Чи стане ЄС посередником між Україною та РФ?

Україна не має історії без Європи, але і Європа не має 
історії без України. Україна не має майбутнього
без Європи, але і Європа не має майбутнього без України.
Тімоті Снайдер

Слова, винесені в епіграф цієї статті, написані відомим американським істориком Тімоті Снайдером ще у травні 2014 року. Ці слова завжди були актуальними, але раніше в Європі та США до них не надто прислухалися або навіть ігнорували. І лише тепер більшість лідерів західних країн та частина їхнього населення почали задумуватися над перспективами можливої збройної конфронтації з РФ і над необхідністю системної підтримки України.

Трансформація ставлення Європи до України, РФ та російсько-української війни після лютого 2022 року відбувалася повільно, але неухильно. Основним тригером цієї трансформації було не тільки бажання допомогти українцям, а передусім потреба захисту всієї Європи. Посилення спроможності України протистояти російській агресії дає час і можливість країнам НАТО підготуватися до потенційного нападу з боку РФ. Схоже, лідери Європи дедалі більше починають усвідомлювати: у разі окупації всієї України, про яку мріє кремлівський диктатор, ситуація в Європі значно ускладниться, а Москва обов’язково посилить свою гібридну агресивну політику проти всіх європейських країн.

План капітуляції України не пройшов

Після повернення до Білого дому у січні 2025 року президент США Д. Трамп приступив до реалізації свого плану припинення війни між Україною та РФ, як він це собі розумів. Але з самого початку було очевидно, що його бачення абсолютно не відповідає національним інтересам України. Практично відразу команда Д. Трампа виступила не у ролі неупередженого посередника, а фактично у ролі учасника переговорів на боці Росії. Рівень відносин Д. Трампа із Москвою та Києвом був абсолютно неадекватним, без урахування того, хто є агресором, а хто – жертвою агресії.

Д. Трамп досі називає виключення Росії з G8 «дуже великою помилкою». Головною проблемою, яка перешкоджає завершенню російсько-української війни, він неодноразово називав «ненависть між Зеленським і Путіним». Для Д. Трампа ця війна була і залишається абсолютно абстрактним конфліктом між двома сторонами, з яких одна є сильною (Росія), а інша – слабкою (Україна). Його зовсім не цікавило, що російсько-українська конфронтація триває протягом щонайменше чотирьох століть, і що демократична європейська Україна протистоїть автократичній комуно-ординській імперії. У розумінні Д. Трампа, для припинення війни слабка сторона має прийняти умови сильної – тобто капітулювати, втративши свою вистраждану незалежність і суверенітет. Ось таку ціну мав заплатити український народ за «мир» від Трампа та його оточення.

Д. Трамп неодноразово заявляв, що оскільки війна відбувається в Європі, то нею мають займатися європейці. Проте водночас він відкидав можливість участі представників ЄС чи НАТО в переговорах з російською стороною поряд із представниками його адміністрації, адже не хотів ділити з європейцями «славу» за зупинений конфлікт. Ба більше, з січня 2025 року Д. Трамп практично припинив надавати Україні військову та фінансову допомогу, натомість вирішив заробляти на війні, продаючи європейцям озброєння, початково призначене для України.

У переговорному процесі путінська камарилья зробила ставку на Д. Трампа, хибно вважаючи, що той зможе натиснути на українське керівництво. Однак російсько-американський план капітуляції України не пройшов. Нашій державі вдалося уникнути цього сценарію завдяки непохитній стійкості Сил оборони на фронті, послідовній політиці українського керівництва щодо захисту національних інтересів, а також завдяки значній фінансовій і військовій підтримці з боку європейських партнерів, які вистояли перед тиском Білого дому та залякуваннями Кремля. Більшість європейських лідерів розглядають допомогу Україні як фундаментальну основу безпеки європейського співтовариства. Водночас український оборонно-промисловий комплекс (ОПК) продемонстрував безпрецедентне зростання: за роки повномасштабної війни його виробничі спроможності збільшилися у 50 разів. На сьогодні понад 75 % озброєння та військової техніки (ОВТ) для ЗСУ виробляється безпосередньо в Україні або на спільних підприємствах з європейськими партнерами.

