Війна Росії з НАТО: фантасмагорія чи реальність недалекого майбутнього?
Кінець минулого року породив багато оптимістичних сценаріїв розвитку ситуації в Європі, пов’язаних із мирними переговорами щодо завершення війни Росії проти України. Однак оптимізм аналітиків не виправдався, оскільки стало зрозуміло, що Росія не відмовляється від своїх ультимативних вимог, а США не можуть (чи не хочуть?) змусити Кремль піти на компроміс.
Якщо все-таки не впадати повністю в песимізм, то залишається актуальним питання, якою мірою Володимир Путін або його наступники готові змиритися з довгостроковим «миром» із Заходом.
Водночас наразі більшість західних експертів обговорюють не саму можливість потенційного нападу Росії на якусь одну або кілька держав-членів НАТО, а намагаються прогнозувати часові рамки такого нападу.
На початку лютого 2026 року був оприлюднений звіт Мюнхенської конференції з безпеки, згідно з яким Російська Федерація готова розпочати війну з НАТО через шість місяців після припинення вогню в Україні. У документі наголошується, що, незважаючи на колосальні втрати на полі бою, руйнівні санкції, посилення ударів України по російській інфраструктурі та зростання міжнародного тиску з метою переговорів, Кремль не демонструє жодних ознак відмови від своїх максималістських цілей.
Ще раніше генеральний інспектор Бундесверу генерал Карстен Бройер припустив, що Росія може бути готова у військовому плані напасти на державу-члена НАТО приблизно у 2029 році. Як очікується, Збройні сили Німеччини будуть достатньо боєздатними до цього часу [1].
Схожу точку зору поділяють багато спецслужб та експертів НАТО, які оцінюють потенційну готовність РФ до нападу на Альянс у діапазоні 2027–2032 років. Так само більшість військово-політичних аналізів вказують на 2028–2029 роки як період, коли Росія може бути здатна розширити війну в Європі. Зі свого боку в керівництві НАТО припускають, що до того часу організація буде повністю готова до такого розвитку подій.
Виступаючи у грудні 2024 року на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони РФ, його глава Андрій Білоусов заявив про «забезпечення повної готовності до будь-якого розвитку обстановки у середньостроковій перспективі. Включно з можливим військовим конфліктом з НАТО в Європі в найближче десятиліття». Тобто, і Захід, і Москва припускають можливість початку війни протягом наступних десяти років.
Важливо пам’ятати, що відкриті аналітичні матеріали стосовно планів і можливостей Росії також доступні російській стороні. Це означає, що тамошні аналітики та стратеги можуть порадити військово-політичному керівництву використовувати елемент несподіванки ще до досягнення умовної критичної точки у сфері озброєнь.
Це особливо актуально, беручи до уваги те, що найбільшою загрозою для НАТО є нинішня непрозорість процесів прийняття рішень у Росії. Крім того, слід проявляти обережність щодо процесів у найвищих ешелонах російської політичної та військової еліти. Не кажучи вже про те, наскільки стабільними в емоційному плані є особи, відповідальні за ці рішення.
Необхідно теж враховувати фактор послаблення впливу та позицій деяких із них, насамперед через некомпетентне проведення збройної агресії проти України після 2022 року. Історія війн неодноразово демонструвала, що військові конфлікти не завжди починаються відповідно до моделювання з боку держави-агресора, яка досягла межі своїх можливостей, з огляду на такі показники, як виробничі потужності, чисельність військ, постачання та резерви матеріально-технічної бази тощо. Тому конкретні дати, які зараз пропонують аналітики та військові, слугують орієнтирами та виконують подвійну функцію. По-перше, вони демонструють здатність спостерігати за потенційним супротивником та сигналізувати йому про те, що з боку НАТО відбуваються зміни у сфері стримування та оборони. По-друге, вони слугують внутрішнім сигналом у рамках стратегічної комунікації з суспільствами. В останньому випадку важливо пам’ятати, що цей тип військової загрози вимагає довгострокових інвестицій, які не можна здійснювати виключно на основі сильних, екстремальних емоцій, таких як страх. Йдеться, швидше, про розроблення стратегічної бази, яка дозволяє прийняти навіть екстремальні сценарії, за наявності необхідної підготовки. Варто зазначити, що подібні оцінки щодо ситуації в Індо-Тихоокеанському регіоні (насамперед, щодо можливості збройного конфлікту через Тайвань) існують уже багато років.
