ПІДСУМКИ РОЗВИТКУ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОЇ ОБСТАНОВКИ В СВІТІ У 2025 РОЦІ В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ
Частина 4
Частина ІV. Росія як головний противник України та її союзники і партнери у війні проти нашої держави
Головним противником України залишалася Росія, яка продовжувала повномасштабну війну з метою знищення незалежності нашої держави та встановлення контролю над нею. Разом з тим, загострення економічних проблем в Росії та тиск з боку США змусили її піти на переговори щодо припинення війни або, принаймні, імітувати їх.
Партнерами Росії, які прямо або опосередковано підтримували її, залишались Китай, Білорусь, Іран, Північна Корея та певним чином Індія. Водночас Москва намагалась використовувати у своїх цілях учасників Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) та Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), а також ряд інших країн. Однак, ставлення всіх із них до Росії мало суто ситуативний характер та залежало від їх поточних інтересів і інших обставин.
В результаті Росія не змогла добитися своїх цілей, потрапила в повну залежність від Китаю, а також опинилась на межі дезінтеграції. В той же час, Москва сподівалася на те, що зможе дотиснути Україну та змусити її піти на поступки. При цьому Путін розраховував на прихильність до нього Д. Трампа та готовність США розподілити світ з Росією і Китаєм. Але такі надії не справдилися.
4.1. Росія
2025 рік став переломним для Росії. Вона все ще поводила себе як велика світова держава, намагалася нав’язувати свою волю Європі та докладала зусиль з отримання військової перемоги над Україною, однак почала здавати свої позиції.
Економіка Росії не витримала західних санкцій, військових витрат та падіння світових цін на нафту і опинилася на порозі глибокої кризи. Водночас Москва почала втрачати свій вплив у важливих для неї регіонах світу. Росію перестали боятися, а її партнери почали відходити від неї.
Разом з тим, керівництво РФ опинилося в полоні хибних уявлень про ситуацію в світі та можливості Росії з досягнення нею своїх цілей. Насамперед, це стосувалося невірного сприйняття Кремлем політики Д. Трампа, яке базувалося на характері його передвиборчої кампанії.
Виходячи з неї Путін впевнив себе у готовності Д. Трампа розділити з ним світ та віддати йому Україну. Таке ірраціональне бачення Путіним політики США не змінилося і після того, як Д. Трамп публічно продемонстрував зневагу до Росії та розпочав відкрите знищення її економіки шляхом зниження світових цін на нафту та введення санкцій проти російських нафтових компаній.
В результаті навіть після початку кризових процесів у російській економіці в першій половині 2025 року Путін продовжував війну, сподіваючись примусити Україну до капітуляції. А переговори використовувались ним в інтересах затягування війни та отримання додаткового часу для захоплення якомога більших українських територій. Крім того, в рамках переговорного процесу він намагався вплинути на Україну через Д. Трампа.
Водночас Путін докладав зусиль з відновлення стратегічного діалогу між Росією та США, який був фактично припинений з 2014 року. За рахунок цього він розраховував продемонструвати збереження ролі Росії як провідної держави, рівної США, а також добитися згоди Д. Трампа на встановлення сфер впливу у світі.
З такою метою Москва ініціювала проведення переговорів з Вашингтоном щодо контролю над стратегічними ядерними озброєннями, а також реалізації спільних проєктів з освоєння російських родовищ вуглеводнів та рідкоземельних матеріалів. Крім того, згідно з рядом повідомлень, Росія пропонувала США обміняти Венесуелу на Україну.
США погодились на діалог з Росією, який був започаткований в ході зустрічі Д. Трампа та Путіна на Алясці в серпні 2025 року. Однак, Д. Трамп відмовився ділити з ним світ, оскільки не вважав Росію рівним партнером та був впевнений у здатності США самостійно досягти своїх цілей без огляду на неї. А після того, як Москва відкинула його пропозиції щодо заморожування війни по лінії фронту та почала погрожувати США, він розпочав відкритий тиск на Росію, включаючи введення санкцій проти неї, демонстрації сили та підрив її позицій у тих регіонах світу, які вона вважала зонами свого впливу.