Перспективи поновлення переговорного процесу

Після відновлення збройної конфронтації США та Ізраїлю з Іраном наприкінці лютого 2026 року переговорний процес між Україною та РФ за посередництва США загальмувався. Авантюрна спецоперація Д. Трампа в Перській затоці затягується. Не встигли президенти США та Ірану підписати меморандум про взаєморозуміння, що має покласти край війні в Перській затоці після подальших 60-денних перемовин, як уже вночі 28 червня сторони обмінялися ракетними ударами, що знову відсуває мирне врегулювання. Зважаючи на те, що близько 75 % американців виступають проти затяжної війни з Іраном, її продовження не покращить рейтинг чинного президента. Станом на кінець червня 2026 року рівень схвалення діяльності Д. Трампа в американському суспільстві становив лише 37 %, тоді як рівень несхвалення – близько 57 %.

З іншого боку, наближаються проміжні вибори до Конгресу США 3 листопада 2026 року, які можуть змінити баланс сил між республіканцями та демократами. Від результатів голосування залежатиме здатність адміністрації Д. Трампа й надалі проводити власні закони, кадрові призначення та бюджетну політику. До того ж, напередодні виборів Д. Трамп уже не може проводити відверту проросійську політику, оскільки, згідно з національними опитуваннями YouGovUSA, 62 % американців підтримують Україну, лише 2 % – Росію, а 22 % зберігають нейтралітет. Водночас близько 57 % опитаних громадян США виступають за збереження або збільшення військової та економічної допомоги Україні. Попри повний контроль республіканців над обома палатами нинішнього складу Конгресу, більшість американських законодавців продовжують підтримувати Київ. Так, 11 червня 2026 року Комітет Сенату США з питань збройних сил підтримав оборонний законопроєкт, який пропонує збільшити фінансування Ініціативи безпекової допомоги Україні (USAI) до 750 млн доларів.

Як відомо, формат і характер посередництва значною мірою залежать від ситуації на фронтах. На думку багатьох військових експертів, станом на червень 2026 року стратегічна ініціатива на полі бою поступово переходить до Сил оборони України, а наступальний потенціал російських військ виснажується. Масштабні наступальні операції ворога значно сповільнилися порівняно з минулими роками. ЗСУ системно посилюють вогневий контроль над логістичними шляхами постачання окупантів, продовжують завдавати нищівних ударів по мостах і переправах до Криму, а також по військових та енергетичних об’єктах у глибині території ворога. Втім, можна сказати, що ситуація перебуває в тому стані, коли Росія ще не програла, а Україна ще не виграла. Проте дедалі більше з’являється підстав вважати, що Україна переможе в цій асиметричній війні, як про це пише відомий стратег, академік Володимир Горбулін. Як зазначає екс-посол США в Україні Стівен Пайфер у книзі «Орел і тризуб», «Горбулін – найкращий стратегічний мислитель України».

В адміністрації Д. Трампа дедалі більше усвідомлюють, що на даному етапі Україна досить успішно перехоплює ініціативу, тоді як Росія втрачає політичні, військові та економічні позиції. Україна стає сильною і суб’єктною, і це вимагає від Білого дому не лише зміни риторики, а й упровадження дій, спрямованих на допомогу Києву. Втім, переоцінка цінностей в оточенні Д. Трампа, на жаль, відбуватиметься повільно. З огляду на це, видається малоймовірною подальша активна особиста участь Д. Трампа в переговорному процесі, хоча це не виключає залучення представників його адміністрації або наближених осіб, таких як Стів Віткофф та Джаред Кушнер. Проте їхні попередні здобутки в ролі посередників не надто результативні, а сама лінія поведінки залишається відчутно проросійською.

До цього часу у Вашингтоні не відмовляються від ідеї медіації між Києвом і Москвою. Перебуваючи 8 травня в Римі, держсекретар США Марко Рубіо зазначив, що США намагалися виступати в ролі посередника, «але поки що це не дало плідних результатів з цілої низки причин». За його словами, США готові до подальших кроків, «якщо це може бути конструктивним». 

