Чорноморський регіон у контексті російсько-української війни

Провідні аналітичні центри світу приділяють значну увагу впливу російсько-української війни на ситуацію в континентальному вимірі. Так, за оцінками західних експертів, Росія утримує найсильніші позиції в Чорноморському регіоні з 1991 року, і Москва готова зміцнити їх ще більше, особливо якщо війна завершиться на її користь.

Чорне море має надзвичайно велике геополітичне та геоекономічне значення. Розташоване на перехресті Європи та Азії, його майбутнє та майбутнє усього Чорноморського регіону залежить від того, як завершиться війна Росії проти України. Зі зростанням витрат і посиленням дипломатичних зусиль, припинення вогню — хоча й не кінець боротьби за майбутнє України — виглядає більш ймовірним, навіть з огляду на те, що Росія не відступила від своїх максималістських політичних вимог.

Оскільки президент США Дональд Трамп все ще не відмовляється від посередництва у припиненні війни, важливо враховувати, як різні варіанти розвитку подій можуть вплинути на довгострокове майбутнє Чорноморського регіону.

Чорне море з точки зору Росії

Росія просувається територіально та політично в Чорноморський регіон вже понад 20 років, терпляче, але невпинно відновлюючи вплив, який вона втратила після розпаду СРСР. Її нинішня стратегічна позиція там сильніша, ніж будь-коли з 1991 року. Це сталося після десятиліть традиційних військових операцій та гібридних воєн, спрямованих на те, щоб охопити нові території російським впливом чи контролем.

Україна є найбільш кричущим випадком, тому що Москва окупувала майже 20 відсотків її території. Контроль РФ над Кримом з його багатими на ресурси територіальними водами та виключною економічною зоною (ВЕЗ), а також над Донбасом, потенційно може збільшити її мінеральні багатства на трильйони доларів. Росія залишається глибоко вкоріненою в Придністров’ї та має певний рівень впливу як у Молдові, так і в Грузії, Болгарії, Румунії та навіть у Туреччині.

Існує поширена думка, що закінчення війни за визначенням є перемогою для миру, незалежно від того, яким буде цей кінець. Багато експертів стверджують, що Володимир Путін програв битву на Чорному морі та програє свою війну проти України, беручи до уваги вражаючі військові, людські, економічні, політичні, репутаційні та інші втрати для Росії, і що він прагне компенсувати за столом переговорів те, що РФ втратила на полі бою. Зрештою, кремлівський лідер та його генералітет були принижені: російська армія втратила понад один мільйон осіб вбитими та пораненими, а близько третини плавзасобів Чорноморського флоту (ЧФ) потоплено або пошкоджено. Економіка перебуває у все гіршому стані, а на самого Володимира Путіна Міжнародним кримінальним судом виданий ордер на арешт за воєнні злочини.

Закінчення війни було б позитивним моментом, але факти свідчать про протилежне. Здобутки Росії мають величезне стратегічне значення і ще більше зростуть, якщо президент Путін завершить війну на своїх умовах. Без суттєвого посилення тиску з боку Заходу, вражаючих перемог ЗСУ чи змін у російському керівництві та державній політиці, ця війна, ймовірно, закріпить за Москвою низку геополітичних та геоекономічних вигод. До них відносяться не лише територія та вигідне становище в Чорноморському регіоні, а й визнання Сполученими Штатами як рівноправної сторони — статус, якого прагне Володимир Путін. Досягнення Росії вже змінили баланс сил у регіоні, а їхній вплив може посилитися, якщо президент РФ досягне своїх кінцевих цілей.

Ймовірний результат на користь Росії

Незважаючи на вражаючі успіхи українських військ у стримуванні та вимотуванні російської армії протягом майже чотирьох років, Україна навряд чи найближчим часом поверне всю територію, незаконно захоплену Росією. Більшість сценаріїв фінальної стадії війни відображають стратегічні вигоди для Москви та втрати для Києва.