Деякі західні аналітики вважають, що можна виокремити конкретні основні напрямки потенційного нападу Росії на НАТО, до яких належать Балтійське море, північний фланг НАТО та, наприклад, Арктика.
Балтійське море та північний фланг — слабке місце Альянсу
Виходячи з багатьох офіційних західних декларацій та сценаріїв майбутнього конфлікту з Росією, вторгнення в країни Балтії до 2030 року визначається як найімовірніший театр воєнних дій, часто з використанням дедалі більшої кількості безпілотників. Експерти фіксують конкретне нарощування військових сил РФ на фінському кордоні — появу нових гарнізонів Лупче-Савіно та Саперне, заплановане створення нового армійського корпусу в Карелії та перспективу збільшення чисельності військ Ленінградського військового округу з приблизно 30 тисяч до 100 тисяч, включно з кількома сотнями танків.
Це означає, що Росія здатна одночасно вести війну в Україні та зміцнювати свої можливості на північному фланзі НАТО. Викликає тривогу низка інцидентів у Балтійському морі: пов’язані з Росією кораблі «Орел С» та «Вежен» «випадково» пошкодили підводні кабелі, що з’єднують Фінляндію з Естонією та Швецію з Латвією [2], а також проліт російського «Су-35», який порушив повітряний простір Естонії. Це навмисне випробування стійкості держав-членів НАТО та їхньої підготовки до масштабніших провокацій, які можуть включати дії проти інфраструктури, кібератаки та використання «маленьких зелених чоловічків» у співпраці з місцевими прихильниками Кремля. Так, генеральний інспектор Бундесверу генерал Карстен Бройер вважає Сувальський коридор найбільш «чутливою» зоною, яка може стати місцем нападу Росії на балтійську державу, що потенційно може призвести до більшої війни із США [3].
Із розширенням НАТО за рахунок Фінляндії та Швеції стратегічне положення Литви, Латвії та Естонії покращилося. Однак наразі до Балтійського моря та цього регіону не можна ставитися легковажно як до так званого «озера НАТО». Перш за все, військові ресурси країн Балтії та контингентів сил інших країн НАТО все ще недостатні порівняно з можливостями російських сил (потенційно підтримуваних Білоруссю), розташованих по той бік кордону. Крім того, Фінляндія має кордон з Росією, що простягається на понад тисячу кілометрів, що може бути вразливим до всіляких диверсій та інших видів ворожої діяльності. Сьогодні можливості інших країн НАТО проводити операції у співпраці з Фінляндією в цьому складному районі лише починають посилюватися [4].
Військові експерти наголошують, що від Норвегії до Литви (і навіть меншою мірою Польщі) найскладнішими сценаріями можуть бути не повномасштабні вторгнення, а операції нижче порогу війни. Саме тому є такими важливими всі навчання, які передбачають, наприклад, сценарії відбиття аеропортів/портів, морських портів (включно з поромними переправами) та бої у міських умовах (особливо тих, що мають вирішальне значення через їхнє прикордонне розташування, а також як місця, де зосереджені процеси прийняття рішень у національному чи регіональному масштабі). Для Росії найважливішим завданням було б поставити під сумнів значення реакції держав-членів НАТО, яку звичайно називають діями згідно зі статтею 5 Північноатлантичного договору. Навіть кілька квадратних кілометрів, окупованих/захоплених проросійськими силами (подібно до агресії проти України у 2014-2015 роках), можуть мати величезне значення для майбутнього НАТО. Найголовніше, що російська сторона все ще має можливість прикриватися своїми ядерними силами стримування та вести переговори з цієї позиції. Тому стосовно сприйняття загрози в Балтійському морі розслаблятися не можна. Ситуація на Чорному морі наразі стабілізована Туреччиною, але її Росія сприймає інакше, ніж країни Балтії. А це може ще більше заохотити бажання Москви випробувати свої сили в цій акваторії.
Арктика та Північно-Західна Росія
Після того, як Фінляндія та Швеція вступили до НАТО, а країни Північної Європи уклали угоди про оборонну співпрацю із США, американці отримали доступ до майже півсотні баз у регіоні, зокрема у фінському селищі Івало, яке знаходиться приблизно за 40 км від російського кордону та менш ніж за 200 км від Мурманська. Це дозволяє швидке розгортання ракет малої дальності (наприклад, ATACMS/PrSM), які можуть загрожувати базам Північного флоту та стратегічним підводним човнам на Кольському півострові. На думку деяких військових аналітиків, розгортання таких систем може призвести до кризи, порівнянної з кубинською 1962 року, цього разу в Арктиці, та збільшити ризик прямої конфронтації між НАТО та Росією.
