Зигзагуватий рух світу до миру в Україні

І частина

Політичний зигзаг — це різка, несподівана зміна усталеного і традиційного політичного курсу, ідеології або тактики і стратегії певної партії чи лідера на діаметрально протилежну. Політичний зигзаг — це політичний маневр, побудований часто на особистих інтересах і амбіціях певного політичного лідера, що характеризується неадекватністю, непослідовністю та ігноруванням як внутрішнього законодавства, так і міжнародного права. На мою думку, це визначення цілком притаманне нині правлячим режимам як в РФ, так і в США. Тому не дивно, що вони до певної міри солідаризуються у сфері міжнародної політики, зокрема в контексті російсько-української війни і нинішньої кризи американо-європейських відносин.
Після Другої світової війни провідні країни антигітлерівської коаліції створили ООН з метою розробки і застосування загальноприйнятого і обов’язкового для всіх країн міжнародного права з метою зміцнення миру у світі і розв’язання міжнародних конфліктів та суперечок у спосіб мирних переговорів. Протягом останніх 80 років переважна більшість країн дотримувалися міжнародного права, хоча й було чимало випадків його порушення, тобто проявів певного глобального політичного зигзагоподібного руху в обхід міжнародного права. Першим таким зигзагом став період холодної війни між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом. І це сталося цілком передбачувано з огляду на діаметрально протилежні ідеологічні розбіжності між двома таборами — капіталістичним і комуністичним, що згодом реалізувалося у створенні двох протиборчих військово-політичних блоків — НАТО і Організацією Варшавського договору.
На початку 1990-х років, після розпаду СРСР, були певні сподівання, радше ілюзії, про закінчення періоду холодної війни і початок конвергенції між Заходом і посткомуністичним Сходом. Але з приходом до влади в РФ у 2000 році ортодоксальний кагебіст Путін почав проводити політику «возрождения великой России» у формі симбіозу Російської імперії і СРСР. До чого ця політика призвела — можна бачити зараз. Росія-агресор вже 12 років поспіль воює з Україною, займається підривною діяльністю в країнах Європи, Азії та Африки, засилаючи туди свою агентуру і військових найманців. Проте, вже сьогодні цілком очевидно, що цей імперіалістичний курс злочинного режиму Путіна заганяє Росію у глухий кут, і що дедалі більше це починає усвідомлювати «населеніє» Росії.
По-перше, у військово-політичному вимірі Росія зазнала чимало втрат. П’ятий рік агресії РФ проти України цілком очевидно свідчить, що путінський режим не тільки не реалізував визначених для себе завдань у лютому 2022 року, а й втратив і продовжує втрачати свої позиції і в Європі, і, зрештою, в усьому світі: до списку членів НАТО додалося ще дві країни — Фінляндія і Швеція. Росія, по суті, стала державою-ізгоєм (rogue state), оскільки Путін практично в стані абсолютної, на міжнародному рівні, ізоляції. Після 2021 року Путін не мав змоги відвідати жодної з європейських країн через виданий Міжнародним кримінальним судом (МКС) ордер на його арешт. З лютого 2022 року він гостював лише у деяких країнах СНД, а також у Китаї, США (Аляска), Ірані, ОАЕ, КСА, В’єтнамі, КНДР та Монголії.
Помітно послабились позиції РФ на Південному Кавказі і в Молдові. Москва втратила свій вплив в Сирії і Венесуелі, а також втрачає його в країнах Близького Сходу і Африки. Формується Спеціальний міжнародний трибунал щодо злочину агресії Росії проти України. Процес формування перейшов у активну стадію після підписання відповідної угоди між Україною та Радою Європи 25 червня 2025 року. За даними ISW, станом на початок травня 2026 року на російсько-українському фронті спостерігається значне ослаблення позицій російських окупаційних військ, попри їхні спроби наступу на окремих напрямках. Водночас Україна нарощує дальність та інтенсивність ударів по російській нафтовій інфраструктурі та військових об’єктах.