Перший сценарій — досягнуте шляхом переговорів припинення вогню або перемир’я із замороженим конфліктом. Це зафіксує лінію зіткнення, яка забезпечить Росії довгостроковий контроль над значними ділянками української території, можливо, під наглядом чогось на кшталт «Ради миру», як у Секторі Гази [1], або з демілітаризованою зоною. Інший — досягнуте шляхом переговорів припинення вогню або перемир’я з Росією, яка контролюватиме всю Донецьку область. Україна відхилила цей варіант як неприйнятний, оскільки він включає територію, яку РФ не захопила, а також через відсутність обіцянки членства в НАТО або слабкі гарантії безпеки. Третій сценарій передбачає досягнуте шляхом переговорів припинення вогню або перемир’я, яке призведе до «нічиєї» для обох сторін, чого не бажає жодна з них.

Ще гірший сценарій — це прорив Росії, досягнутий шляхом виснаження України, або криза в українському керівництві, яка змусить Київ просити миру. Зрештою, існує гіпотетична ймовірність того, що Росія здобуде перемогу, яка включатиме капітуляцію та вирішення «корінних причин», а також інших давніх вимог Кремля. Однак для України ці сценарії є неприйнятними.

Сприятливі для України сценарії залежать від чинників, які наразі здаються менш ймовірними, таких як значне збільшення військової підтримки та економічного тиску з боку Заходу, серйозні помилки чи втрати Росії, економічна чи політична нестабільність або державний переворот у Москві. Однак з листопада 2022 року Україна втратила лише близько 1 відсотка своєї території, завдавши при цьому величезних втрат росіянам. Це свідчить про те, що Київ може утримувати подальші втрати в розумних межах, продовжуючи зі свого боку завдавати значної економічної шкоди в далекому тилу Росії.

Жоден із цих сценаріїв не передбачає «перемоги» Росії чи «поразки» України в традиційному сенсі, але всі вони територіально та стратегічно залишають Кремль у більш вигідному становищі в регіоні, ніж це було 20 років тому. Фактично, загальний баланс сил виглядає досить сприятливим з точки зору Кремля, тому можна очікувати, що Володимир Путін просуватиме такі наративи про свої досягнення:

окуповано 20 відсотків території України, якими Росія не володіла до 2014 року, включно з Кримом, величезними багатствами Донбасу та частиною ВЕЗ;
Москва у Грузії «сформувала» уряд, який сприяє російським інтересам і поширює значний вплив (якщо не контроль) на все східне узбережжя;
здобуто «перемогу» над НАТО, ЄС і США, навіть якщо ніхто з них не був безпосередньою стороною війни;
посилено розбіжності між США та Європою, а також всередині НАТО, деякі держави-члени якої не виконали обіцянки щодо 5-відсоткових витрат на оборону та не підтримують кампанії максимального тиску на Москву, а також надсилають до Росії більше твердої валюти, ніж йде на підтримку України;
посіяно розбрат і розкол у державах-членах НАТО, в деяких із них зміцнили свої позиції проросійські партії;
через економічні зв’язки здійснено «позитивний» вплив на Туреччину, незважаючи на її негативне ставлення до окупації Криму.

Хоча Володимир Путін не скаже цього прямо, він буде задоволений тим, що залишається живим і продовжує правити Росією як унітарною державою.

Північне узбережжя

У північній прибережній зоні російська окупація Криму є надзвичайно цінним військовим та геополітичним активом. Звідти РФ може легше продовжувати проєктувати свою силу на Чорне море й за його межі, навіть у разі, якщо третина її ЧФ буде знищена, ослаблена або заблокована в Новоросійську, якщо нафтові термінали в порту Туапсе будуть пошкоджені, а нафтові танкери, які досі доволі вільно курсували Чорним морем, будуть потоплені. Витіснити основні військові сили Росії з Криму буде дуже складно, а підкріплення ЧФ, ймовірно, повернуться до Криму після того, як завершиться війна [2].

