Траєкторія від «НАТО 1.0» до «НАТО 3.0». Український контекст

На цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції заступник міністра оборони США з питань політики [1] Елбридж Колбі зробив т. зв. «keynote speech» (програмну промову). Він зазначив, що адміністрація США прагне до створення «НАТО 3.0», а це передбачатиме «більш рівноправну» відповідальність Європи за свою оборону. 

Виступ спричинив неабияку дискусію в експертних колах на тему: а що ж представляє собою версія «3.0», коли та якою була попередня «2.0», чому та чим вони відрізняються від «1.0», тобто початкового формату Альянсу? 

Спробуємо розібратися в риториці високопосадовців, за якою приховуються важливі трансформаційні процеси. Нам слід також зрозуміти, що, власне, відбувається у міжнародній організації, набуття членства в якій ми прагнемо. 

Почнемо з історії. Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була утворена в 1949 році з однієї причини: нездатності ООН забезпечити мир на планеті. Повоєнний світ в той час був нестабільним: серйозною залишалася загроза реваншизму в Німеччині; СРСР почав зводити «залізну завісу» [2] із Заходом; у лютому 1948 року Комуністична партія Чехословаччини здійснила державний переворот за підтримки Москви; навесні того ж року радянські війська заблокували залізничні та автомобільні шляхи до західних секторів Берліна, що були під контролем США, Великої Британії та Франції. СРСР у традиційній для нього манері прагнув диктувати умови, ветував резолюції Ради безпеки ООН. До речі, риторика Путіна що, мовляв, слід усунути першопричини війни [3] має стосуватися не лише «загрози» розширення НАТО на схід, а витоків проблеми, тобто, чому, коли і ким такі загрози були створені.

Складна безпекова ситуація змусила низку країн наприкінці сорокових років минулого століття шукати варіанти побудови нової архітектури європейської безпеки. Початком утворення нового оборонного союзу на континенті стала зустріч 4 березня 1948 року у Брюсселі представників Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції. Саме там була вперше обговорена англо-французька пропозиція щодо розробки договору про взаємну допомогу. 17 березня 1948 року був підписаний Брюссельський договір для спільної протидії можливій агресії з боку Німеччини та СРСР.

Вже на перших зустрічах глав міністерств оборони держав-союзників було визнано, що наявних військових ресурсів недостатньо для оборони, зроблено висновок про необхідність отримання допомоги від США. Тоді виник задум щодо розширення західного оборонного союзу за рахунок Сполучених Штатів і Канади, створення в такий спосіб спільної системи оборони в євроатлантичному регіоні.

У квітні 1948 року з відповідними пропозиціями до Білого дому звернулися міністри закордонних справ Франції та Великої Британії, а вже 11 червня 1948 року Сенатом США була ухвалена резолюція, яка дозволяла урядові укладати в мирний час договори про союзи з іншими державами за межами американського континенту. Втілення ідеї створення спільної системи оборони перейшло в практичну площину.

НАТО була створена 4 квітня 1949 року у Вашингтоні як військово-політичний союз, що об’єднує держави Північної Америки і Європи. Цілі: забезпечення колективної безпеки та захист спільних цінностей. Засадничим принципом є нероздільність безпеки Європи і Північної Америки, спільність поглядів держав-членів на цінності та інтереси, відданість справі збереження демократичних принципів. Концепцію новоутвореної міжнародної організації окреслив на початку 1950-х років її перший Генеральний секретар лорд Гастінгс Ісмей: «Keep the Russians out, The Americans in, The Germans down» («Тримати росіян зовні, американців — всередині (Європи), а німців — під контролем») [4].

За час існування організації кількість її членів збільшилась з первинних 12 до 32 країн. Всі вони прагнули зовсім не наступу на СРСР, а іншого: забезпечення своєї безпеки за рахунок економії власних ресурсів, сховавшись під «парасольку» НАТО.

