За матеріалами виступу на круглому столі Інституту глобальної політики «Російський авторитаризм як загроза глобальній безпеці»

«Якщо говорити про Росію, яку ми хотіли б бачити, то це те, що вона не має існувати в нинішніх кордонах. Я не вірю у можливість якогось еволюційного розвитку  цієї держави, цієї території. Там не може бути чогось іншого,  крім як її розвалу»

Мій виступ можна вважати такою собі рефлексією на те, про що зараз почув у виступах присутніх. У цій аудиторії всі розуміють, що російський тоталітаризм – це загроза. Вважаю, що всі ми в цьому плані – однодумці. Щодо рефлексії, то хотілося б додати, що у нас ненавмисний рейвах? Ну ось попередній спікер охарактеризував, що відбувається між Росією і Україною, що повинні з такого приводу усвідомлювати росіяни чи неросіяни… Аби що тут казали, та в Україні ми розрізняємо їхню як етнічну, так політичну приналежність.

Але що вони повинні розуміти і що потрібно їм час від часу нагадувати? Я маю на увазі не тих, хто присутній у цьому залі, а загалом російське населення. Ось наводився приклад, як Україна стала жертвою, а Росія – ґвалтівником. Це не просто, як мовиться, насильство. Це насильство над твоїм сусідом, твоїм майже родичом, який з 2014 року опинився у безпорадному, дуже важкому стані. Оскільки така жертва не бажала змиритися з цим, то у 2022 році ґвалтівник вирішив її знищити.

Ну і що ми маємо у підсумку?

Звернімося до соціології, до таких показників центру Разумкова, чи  інших соціологічних служб. Ось на сьогодні позитивне ставлення до Росії серед українців – це приблизно 8%, до того ж 3% – це я припускаю, що так воно і є насправді – це ті, які, як і раніше, позитивно сприймають Росію. Ну плюс ще 5%, які відносно там позитивні. І щоб щось змінилося, для цього знадобиться, напевно, кілька поколінь. Тобто те, про що Путін говорить, як про ключову проблему чи то про її коріння, то вона закладена дійсно на покоління.

Як  ми далі будемо співіснувати?

Ось у своїх дослідженнях ще кілька років тому, тобто, ще до масштабного вторгнення, центр Разумкова визначав оптимальний варіант майбутніх відносин між Росією та Україною. Це – мирне співіснування. Але,  на сьогодні навіть ось такий формат відносин – важко досяжний. Тому якщо говорити про те, яку Росію ми хотіли б бачити, то найімовірніше (і я підтримую таку позицію), що Росія не повинна існувати в нинішніх кордонах. Бо я не вірю (і я не один такий) у можливість якогось еволюційного розвитку  цієї держави, цієї території. Там нічого не може бути чогось іншого,  крім як її розвалу.

Я знаю, а головуючий, напевно, більше за мене знає, що виконується з цього приводу певна робота. Та ми також розуміємо межі можливого. Але те, що я вважаю за потрібне зараз сказати, – не має бути якогось розвалу Росії. Це – не українська мрія, це не повинно бути якоюсь надією, якимсь сподіванням. Тому що, як відомо, надія – це не стратегія. А ось стратегія повинна полягати в наступному. Ось перше – це те, що Путін не вічний. Думаю, з цим ніхто не буде сперечатися. Друге – це те, що як сказав Володін, немає Путіна – немає Росії. Невелика примітка, так? Тому що путінський режим може зберегтися і після фізичного відходу Путіна чи його політичної смерті. Тому Росія може уціліти, навіть якщо там змістять Путіна чи на когось його замінять. Але менш очевидним, навіть спірним для декого є те, що Росія не вічна. І ось те, про що сьогодні теж говорилося, що всі ці спроби врятувати Росію від розвалу безперспективні. Це проходило вже в 1991 році.

Маргарет Тетчер у своїй книзі «Statecraft» визнала, що всі спроби врятувати Радянський Союз від колапсу, запобігти цьому, були безперспективними, тому що у Заходу не було ні фінансових, ні інтелектуальних можливостей. Отож до чого я закликаю: по-перше – це погодитися або визнати, що Росія може розсипатися. І це станеться не тому, що ми щось робимо або щось не робимо. Це – об’єктивна реальність. Та я не готовий визначити, коли це має статися. Це може бути завтра, сьогодні ввечері або цього може не статися принаймні в період, як то кажуть, нашого лайфтайму.  Але те, що це може статися, ось перше визнання цього факту – це крок до наступного. Якщо ми приймаємо такий ймовірний сценарій подій, то тоді ми повинні перейти до того, що називається contingency planning, або ж до серйозної підготовки до такого сценарію. У 1991 році це був шок, величезний стратегічний шок. Але якось ось пропетляли, тобто ядерна зброя не потрапила до небезпечних рук. І вдалося тоді уникнути гуманітарної катастрофи. Зараз можливість уникнути найгіршого сценарію є. Маємо закликати насамперед Захід – почати готуватися до подібного сценарію.

У чому значущість такого планування?

Це те, що в певний момент будуть розроблені алгоритми з нейтралізації потенційних загроз. В першу чергу мається на увазі ядерна зброя. Друге, як бути з кордонами  України на випадок гуманітарної катастрофи?

Коли вже буде цей хоча б приблизний перший ескіз такого плану, в якийсь момент виникне необхідність ухвалення рішення – що робити, скажімо, по закінчення 49 днів, які зараз визначив Трамп? Чи то далі продовжувати цю політику, тобто, допомагати Путіну зберегти обличчя і не допустити розвалу Росії, чи то слід трошки підштовхнути? І ось в цьому, як мені здається, основна цінність рішення. Тобто, погодитися з думкою, що розвал Росії – це не найгірший сценарій. А далі – почати до цього готуватися.

І на закінчення хотів би почути думку присутніх: чи є ще якась альтернатива для того, щоб зменшити ось цей ризик Росії, як не просто тоталітаризму, а Росії, як імперії. Росії, як таке утворення в тих географічних кордонах, в яких вона зараз існує?

.

Олексій МЕЛЬНИК,
співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки
Українського центру економічних та політичних досліджень
ім. О. Разумкова