У відповідь Москва вдавалася до антиамериканської риторики, однак обмежувала її певними рамками, оскільки не бажала псувати відносини з Вашингтоном. Тому у 2025 році протистояння Росії із Заходом в основному перейшло у форму її конфронтації з Європою. Москва звинувачувала її у «підтримці нацизму в Україні», а також «створенні перешкод у мирному процесі», який нібито проводився виключно Росією та США. Причому, керівництво РФ справді вбачало в Європі головну проблему, яка не дозволяла їй досягти своїх цілей у відношенні США та України.
Виходячи із зазначеного, Москва намагалася вплинути на Європу шляхом її шантажу, організації провокацій проти неї та застосування інших методів гібридних війн. А заходи Європи зі зміцнення своєї безпеки трактувались Росією як підготовка до війни проти неї. Це використовувалось Кремлем для виправдання своїх дій у відношенні України, яка називалась ним «інструментом Європи з послаблення Росії та підриву її позицій», а також консолідації російського населення на підґрунті ідей захисту Російської Федерації від зовнішнього противника.
В умовах нової Холодної війни між Росією та Європою, а фактично і зі США, які не поступалися їй своїми інтересами, головною опорою Москви залишався Китай. Він став її головним торговельним партнером та забезпечував роботу російської економіки. Так, Китай постачав Росії весь спектр необхідної їй продукції від товарів широкого вжитку до автомобілів та промислового обладнання, а також матеріалів і виробів військового призначення. Крім того, Китайська Народна Республіка була найбільшим експортером російської нафти.
Водночас Китай надавав політичну підтримку Росії у її протистоянні із Заходом, хоча і у досить обмеженому вигляді. В основному вона включала засудження західних санкцій проти неї та заклики щодо необхідності врахування російських інтересів у визначенні умов припинення війни та майбутнього миру.
З огляду на життєвоважливе значення Китаю для Росії, вона докладала всіх можливих зусиль для збереження та розвитку відносин з ним навіть ціною власних інтересів. Так, Москва підтримувала тісні стосунки з Пекіном на всіх рівнях та проводила консультації з ним з усіх чутливих для неї міжнародних питань, в особливості, під час додаткового ускладнення російсько-американських відносин.
Зокрема, це стосувалося початкового періоду другої президентської каденції Д. Трампа, коли він намагався залучити КНР до тиску на Росію з питання припинення нею війни проти України, а також та його рішення щодо введення санкцій проти російських нафтових компаній Роснефть та Лукойл в жовтні 2025 року.
Разом з тим, найбільш показовий характер мали зустрічі Путіна та лідера КНР Сі Цзіньпіна в травні 2025 року у Росії та у вересні того ж року у Китаї. Перша із них проводилась в рамках святкових заходів у Москві, присвячених 80-й річниці перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною, а друга на полях саміту ШОС у китайському місті Тяньцзін та параду в Пекіні з приводу завершення Другої світової війни.
В обох із цих випадків Сі Цзіньпін продемонстрував домінуюче положення КНР у стосунках з Росією та країнами Третього світу, які були представлені на згаданих заходах. По суті їх лідери прибули до Москви не через підтримку ними Росії, а внаслідок важливості для них Китаю в особі Сі Цзіньпіна. Те ж саме можна сказати і про саміт ШОС та параду у Пекіні.
Незважаючи на декларації Москви та Пекіну щодо стратегічного партнерства між ними, Китай переслідував виключно власні інтереси у співпраці з Росією. В основному він використовував РФ та її війну проти України для зміцнення своїх позицій у геополітичній конкуренції зі США та Європою шляхом розпорошення їх уваги і зусиль. Поряд з цим фактичне припинення Росією торговельно-економічного співробітництва з Європою через західні санкції, дало можливість КНР суттєво розширити доступ до її природних ресурсів та ринку.
