Зрозуміти сценарій Третьої світової війни можна лише усвідомивши сценарій війни Другої світової

Друга світова війна є ключовою подією, що визначила весь розвиток світової історії у повоєнні роки. Її відлуння позначається на політичній, економічній і соціальній картинах світу навіть у 21 сторіччі за більше, ніж 80 років після закінчення. Найважливішим показником цього є всеосяжне послаблення Європи, як колишнього центру земної цивілізації. Європа, в цілому, цю війну програла. Її етнічне, інтелектуальне, економічне і політичне ядро – Німеччина – було радикально послаблене. Воно і досі перебуває під окупацією переможця цієї війни — Сполучених Штатів Америки і не є самостійним політичним гравцем на світовій арені. Лідерські позиції Німеччини у світі залишились у минулому. Втратили своє лідерство і решта країн Європи: зникла велична Британська імперія, над якою ніколи не заходило сонце, зникли колоніальні надбання інших країн європейського континенту, одна з європейських валют —британський фунт стерлінгів перестав бути резервною світовою валютою, поступившись американському долару. Нарешті, весь європейський континент охопив руйнівний комплекс лівих ідей. Відповідно весь комплекс правих ідей: етносу, нації, національної гідності і суверенітету тощо, який написала на своєму прапорі націонал-соціалістична Німеччина, через свій програш у цій війні був дискредитований. Європа, вважаю, зараз у стані моральної, економічної і політичної слабкості. Скорочується чисельність її провідних етносів, зростає на її території кількість вихідців з решти світу.

Питання «хто ж винен у світовій катастрофі під назвою «Друга світова війна?» здається риторичним. Ясна річ, що націонал-соціалістична Німеччина. А які ще можуть бути варіанти відповіді? Адже саме вона 1 вересня 1939 року напала на Польщу, розпочавши у такий спосіб Другу світову війну. Вже за два дні, 3 вересня, Франція і Велика Британія оголосили війну Німеччині. Тому саме 3 вересня слід вважати початком Другої світової війни, а не 1 вересня, як це вважається зараз. А чому Франція і Велика Британія не оголосили війну Радянському союзу, коли 17 вересня він розпочав військові дії проти поляків? А чому Франція і Велика Британія не оголосили війну Радянському союзу, коли він 30 листопада 1939 року напав на Фінляндію, 15 червня 1940 року — на Литву, 17 червня 1940 року — на Латвію і Естонію, 28 червня 1940 року — на Румунію?

А чому розпочавши 3 вересня 1939 року Другу світову війну нібито з метою зберегти незалежність Польщі, Велика Британія і Франція по закінченні цієї війни передали її Радянському союзу?

Такі факти свідчать на користь того, що Друга світова війна була акцією плановою і за цим планом Франція і Велика Британія мали воювати саме з Німеччиною, а не з Радянським союзом, аби що він витворяв у світі. Чи була війна між Німеччиною і Польщею неминучою? Вважаю — ні!

Нагадаю, що вся відповідальність за розв’язання Першої світової війни була покладена на Німеччину. Як наслідок своєї поразки у Першій світовій Німеччина зазнала величезних територіальних втрат (13 % своїх етнічних територій та всі колонії) і змушена була сплачувати колосальні репарації переможцям — 132 млрд золотих марок (еквівалент ~100 000 тон золота). Очевидна несправедливість такого ставлення до Німеччини заклала одну з головних передумов наступної світової війни. Саме 28 червня 1918 року, вважаю, був запущений зворотній відлік часу до початку Другої світової війни. Це був день підписання Версальського мирного договору у Дзеркальній залі Версальського палацу, що формально завершило Першу світову війну. На користь такого твердження є наступні слова Фердинанда Фоша (1851–1929) – маршала Франції, одного із головних стратегів перемоги Антанти у Першій світовій війні. Після підписання Версальського договору він зазначив: «Це — не мир. Це — перемир’я на двадцять років». 