Арктику, справді, сьогодні не слід забувати через події, що відбуваються в Україні. Перш за все тому, що НАТО та США стають дедалі наполегливішими у своїх діях у регіоні. Росія розуміє, що більше не може нав’язувати свої принципи, засновані на залякуванні та мілітаризації регіону. Ба більше, зміни у військових можливостях США в Арктиці, наприклад, є надто помітними та змінюють правила гри між наддержавами [5].
Отже, можливо, що послаблення позицій Росії спонукатиме її вжити превентивних дій через наявність у неї елементів, що створюють перевагу, а також через потребу в несподіванці. Крім того, Арктика важлива для американців, британців, країн Північної Європи та багатьох інших членів НАТО. Також є питання щодо ролі КНР в цьому регіоні. Можливість розіграти нову «Карибську ракетну кризу» в Арктиці може стати спокусливою можливістю для Кремля, що дозволить йому зміцнити свої позиції (якщо не домінувати, то принаймні обмежити кількість інших гравців та їхній вплив) та реалізувати принаймні частину свого регіонального порядку денного (особливо щодо США, але також і Китаю).
На цьому етапі варто розглянути (дещо скорочено та спрощено), як Росія могла б боротися з НАТО. Потенційний агресор наразі має доступ до досить широкого спектру варіантів, навіть враховуючи обмеження, що випливають із втрат, понесених в Україні.
Короткий, але сильний удар і «fait accompli» [6]
Один зі сценаріїв, за яким Росія наносить обмежений наземний удар по «слабкому пункту» НАТО (наприклад, по країнах Балтії), одночасно:
- завдаючи глибоких ракетних ударів і ударів безпілотниками по логістичній базі та критичній інфраструктурі НАТО;
- проводячи інтенсивну інформаційну кампанію;
- використовуючи загрозу ядерної ескалації, щоб змусити Захід до швидкого припинення вогню на умовах Москви.
Передумовою такого плану є коротка, високоінтенсивна кампанія, в якій Росія прагне нав’язати доконаний факт і перешкодити НАТО повернути собі ініціативу. Можливий напад на країни Балтії міг би відбутися без жодного танка, а покладатися на перебої в зв’язку, атаки дронів на інфраструктуру та появу підрозділів озброєних людей без розпізнавальних знаків, щоб Естонія, Латвія та Литва «могли прокинутися частиною Росії».
Дійсно, обмежений удар може бути викликом як для НАТО, так і для окремих держав-членів, якщо Альянс не матиме доступу до багатьох індикаторів готовності до дій, або вони будуть замасковані під звичайну військову підготовку.
Саме тому кожні російські (російсько-білоруські) військові навчання завжди перебувають під пильним наглядом розвідки, і все частіше використовуються такі інструменти, як власні військові маневри НАТО та перевірки бойової готовності. Ця модель дій щодо країн Балтії передбачає їхній обмежений територіальний простір, а також, наприклад, зосередження низки процесів прийняття рішень в одному-двох ключових містах. Ще однією проблемою є відносно невелика чисельність населення цих країн, що означає, що РФ має можливість відправити війська, здатні не лише розгромити місцеві сили оборони, але й проводити «зачистки» на окупованих територіях. Як наслідок, країнам Балтії бракує можливості маневрувати або швидко перекидати частину ресурсів і поповнювати їх в іншому місці. А це було і є однією з найважливіших переваг Сил оборони України у війні з Росією.
Такий тип моделі є дуже небезпечним для Литви, Латвії та Естонії (меншою мірою для Фінляндії). Однак, Генеральний директор Служби зовнішньої розвідки Естонії Kаупо Росін наголосив, що наразі немає жодних ознак того, що Росія має намір напасти на будь-яку з балтійських країн або, в ширшому сенсі, на НАТО. Водночас він додав, що його країна повинна забезпечити, щоб ситуація не змінювалася.