В той же час, Китай торгував з Росією виключно на вигідних для себе умова, в тому числі продавав їй продукцію подвійного та військового призначення по значно більшим цінам, ніж іншим країнам. Він також відмовився від російського вугілля та значно знизив обсяги придбання металургійної продукції. Крім того, Китай не вкладав кошти в економіку Росії, не давав їй кредитів та практично припинив співпрацю з російськими компаніями та банками, які потрапили під санкції. А з жовтня 2025 року почав скорочувати обсяги придбання російської нафти, яка потрапила під санкційні обмеження.
Втім, така політика Китаю не завадила подальшому посиленню залежності Росії від нього. По суті, вона перетворилася на його сателіта, що дало йому потужні можливості впливу на неї.
Ще одним ключовим партнером Росії залишалась Індія, яка продовжувала торгівлю з нею, незважаючи на західні санкції. Зокрема, вона була другим після Китаю імпортером російської нафти. Однак Індія також піддалася тиску з боку США та Європи і почала частково відмовлятися від співробітництва з Росією в енергетичній сфері. Додаткову проблему у торгівлі між двома країнами створив їх перехід виключно на російські рублі та індійські рупії, які не конвертуються у світі. Тому, ні Москва, ні Індія, не могла їх використовувати в інших цілях.
З метою вирішення зазначених проблем в грудні 2025 року Путін здійснив візит до Індії, де він зустрівся з главою індійського уряду Н. Моді. Путіна супроводжували міністри оборони, фінансів та економічного розвитку Росії, а також голова Центрально банку та керівники компаній Роснефть, Росатом і Роскосмос. Сторони досягли домовленостей щодо збільшення обсягів двосторонньої торгівлі, однак їх практична реалізація у сучасній ситуації довкола Росії знаходиться під питанням.
Інші напрями зовнішньої політики Москви знаходились на другому плані. Продовження Росію війни проти України без досягнення рішучих успіхів все більше підривало її авторитет у світі та послаблювало міжнародні позиції, в тому числі у важливих для неї регіонах. З Росією перестали рахуватись навіть її партнери. Тим паче, після того, як вона почала залишати їх без допомоги.
Так, ще у 2024 році Москва відмовилась надати допомогу Вірменії у війні з Азербайджаном внаслідок чого вона її програла та втратила Нагірний Карабах. Тоді ж Росія не стала рятувати режим Б.Асада в Сирії, що призвело до його падіння під тиском повстанців. В червні 2025 року Москва залишила напризволяще Іран, який потрапив під удари США та Ізраїлю. А в січні 2026 року вона проігнорувала операцію США із захоплення президента Венесуели Н. Мадуро.
В результаті Росія фактично втратила Кавказ, який опинився під впливом Туреччини та США. А конфлікт між Азербайджаном та Вірменією був урегульований без неї в 2025 році при посередництві Д. Трампа. Російські позиції в Сирії повністю підірвані. Військові бази Росії в цій країні по суті опинилися під турецьким контролем. Іран, як опора Москви на Близькому Сході, опинився в кризі під дією західних санкцій та наслідків війни. При цьому правлячий режим Ірану зіткнувся з прямою загрозою своїй владі.
Наразі Москва втрачає також і Карибський регіон, причому без усякого обміну на Україну. А російські прапори вже не захищають її танкери, які затримуються США у нейтральних водах.
Росія все ще зберігає вплив у Центральній Азії, що засвідчив візит Путіна до Киргизстану в листопаді 2025 року. Але Китай та США її звідти активно витісняють. Провалилися спроби Москви привести своїх ставлеників до влади в Румунії в ході президентських виборів у 2024 році та в Молдові через парламентські вибори в 2025 році. А Сербія, яка є провідником російських інтересів на Балканах почала постачати зброю Україні, хоча і приховано через посередників.