По-друге, російська економіка, яка тримається переважно на продажу енергетичних ресурсів, практично не зростає протягом вже більш ніж 30 років, про що свідчить рівень її ВВП. Так, якщо у 1992 році рівень ВВП Росії і Китаю був приблизно однаковий — відповідно 460,3 млрд дол. і 426,9 млрд дол., то станом на 2025 рік рівень номінального ВВП Китаю, за даними МВФ, становив 19,4 трлн дол., а Росії — всього 2,5 трлн дол. А це 9-те місце у світі після тієї ж Італії, попри незліченні російські природні ресурси.
(Довідково: рівень номінального ВВП США у 2025 році становив 30,6 трлн дол., рівень ВВП усіх країн Європи — 30,0 трлн дол. Такі дані свідчать, що сукупний ВВП країн Європи в 11 разів більший за ВВП РФ. Тобто, економічний потенціал РФ абсолютно не конкурентоспроможний в порівнянні з економічним потенціалом 27 країн ЄС, переважна більшість яких є також членами НАТО і партнерами України).

Російсько-американські переговорні зиґзаґи у 2025 році

агадаймо, в хронологічному порядку, основні етапи переговорного процесу в тристоронньому форматі Україна-США-Росія, який відбувався у 2025 році і на початку 2026-го року. Вважаю, що прогнозувати те, як далі розвиватимуться «мирні переговори», починаючи з травня 2026 року, буде досить складно, якщо ми не звернемо увагу на те, як вони розвивалися до цього часу. Словосполучення «мирні переговори» беру в лапки хоча б тому, що для справжніх мирних переговорів тиша має бути на всіх фронтах. Принаймні, так було зазвичай у переважній більшості воєн в історії людства, коли протиборчі сторони намагалися досягти миру. Якщо не перейти до нового формату переговорів за активної участі європейських лідерів і до зменшення диктату як з боку як Путіна, так і Д. Трампа, то подальші «мирні переговори» будуть такими ж безплідними, якими вони були до цього.
Як відомо, ультимативна позиція Москви щодо «мирної угоди», а насправді стосовно капітуляції Києва, не змінювалася з самого початку російської широкомасштабної агресії проти України в лютому – березні 2022 року. Перші два раунди переговорів між українською та російською делегаціями відбулися на території Білорусі 28 лютого та 3 березня 2022 р. В середині березня Україна і Росія «досягли прогресу» в підготовці проєкту «мирного плану» з 15 пунктів, який за своїм змістом практично був актом капітуляції. Москва вимагала, щоб українське керівництво відмовилося від вступу до НАТО, погодилося з окупацією Криму і Донбасу, провело «денацифікацію і демілітаризацію», значно скоротило чисельність ЗС України та зобов’язалося не розміщувати на території України військові бази країн НАТО. І все це взамін на міфічні гарантії безпеки з боку США, Великої Британії, Туреччини, Німеччини, Франції, Польщі і, як не дивно — самої Росії (?!). Обговорювався вищезгаданий проєкт «мирного плану» також 29 березня 2022 року в Стамбулі. Але обговорення апріорі не могло бути продуктивним через радикальні розбіжності сторін, що відбувається до сьогоднішнього дня.
Вже наприкінці травня 2022 року внаслідок взаємної недовіри і нерозв’язних протиріч переговорний процес зайшов у глухий кут. Перспективи мирних переговорів стали ще більш примарними після того, як Росія анексувала частину Запорізької та Херсонської областей, а також посилила систематичні удари по енергетичній та цивільній інфраструктурі на всій території України. У 2023 році прямих мирних переговорів між Україною та РФ щодо завершення війни практично не було, оскільки вони мали діаметрально протилежні позиції: Київ наполягав на виведенні військ до кордонів 1991 року, тоді як Москва вимагала визнати окуповані території «російськими». Після успішних бойових операцій Сил оборони України в другій половині 2022 року — на початку літа 2023 року розпочався широкомасштабний наступ ЗСУ, який, на жаль, був невдалий через нестачу обіцяних Заходом озброєнь та західної техніки, зокрема далекобійних ракет, винищувачів F-16 та засобів розмінування. В той же час російські війська створили глибоко ешелоновану оборону («лінія Суровікіна»), яку було вкрай важко подолати без переваги в повітрі.