Але слід звернути увагу на таку особливість: майже 80 років тому безпекою Європи опікувалась передовсім Європа. Саме англо-французька пропозиція стала основою для створення НАТО у сучасному вигляді. Старт проєкту, який з часом об’єднав понад три десятки країн надав військово-політичний союз Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції. Підставою для такого рішення було усвідомлення реальної загрози, що походила від СРСР, реально агресивна та зухвала поведінка на європейському континенті «держави-переможниці» у Другій світовій війні. Це про витоки і першопричини проблеми, як зухвало спотворюються путінським режимом.

Через довгі десятиліття майже нічого не змінилося. Логіка Холодної війни відродилася, проблема безпеки Європи актуалізувалась, ініціатива Франції та Великої Британії від квітня 1948 року повернулась до витоків.

У центрі дискусії сьогодні питання: в який спосіб має бути проведена «перепрошивка» правил і пріоритетів, «перезбірка» європейської архітектури безпеки, головне — якою має стати нова безпекова модель. 

Сполучені Штати одними з перших зрозуміли, що проєкт «North Atlantic Treaty Organization», як і багато інших міжнародних інституцій, має пройти кардинальне перезавантаження. Альянс важливий, але питання єдності вже подається як відновлення керованості, що змінює саму форму взаємовідносин із акцентом на суверенітет держав і контроль ними власних політик (міграція, кордони тощо). Єдність розглядається як світоглядна потреба в реорганізації архітектури безпеки.

Це розуміння остаточно сформувалося, як уявляється, не після розпаду Радянського Союзу, що за висновком Елбриджа Колбі спричинило перехід до «НАТО 2.0». «Точкою зламу» став початок широкомасштабної війни Росії проти України. 

20 жовтня 2023 року Джо Байден виступив з історичною промовою, яку одразу назвали «фултонською» [5]. Він урівняв «російську імперію» Путіна з терористами ХАМАС, визначивши їх як глобальні виклики для виживання цивілізації. Цей виступ у черчиллівському стилі символічно поставив крапку у діючій системі безпеки та відкрив новий відлік часу для створення нової. На заміну біполярній системі почала приходити мультиполярна, тоді «НАТО 1.0» готувалася заміна на версію «2.0».

У Вашингтоні нарешті визнали (вперше), що старі безпекові формати не відповідають сучасним викликам, що НАТО і Захід «проґавили» нові загрози, спричинені імперськими амбіціями Росії, Китаю та їхніх сателітів, продовжуючи насолоджуватись, так би мовити, плодами мирного, спокійного життя. Безпекове середовище вимагало перезавантаження системи. В оновленому Альянсі ключову роль мали відігравати інші інституції, спроможні адекватно відповідати новим цивілізаційним загрозам. 

Йшлося зокрема про створення мінісоюзів на кшталт утвореного у 2021 році військового блоку AUKUS [6] для стримування потенційної китайської агресії в Індо-Тихоокеанському регіоні. Існувало також бачення необхідності проєкції мінісоюзів на Європу, створення альянсів тими країнами, які мають спільне бачення безпеки та існуючих загроз, утворення так званого «Блоку Нової Європи». Прогнозувалося, що подібні об’єднання утворюватимуться також в Азії, Африці, Південній Америці. В контексті українських безпекових інтересів прогнозувалося створення східноєвропейського союзу за участю Великої Британії. Вимальовувався новий світ мультиблоковості.

Версія «НАТО 3.0» з’явилася в американських кабінетах відносно нещодавно. Її обриси, накреслені в Пентагоні та озвучені Елбриджем Колбі, дають розуміння модифікації попередньої моделі Альянсу. Суть інновації є простою, вона має зрозумілі історичні витоки та спричинена невивченими уроками минулого. Як вже згадувалося, англо-французька ініціатива 1948 року щодо укладання договору про взаємну допомогу була спричинена усвідомленням реальних загроз, що постали перед Європою. Так відбувається і тепер, лише з певним масштабуванням безпекового проєкту.