Все це є процесом розпаду сфери впливу Москви, яку вона намагалась створити в рамках перетворення Росії на велику світову державу. Водночас руйнується і «вісь зла», яка була сформована Росією для протидії Заходу.
Москва ще може досягати своїх локальних політичних цілей, включаючи Європу. Так, їй вдалось забезпечити вигідні для себе результати парламентських виборів в Чехії в жовтні 2025 року та підштовхнути поширення євроскептичних, ультраправих та крайніх лівих настроїв в Європі. Однак, такі можливості у Москви значно менші, ніж були у другій половині 2010-х років, коли різного роду заворушення, організовані нею, відбувались у багатьох європейських країнах.
На цьому фоні внутрішня ситуація в Росії почала набувати суттєвого ускладнення. Західні санкції, надмірні військові витрати та, в особливості, дії США зі зниження світових цін на нафту, підірвали російську економіку, яка почала входити у глибоку кризу.
Згідно з попередніми оцінками Росстату, у 2025 році ВВП Росії зріс на 0,5-1%, в той час, як у минулому році даний показник становив 4,1%. При цьому плановий рівень росту економіки з урахуванням рішення щодо «м’якої посадки економіки» після її «надмірного перегріву» був визначений у 2-2,5%. Тобто, навіть за офіційними даними, темпи економічного росту Росії знизились у більш, ніж чотири рази у порівнянні з попереднім роком.
Те ж саме стосується і дефіциту державного бюджету Росії. Плановий рівень цього показника на 2025 рік становив 1,17 трлн руб. Весною 2025 року він був збільшений до 3,79 трлн руб., а восени – до 5,74 трлн руб. В реальності на кінець року дефіцит зріс до 7,3 трлн руб.
Втім, за даними незалежних експертів, дійсна картина набагато гірша. Згаданий вище показник економічного росту в 0,5-1% менше статистичної похибки, яка становить 3%. Тому в дійсності у 2025 році ВВП міг не зрости, а зменшитись на 1-2%. Спад виробництва у невійськовому секторі становив до 6%.
У критичному положенні опинилась більшість провідних галузей російської економіки. Серед них: вугільна, металургійна та лісова промисловості і видобуток алмазів через західні санкції, які унеможливили їх експорт; виробництво автомобілів та сільськогосподарської техніки внаслідок зниження попиту на їх вироби; будівництво через неспроможність людей купувати квартири; сільське господарство внаслідок високої кредитної ставки та суттєвого скорочення обсягів державної підтримки; транспорт в результаті зменшення обсягів перевезень.
У всіх із цих галузей в серпні 2025 року розпочався процес часткового або повного призупинення роботи підприємств. Через нестачу коштів на взаємні розрахунки поширюється криза неплатежів, яка призводить до банкрутств все більшої кількості суб’єктів економічної діяльності. Це стосується не тільки згаданих вище галузей, але і сфери високих технологій. У 2025 році кількість збанкрутілих ІТ компаній зросла більш ніж на 30%.
Через нестачу коштів у державному бюджеті з другої половини 2025 року подібні проблеми почали виникати також і у військово-промисловому комплексів, хоча він має пріоритетне фінансування.
За оцінками багатьох експертів, зокрема, Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS), літом 2025 року більша частина підприємств російського ВПК вичерпала можливості для випуску озброєнь. Раніше проблема нестачі виробничих потужностей вирішувалась шляхом їх розширення. З літа 2025 року цей процес практично припинився.
Водночас з вересня 2025 року розпочалось скорочення темпів росту виробництва озброєння та військової техніки, а за деякими напрямами і фізичне падіння обсягів випуску продукції. Найбільше скоротились темпи випуску бойових броньованих машин, а обсяги виробництва боєприпасів та артилерії взагалі зменшились. Виробництво систем управління, наведення, зв’язку зберігало позитивну динаміку, однак набуло нестабільного характеру. Випуск авіаційної техніки, яка в основному включала БПЛА, залишався на високому рівні, однак у листопаді 2025 року темпи її виробництва почали зменшуватись.