У червні 2024 року, напередодні міжнародної мирної конференції в Швейцарії, де представники 92 країн обговорювали досягнення миру за «формулою миру» В. Зеленського, Путін озвучував все ті ж ультимативні попередні умови, за якими був готовий розпочати переговори: виведення українських військ з анексованих Росією областей України; визнання статусу Криму, Севастополя, Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей як суб’єктів Росії; відмова України від планів вступу до НАТО; зняття міжнародних щодо РФ санкцій.
У жовтні 2024 року президент В. Зеленський запропонував «План перемоги України», який включав 10 кроків, спрямованих на завершення війни та забезпечення безпекових гарантій для України. Презентуючи свій «План перемоги» в різних країнах і на різних рівнях, В. Зеленський наголошував, що «Україна не сприймає жодних пропозицій, що передбачають втрату територій чи заморожування конфлікту». Це відбувалося напередодні президентських виборів в США, коли Д. Трамп під час своїх зустрічей з виборцями запевняв їх, що у разі обрання на пост президента він припинить війну в Україні «за один день». Значна частина американських виборців і дехто із простакуватих та недалекоглядних європейських лідерів повірили в це…
Після інавгурації 20 січня 2025 року президент США Д. Трамп взявся за реалізацію своєї обіцянки про швидке припинення війни в Європі. Щоправда, без участі європейських лідерів, хоча в той же час він неодноразово наголошував, що російсько-українська війна — це проблема самої Європи. Протягом 2025 року відбулася низка зустрічей і телефонних перемовин представників США з представниками України і РФ з метою домовитися про якийсь формат мирного врегулювання російсько-української війни.
Перший раунд переговорів між представниками США та РФ відбувся 18 лютого 2025 р. в столиці Саудівської Аравії Ер-Ріяді. Проте основна увага перемовників була зосереджена на «нормалізації» двосторонніх американо-російських відносин і поновленні економічної співпраці між США та РФ. Ці питання в кулуарах переговорів з представником президента США Стівом Віткоффом обговорював гендиректор Російського фонду прямих інвестицій (РФПІ) Кирило Дмитрієв, який запропонував американським бізнесменам «хабар» — брати участь у видобутку нафти в Арктиці.
Протягом 2025 року С. Віткофф здійснив низку «човникових» візитів до Москви. На початку 2026 року до нього приєднався Джаред Кушнер — Трампівський зять. Таким чином переговори в двосторонньому форматі з боку США вели і ведуть переважно не урядові посадовці, а приватні особи, наближені до Д. Трампа. Очолювати дипломатичні зусилля США у врегулюванні війни в Україні мав би Марко Рубіо, який одночасно обіймає посади держсекретаря та радника з національної безпеки. Та він опинився на другорядних ролях. Це викликало критику з боку американського дипломатичного істеблішменту та експертів, які вважають, що адміністрація Д. Трампа фактично ігнорує американську дипломатію. Дехто з кар’єрних дипломатів подають у відставку, демонструючи незгоду з зовнішньополітичним курсом Д. Трампа і його прибічників. Так, тимчасова повірена у справах США в Україні Джулі Девіс планує звільнитися з посади у червні 2026 року через розбіжності з адміністрацією Д. Трампа щодо припинення російсько-української війни і відчутне зменшення допомоги Україні з боку США.
Зустріч делегацій України та США в саудівській Джидді на узбережжі Червоного моря відбулася 1 березня 2025 року. Основним підсумком цієї зустрічі була згода президента В. Зеленського на тимчасове перемир’я. У відповідь на це Вашингтон поновив постачання зброї та надання розвідувальної інформації Україні, що було призупинено після бурхливої дискусії 28 лютого у Білому домі між В. Зеленським і Д. Трампом. Представники України, США і РФ 23–25 березня 2025 року провели в Ер-Ріяді так звані «човникові перемовини» з метою визначити параметри різних режимів припинення вогню. На цій зустрічі російська сторона знову висунула ультимативні вимоги щодо припинення бойових дій і укладання мирної угоди. У відповідь президент В. Зеленський назвав ці вимоги абсолютно неприйнятними і звинуватив Путіна в «затягуванні процесу перемовин, щоб продовжити війну проти України».