Дивовижна далекоглядність, бо саме так і сталося.

Чого вимагала Німеччина від Польщі напередодні 1 вересня 1939 року? Вона прагнула повернути Данциг, який після Першої світової війни став «вільним містом» під контролюванням Ліги Націй, але фактично перебував під польським контролем. Німеччина також прагнула прокласти екстериторіальний транспортний коридор через польські землі, щоб з’єднатися з відрізаною від неї Східною Пруссією. Чи були для поляків ці вимоги занадто обтяжливими? Чи варті вони були наступної поразки Польщі у війні, втрати її незалежності на багато-багато десятиліть, аж до розвалу Радянського союзу? Звичайно, що ні. Але непоступливість Польщі пояснювалась її впевненістю не стільки у власних силах, скільки у могутності своїх союзників. Ключовим моментом для усвідомлення ситуації є підписання англо-польського договору 25 серпня 1939 року, який разом із французькими союзницькими зобов’язаннями мав гарантувати Польщі необхідну військову підтримку. Проте реальної допомоги вона не отримала, що стало однією з причин її швидкої поразки у вересні 1939 року. 

Чи це не нагадує Будапештський меморандум, яким Сполучені Штати Америки, Велика Британія і Росія мали гарантувати Україні безпеку внаслідок її практично повного стратегічного роззброєння? Адже після завершення цього роззброєння один з тих так зв. гарантів — Росія — напав 12 років тому на Україну…

Тодішня польська незалежність у 1939 році заважала Радянському Союзу розпочати війну проти Німеччини, оскільки саме Польща знаходилася територіально між цими двома державами. І саме ліквідація незалежної Польщі, вважаю, було частиною сценарію розгортання Другої світової війни. Проте жодні політичні пасьянси не здатні викликати апокаліптичні наслідки, якщо для кривавої війни немає матеріальної основи. Польща програла війну Німеччині за лічені тижні саме тому, що матеріально не була готова до довготривалих і виснажливих військових дій.

Для розпалювання війни потрібно, як мінімум, дві сторони. Один з таких учасників цілком зрозумілий — це Німеччина, яку цілеспрямовано принизили. Потрібен був хоча б ще один учасник з іншого боку. Найкраще на цю роль підходила колишня Російська імперія, де ціна людського життя була найнижчою від тієї, якою вважалась у європейських країнах. Одночасно у імперії був найбільший мобілізаційний ресурс. І традиційно народ такої країни був схильний до підтримки зовнішньої експансії свого уряду, незалежно від політичного і ідеологічного кольору його прапорів. І ще одна важлива обставина — державним керівникам такого народу не було шкода. У цього народу єдиною перепоною на шляху до виснажливої війни була його економічна безпомічність, що стало цілком очевидно ще під час Першої світової війни.

Замирення на 20 років, зафіксоване Версальським мирним договором, було цілком достатньо для того, щоб усунути таку проблему внаслідок індустріалізації і на її основі глобальної мілітаризації новітньої російської імперії під назвою Радянський союз. І така індустріалізація була виконана. Щоправда, це все потребувало колосальних матеріальних ресурсів. У Європи, розореної під час Першої світової війни, таких ресурсів не було. В Радянському союзі, що зазнав не лише поразки у Першій світовій війні, але й був самозруйнований під час багаторічної так званої громадянської війни, потрібних коштів також не було. Єдиним реальним, а не символічним переможцем у Першій світовій на кшталт Франції, були Сполучені Штати Америки. Саме вони і стали головним джерелом фінансування індустріалізації в Радянському союзі.