Головною причиною виникнення проблем у роботі воєнно-промислового комплексу Росії є нестача коштів у державному бюджеті країни для забезпечення його належного фінансування. Тому військові підприємства, як і більшість інших в країні, не мають необхідних коштів для безперебійної організації виробничого процесу, включаючи придбання необхідних матеріалів та комплектуючих у суміжників, виплати зарплат працівникам, а також оплати електроенергії, транспортних потреб та комунальних послуг.
ВПК РФ стає одним із основних генераторів кризи неплатежів в Росії, в тому числі у цивільній сфері. На теперішній час криза неплатежів в країні вже охопила близько 40% крупних компаній, що призвело до зростання прострочень по рахункам та зниженню обсягів виробництва. А загальна заборгованість перевищила 3,8 трлн руб.
Окрім нестачі коштів суттєві перешкоди у роботі та розвитку ВПК Росії створює ряд інших проблем. Основними з них є: неспроможність російської промисловості замістити іноземні матеріали та комплектуючі, втрачені внаслідок західних санкцій; припинення поставок до РФ високотехнологічного обладнання, яке використовується для виробництва озброєнь; дефіцит висококваліфікованих кадрів.
Ще гірша ситуація виникла у російських регіонах. Основним джерелом доходів їх бюджетів є податки місцевих підприємств. Тому скорочення або призупинення ними роботи призводить до посилення фінансових проблем регіонів. Станом на кінець року з дефіцитом місцевих зіткнулись 56 суб’єктів федерації.
Галузі та окремі підприємства російської економіки, які знаходяться в кризі, а також регіони підтримувались урядом країни за рахунок коштів державного бюджету. При цьому основним джерелом його наповнення залишались доходи від експорту нафти. Саме тому дії США зі зниження світових цін на нафту, санкції з боку ЄС та удари України по об’єктам нафтової промисловості Росії створили критичні наслідки для неї.
Така ситуація має стійку тенденцію до подальшого ускладнення. Протягом 2025 року частка збиткових компаній нафтогазового сектора РФ зросла з близько 40% до 50%. Збитковою залишається російський ВАТ Газпром, який тримається на плаву лише за рахунок його дочірньої компанії Газпромнефть. А подальше зниження світових цін на нафту та їх закріплення на такому рівні зробить збитковою всю нафтову галузь.
Наведені обставини у поєднанні з надмірним збільшенням військових витрат стали головною причиною стрімкого зростання дефіциту державного бюджету РФ та всіх інших проблем, які слідували з цього. Жодних реальних можливостей покрити дефіцит Росія не має та не зможе отримати у найближчій перспективі.
Так: через західні санкції Росія не може взяти зовнішні кредити, а Китай їй в борг не дає; підвищення податків знищує малий та середній бізнес або переводить його в тінь, що знижує обсяги податкових надходжень; запозичення на внутрішньому ринку занадто дорогі та приводять до неприпустимого збільшення державного боргу.
Згідно з прогнозом близького до уряду РФ Центра макроекономічного аналізу та короткострокового прогнозування, у випадку якщо питання збільшення бюджетних доходів або зниження витрат не буде вирішено найближчим часом, банківсько-фінансова криза в країні стане неминучою вже в першій половині 2026 року. Після цього Москва значною мірою втратить можливість подальшого фінансування війни.
Тим паче, що погіршення соціально-економічної ситуації в Росії через негативні наслідки війни вже призвело до поширення антивоєнних настроїв в країні. Наразі за її найскоріше припинення виступає понад 85% росіян. Водночас розпочались і акції протестів людей, які опинилися у найбільш скрутному положенні. Поки що вони залишалися досить незначними, але мали тенденцію до зростання.