Оновлене НАТО, високоймовірно, стане мережевою структурою — низкою військово-безпекових мінісоюзів у Європі, держав, об’єднаних за принципом усвідомлення спільних загроз, розуміння необхідності спільної протидії їм. Очевидно, одним із основних принципів об’єднання постане територіальне сусідство, спільність кордонів, що традиційно поєднує логістику, економіки, ресурси. У мережевій структурі виникне питання координації безпекових політик, і тут місце для себе вбачають Сполучені Штати Америки, які традиційно прагнуть впливати і керувати процесами, не витрачаючи на це значних коштів.

Власне про розподіл «нових ролей» сказав на згаданій вище Мюнхенській безпековій конференції президент Фінляндії Александр Стубб: у пріоритетах Вашингтону тепер на першому місці — Західна півкуля, на другому — Індійсько-Тихоокеанський регіон, на третьому — Європа. Державний секретар США Марко Рубіо та Елбридж Колбі також надіслали недвозначні меседжі про те, що Європі слід відновити цінності західної цивілізації, забезпечити «більш рівноправну» відповідальність за свою оборону.

Насторожує, що останнім часом адміністрація Дональда Трампа прагне повернути НАТО «до заводських налаштувань» і скоротити діяльність НАТО «поза зоною відповідальності США» (йдеться насамперед про Ірак, Косово). США продовжують грати роль «системного адміністратора», тиснуть на союзників, щоб вони не запрошували Україну та партнерів Альянсу в Індо-Тихоокеанському регіоні (Австралію, Нову Зеландію, Японію та Південну Корею) на основні офіційні засідання липневого саміту НАТО в Анкарі (вочевидь, щоби не дратувати Росію та Китай) [7]. «США все ще віддані європейській безпеці, але не кожна місія може бути головним пріоритетом», — сказав Елбридж Колбі міністрам оборони Альянсу. Трансатлантичний розрив продовжує зростати. У звіті американського Інституту вивчення війни йдеться про те, що Росія залишається відданою своїм початковим воєнним цілям, які включають розпад НАТО.

Але в цих нових реаліях є і певний позитив. Європа отримує потужні «поштовхи» в спину для зміни «налаштувань», робить пробні, поки не зовсім рішучі кроки вперед. Вона нарешті прокидається від солодкого та безпечного сну, усвідомлює, що відбувається. У кабінетах основних європейських столиць кипить робота. Дискурс будується навколо побудови нових конструкцій, інституціоналізації витрат, посилення військового виробництва, нарощування капіталовкладень у безпекову сферу. 

Нова мережева структура Альянсу у формі взаємопов’язаних військово-безпекових мінісоюзів у Європі є нестандартним і, здається, ефективним варіантом вирішення проблеми. Відсутність одного центру та вертикальної структури управління організацією «розмиває ціль» для будь-якого агресора та суттєво ускладнює його плани зруйнувати систему із середини.

На цьому тлі перед Україною постає важлива перспектива, водночас відчиняється нове «вікно можливостей» для позиціонування себе у новому світі. Війна — не лише жахливі втрати, кров, руйнування, це можливість перетворити нашу державу на важливого та одного з ключових гравців в обновлюваних структурах безпеки.

Збройні Сили України, військові фахівці, виробничники, волонтери, громадські організації тощо наразі пишуть підручник для «НАТО 3.0» про новий тип світового конфлікту і технології протистояння більш могутньому противнику, який володіє переважаючими економічними, людськими ресурсами та ядерною зброєю. Нам є що запропонувати західним партнерам. І це не лише військові технології, випробувані у війні ХХІ сторіччя, не лише масове застосування дронів усіх типів, РЕБ, смарт-систем навігації та зв’язку та багато іншого. Окремим розділом у підручниках буде викладена нестандартна військова стратегія і тактика ведення бойових дій з переважаючим противником в усіх сферах боротьби, а також на напрямах, які не визначаються на мапі чітко визначеними лініями, територіями, не мають просторових меж, часових чи інших вимірів. Йдеться про розмиту гібридизовану арену протиборства, де традиційні засоби ведення війни не мають значення. 

