Час для відплати: як змінити стратегічну логіку протидії російській «тіньовій війні»

Криза пасивного захисту та стратегічна інерція

У сучасній архітектурі безпеки Заходу спостерігається небезпечний розрив між тактичними успіхами та стратегічними реаліями. Держава, яка після кожного акту диверсії обмежується лише затриманням виконавця, ліквідацією наслідків та посиленням охорони чергового об’єкта, може демонструвати ефективність на поліцейському рівні, але водночас вона приречена на стратегічну поразку. У такій моделі супротивник незмінно зберігає ініціативу: він одноосібно обирає час, місце та інструментарій атаки, тоді як сторона, що захищається, змушена реагувати постфактум.

Втрата одного низового посередника для російських спецслужб є лише незначними оперативними витратами, адже мобілізаційний ресурс для вербування нових виконавців через соціальні мережі чи кримінальні структури залишається майже невичерпним. Саме тому в західній експертній дискусії про російську гібридну війну дедалі частіше постає питання, якого політичні лідери уникали роками: чи може боротьба з диверсіями бути успішною, якщо вона спирається лише на стійкість та оборону? Відповідь стає очевидною — ефективна протидія вимагає переходу до системи відплати. Це не має бути емоційною помстою, мова йде про створення холодної стратегічної архітектури, де саме рішення Москви про початок операції автоматично та прогнозовано збільшує витрати для її фактичного організатора.

Анатомія асиметрії: чому оборона завжди дорожча за напад

Фундаментальна перевага диверсійної діяльності полягає в її глибокій асиметричності. Держава, що перебуває в позиції захисту, змушена розпорошувати колосальні людські та фінансові ресурси на охорону тисяч потенційних цілей: від стратегічних портів, аеропортів та електростанцій до залізниць, оборонних заводів, логістичних центрів та критично важливих підводних кабелів. Натомість нападнику достатньо знайти лише одну слабку ланку в цій нескінченній мережі.

Цю нерівновагу критично поглиблює російська модель використання проксі-сил — посередників та місцевих виконавців, які часто залучаються до виконання окремих етапів операції (наприклад, відеофіксації чи оренди складу), навіть не усвідомлюючи кінцевої мети замовника. Аналітики Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) у звіті «Російська «тіньова війна» проти Заходу» наголошують: ця кампанія диверсій лише набирає обертів, і традиційних заходів із фізичного захисту інфраструктури вже категорично недостатньо для її зупинення. Поки агресор не відчуває болючих наслідків у власному тилу, він продовжуватиме шукати слабкі місця в європейській системі безпеки.

Від «стримування через унеможливлення» до «стримування через покарання»

У класичній теорії безпеки існує чітка межа між двома типами стримування. Перший — стримування через унеможливлення (deterrence by denial) [1], коли супротивник оцінює, чи зможе він фізично подолати захисні бар’єри. Другий — стримування через покарання (deterrence by punishment), де супротивник змушений рахуватися з тим, що він втратить, навіть якщо його диверсія завершиться повним успіхом.

Сьогоднішнє затримання виконавця, який підпалив склад або фотографував військову техніку, є важливим етапом, але це не відлякує російські спецслужби. Справжнє стримування розпочнеться лише тоді, коли наслідки вдарять по вищих ешелонах — по організаторах у штаб-квартирах ГРУ чи ФСБ, по їхніх системах фінансування, комунікаціях і мережах підставних компаній. У CSIS пропонують Заходу впроваджувати збалансовану наступальну кампанію, яка включає не лише санкції, а й активні кібероперації та рішучі дії проти активів, що забезпечують російську військову машину, зокрема проти «тіньового флоту», який Москва використовує для обходу західного тиску.

Парадокс самообмеження та ризики «сірої зони»

Однією з найбільш критичних проблем у протистоянні з Росією є феномен «self-deterrence» — самообмеження західних урядів. Страх перед потенційною ескалацією часто змушує демократичні держави відмовлятися від використання дієвих інструментів впливу ще до того, як Москва взагалі відчує реальну ціну своїх дій.

Виникає небезпечний парадокс: політика, спрямована на мінімізацію ризиків ескалації, фактично розширює простір для російських операцій, які навмисно проводяться нижче порогу відкритої війни. Якщо російські стратеги бачать, що чергова диверсія проти критичної інфраструктури закінчиться лише затриманням низового виконавця та черговою заявою про стурбованість, ризик залишається для них цілком прийнятним. У цій логіці обережність Заходу не запобігає конфлікту, а стає частиною розрахунків супротивника, заохочуючи його до наступних, більш зухвалих кроків.