4.2. Партнери Росії
Як було сказано раніше, основними партнерами Росії, які прямо або опосередковано підтримували її війну проти Україну, залишались Китай, Білорусь, Іран та Північна Корея. Водночас Москва намагалась використовувати у своїх цілях інтеграційні об’єднання, які були створені нею на пострадянському просторі як противаги НАТО і ЄС, а саме Організацію Договору про колективну безпеку (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан) та Євразійський економічний союз (Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан). Політика КНР як провідного центра сили світового рівня, буде розглянута у наступному розділі. Зараз приділимо більшої уваги іншими країнам та організаціям.
Білорусь залишалась найбільш тісним союзником Російської Федерації та зберігала тісні зв’язки з нею у військовій і військово-технічній сферах. В рамках Регіонального угруповання військ Росії та Білорусі вона відігравала роль передового рубежу РФ на Західному напрямку її протистояння з НАТО.
На території Білорусі знаходились російські війська як на постійній основі, так і в періоди спільних військових навчань. Однак, Росія не створювала там ударних угруповань військ, які могли б загрожувати Україні новим нападом з північного напрямку. З території Білорусі здійснювалося лише корегування нальотів російських БПЛА на Україну.
Втім, Білорусь проводила активні військові навчання поблизу кордону з Україною, що мало на меті відволікання Сил оборони України від фронту з Росією. Водночас з території Білорусі здійснювались провокації проти Польщі і Литви, включаючи організацію прикордонних інцидентів та порушення їх повітряних просторів із застосуванням БПЛА.
Поряд з цим Білорусь та Росія проводили спільну політику конфронтації із Заходом і тиску на Україну. На Росію працював також і військово-промисловий комплекс Білорусі.
В той же час, у 2025 році за ініціативи Д. Трампа відновились контакти між США та Білоруссю. В цьому плані ключовою подією стала телефонна розмова Д. Трампа з О. Лукашенко в серпні 2025 року. Обговорювались майбутня на той час зустріч президентів США і Росії на Алясці, а також доля політв’язнів в Білорусі. Крім того, протягом року відбулось декілька візитів представника президента США К. Келлога до Мінська.
За рахунок таких дій Д. Трамп намагався вплинути на Путіна та продемонструвати йому вигоди від нормалізації відносин зі США. Зокрема, у відповідь на звільнення О. Лукашенко групи політв’язнів, США зняли санкції з білоруських компаній «Белавиа» та «Беларуськалий».
Північна Корея (КНДР) надавала пряму військову допомогу Росії, в тому числі безпосередньо на фронті у Курській області РФ. Для участі у бойових діях на стороні ЗС РФ було направлено близько 11 тис. військовослужбовців збройних сил КНДР. Вони залучались до участі у бойових діях безпосередньо на фронті спільно з російськими військами. Крім того, Північна Корея постачала Росії снаряди, самохідні артилерійські установки, балістичні ракета та інші озброєння. Тим самим КНДР фактично стала учасником війни на стороні Росії, хоча її військові підрозділи на територію України не заходили.
Такі дії Північної Кореї мали на меті: сприяння інтересам Китаю, який використовує російсько-українську війну для зміцнення своїх позицій у конкуренції зі США та Європою; розширення підґрунтя для поглиблення партнерства з Росією як певної альтернативи КНР; демонстрація своєї рішучості у конфронтації із Заходом; забезпечення можливостей для отримання ЗС КНДР реального бойового досвіду на випадок виникнення війни з Південною Кореєю; продаж застарілих озброєнь і боєприпасів, що дало Північній Кореї додаткові кошти для розвитку її військової промисловості.