Україна вже сьогодні здатна дати Заходу нове бачення оборонної стратегії у поки що незрозумілій та невивченій партнерами гібридній війні. Без нашої держави, як ключового гравця в системі регіональної безпеки та форпосту на східному безпеково-оборонному фланзі переформатованої Європи, неможливо побудувати новий безпечний світ, який постане на руїнах союзів та інститутів, що існували до 24 лютого 2022 року.

Наразі перед нами постає актуальне завдання не лише вивчати формати, чинні стандарти «НАТО 1.0», які ми маємо імплементувати. Слід вести дорослий діалог із ключовими партнерами щодо спільного розроблення нових правил, гнучких процедур, а якщо треба, — і певних стандартів, які будуть ефективними в умовах сучасної війни. 

Треба нарешті зрозуміти, до участі в якій версії НАТО ми прагнемо. Нам потрібно брати на себе більше ініціатив, а також брати безпосередню участь у формуванні нового мережевого європейського безпекового Альянсу, оскільки Україна об’єктивно стала ключовим гравцем і лідером у сфері безпеки Східної Європи.

Юрій Романюк, 
експерт з політико-безпекових питань, 
кандидат педагогічних наук

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Фото ua.news

Примітки:

[1] У 2025 році президент США Дональд Трамп дозволив використовувати назву Військове міністерство як паралельну для Міністерства оборони, але лише в церемонійному та неофіційному контекстах. Зміна пов’язана з давньою назвою міністерства до 1947 року. Офіційно змінити назву міністерства може тільки акт Конгресу.
[2] Залізна завіса — політичне кліше, введене в активний ужиток Вінстоном Черчиллем 5 березня 1946 року в його фултонській промові, що стало одним з ознаменувань Холодної війни. Воно означало інформаційний, політичний та прикордонний бар’єр, що ізолював СРСР та інші країни Організації Варшавського договору від країн Заходу.
[3] За словами Путіна, «першопричинами» війни в Україні є низка подій та загроз, які він використовує для виправдання агресії. Основні тези його риторики включають:

• господар Кремля стверджує, що Захід порушив обіцянки не розширювати Альянс на схід, і що вступ України до НАТО створив би пряму військову загрозу Росії;
• Революцію Гідності 2014 року він називає спровокованим Заходом переворотом, який призвів до приходу «неонацистів» до влади та розпалювання громадянської війни;
• Путін заявляє про необхідність зупинити «геноцид» російськомовного населення Донбасу, який нібито здійснював «київський режим» протягом восьми років;
• бездоказово стверджується, що Україна готувалася розробити власну ядерну зброю;
• президент РФ називає основними цілями так званої «спеціальної військової операції «демілітаризацію та денацифікацію», що необхідно Москві для усунення військового потенціалу України та «очищення» її від націоналістичної ідеології;
• російський лідер також позиціонує війну проти України як боротьбу за «свої цінності та свій народ» проти західного впливу. 

Світова спільнота та Україна відкидають ці заяви як необґрунтовану пропаганду, спрямовану на приховування імперських амбіцій Росії та заперечення української державності.
[4] У деяких джерелах зустрічається більш образний переклад, який краще передає зміст цієї формули: «Росіян — за двері, американців — у хату, німців — під лавку».
[5] Проводиться аналогія зі знаменитою промовою Вінстона Черчилля 5 березня 1946 року, виголошену ним у Вестмінстерському коледжі у містечку Фултон (штат Міссурі), США. 
[6] AUKUS (абревіатура від англ. Australia, United Kingdom, United States) — тристоронній оборонний пакт, утворений Австралією, Великою Британією і США. Повідомлення про створення цього пакту опубліковано 15 вересня 2021 року. Основна мета — обмін технологіями, зокрема побудова атомних підводних човнів для Австралії, а також співпраця в галузі ШІ, квантових технологій та кібербезпеки.
[7] Україні та іншим країнам пропонують обмежитися участю у «паралельних заходах» на периферії саміту. Це рішення викликає занепокоєння серед частини європейських союзників, які вважають партнерство з Києвом критично важливим для стримування Росії.