Кремль продовжує здійснювати повноцінний тиск у Молдові, незважаючи на те, що більшість виборців у вересні цього року там обрала проєвропейський курс. Росія все ще має значний вплив у країні через промосковських політиків та виборців (не лише в російськомовному регіоні Гагаузія), і можна очікувати, що вона продовжуватиме використовувати низку гібридних інструментів для послаблення політики уряду. Жахливий сценарій для Румунії — контроль РФ над українською територією аж до Придністров’я (включно з Молдовою), що по суті робить Росію сусідньою країною — наразі малоймовірний, але він залишається однією з цілей Москви.

Україна контролює достатню частину північного узбережжя, щоб мати морський вихід на світові ринки. Мета РФ контролювати Одесу та всю берегову лінію до румунського кордону залишається далекою мрією. Однак 2 грудня 2025 року Володимир Путін знову заявив про свою зацікавленість у відрізанні України від моря та захопленні Одеси, яку він називає «російським містом». Москва контролює значну частину узбережжя на схід від Одеси, все Азовське море та Керченську протоку. Ці раніше вільні для судноплавства води наразі не є такими, незважаючи на підписання Москвою Договору про правовий статус Азовського моря та Керченської протоки 2003 року.

Важливо пам’ятати кремлівський менталітет, відображений у працях ідеолога та пропагандиста «русского мира» Олександра Дугіна: «Абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському узбережжі є тотальний і нічим необмежений контроль Москви на всій його протяжності — від українських до абхазьких територій. Можна скільки завгодно дробити всю цю зону за етнокультурною ознакою, — надаючи етнічну і конфесійну автономію кримським малоросам, татарам, козакам, абхазам, грузинам тощо, — але все це тільки при абсолютному контролі Москви над військовою і політичною ситуацією. Ці сектори повинні бути радикально відірвані від таласократичного впливу [3] — як того, що йде із заходу, так і з Туреччини (або навіть Греції). Північний берег Чорного моря повинен бути виключно євразійським і централізовано підпорядкуватися Москві» [4].

Східне узбережжя

Повзуче захоплення Росією Грузії стало великим успіхом для президента Володимира Путіна, навіть незважаючи на те, що мільйони громадян країни оспорюють домінування правлячої партії «Грузинська мрія». Зарано говорити, що Грузія «втрачена», але події роками розвиваються в негативному напрямі, а перспективи — досить непрості.

Російське панування в Абхазії та військово-морська база в Очамчирі дають Москві значний вплив, якщо не контроль над усім узбережжям до турецького кордону. Китай також намагається розширювати свій вплив у Грузії, хоча його спроба побудувати глибоководний порт в Анаклії зайшла в глухий кут. Москва може не захотіти порту з такою значною участю Китаю, якими б «братніми» не були її відносини з Пекіном.

Західне узбережжя

Кремль продовжує використовувати свої численні активи в Болгарії, включно з промосковськими партіями та окремими політиками, Болгарською православною церквою, історичними економічними зв’язками та проросійськими настроями, а також інструментарієм гібридної війни для підриву цієї критично важливої держави-члена НАТО. Тим не менш, останні уряди там залишаються твердо пронатовськими та проєвропейськими, а електорат явно надає перевагу Заходу. Взяття урядом під контроль у листопаді 2025 року нафтопереробного заводу «Лукойл» та санкції адміністрації США проти цієї компанії були важливими кроками у зменшенні зловмисного впливу Росії, але багато чого ще залишається незмінним. Болгарія не приділяє стільки уваги безпеці Чорного моря, скільки Україна чи Румунія. Софія розглядає Чорне море радше як туристичний напрям, ніж як джерело проблем, навіть після того, як Росія закрила ділянки болгарської ВЕЗ для військово-морських навчань і провела там огляд торговельних суден.

Кремль продовжує підігрівати та експлуатувати суспільне невдоволення в Румунії, яка довгий час була оплотом пронатовської та проєвропейської політики. Москва має значний вплив в ієрархії Румунської православної церкви та серед вірян, а також серед прихильників правої партії «Альянс за об’єднання румунів», яка лідирує за результатами опитувань і наразі наближається до 40 відсотків популярності.