В цілому КНДР досягла своїх цілей. При цьому її втрати на фронті, які становили близько 6 тис. військовослужбовців, не мали жодного значення для керівництва країни. Втім, з літа 2025 року Північна Корея фактично припинила військову підтримку Росії. Зокрема, її війська були відізвані з Росії, а поставки зброї зведені до мінімуму. Згідно з офіційними повідомленнями, після відновлення ЗС РФ контролю над Курською областю туди були направлені інженерні підрозділи з КНДР для участі у заходах з розмінування та відновлення районів бойових дій. Але це не знайшло однозначного підтвердження.
Згідно з деякими оцінками, причиною подібних змін у позиції Північної Кореї став вплив на неї з боку Китаю, який був звинувачений США та Європою у сприянні згаданим діям КНДР та міг потрапити під санкції. Це могло завдати йому більших політичних, іміджевих та економічних збитків, ніж вигода від підтримки Пхеньяном війни Росії проти України.
Іран переслідував аналогічні цілі, що і Північна Корея, за виключенням окремих аспектів, пов’язаних з їх різним географічним положенням. Головним внеском Ірану у війну Росії проти України стали поставки БПЛА дальньої дії типу «Шахед». Спочатку це стосувалося готових апаратів, а потім комплектуючих для них. Саме вони і стали основним інструментом Москви з нанесення ударів по території України на всю її глибину. Наразі вони є більш небезпечними, ніж крилаті ракети.
Водночас Іран відігравав вагому роль у розпорошенні зусиль США шляхом ескалації збройного конфлікту на Близькому Сході, в центрі якого знаходився Ізраїль. З такою метою Тегеран підштовхував рух ХАМАС та інших ісламських екстремістів до нападів на нього, а також сам розпочав нанесення ударів по території Ізраїлю, які начебто здійснювались у відповідь на ізраїльські атаки.
Це змусило США та Ізраїль перейти до більш рішучих дій у відношенні Ірану, а саме – проведення військової операції проти нього в червні 2025 року. В результаті повітряних ударів була зруйнована ядерна інфраструктура Ірану, що зробило неможливим створення ним ядерної зброї, а також завдані суттєві збитки військовому потенціалу країни. Іран був неготовий до подібного розвитку подій, втратив волю до подальшого військового протистояння та погодився на фактичну капітуляцію.
Поразка у зіткненні зі США та Ізраїлем значною підірвала моральний дух керівництва Ірану та привела до падіння його авторитету в іранському суспільстві. Доповненням до цього стала економічна криза в країні, яка була наслідком американських та європейських санкцій і загострилась у другій половині 2025 року.
На початку 2026 року політико-економічна ситуація в Ірані набула критичного характеру, що спричинило масові акції протестів іранців проти діючої влади країни на чолі з аятолою А. Хаменеї. Саме він став головним об’єктом обурення іранських громадян, які вимагають змін в країні.
Керівництво Ірану намагається зупинити виступи населення як за рахунок заспокоєння людей різного роду обіцянками, так і шляхом застосування сили. Втім, це лише посилює антивладні настрої. Тим паче, що силові дії влади викликають людські жертви. А США вже використовують наведені обставини як привід для можливості повалення правлячого режиму Ісламської Республіки Іран.
Поряд зі згаданими країнами, Москва намагалася залучити до війни проти України також і ОДКБ як організацію та її членів. Однак, ніхто із них, окрім Білорусі, дії Росії не підтримав. З огляду на це, вона використовувала ОДКБ для демонстрації наявності у неї військових союзників, які начебто підтримують її у протистоянні з НАТО.
Втім, навіть у такому варіанті діяльність ОДКБ загрожувала Україні, оскільки в 2013 та 2021 роках під прикриттям військових навчань організації Росія розгортала угруповання своїх військ для нападу на Україну. Аналогічні навчання проводились у вересні 2025 року на території Білорусі.