Ракетно-дронова війна та уроки України
За оцінками американського Інституту дослідження війни, Росія планує значно збільшити виробництво танків «Т-90М/М2» і модернізувати свій великий парк «Т-72» до 2028 року, одночасно обмежуючи використання танків на фронті та розширюючи використання легших формувань та дронів [7]. РФ прагне проводити операції без масованих бронетанкових формувань і без повної переваги в повітрі, замінюючи ці переваги масованим використанням ракет, дронів та засобів радіоелектронної боротьби для удару глибоко в тил противника. Однак, як зазначають деякі військові експерти, в майбутньому конфлікті з НАТО Росія, ймовірно, не вестиме класичної конвенційної війни, а поєднуватиме обмежені наземні операції, атаки БпЛА та гібридні операції проти критичної інфраструктури.
Після чотирьох років бойових дій в Україні росіяни усвідомили свої оперативні та тактичні слабкості. Збройний конфлікт, який вони планують із більшими конвенційними силами, має передбачати використання уроків, отриманих там. Звичайно, можуть виникнути сумніви щодо якості імплементації отриманих уроків, якості навчання на їхній основі та якості людських ресурсів. Одне можна сказати напевно: готовність Росії буде набагато менш «оптимістичною», ніж до 2022 року. Тому слід очікувати з боку РФ пошуку слабких місць в обороноздатності країн НАТО, а не спроб нав’язати їм власні правила дій відповідно до застарілих бойових статутів. Тут виразно простежується прагнення використовувати переваги нових безпілотних систем, засобів радіоелектронної боротьби, а також розвідувально-диверсійних груп.
Це особливо актуально, враховуючи, що Захід продовжує наголошувати на своїх недоліках у здатності розгортати війська у значних масштабах і протидіяти атакам БпЛА або ракетних систем на власні міста. Здатність громадян протистояти таким кампаніям, які паралізували б їхнє нормальне існування, якби постраждали критично важливі об’єкти інфраструктури, залишається відкритим питанням. У Європі також тривають дебати щодо того, наскільки прийнятними є втрати у власних збройних силах (особливо широко коментувалася заява французького генерала Фаб’єна Мандона [8]). У цьому зіткненні Росії можна було б прагнути саме заподіяння втрат, неприйнятних для Заходу з погляду певних політичних і соціальних цінностей, а не класичної поразки в одній чи кількох вирішальних битвах.
Гібридна «війна вічної підготовчої фази»
Російська гібридна війна, включно з дезінформацією, кібератаками, диверсіями та провокаціями нижче порогу війни, — це не епізод, а постійний елемент стратегії Кремля, що корениться в традиції «активних заходів» [9]. Росія використовує гібридні операції, зокрема проти країн Балтії та Польщі: від кібератак та дезінформаційних кампаній до інцидентів з БпЛА, диверсій на залізничній та енергетичній інфраструктурі та «загадкових» пошкоджень підводної інфраструктури. Такі операції (від «дивних» збоїв в інфраструктурі до «незрозумілої» поведінки кораблів і транспортних засобів) призначені для збору інформації про слабкі місця, час реакції та кризові процедури країн НАТО, а потім вони можуть бути використані в масштабній операції під час кризи. У цьому сенсі Росія вже веде своєрідну «передвійну» з НАТО, випробовуючи стійкість і згуртованість Альянсу.
Концепція гібридних операцій сама по собі є дуже проблематичною. З одного боку, Росія, навіть погодившись на якусь форму «мирної» угоди з Україною, у жоден спосіб не припинить застосовувати їх проти інших країн. Особливо тих, що є ключовими для північно-східного флангу НАТО, включно з Польщею. Ба більше, завершення повномасштабної агресії проти України може фактично збільшити кількість російських операцій (чи операцій під чужим прапором) у кібернетичному, інформаційному та когнітивному доменах, не кажучи вже про масштаби диверсійної діяльності. Мета полягає в тому, щоб підкреслити власне домінування, а також покарати найбільших противників Росії. Проте, з іншого боку, існує внутрішня проблема з визначенням понять, що містять термін «гібридний».
У публічних і медійних дебатах регулярно використовуються терміни «гібридна війна», «гібридні операції» тощо. В результаті сама формула стала дуже розмитою, спрощеною та застосовується майже до всього. Російський підхід (у цьому випадку) передбачає маневрування в сірих зонах безпеки та оборони, а надлишок «гібридної війни» на Заході може ще більше полегшити це завдання. Однак це не змінює того факту, що росіяни будуть діяти нижче порогу війни, незалежно від того, чи прагнуть вони зрештою ескалації (навмисної чи випадкової) до конфлікту чи відкритої війни. У будь-якому випадку слід припустити високий рівень шпигунської активності РФ, її здатність проводити різноманітні таємні операції та її спроби шукати інструменти для підриву відчуття безпеки окремих країн. Слід зазначити, що в цьому відношенні Росією було досягнуто значних успіхів, що спровокувало штучну міграційну кризу, починаючи з 2021 року, та наразі змушує, наприклад, Польщу проводити масштабні перевірки на залізничних лініях. Важливо також відзначити проблеми, пов’язані із загрозою для повітряного простору з боку БпЛА, а нещодавно — ще й повітряних куль [10].