Більшість проєктів індустріальних гігантів для Радянського союзу розроблялися у США. Десятки тисяч прибулих американських інженерів і робітників працювали на радянських новобудовах. Цілі підприємства у Сполучених Штатах демонтувались і переправлялись до Радянського союзу. Для полегшення такого процесу цей економічний тодішнього світу центр навіть погодився на економічну депресію, яка охопила весь світ. Світова депресія надзвичайно полегшила виконання всіх завдань згаданої індустріалізації. Це не випадковий збіг обставин, коли у 1928 році був офіційно ухвалений перший п’ятирічний план — початок масштабного індустріального будівництва, а у 1929 році відбувся нібито спонтанний крах фондового ринку США і розпочалася світова економічна криза. Закони збереження керують не лише фізичним світом, але й світом людей. Якщо десь чогось стає більше, то це може бути лише за рахунок того, що десь того самого стає менше.

Але ж на будівельних майданчиках і у заводських цехах працювали ще й німецькі інженери і робітники. А чи були також громадяни інших європейських держав? Відповідь: саме так! І лише цій категорії фахівців слід було давати платню з державного бюджету Радянського союзу. Але це вже були порівняно невеликі кошти і радянська влада могла собі дозволити їх сплачувати. 

Балаканину про те, що індустріалізація відбувалась переважно за рахунок власних коштів, зокрема, за вилучене у населення продовольства і продаж його за кордоном, слід розцінювати не більше, аніж намаганням замаскувати геноцид українського народу під приводом вилучення провізії для потреб індустріалізації. Україна в 1933 році втратила 10,5 млн осіб. І у цьому ж році понад 1 млн тон зерна було продано за кордон під час катастрофічного падіння на світовому ринку цін на продовольство внаслідок економічної кризи. На кожній тонні проданого зерна заробляли 20–25 доларів США. Це була ціна 10 українських життів. А ще знищували казахів і донських козаків. Хоча цього зерна було достатньо для їх фізичного виживання, але до смішного обмаль для реалізації будь-якого індустріального проєкту. Так, на будівництво Дніпрогесу було необхідно кілька сотень мільйонів доларів за тодішнім курсом. Справжні числа й досі не розсекречені. Такою ж приблизно була і вартість Магнітогорського металургійного комбінату та тисяч інших великих підприємств. А за продане у 1933 році зерно Радянський союз міг виручити щонайбільше 30 млн доларів. Зауважу, що типовим валовим збором зерна у незалежній Україні тепер є 60 млн тон на рік. Це для порівняння економічної ефективності вільного суспільства і рабовласницького суспільства радянського зразка.

Індустріалізація в Радянському союзі була успішною і цілком завершилась напередодні 1939 року – року, який маршал Фердинанд Фош у 1919 році визначив як кінець замирення. Рівень мілітаризації Радянського союзу досяг безпрецедентного світового рівня. Загальна кількість основних видів озброєння у рази перевищувала сумарні запаси озброєння не лише Німеччини, а й решти країн. Чисельність радянської армії зростала шаленими темпами. Це вже не була армія мирного часу, хоча війна ще не розпочалась, а армія військового часу у мирний час. Причому, прискорений процес нарощування збройних сил не припинявся. Тривало не лише масштабне озброєння армії, а й її переозброєння на новітні засоби війни. 

Розпочався процес масового переміщення підрозділів радянської армії до німецько-радянського кордону. Якщо до оцінки ситуації застосовувати підхід Гайнца Гудеріана (1888–1954) – генерал-полковника Вермахту, автора книги «Achtung — Panzer!» (1937), де він виклав теорію швидкої танкової війни, а саме його слова: «Війна починається не після мобілізації, а з її початком. Мобілізація – це вже війна», то німецька-радянська війна розпочалася задовго до її офіційного оголошення 22 червня 1941 року. І ініціювала її радянська сторона. Якби німці залишили право першого пострілу цієї війни за Радянським союзом, то, зважаючи на подане у таблиці і на діаграмах співвідношення збройних сил потенційних учасників конфлікту, у німців не було б жодних шансів не те що перемогти, але й просто вистояти. Мінімальний шанс на перемогу давала лише атака німецьких збройних сил на радянські війська в момент їх розгортання у прикордонній смузі. Бо у німців на той час не було вибору. Такий вибір у них був перед нападом на Польщу. Але наважившись на той авантюрний крок у 1939-му, у 1941 році вони вже змушені були чинити поза власною волею.