Росія дедалі частіше порушує суверенітет Румунії. Міністерство національної оборони країни зазначило, що з 2022 року російські безпілотники завдали близько 50 ударів поблизу українського кордону. У 30 з цих випадків уламки БпЛА були знайдені на румунській території. 28 серпня 2025 року російський морський дрон вдарив по українському судну за 30 кілометрів вгору по Дунаю від узбережжя Чорного моря, на румунському кордоні. Ці інциденти привертають набагато менше уваги, ніж російські провокації проти суверенітету Польщі, країн Балтії та Північної Європи, але вони не менш тривожні.

Коридор до Центральної Європи

Якщо президент Путін завершить війну на своїх умовах, російський вплив, ймовірно, зросте в Болгарії та Румунії. Російські зусилля щодо ослаблення або «захоплення» ключових державних інституцій, або підтримки промосковських сил можуть з часом створити коридор нестабільності від узбережжя Чорного моря до серця Європи через Північну Македонію та Сербію до Угорщини та Словаччини. Влада цих трьох країн відкрита для інтересів Кремля або навіть лояльна до них.

Такий результат не є неминучим, але негативний результат війни посилить несприятливі тенденції в Чорноморському регіоні та полегшить проникнення Кремля в те, що Володимир Путін вважає потенційним «м’яким підчерев’ям» НАТО. Такий розвиток подій ще раз продемонструє, що Росія може успішно конкурувати з інтересами НАТО глибоко на території Альянсу. Це також стане сигналом для Китаю, який дедалі активніше працює в Чорноморському регіоні, про те, що країни цього регіону відкриті для його зловмисного впливу.

Південне узбережжя

Кремль безпосередньо не кидав виклику основним турецьким інтересам у Чорноморському регіоні, а вигідні економічні відносини між двома країнами тривають. Анкара загалом відіграла позитивну дипломатичну роль у війні. Однак Туреччині слід остерігатися того, що Москва суттєво розширила свою сферу впливу в Чорноморському регіоні, особливо після нещодавніх ударів по трьох турецьких судах в українських портах. Анкара навряд чи змінить своє дипломатичне визнання територіальної цілісності України та Грузії. Тим не менш, доки Росія поважатиме роль Туреччини в південній частині Чорноморського регіону та як «хранительки проток» [5], а також пропонуватиме привабливі економічні зв’язки, прагматичний підхід Анкари до Москви, ймовірно, збережеться.

Туреччина, швидше за все, продовжуватиме суворо дотримуватися Конвенції Монтре [6], доки триває війна. Вона може покращити регіональну безпеку Чорного моря, активізувавши процес розмінування та інші спільні зусилля з Болгарією та Румунією, а також продаючи кораблі румунському флоту. Анкара мало що може зробити, щоб запобігти використанню Кремлем Криму для проєктування сили в регіоні, але вона може зменшити російську мілітаризацію Чорного моря, використовуючи Конвенцію, щоб запобігти відновленню Росією свого ЧФ до довоєнного розміру.

Важливість Чорного моря для енергетичної безпеки та забезпечення транспортної доступності

Чорне море наразі не є ані вільним, ані відкритим, навіть якщо його водами курсують торговельні судна. Судна, що перевозять зерно та інші товари в Україну та з України, змушені триматися узбережжя Румунії та Болгарії, щоб зменшити ризик атак з боку Росії та морських мін. Україна зі свого боку нещодавно потопила три судна російського «тіньового флоту». Хоча ЧФ залишається замкненим у Новоросійську, він все ще є загрозою. Після закінчення бойових дій Москва матиме значні можливості для створення ризиків для морських перевезень або втручання в діяльність інших держав.

Великі запаси природного газу в Чорному морі — в територіальних водах або ВЕЗ Румунії, Болгарії та Туреччини — необхідно розробляти, оскільки вони необхідні для зростання їхніх економік, зменшення залежності від російських джерел палива та зміцнення європейської енергетичної безпеки. У Чорноморському регіоні, де так сильно відчувається російський вплив, Середній коридор [7] може стати менш успішним як торговий шлях, що з’єднує Центральну Азію, Кавказ та Європу.

