За матеріалами виступу на круглому столі Інституту глобальної політики «Російський авторитаризм як загроза глобальній безпеці»

«Російський тоталітаризм є одним із найсерйозніших викликів для сучасної світової стабільності.

Це зумовлено історичною сутністю та «великодержавною» імперською природою російської держави, а також психологією і світоглядом російського населення»

Коли мова заходить про тоталітарні держави, то, як правило, спадають на думку  приклади з минулого, як-от гітлерівська Німеччина, сталінський Радянський Союз чи Китай епохи Мао. Однак тоталітаризм не зник разом із XX століттям. Сьогодні він, як і раніше, процвітає в Росії, Білорусі, Китаї, Північній Кореї, Ірані та низці інших, менш відомих держав. У класичному уявленні тоталітаризм має такі ознаки:

• офіційна, примусово насаджувана ідеологія, яка заперечує колишні порядки і спрямована на консолідацію населення. Як державна доктрина, вона охоплює всі значущі сфери суспільного життя і позначається на економіці, офіційній історії, починаючи з політики і закінчуючи сімейним життям і вихованням дітей;
• наявність  «єдиного лідера» («вождя нації») — фюрера, дуче, генерального секретаря, президента — чий авторитет ґрунтується на образі безгрішного, мудрого, далекоглядного рятівника країни;
• єдина правляча партія, яка забезпечує управлінські структури чиновницькими кадрами, лояльно налаштованими щодо влади;
• потужна таємна політична поліція, яка усуває супротивників режиму та небажані елементи, і є головним інструментом проведення політики та відстоювання інтересів влади;
• терор і масові репресії, якими залякується і дисциплінуються основна маса населення;
• державний контроль ЗМІ, що перетворює їх на потужний механізм тотальної пропаганди, який забезпечує мобілізацію населення і робить його апологетом дій вождя і керівництва країни;
• монополія на збройне насильство й активне використання силових структур: армії, поліції, парамілітарних формувань;
• централізована, регульована державою економіка, внаслідок чого економічна діяльність підпорядкована цілям і завданням влади.

По мірі виявлення та посилення цих ознак держава стає тоталітарною. Унаслідок цього соціальне життя різко примітивізується і втрачає внутрішньо вмотивовану динаміку розвитку, зумовлену вектором безлічі приватних інтересів. Її замінює державна політика, що претендує на «раціональне», «наукове», централізоване управління соціальними процесами, і здатна ухвалювати «оптимальні рішення» щодо проблем, які виникають у суспільстві та в країні загалом, а також розвивати геополітичні фантазії про відродження  «великої держави».

«Тоталітарність», як специфічна характеристика путінського режиму, проявляється насамперед в інтенціях володарів влади, які за своїм походженням, складом мислення і корпоративною етикою є спадкоємцями КДБ. Тому їхні політичні плани, сподівання, інтереси та розуміння реальності відображають конфронтаційний менталітет часів «холодної війни». У СРСР щодо внутрішніх ворогів були припустимі будь-які засоби і дії, включно з демагогією, фабрикаціями і вбивствами, якщо це відповідало інтересам «державної безпеки». Зрозуміло, насправді йшлося не про «безпеку держави». Подібні методи захищали узурпаторів і загарбників влади від загрози критики і делегітимації.

Нова російська влада перейняла патерни радянської системи не тому, що вони були кращими, ефективнішими або ідеологічно виправданими, а тому, що Путін і його оточення не змогли вигадати чогось іншого. Наслідування старих, характерних для радянської системи практик було зумовлене тим, що сили, які прийшли до влади, були приречені на відтворення і повторення цих старих стандартів мислення і дій. Саме так відбувається реставрація і репродукція тоталітарної системи.

На відміну від політики 1990-х років, сьогодні в Росії ми маємо справу з новим явищем — формуванням єдиної ідеології, яку можна назвати «державним патріотизмом». Її основні положення містять наступні тези органічної солідарності та національної єдності:  

• Росія — велика держава, оскільки вона є однією з двох найбільших держав у світі, що володіють ядерним арсеналом. За допомогою цієї зброї вона може знищити будь-якого ворога;
• Росія — країна з тисячолітньою історією, особлива цивілізація, що сформувалася на основі віри в те, що держава — це сила, яка створює, формує і захищає російський народ. Російський народ — це обрана, велика нація, якій визначена особлива доля — доля страждань і перемог. Тому їй відведено виняткове місце у світовій історії. Росія стала великою — у духовному і територіальному сенсі — у безперервній боротьбі з протиборчими силами, зокрема із Заходом;
• Росія — православна країна, де історично злилися держава і церква. Саме завдяки православ’ю вона зберегла свою духовність, цінності, мораль і традиції. Тому між владою і народом немає і не може бути жодних протиріч;
• Росія, як  «вважав за належне висловитися» Путін,  — велика країна, тому її громадянам не має бути соромно за її минуле. Мається на увазі насамперед сталінський терор і вбивство мільйонів людей під час масових репресій і колективізації, а також хронічна бідність і відсталість порівняно з розвиненими країнами Заходу;
• Росія сильна, поки вона єдина. Страждання і жертви російського народу заради збереження держави, заради  «порятунку» світу від фашизму і перемоги у Вітчизняній війні, не тільки зміцнили його дух, а й дали Росії моральне право диктувати умови іншим країнам і примушувати їх рахуватися з інтересами  «великої» держави. Ті, хто не служить цим особливим інтересам і не готовий самовіддано захищати батьківщину, є зрадниками, ворогами народу, п’ятою колоною, іноземними агентами.