Скандальна зустріч Д. Трампа з Путіним в Анкориджі на Алясці відбулася 15 серпня 2025 року. Скандальність її полягає не лише в тому, що Д. Трамп брав в обійми Путіна як «старого доброго друга», а насамперед в тому, що за допомогою маніпуляцій Путін перехопив ініціативу і нав’язував Д. Трампу своє бачення закінчення війни у спосіб примусу України до капітуляції. Путін засипав Д. Трампа компліментами і обіцянками про перспективи «взаємовигідної економічної співпраці». У своєму виступі на прес-конференції Д. Трамп визнав, що відносно головного питання — перемир’я між Україною і РФ домовитись не вдалось. Тим не менш, останнім часом ми часто чуємо від російських чиновників про, як вони називають, «дух Анкориджу», тобто кажуть про якісь домовленості між Путіним і Трампом, від яких не можна відступати, хоча насправді якихось документально узгоджених домовленостей не існує.
Важливий візит В. Зеленського до Вашингтона для переговорів у Білому домі із Д. Трампом разом з європейськими лідерами відбувся 18 серпня 2025 року. Під час зустрічі обговорювалися питання закінчення війни, безпекові гарантії для України та роль США і Європи у такому процесі. Європейські лідери та В. Зеленський намагалися порозумітися з Д. Трампом щодо способів припинення російсько-української війни на основі євроатлантичної солідарності. Проте, на велике здивування європейських лідерів, під час переговорів Д. Трамп залишав своїх співрозмовників і мав досить тривале спілкування телефоном з Путіним. Тобто, вкотре продемонстрував, що він має зовсім інше бачення процесу врегулювання російсько-української війни, ніж європейські лідери. А саме у спосіб задоволення всіх забаганок і ультиматумів Путіна як до України, так і до європейської спільноти.
28 грудня 2025 року у Мар-а-Лаго у Флориді відбулася зустріч В. Зеленського з Д. Трампом з метою визначити подальшу стратегію завершення війни. Перед цією зустріччю у Д. Трампа знову була тривала телефонна розмова з Путіним. Щодо змісту переговорів, то вони відбувалися в досить напруженій атмосфері, оскільки у сторін були серйозні розбіжності. Якщо Д. Трамп наполягав, що необхідно швидко припинити вогонь та братися за переговори, то В. Зеленський наголошував на необхідності визначення гарантій безпеки.
Перші з початку вторгнення Росії в Україну тристоронні переговори за участю представників України, Росії та США пройшли у закритому режимі в Абу-Дабі 23 та 24 січня 2026 року. Сторони досягли принципової згоди щодо механізму моніторингу можливого припинення вогню за допомогою американських БпЛА.
Проблема мирного врегулювання російсько-української війни також обговорювалася на форумах в Давосі, Мюнхені і Женеві у січні — лютому 2026 року.

ДАВОС. 56-й Всесвітній економічний форум під гаслом «Дух діалогу» (A Spirit of Dialogue) проходив з 19 по 23 січня у швейцарському Давосі. З офіційних повідомлень також відомо, що 22 січня 2026 року у Давосі відбулася «позитивна зустріч» В. Зеленського з Д. Трампом, яка включала розмову тет-а-тет. Лідери обговорили процес завершення війни та можливі гарантії безпеки для України від США. В. Зеленський підкреслив важливість посилення ППО за допомогою ЗРК Patriot. У своїй промові 24 січня президент В. Зеленський піддав гострій критиці європейських лідерів (?), звинувативши їх «у бездіяльності у протистоянні спільному ворогу». За словами українського лідера, у Європі часто лунають гучні політичні заяви про необхідність посилити як обороноздатність України, так і санкції проти Росії, «проте окрім цих заяв у Європі практично нічого більше не відбувається». Цей виступ В. Зеленського став тим тригером, завдяки якому вдалося перенести увагу учасників форуму з проблеми посягань Д. Трампа на незалежність Гренландії на проблему війни в Україні. У Давосі 18 країн підписали статут «Ради миру» Д. Трампа і серед них лише дві європейські — Болгарія та Угорщина.