Сьогодні історики сперечаються вже не з приводу того, чи готувався Радянський союз нападати на Німеччину, а з приводу того – коли? Варіанти відповіді сягають в інтервалі від однієї доби, до двох тижнів.

У підготовці до Другої світової війни був ще один важливий аспект — це ідеологічна підготовка. Слід було повністю дегуманізувати ворога і створити реальну чи уявну моральну перевагу над ним ще задовго до першого пострілу. 

У Радянському союзу було фізично знищено, і то лише протягом року, кожного четвертого українця, кожного другого казаха і кожного третього донського козака. Такого безпрецедентного геноциду не було за всю історію існування людства. Правда про цю людську трагедію, якби її могли усвідомити мешканці так званих «демократичних» країн цивілізованого світу, унеможливила б будь-яку їхню участь у війні на боці Радянського союзу. А саме така участь і планувалась за сценарієм тієї майбутньої війни. Дивовижним чином «вільні» і «незалежні» засоби масової інформації «демократичних» країн словом не обмовились про цю трагедію, що цілком лежала на сумлінні людожерського радянського режиму. Навпаки, в пресі інспірувались статті, які подавали життя Радянського союзу у позитивному дусі. Зате в провідних західних газетах не бракувало статей антинімецького змісту. Вони роками вибудовували в уяві західного обивателя образ кровожерливого націонал-соціалістичного режиму Німеччини. Для того, щоб не дискредитувати «світлий» термін соціалізм, що присутній в назві правлячої в Німеччини партії, яка, до речі, прийшла до влади через вибори, його замінили на скорочене – нацизм, яке більшість обивателів сприймало не як скорочення, а як особливий термін для позначення потойбічного зла. 

Одностайність «вільної» західної преси у висвітленні всіх світових подій у передвоєнні роки змушує замислитись над її причинами. Незаангажованого спостерігача не покидає думка, що всі ці ЗМІ насправді ефективно керувались з одного центру. І цей реальний контроль був тотальний, але під ширмою нібито вільної преси.

Зазначу, що лише офіційно оголошена тотальною преса передвоєнної Німеччини єдина у всьому світі наважилась писати правду про геноцид українців. Навіть папа римський – сумління людства, який через українських греко-католицьких священників знав всю правду про такий геноцид, не наважився хоча б слово сказати на захист українців і навіть просто висловити їм співчуття. Таким був тотальний ідеологічний контроль за життям суспільства у нібито вільному світі. І це суспільство на тлі такої планетарної трагедії, що відбувалась у мирний час, наважувалося вибудовувати образ всесвітнього зла з зовсім іншого народу і зовсім іншої країни?

Доволі цікавим є порівняння кількості в’язнів концтаборів у Німеччині і Радянському союзі в передвоєнний 1938 рік. У Німеччині це число склало 25–30 тисяч осіб, у Радянському союзі — 2260 тисяч осіб. Тобто, співвідношення 1 до 100 «на користь» Радянського союзу. Але світ нічого не знав про радянських в’язнів, але знав дуже багато про в’язнів німецьких. Тут ми навели щодо Радянського союзу офіційні дані. Неофіційні оцінки перевищують їх у десятки разів…

Чи були концтабори винаходом Німеччини або Радянського союзу? Ні те, ні інше. Практика концтаборів була доволі поширеною у світі і саме завдяки так званим «демократичним» країнам. Вже за часів Другої світової війни у концтаборах на території США утримувались: 120 тисяч цивільних японців, 11 тисяч цивільних німців, 3 тисячі цивільних італійців, 2 тисячі латиноамериканців. Це попри 3–5 млн німців-військовополонених.