Румунія буде найбільшим виробником газу в ЄС у 2027 році, коли розпочне експлуатацію родовища «Neptun Deep» площею 7500 км², яке містить приблизно 100 млрд м³ з річним видобутком 7-8 млрд м³. Країна вже кілька років видобуває газ за проєктом «Midea» (з інвестиціями США). Коли Болгарія почне експлуатувати приблизно 60 млрд м³ на своїх родовищах «Хан Тервель» і «Хан Аспарух», вона зможе покрити весь свій внутрішній видобуток та експорт до регіону.

Родовище Сакар’я в Туреччині містить приблизно 540 млрд м³, що є найбільшим із запасів газу в Чорному морі. Туреччина також служила основним транзитним маршрутом для російського газу та нафти, які вона переробляє в кількох місцях. Не секрет, що це паливо має російське походження, але воно все ще торгується відкрито, що відображає ринкову кон’юнктуру та триваюче небажання Європи розірвати зв’язки з Росією. РФ контролює значну частину величезних морських газових запасів України та використовує захоплені бурові платформи як для військових, так і для енергетичних цілей.

Високопосадовці Румунії та Болгарії очікують, що Кремль використовуватиме гібридні заходи для перешкоджання експлуатації їхніх запасів, багато з яких розташовані у ВЕЗ. Вони не підпадають під дію статті 5 Північноатлантичного договору, тому їх легше зірвати. Росія в минулому вже втручалася в зони буріння. Жодна з цих країн не має достатніх військово-морських сил, щоб запобігти втручанню в розробку ресурсів, експлуатація яких є дуже дорогою та вразливою під час буріння та будівництва іншої інфраструктури. Москва менш схильна втручатися в експлуатацію турецьких енергетичних ресурсів Чорного моря, зважаючи на прагматичні відносини з Анкарою.

Мирний та стабільний Чорноморський регіон може сприяти європейській енергетичній безпеці завдяки підводному електрокабелю, який буде прокладено за участю Азербайджану, Грузії, Угорщини та Румунії. Два газопроводи «Турецький потік» і кілька кабелів передачі даних перетинають Чорне море, зміцнюючи зв’язок із Середнім коридором. Рішення Болгарії припинити дії контрактів на транзит російського газу з 1 січня 2026 року, повністю вийти з російського газового ринку до 2028 року та перейти на імпорт зрідженого природного газу є важливим кроком уперед у зменшенні можливостей Москви шантажувати Софію.

Сценарії

Майбутнє Чорноморського регіону залежить від того, як закінчиться війна Росії проти України. Ставки найвищі для України, але вони значні для кожної іншої причорноморської держави та для тих, хто перебуває за межами вузької географічної зони — Кавказу, Балкан і далі, а за деякими сценаріями — навіть у Центральній Європі. Питання полягає в тому, як НАТО та ЄС реагуватимуть на ці нові геополітичні реалії.

Російсько-українська війна має вищі ставки, ніж заявлена Володимиром Путіним мета повернення країни до російської сфери впливу — стратегія, яку він вважає необхідною для своїх зусиль щодо відновлення статусу Росії, проєктування сили на сусідні території та на світову арену. Україна та Чорноморський регіон також є основними полями битви в його зусиллях щодо формування нового міжнародного порядку разом із Китаєм, Іраном (ще одним потенційно ключовим гравцем у Чорноморському регіоні) та іншими. У той час, як Захід приділяє багато і заслуженої уваги Балтійському регіону, Росія розглядає Чорне море як найбільш стратегічно важливий і вразливий регіон на своїх кордонах. Воно залишається найважливішою «лабораторією» для Кремля, де він відпрацьовує комбіновану кінетичну/гібридну війну проти Заходу.

Ймовірний сценарій: погіршення безпеки

Якщо в Україні та Росії не відбудеться серйозних змін, ситуація з безпекою в ширшому Чорноморському регіоні, ймовірно, ще більше погіршиться, особливо якщо війна закінчиться на умовах Володимира Путіна. Хоча закінчення «гарячої» фази війни, ймовірно, загалом вітатиметься, контроль Кремля над такою великою кількістю стратегічно важливих територій зміцнить його геополітичні позиції. Це не може не мати негативних наслідків для всіх прибережних держав і за їхніми межами. Навряд чи повернуться умови періоду до 2008 року — Москва не відмовиться від незаконно захоплених територій. Це цілком може вплинути на активність у Середньому коридорі, а Китай буде більш присутнім у Чорноморському регіоні.

