для дисидентів, захисників прав людини, журналістів, науковців.

Саме європейські громадяни і через них їхні керівники несуть відповідальність за збереження держави, права і основних свобод, за які ми, українці, платимо високу ціну. Без жертовності тисяч українських солдатів, які загинули в боях, Європа вже була б здобиччю для російського режиму. Ніколи не забуваймо, що у повній мірі реалізувати свою свободу не можна шляхом рабства, навіть обмеженого.

Пам’ятаймо, що європейська свобода пов’язана з суверенітетом України…

Оксана Мітрофанова,
старший науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії Національної академії наук України,
науковець-викладач університету Жана Мулена Ліон 3, Франція,
українська біженка у Франції