ривала робота пропаганди та інших державних інститутів пожвавила глибоко приховані пласти тоталітарної політичної культури радянського типу, що паралізувало здатність формувати суб’єктивну думку і давати оцінку репресивній владі. Відбувається масова ідентифікація з великою державою, її військовою міццю, її цінностями та її суверенним правом нав’язувати свою волю іншим країнам.

Саме логічним продовженням цієї внутрішньої політики, ідеології та пропаганди, спрямованої на зомбування мас, стала війна в Україні. Як додаткові чинники підтримки війни слід розглядати такі аргументи її виправдання: «Наші військові дії були викликані загрозою із Заходу». У цьому випадку «ми» (Росія) є «жертвою чужої агресії, експансії НАТО». На Росію, як на «старшого брата», покладено обов’язок звільнити «багатостраждальне населення Донбасу» від «українських нацистів» і виконати «денацифікацію» України.

Війна з лицемірною назвою  «спеціальна військова операція», від самого початку сприймалася як локальна, обмежена за часом і масштабом операція, у чому наполегливо запевняли Путін і збройні сили Російської Федерації. Пропаганда активно й успішно спрацювала на родючому ґрунті, і на запитання, поставлене у січні 2024 року: «Чи мала Росія право розпочинати військові дії на території України?», 77 % опитаних прямо заявили: «Так. Росія має на це право. Вона повинна відстоювати свої інтереси». Іншими словами, основна маса росіян готова знайти будь-яку підставу для виправдання дій влади, з якою вони себе ідентифікують як частину єдиної країни.

Підбиваючи підсумок, слід визнати, що нинішня війна Путіна в Україні не є випадковою. Це закономірний наслідок реверсивного розвитку Росії. Росія не може подолати своє минуле, свої  «великодержавні» традиції.  Політична культура російського суспільства, суть якої — адаптація до волі держави та покірність владі, яка через відсутність суспільного опору стала не просто корумпованою, а й мафіозною, — рано чи пізно породжує стимули до експансії, до війни, що дає режимові підставу для виправдання встановлення повного суверенітету над населенням. За 33 роки свого пострадянського існування Росія 29 років  вела війни різної інтенсивності та масштабу.

Сьогодні Росія вже не самотня. За визнанням світових лідерів та експертів, з лютого 2022 року виразно спостерігається зростання військового співробітництва та зовнішньополітичної й економічної координації між Росією, Китаєм, Північною Кореєю та Іраном. За заявою генерального секретаря НАТО Марка Рютте, стає дедалі очевидніше, що Росія, Китай, Іран і Північна Корея діють спільно проти України, і що в разі перемоги в Україні Росія стане загрозою не тільки для Європи, а й для Сполучених Штатів, не кажучи вже про сусідні пострадянські країни, зокрема Грузію.

Протягом усієї своєї пострадянської історії Росія була і залишається експортером і прихильником авторитаризму і тоталітаризму в регіоні та у світі, що наочно проявлялося в регіонах Середньої Азії, Кавказу і Близького Сходу, зокрема в Сирії. Лише завдяки її підтримці стало можливим тривале й успішне існування режиму Лукашенка в Білорусі. Водночас вона завжди протистояла державам Балтії та Грузії, орієнтованим на демократичні цінності. Сьогодні Росія веде збройну війну проти державності та демократії в Україні та гібридну війну проти Грузії з метою знищення їх демократичних інститутів і зміни прозахідного зовнішньополітичного курсу країни. Росія також намагається відігравати дестабілізуючу роль навіть в африканському регіоні.

Насамкінець можна сказати, що російський авторитаризм є одним із найсерйозніших викликів для сучасної світової стабільності. Його апетити й амбіції в разі успіху тільки зростатимуть, що зумовлено історичною сутністю та  «великодержавною» імперською природою російської держави, а також психологією і світоглядом російського населення. Протистояти цій загрозі можна тільки спільними зусиллями західних демократичних держав і регіональних військово-політичних союзів (наприклад, Балто-Чорноморського союзу), зокрема з використанням економічних, політичних, дипломатичних і військових інструментів.

Але і цих зусиль буде недостатньо, якщо російська держава далі існуватиме в тому вигляді, в якому вона існує зараз. Треба повністю погодитися з виступом пана Торієва з Інгушетії та інших представників корінних народів, що тільки відокремлення всіх національних утворень та їхніх ресурсів може перетворити Росію з «федерації» або імперії на нормальну національну державу й принести свободу та розвиток усім народам, зокрема й російському.

Для демократизації та деімперіалізації Росії недостатньо просто змінити владу. Дослідження, на яких базується доповідь, демонструють, що в російському суспільстві існує запит на тверду руку і державність, що може призвести до нового путінського режиму за наявності відповідних ресурсів. Це, звісно, не означає, що не треба підтримувати громадянське суспільство та опозиційні рухи у Росії. Потрібен комплексний підхід, який включатиме всі перераховані вище інструменти — підтримка національно-визвольного руху, підтримка демократичного суспільства, економічні санкції та оточення Росії військово-політичними союзами, здатними їй протистояти.

Паата ХОТЕНАШВІЛІ,
президент юридичної компанії  «BB Legal»,
співзасновник товариства Грузинсько-Української Дружби, доктор юридичних наук