Помірно ймовірний сценарій: контрзаходи НАТО та ЄС

НАТО та ЄС можуть почати приділяти більше уваги Чорному морю, щоб більш енергійно протидіяти діяльності Росії та Китаю та посилити їх стримування. Хоча увага ЄС, Франції та США до регіону зросла в останні місяці, багато інших пріоритетів конкурують за їхню увагу та ресурси. Більш активна участь Європи є критично важливою, оскільки адміністрація Дональда Трампа чітко дала зрозуміти, що вона не може нести більшої відповідальності за регіональну безпеку Чорного моря, ніж європейці.

Менш ймовірний сценарій: активніша участь США

Активніша участь США видається малоймовірною, оскільки вони вже беруть на себе значні зобов’язання через НАТО в Румунії, Болгарії та Туреччині та наразі надають пріоритет іншим регіонам і питанням. Грузія потребує більшої уваги ЄС і США, але Брюссель і Вашингтон останніми роками підходили до цього регіону в такий спосіб, що їхній вплив зменшувався.

Анкара могла б зіграти позитивну роль як «хранителька проток», прагнучи демілітаризації Чорного моря, як це було протягом короткого періоду після Кримської війни (1853-1856), шляхом запобігання проходженню російських військових кораблів через протоки для відновлення ЧФ. Проте, схоже, ймовірність конфлікту з Москвою у цьому контексті невелика, навіть якщо турецькі лідери віддавали б перевагу меншій російській військово-морській присутності в Чорному морі. Цей аспект має бути обговорений на саміті НАТО 2026 року в Анкарі.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Примітки:

[1] Міжнародний перехідний орган, уповноважений резолюцією Ради безпеки ООН № 2803 від листопада 2025 року підтримувати управління, реконструкцію та економічне відновлення Сектору Гази після завершення військової операції Ізраїлю. Згадана резолюція також дозволяє розгортання там багатонаціональних миротворчих сил.
[2] Частини ЧФ РФ беруть активну участь у так званій «спеціальній військовій операції»: 810-а бригада морської піхоти, а також підводні човни, десантні кораблі та авіація, які забезпечують вогневу підтримку з моря, завдають ударів по берегових цілях, контролюють морські комунікації та здійснюють підтримку висадки морських десантів.
[3] Вплив морських держав або цивілізацій (від грецьких слів «thalassa» — море, «kratos» — влада), де економічне, політичне та культурне життя зосереджене навколо моря, судноплавства та контролю над морськими просторами, що часто зумовлено географічним положенням і визначає історичний розвиток та світову політику.
[4] Александр Дугин. «Основы геополитики. Геополитическое будущее России». М. «Арктогея», 1997.
[5] Чорноморські протоки — усталена назва системи морських водних шляхів Чорного моря в Середземне, що складається з Босфору, Дарданелл і Мармурового моря, яке їх з’єднує.
[6] Конвенція про режим проток — міжнародна угода, якою у 1936 році відновлено суверенітет Туреччини над Чорноморськими протоками та яка регулює морський рух між Чорним та Середземним морями цими протоками. У мирний час Конвенція гарантує повну свободу проходу для всіх цивільних суден та обмежує кількість, тоннаж й озброєння для військових суден, з окремими положеннями, що регулюють спосіб їх входу та тривалість перебування. Під час війни, в якій Туреччина не бере участі, військові кораблі держав, що перебувають у стані війни, не можуть проходити через протоки, за винятком випадків повернення на свою базу.
[7] Середній коридор або Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут — мультимодальний логістичний шлях, який забезпечує сполучення між Китаєм та Європою в обхід Росії, проходячи через Казахстан, Каспійське море, Азербайджан, Грузію та Туреччину, а далі до ЄС. Він є альтернативою традиційним маршрутам через РФ і набуває актуальності в умовах геополітичних змін.