МЮНХЕН. Ще одним майданчиком для обговорення питань безпеки в Європі в контексті російсько-української війни стала 62-га Мюнхенська конференція з питань безпеки (13–15 лютого 2026 р.). У своєму виступі держсекретар США Марко Рубіо неодноразово наголошував на важливості подальшої співпраці між Америкою та Європою, що було протилежне тому, що говорив на минулорічній конференції віце-президент США Джей Ді Венс. Втім, у своїй промові М. Рубіо жодного разу не згадав агресивну Росію, яка вже чотири роки веде повномасштабну війну проти України в центрі Європи. І це неприємно вразило багатьох учасників конференції. Не згадав М. Рубіо й НАТО, яке знаходиться у глибокій кризі через те, що Д. Трамп намагається його зруйнувати. Губернатор Каліфорнії Ґевін Ньюсом знову піддав гострій критиці зовнішню політику Д. Трампа. Сенатор Ліндсі Гремм хвалив українську армію і казав, що ЗСУ необхідно надати ракети «Томагавк». У своїй емоційній і тривалій промові президент В. Зеленський цього разу подякував європейцям за підтримку і допомогу Україні. Також наголосив на важливості зафіксувати у майбутній мирній угоді конкретну дату набуття Україною членства в Євросоюзі. На його думку, угода про гарантії безпеки для України має передувати будь-якій угоді про завершення російсько-української війни.

ЖЕНЕВА. Тристоронні переговори у складі представників США, РФ і України відбулися 17 та 18 лютого 2026 року в Женеві, де обговорювалися переважно територіальні питання, які є основною перешкодою на шляху до встановлення перемир’я. Перемовини відбувалися у двох напрямах: військовому і політичному. Та обставина, що російську делегацію очолював демагог В. Мединський, свідчило про небажання Кремля серйозно домовлятися про перемир’я. Військові домовились щодо системи здійснення моніторингу у разі можливого припинення вогню. Також відбулася окрема зустріч між представниками України та США, які згодом зустрілися із представниками європейських країн: Франції, Великої Британії, Німеччини, Італії та Швейцарії з метою узгодити підходи щодо припинення війни.

Зиґзаґи Д. Трампа-«миротворця»

Під час свого інтерв’ю на телеканалі CBS News 3 листопада 2025 р. Д. Трамп показав список 8 воєн, які він нібито «завершив всього за 8 місяців 2025 року». У списку зазначалися такі війни: Камбоджа-Таїланд; Косово-Сербія; Демократична Республіка Конго-Руанда; Індія-Пакистан; Ізраїль-Іран; Єгипет-Ефіопія; Азербайджан-Вірменія; Ізраїль-ХАМАС. Д. Трамп сказав, що більшість воєн він припинив завдяки погрозам заблокувати цим країнам можливість вести бізнес зі США, введенню завищених мит проти воюючих країн. Хоча переважна більшість країн цілком безпроблемно обходяться без торгівлі зі США, бо мають можливість торгувати з Китаєм та іншими країнами. При цьому у запалі «миротворчої активності» Д. Трамп іноді плутає країни, які він «примушує миритися». Так, виступаючи посередником у конфлікті між Баку і Єреваном, він чомусь назвав Вірменію Албанією, а Азербайджан «Абербайджаном». Під час спілкування з журналістами у Білому домі 29 квітня, на запитання яка війна завершиться раніше — в Україні чи Ірані, Трамп відповів, що не знає. І додав, що «у військовому плані Україна вже зазнала поразки, у неї було 159 кораблів, які зараз під водою»… Вже одне це свідчить про «миротворчий хист» Трампа. Як сказав американський письменник, футуролог і фахівець зі штучного інтелекту Еліезер Юдковський, «якщо ви не знаєте, кого саме ви мирите, то ви, швидше за все, намагаєтесь забрати все собі».