Перспективи участі представників ЄС в переговорах

Українське керівництво послідовно проводить політику, спрямовану на досягнення повного перемир’я (full ceasefire) як необхідну умову переходу до розв’язання конфлікту політико-дипломатичними засобами. Проте Київ вимагає, щоб такий крок відповідав інтересам національної безпеки й не перетворився на замороження конфлікту, яке дасть Росії час для переозброєння. Фіксація лінії фронту як постійного статусу-кво відкидається українською владою, а будь-які домовленості мають супроводжуватися реальними безпековими гарантіями для України з боку США та країн Європи.

Відкритий лист президента В. Зеленського, адресований Путіну 4 червня, став світовою сенсацією. У ньому лідер України запропонував провести переговори тет-а-тет у будь-якій країні світу, крім України та РФ. Цей лист – надзвичайно важливий історичний документ, оскільки він ще раз продемонстрував, хто прагне миру, а хто його боїться. Документ наочно ілюструє, що В. Зеленський і Путін представляють два різні світи: світ демократії та свободи і світ автократії та насилля. Водночас у Кремлі наголошують, що Путін буде готовий сідати за стіл переговорів лише після того, як Україна визнає російські вимоги, а вести тривалі дебати щодо положень мирної угоди він не має бажання.

Зустріч президента В. Зеленського з лідерами «великої трійки» Є-3 (Британії, Франції та ФРН) 7 червня в Лондоні продемонструвала, що центр формування засад майбутнього мирного врегулювання переміщується з Вашингтона до Європи. За підсумками зустрічі у спільній заяві лідери визначили 5 умов для справедливого та тривалого миру:

• Негайне та повне припинення бойових дій на всій території України;
• Міжнародно визнані кордони не можна змінювати силою;
• Україна має отримати юридично зобов’язуючі гарантії безпеки;
• Російські активи залишатимуться замороженими, доки Росія не компенсує Україні збитки, завдані агресією;
• У майбутній мирній угоді мають бути враховані інтереси ЄС і НАТО.

Коментуючи ці умови європейців, речник Кремля Д. Пєсков сказав, що починати можливі посередницькі зусилля з озвучування умов є «нелогічним, неправильним і, безумовно, неприйнятним».

Головним результатом саміту G7 в Евіані (Франція) 15-17 червня 2026 року став консенсус щодо безпрецедентної єдності учасників у наданні оборонної допомоги Україні. Учасники відзначили позитивну зміну підходу США. В. Зеленський повідомив, що обговорював із Д. Трампом можливість отримання ліцензій на виробництво антибалістичних систем і ракет. Д. Трамп визнав, що Україна демонструє кращі результати на полі бою, ніж він очікував, і що він більше не впевнений у здатності Росії досягти військової перемоги. Президент США навіть говорив про можливість посилення тиску на Москву, втім, немає достатніх підстав сподіватися на швидку реалізацію цих заяв.

Протягом останніх тижнів у ЗМІ все частіше обговорюється питання участі Євросоюзу в переговорах. Президент В. Зеленський наголошує, що Україна сама визначатиме представників Європи за столом переговорів, відкидаючи нав’язаних Росією посередників. Водночас Київ виступає за створення широкого формату за участю США та ключових європейських партнерів у форматі «Є3». Втім, на мою думку, Путін однозначно з цим форматом не погодиться, тим паче, що він усе ще сподівається до кінця року вирішити «українське питання» силовим шляхом.

Останнім часом лідери ЄС схиляються до проведення переговорів із Путіним, оскільки розчаровані результатами місії Д. Трампа. Ще на початку 2026 року президент Естонії Алар Каріс та прем’єрка Латвії Евіка Сіліня запропонували призначити спецпредставника ЄС для переговорів із Росією. Проте через пів року їхні наступники на посадах голів урядів – Крістен Міхал та Андріс Кульбергс – уже доволі скептично поставилися до посередництва Брюсселя на нинішньому етапі, коли Кремль робить ставку виключно на продовження війни, про що вони заявили в інтерв’ю Euractiv 28 червня.