Ядерний вимір — ризик ескалації
Незважаючи на перевагу НАТО в конвенційній зброї, саме ця перевага створює ризик використання Росією тактичної ядерної зброї, якщо низка поразок загрожуватиме їй повною поразкою. Як зазначалося вище, деякі військові аналітики вважають, що потенційне розгортання американських ракетних систем на півночі Норвегії чи Фінляндії, що забезпечує можливість швидкого удару по стратегічних підводних човнах РФ, може бути сприйняте Москвою як загроза «роззброюючого удару» та спровокувати відповідь, подібну до Карибської ракетної кризи.
Існують також інші експертні думки, згідно з якими для Росії дії, пов’язані зі зброєю масового знищення (ЗМЗ) (включно з тактичними ядерними засобами), спрямовані насамперед на психологічний ефект. Це особливо актуально, враховуючи, що у випадку застосування ядерної зброї росіянам доведеться зіткнутися не лише із США, Великою Британією чи Францією, але й з іншими державами, які володіють таким видом зброї (Китай, Індія та навіть Пакистан). Використання Росією ЗМЗ може послабити потенціал ядерного стримування цих держав. Звичайно, під час повномасштабної агресії проти України ядерні погрози Росії швидше нагадували погрози КНДР, але міжнародна політика все ще є простором, де має місце залякування або прикриття ядерним щитом. Необхідно визнати, що дати однозначну відповідь на питання щодо ступеня підготовки та готовності російських сил, які використовують ЗМЗ, досить складно. У будь-якому разі, зусилля Росії зосередитися на ядерній зброї вже досить добре розшифровуються іншими країнами та дедалі частіше не викликають реакції, якої очікують у Кремлі з боку інших гравців, зокрема в Європі. Варто зазначити, що лише недавно саме оголошення про будь-які дії, пов’язані із застосуванням ЗМЗ, викликало паніку та страх, нагадуючи, наприклад, залякування держав східного флангу НАТО переміщенням ядерних боєголовок та носіїв до Білорусі чи Калінінградської області.
Володимир Паливода
експерт у сфері міжнародних відносин
Колаж https://glavcom.ua
Примітки:
[1] У листопаді 2025 року 200 експертами був підготовлений звіт Бундесверу, згідно з яким з’ясувалось, що Німеччина (зокрема медична система країни) поки не готова до можливої війни. Збройні сили залишаються недоукомплектованими і технічно відсталими. Їм бракує близько 80 тисяч військовослужбовців до запланованих 260 тисяч, яких планують набрати протягом наступного десятиліття.
[2] Водночас серед держав-членів НАТО відсутня єдина позиція щодо дій Росії. Так, директор Державного агентства національної безпеки Болгарії Пламен Тончев під час слухань із цього питання у парламенті заявив, що не має інформації про те, що серед болгарських членів екіпажу судна «Вежен», затриманого в Швеції, були агенти іноземних спецслужб або особи, які вчинили злочинні діяння. Він уточнив, що партнерські спецслужби його країни не володіють інформацією про те, що інцидент з пошкодженим оптоволоконним кабелем був диверсією. Пламен Тончев додав, що крім кабелю, який використовує Латвія, у тому ж районі було пошкоджено кабель недружньої НАТО країни.
[3] Сувальський коридор — геополітичний термін, присутній у термінології НАТО (у військовій термінології США — «коридор СК»), що означає територію навколо польських міст Сувалкі, Августув і Сейни, яка одночасно з’єднує територію балтійських країн з Польщею та рештою країн НАТО, а також відокремлює територію російської Калінінградської області та Білорусі (приблизно 65–100 км). На думку американських військових, цей регіон є одним з потенційно найбільш гарячих точок у Європі. Він вважається одним із найуразливіших місць для НАТО, оскільки його захоплення Росією може призвести до ізоляції країн Балтії від решти Альянсу. Представники США вказують на інфраструктурні та організаційні недоліки, які заважають країнам НАТО досить швидко реагувати у разі загрози на цьому напрямку, і посилаються на розвідувальну інформацію, яка вказує на те, що росіяни та білоруси проявляють інтерес до цієї сфери у разі ескалації потенційного конфлікту з країнами НАТО.