Крім того, країни-члени ОДКБ залишались партнерами Росії у військово-технічній сфері. Вони не постачали їй зброю (принаймні, відкрито), однак брали участь у її виробництві та сприяли отриманню нею необхідних компонентів в обхід західних санкцій. Водночас союзники РФ фактично забезпечують її безпеку на Центральноазіатському напрямку, що дозволяє їй вивільняти сили для дій проти України та Заходу.
Робота Організації Договору про колективну безпеку визначалась «Планом спільної підготовки органів управління та формувань сил та засобів системи колективної безпеки ОДКБ на 2025 рік». Документ відображав бачення Росією загроз її безпеці, якими були визначені: «посилення нестабільності та зростання суперечностей у світовій політиці; активізація недружньої діяльності США і НАТО в Європі; витоки ісламського екстремізму». Виходячи з цього головні зусилля ОДКБ зосереджувались на протидії викликам організації у Східноєвропейському та Центральноазіатському регіонах колективної безпеки.
Згідно з наведеним підходом проводився комплекс заходів, які включали ряд спільних військових навчань об’єднаних єдиним оперативним фоном. Задум таких навчань на Європейському напрямку передбачав підготовку до можливого збройного конфлікту або війни між Росією та США/НАТО на фоні продовження російсько-української війни. На Центральноазіатському напрямку відпрацьовувались питання протидії витокам ісламського екстремізму до Центральної Азії, а через неї – до Росії.
Перспективи діяльності ОДКБ на подальшу перспективу були визначенні в ході саміту організації в листопаді 2025 року у Киргизстані. Лідери країн-членів Організації підписали 15 документів, включаючи нову Стратегію колективної безпеки до 2025 року та План співробітництва на 2026-2030 роки. В основному згадані документи передбачають вдосконалення системи колективної безпеки, протидію новим викликам, якими визначаються міжнародний тероризм та кіберзагрози, а також розвиток військово-технічного співробітництва
Втім, потужне підґрунтя для міцного об’єднання членів ОДКБ так і не було створено. Протистояння Росії із Заходом та війну проти України підтримувала лише Білорусь. А країни Центральної Азії виявляли зацікавленість виключно до спільної протидії ісламському екстремізму та допомозі від Росії в даному питанні. При цьому в економічному відношенні вони вже у значній мірі переорієнтувалися на Китай. А в 2024 році Вірменія взагалі призупинила свою участь в ОДКБ.
В умовах війни Росії проти України Євразійський економічний союз набув для неї додаткового значення. За рахунок ЄАЕС вона намагалася певним чином компенсувати розрив економічних зав’язків з Європою, отримати можливості обходу західних санкцій, а також зберегти свій вплив на країни пострадянського простору.
У 2025 році ключовими заходами у роботі ЄАЕС стали Євразійський економічний форум в червні у Мінську та засідання Вищої економічної ради в грудні у Санкт-Петербурзі. Обговорювались плани поглиблення інтеграції в рамках союзу та співробітництва із зовнішніми партнерами. В ході засідання був ухвалений документ «Євразійський економічний шлях 2.О», який є стратегією подальшого розвитку ЄАЕС до 2040 року.
Разом з тим, загострення економічних проблем в Росії, яка є основою ЄАЕС, знизило активність діяльності союзу. Негативний вплив на його роботу здійснювали також західні санкції проти Росії, які стримували її партнерів від співробітництва з нею. А вторинні санкції з боку США та ЄС ускладнили можливості РФ щодо обходу санкційних обмежень.
Розвиток ситуації в Росії та довкола неї у 2025 році остаточно підтвердив її неспроможність досягти своїх геополітичних цілей щодо виходу на рівень провідної держави світу на рівні зі США та Китаєм. Водночас вона втратила можливість отримати перемогу над Україною та почала здавати свої позиції у важливих для неї регіонах світу. Більш того, Росія постає перед загрозою дезінтеграції за прикладом колишнього СРСР.
Юрій Михайленко,
Інститут глобальної політики
(Зображення згенеровано нейромережею)