На думку президента Європейської ради Антоніо Кошти, «ЄС має потенціал для переговорів з Путіним» за погодженням з президентом України. За його словами, під час саміту лідерів ЄС на Кіпрі 23-24 квітня В. Зеленський запропонував європейцям «бути готовими зробити позитивний внесок у переговори». Водночас А. Кошта підкреслив, що Москва не демонструє жодних ознак готовності до діалогу. За деякими даними, голова Євроради вже встановив короткострокові контакти на дипломатичному рівні з російським керівництвом. Втім, це викликало невдоволення лідерів Франції та ФРН, які розкритикували А. Кошту за відсутність попередніх консультацій і зауважили, що зараз не час для неузгоджених дій.

У той же час, серед 27 країн немає єдиного розуміння щодо того, хто має представляти ЄС, коли і де мають розпочатися переговори та які вимоги слід поставити перед Кремлем. Серед кандидатів називалися висока представниця із закордонних справ ЄС Кая Каллас, президент Фінляндії Александр Стубб та колишній прем’єр-міністр Італії Маріо Драгі, проте всі вони відмовилися від цієї ролі. Кая Каллас неодноразово зазначала, що Брюссель ніколи не буде «нейтральним» посередником стосовно агресора, оскільки чітко стоїть на боці України та захищає власні безпекові інтереси. На її думку, переговори мають відбуватися безпосередньо між Україною та Росією. За її словами, допоки Росія ухиляється від діалогу, європейці не повинні бути «прохачами», а мають поставити росіян у таке становище, щоб вони самі змушені були шукати вихід.

9 червня у своєму виступі на саміті Північно-Балтійської вісімки (NB8) у Таллінні президент В. Зеленський заявив, що він відкритий до рішень європейських партнерів, проте важливо, «щоб вони не звелися до простого посередництва та повторення помилок». На думку Президента, «Європа обов’язково має бути стороною переговорів. Європа не може бути просто медіатором, бо вона є на боці України». Отже, відповідаючи на питання, винесене в заголовок, зазначимо: ЄС може бути лише учасником переговорів, а не нейтральним медіатором.

Позиція Кремля щодо посередництва ЄС

Час від часу в Кремлі заявляють про готовність Москви «дозволити припинити український конфлікт за столом переговорів». 23 червня Путін вчергове заявив, що Росія готова до перемовин, але вестиме їх виключно на основі Стамбульських домовленостей березня 2022 року, «реалій на місцях», домовленостей в Анкориджі, а також ультимативних принципів, викладених ним у МЗС РФ у червні 2024 року. Втім, 25 червня держсекретар США Марко Рубіо спростував це, заявивши, що під час саміту в Анкориджі між Д. Трампом і Путіним не було досягнуто жодних угод стосовно України.

28 червня під час виступу на з’їзді партії «Единая Россия» Путін знову підтвердив намір досягати своїх цілей виключно військовими засобами, заявивши, що Росія має достатньо ресурсів для протистояння зовнішнім силам. Водночас дані соціологічного опитування російського Фонду «Общественное мнение» (ФОМ) за 19-21 червня засвідчили, що рівень підтримки Путіна впав до найнижчої позначки з лютого 2022 року, що свідчить про серйозні внутрішні проблеми в РФ.

Донедавна Кремль відкидав посередництво ЄС, вважаючи його прямою стороною конфлікту. Як і у випадку з адміністрацією Трампа, в Москві розглядають потенційну роль ЄС лише як інструмент тиску на Україну з метою її капітуляції. Більшість експертів вважають, що Путін не погодиться на медіацію Брюсселя, втім, на мій погляд, він може піти на контакти, що пояснюється такими тактичними розрахунками:

• Путін розчарувався у здатності Д. Трампа швидко здійснити критичний тиск на Україну;
• З огляду на активізацію ультраправих сил в Європі, Кремль сподівається посилити розкол всередині ЄС;
• Контакти з європейськими лідерами допоможуть йому створити ілюзію виходу з міжнародної ізоляції;
• Складність ухвалення рішень в ЄС шляхом консенсусу дає Путіну шанс для політичних маніпуляцій;
• Можливість «принаджувати» окремих політиків обіцянками вигідних повоєнних проєктів (за колишнім зразком Г. Шредера);
• Надія на те, що європейські лідери зрештою схилятимуть Київ до прийняття російського диктату під гаслами «припинення вогню».