[4] Російська сторона цинічно звинувачує Фінляндію у посиленні своєї оборони, «забуваючи» про те, що саме повномасштабна агресія РФ проти України стала причиною відмови цієї країни від багаторічного нейтрального статусу. Так, посол Росії у Фінляндії Павло Кузнєцов заявив, що «рішення Гельсінкі про вихід із Конвенції про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін та про їх знищення — лише один у довгому ланцюжку кроків щодо прискореної та масштабної мілітаризації країни. У Гельсінкі давно не роблять секрету з того, що одним із ключових елементів нового курсу країни, по суті, стає підготовка до війни з Росією». Але саме неоімперська політика Кремля змушує Фінляндію збільшити військові витрати до 3% ВВП до 2029 року та довести цю суму до 5% до 2035 року. З 1 січня 2026 року фінська влада підвищила вік перебування в резерві Збройних сил до 65 років, що дозволить до 2031 року довести кількість резервістів до мільйона осіб. Нарощуються асигнування на військову підготовку населення, збільшується кількість полігонів та стрільбищ у країні. Фінляндія закуповує нові типи озброєнь, модернізує потенціал військово-морських сил, оновлює парк багатоцільових винищувачів і планує масштабну програму оновлення сухопутних сил.
[5] Ще у 2021 році США опублікували свою нову стратегію з відновлення арктичного панування, що призвело до реорганізації їхніх сил і пріоритетів на Алясці. Військова активність США включає використання стратегічних об’єктів, таких як космічна база Пітуфік у Гренландії. В ході навчань «Arctic Edge-2025» випробувані висотні розвідувальні аеростати, здатні спостерігати за широкими територіями з висоти 30 км, що підвищує ситуаційну обізнаність в екстремальних умовах. США проводять регулярні спільні навчання (наприклад, з Канадою) для відпрацювання боєготовності, спираючись на взаємодію всередині НАТО. Основна увага приділяється контролю за Північним морським шляхом та протидії впливу Росії, яка теж нарощує свою інфраструктуру в регіоні.
[6] «Fait accompli» (з фр. «доконаний факт») — подія, що вже здійснилася і яку неможливо змінити. Поняття використовується до неприйнятних з міжнародно-правової точки зору дій, спрямованих на створення, в обхід міжнародно-правових норм, такої ситуації, при якій та або інша подія були б прийняті як доконаний факт без можливості повернення події в її початковий стан, тобто коли вже пройдена «точка неповернення».
[7] У грудні 2024 року на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони РФ його глава Росії Андрій Білоусов запропонував, відповідно до доручення Володимира Путіна, сформувати війська безпілотних систем. У листопаді 2025 року створення цього нового роду військ було завершено.
[8] Виступ начальника Генерального штабу Збройних сил Франції генерала Фаб’єна Мандона у листопаді 2025 року про готовність до конфлікту з Росією викликав гарячі дебати по всій країні. За його словами, Москва готується до військової конфронтації із Заходом до 2030 року. Генерал наголосив, що хоча Франція має економічну силу, щоб перемогти в потенційному конфлікті, її суспільству бракує стійкості духу, необхідної для належного самозахисту. Ультраліва партія «Неприборкана Франція» звинуватила Фаб’єна Мандона в поширенні войовничого наративу. Ультраправа партія «Національні об’єднання», зі свого боку, заявила, що Росія наразі не становить серйозної загрози для Франції. Міністр збройних сил країни Катрін Вотрен захистила воєначальника, наголосивши, що він має право висловлювати свою думку щодо загроз.
[9] Активні заходи — дії прихованого або обманного характеру, що здійснювалися з метою здійснення завдань радянської зовнішньої політики. Їх метою був вплив на закордонну громадську думку, а також на дії окремих осіб, державних і громадських організацій.
[10] Наприкінці січня — на початку лютого 2026 року Польща неодноразово фіксувала порушення свого повітряного простору аеростатами (повітряними кулями), що рухалися з боку Білорусі. Польські військові класифікують це як елемент гібридної діяльності та вважають частиною підготовки РФ та Білорусі до війни з НАТО.