Звісно, все це було б досить кумедним на вигляд, якби не було б так сумно. За словами Д. Трампа, у цьому році він вже закінчив одну війну між Ізраїлем та Іраном. Мається на увазі так звана «12-денна війна» 13–24 червня 2025 року, коли Ізраїль і США завдавали ударів по військових об’єктах Ірану, а той у відповідь обстрілював ракетами ізраїльську територію. Тоді сторони конфлікту домовилися лише припинити вогонь, але насправді це був початок війни Ізраїлю і США проти Ірану, яка відновилася 28 лютого ц.р. і практично триває сьогодні…
Отакий він Трамп — «миротворець». Вже не кажучи про всім відомі дивацькі «миротворчі» зусилля Трампа у війні РФ проти України, коли він тисне на Україну і уникає назвати Росію агресором, при цьому досить часто хизуючись «дуже добрими стосунками» з вбивцею Путіним, який має бути засуджений Спеціальним міжнародним трибуналом за свої злочини.
Розглядаючи стан і розвиток переговорного процесу між Україною і РФ, за незбагненного «посередництва» Д. Трампа, ми не можемо не згадати конфронтацію США/Ізраїлю з Іраном, яка розпочалася 28 лютого 2026 року і поставила на паузу цей переговорний процес. Ба більше, напружена ситуація навколо Ірану в Перській затоці значною мірою вплинула на позиції основних учасників переговорного процесу — США, Україну та РФ. На думку багатьох експертів, «спільна військова операція» Д. Трампа і Б. Нетаньягу, на кшталт СВО Путіна, виявилася не лише невдалою, непрофесійною, а й авантюрною. Як можна було вести бойові дії проти Ірану, не подбавши завчасно про взяття під контроль Ормузької протоки? Хоча, як відомо, Іран вже неодноразово перекривав чи намагався перекривати ту протоку.
Як і Путін, який розраховував захопити всю Україну за тиждень — два, Д. Трамп теж не сподівався, що Іран зможе вистояти і завдати відчутних ударів по американських військових базах, розташованих в деяких арабських країнах. Оскільки військова операція Д. Трампа проти Ірану не була попередньо узгоджена з країнами НАТО, то більшість лідерів цих країн вирішили не брати участі в цій трампівській авантюрі. Звісно, напружена і непередбачувана ситуація в Перській затоці значною мірою і надовго відволікла увагу Д. Трампа від перебігу російсько-української війни і пов’язаної з нею діяльності з досягнення мирного процесу. Сподіваюсь, що це може бути й краще для України, оскільки увага президента США до якогось примирення між Україною і РФ поки що нічого доброго нам не принесла, крім постійного тиску на нас з метою примусити піти на поступки агресорові.
Україна номінально підтримала військові дії США проти Ірану, який фактично був і є союзником РФ у війні проти України. Але керівництво нашої країни зосередило свої зусилля на тому, щоб надати військову допомогу таким країнам Затоки, як ОАЕ, КСА, Катар, Бахрейн, Кувейт, а також Йорданія, у відповідь на прохання лідерів цих країн. Таким чином, цілком несподівано Україна перетворилася із реципієнта безпекової допомоги на її постачальника. Зокрема, Україна підтримала арабські країни у справі з протидії масованим атакам іранських дронів та ракет. Для цього Україна направила в регіон зо дві сотні фахівців з ППО та протидії іранським дронам. В рамках двох візитів президента В. Зеленського до регіону були підписані довгострокові угоди про безпеку та військову співпрацю з трьома ключовими державами: КСА, ОАЕ і Катар. Все це значно покращило відносини України з арабськими країнами Перської затоки.
Що стосується Росії, то вона практично надовго втратила Іран у якості свого союзника, як і сусідню Сирію. Водночас відносини РФ з арабськими країнами Затоки значно погіршилися, оскільки Росія є союзником Ірану і надає йому допомогу. Внаслідок ескалації конфлікту США/Ізраїлю з Іраном станом на кінець квітня 2026 року ціни на російську нафту марки Urals суттєво зросли і поки що залишаються на рівні 100–115 дол. за барель. Вочевидь, що висока ціна на російську нафту зберігатиметься до врегулювання конфлікту США з Іраном і повного відкриття Ормузької протоки, що, за деякими прогнозами, може статися вже у травні — червні поточного року, оскільки висока ціна на нафту нікому у світі, включно передусім зі США, не вигідна. Але навіть за нинішніх високих цін на російську нафту українські удари по нафтовій інфраструктурі РФ значною мірою скорочують її тимчасові надприбутки.

Олексій Волович,
кандидат історичних наук