В цьому контексті важливо  відзначити, що Пекін вчергове закликав сторони відновити переговори. З такою заявою 29 червня на засіданні Радбезу ООН виступив постійний представник КНР Сунь Лей. Ця заява може свідчити про те, що, передбачаючи цілком можливу поразку РФ, керівництво Китаю прагне дистанціюватися від дій Кремля та увійти до коаліції «борців за мир», спробувавши стати учасником перемовин разом із ЄС. Проте є важливий нюанс: представники ЄС виступатимуть як повноправні учасники процесу на боці України, чого Китай дозволити собі не може.

* * *

Агресія РФ проти України стала можливою тому, що в сучасному світі дедалі чіткіше проявляється право сили, а не сила права. Міжнародне право часто відступає перед діями агресора. На яку ефективність системи безпеки можна розраховувати сьогодні, коли країна-агресор РФ залишається постійним членом Радбезу ООН із правом вето, за допомогою якого блокує будь-які резолюції, що засуджують її злочини? Це абсолютний абсурд, який демонструє неспроможність ООН виконувати свій Статут. При цьому два інших постійних члени Радбезу – КНР та США (в періоди ізоляціонізму Трампа) – не виконують повною мірою свої обов’язки щодо стримування порушника. КНР практично є посібником агресора, а США за другої  каденції Д. Трампа фактично потурають Москві. За цих обставин традиційні переговори не будуть ефективними, адже агресор легко порушить будь-які паперові домовленості, як тільки йому це буде вигідно. Зупинити його можна лише силою, яку мають Україна та її європейські союзники разом із США, Канадою, Австралією, Японією та іншими демократичними державами світу. Путінську Росію можна примусити до миру лише спільними зусиллями згаданих  країн.  

Російсько-українська війна продемонструвала глибоку кризу архітектури безпеки в Європі, зокрема  трьох  основних  міжнародних організацій – НАТО, Європейський Союз і ОБСЄ. Ці організації не тільки виявилися неспроможними запобігти повномасштабній агресії РФ проти України, вони ще довго і повільно визначалися із змістом і обсягами надання Україні військової і фінансової допомоги і засобів тиску на РФ. 

Північноатлантичний Альянс протягом тривалого часу уникав прямої конфронтації з РФ, побоюючись ядерної ескалації. Проте війна спонукала НАТО до безпрецедентного посилення свого східного флангу, в результаті чого Фінляндія та Швеція відмовилися від нейтралітету. Війна виявила слабкість європейської протиповітряної оборони та критичний брак виробничих потужностей для забезпечення європейських країн і України необхідною кількістю озброєнь. Не надто дружня політика адміністрації Д. Трампа стосовно європейських союзників примусила європейські країни Альянсу почати самостійно дбати про свою оборону. 

Європейський Союз протягом останніх років мав і має багато  проблем, пов’язаних з консенсусним ухваленням рішень, що досить часто затягувалося через вето окремих країн-членів. Деякі країни, зокрема Угорщина, Словаччина, частково Болгарія, Румунія і Польща проводять політику щодо України, яка не співпадає з  генеральною лінією Євросоюзу. Досить часто економічні санкції проти Росії були слабкими, або повною мірою не застосовувалися, що дозволяло Росії їх досить легко обходити. ЄС не спромігся конфіскувати понад 300 мільярдів доларів російських суверенних активів для допомоги Україні через страх дестабілізації глобальної фінансової системи.  

ОБСЄ виявилася абсолютно безпорадною у стримуванні російської агресії. Її місії не змогли попередити ескалацію, а наявні дипломатичні інструменти виявилися неефективними для зупинки бойових дій та демілітаризації окупованих територій.

Масштаб російської загрози змусив ЄС, НАТО та ОБСЄ переглядати свої доктрини і статути, але процес трансформації цих організацій очевидно буде досить довгим і складним. Якщо найбільшою проблемою в ООН є право вето в Раді безпеки, то в НАТО, ЄС і ОБСЄ великою проблемою є консенсусне ухвалення рішень. Значну проблему в більшості країн Європи становлять ультраправі, популістські партії проросійського і відповідно антиукраїнського спрямування. 

Олексій Волович,
кандидат історичних наук