Радянський союз був єдиною країною у світі, де у мирний час практикувались масові розстріли людей, про що той же світ нічого не знав. Лише у 1937–1938 роках було розстріляно від 680 000 до 750 000 осіб і значно більше відправлено до концтаборів. Це було ціле покоління людей від влади, які прийшли в керівні структури країни ще в перші роки радянщини. Вони були далеко не безневинними жертвами, оскільки саме їхніми руками здійснювався терор мирного населення у попередні роки.

Чим була німецька і румунська окупація для населення України – благом чи трагедією? Думаю, що читач сам відповість на це запитання, якщо я наведу лише один числовий показник. За підсумками моїх досліджень, у селах Балтського району – це північ Одеської області – у передвоєнні роки середній вік померлих складав 17–20 років. За 3 роки румунської окупації він зріс до 30–35 років. Є багато свідчень того, що в зоні німецької окупації ситуація була аналогічною. Зазначу, що натепер у незалежній Україні він перевищує 70 років. Ці числа є зайвим свідченням печерного рівня життя у Радянському союзі, який «демократичні» засоби масової інформації у передвоєнні часи подавали як вітрину світлого майбутнього людства. Ба більше, за три роки в зоні німецької окупації в селі предків моєї дружини, і в зоні румунської окупації на півночі Одеської області в селі моїх предків від голоду не було жодного померлого. І жодної людини не було арештовано.

Вище я вже згадував, що Друга світова війна була запланованою. Виникає закономірне запитання: а якою була її мета? Відповідь людство отримало у 1944 році, хоча війна ще тривала. З 1 по 22 липня 1944 у Бреттон-Вудсі була проведена міжнародна валютно-фінансова конференція, яка заклала основу сучасної світової економічної системи. Саме там було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк, а також запроваджено нову валютну систему, що зробила долар США головною резервною валютою світу. «Верстат» з друкування світових грошей перемістився з європейського континенту у Сполучені Штати. Отже, Другу світову війну можна назвати лише успішним бізнес-проєктом. Які особи могли винайти такий кривавий і надприбутковий для себе бізнес? Їх можна образно назвати дітьми диявола.

Тепер щодо ролі Німеччини в історії України. Нагадаю, що саме германські племена сприяли становленню на берегах Дніпра у давні часи першої держави українського народу під назвою Русь. Завдяки Німеччині у 1918 році українці отримали перший успішний досвід будівництва незалежної держави, яка проіснувала 8 місяців. Німці виявились у тридцяті роки минулого століття єдиною нацією, яка надала велику моральну і навіть матеріальну підтримку українцям під час найбільшої трагедії в їх історії — геноциду 1933 року. У часи Другої світової війни німці об’єктивно вивільняли Україну з-під гніту всесвітнього зла з центром у Москві. І сьогодні, під час нинішньої кривавої російсько-української війни німці надають нам найбільшу з усіх країн моральну, матеріальну і військову допомогу. Наше майбутнє, як незалежної держави, може розглядатися лише в контексті дружніх, союзницьких україно-німецьких стосунків.

Принципово важливим є налагодження дружніх, добросусідських стосунків як з німцями, так і з поляками та іншими нашими сусідніми народами. Всі ми маємо стати однією економічною, політичною і ментальної потугою на Сході Європи, що раз і назавжди зупинить експансію Московії на Захід Європи.
А ось німці повинні розуміти, що якість майбутнього Європи залежить в першу чергу від них. Якщо вони зуміють подолати в собі комплекс приниження за наслідками катастрофічної поразки у двох світових війнах, то у Європи є шанси повернути собі статус світового лідера у всіх сенсах.

Що ж до майбутнього Московії, то я бачу його таким. Повернення до етнічної основи кожного з народів у її нинішньому складі і створення відповідних національних держав. Сукупність таких незалежних держав вже не становитиме небезпеки для Європи і світу. Подальшою перспективою для них має бути їх залучення до загальноєвропейських інтеграційних процесів у всіх царинах людської діяльності.

Валерій Швець,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України

Джерело графіки «Історії на Мапі» https://www.youtube.com/