Проблема атрибуції та колективна відповідь у межах НАТО

Експерти Міжнародного центру оборони та безпеки (ICDS) зазначають, що гібридні атаки є привабливими для автократій саме тому, що демократіям надзвичайно важко реагувати на них швидко та пропорційно. Російські операції свідомо проєктуються так, щоб максимально ускладнити атрибуцію — доведення прямої відповідальності держави-замовника. Це створює політичні бар’єри для рішучої відповіді.

Для подолання цієї пастки необхідно розвивати можливості у сферах контррозвідки, швидкого обміну розвідувальною інформацією та створення коаліцій держав, готових діяти спільно, не чекаючи на повний консенсус усіх членів міжнародних організацій. Висновки однозначні: Росія має побачити, що її дії не залишаться безкарними. Більше того, дискусія вже вийшла на рівень вищого військового керівництва. Голова Військового комітету НАТО адмірал Джузеппе Каво Драгоне вказав на необхідність відходу від суто реактивної позиції на користь проактивного підходу, особливо в кіберпросторі, де превентивні дії можуть розглядатися як законна форма колективної оборони, попри складні правові та етичні обмеження.

Нова філософія відплати: асиметрія та зняття завіси таємності:

Експерти Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) наголошують, що дотеперішня реакція Європи була переважно оборонною, тоді як час вимагає розвитку наступальних спроможностей в інформаційній, кібернетичній та фінансовій сферах. Проте концепція відплати має бути переосмислена. На підпал не обов’язково відповідати підпалом — це було б неефективним копіюванням методів терористичної держави.

Реакція має відбуватися в інших сферах, де Росія є вразливою:

• перекриття фінансових потоків і знищення каналів, через які оплачуються послуги диверсантів;
• одним із найболючіших ударів є публічне викриття офіцерів розвідки, підставних компаній та активів (зокрема «тіньового флоту»), деконспірація кадрових співробітників спецслужб та агентурних мереж може за лічені дні зруйнувати інфраструктуру впливу, яку Кремль будував роками;
• інформаційні та кіберзаходи, спрямовані дії проти ресурсів, які є критично важливими для управління операціями.

Ключовий принцип: відплата має бути передбачуваною як правило (агресія завжди веде до наслідків), але абсолютно непередбачуваною як метод (супротивник не повинен знати, де саме він зазнає збитків).

Психологічний вимір: феномен хабітуації та стійкість суспільства

При розробці стратегії відплати критично важливо враховувати не лише матеріальні збитки, а й явище хабітуації — поступового психологічного звикання суспільства до постійної загрози. Досвід демократичних країн показує, що адаптація до кризових умов є природним механізмом захисту психіки. Зокрема, дослідження після вибухів у Лондоні в липні 2005 року [2] та серії терористичних атак у Франції (2015–2016 рр.) продемонстрували, що початковий гострий стрес та обмеження у користуванні громадським транспортом змінювалися поверненням до звичної поведінки вже за кілька місяців. Суспільство не стає повністю байдужим, але загроза рутинізується: люди продовжують жити звичайним життям, навіть якщо вважають нові напади ймовірними.

Проте сучасна Росія перебуває в принципово іншому, набагато інтенсивнішому середовищі загроз, що докорінно змінює правила гри. З лютого 2022 року повідомлення про атаки дронів, вибухи та пожежі на об’єктах інфраструктури стали для російського населення частиною воєнної повсякденності. Дослідження «Лабораторії публічної соціології» [3], проведені у Курській області, зафіксували вражаючу швидкість адаптації: вже за кілька тижнів після початку регулярних обстрілів ігнорування повітряних тривог стало місцевою соціальною нормою. Сирени перестали автоматично переривати звичний ритм життя — мешканці продовжували займатися справами, нехтуючи бомбосховищами.

Водночас дані «Левада-центру» [4] вказують на важливий нюанс: рутинізація не означає зникнення страху. Рівень побоювань щодо вибухів та терактів серед росіян зріс до 27%, що на вісім відсоткових пунктів більше порівняно з листопадом 2025 року. Це свідчить про те, що суспільство відчуває небезпеку, але водночас сприймає її як невід’ємне тло війни.

Для стратегії стримування це має вирішальне значення. Існує глибока асиметрія у сприйнятті: європейське суспільство, що функціонує в мирних умовах, реагує на кожну серйозну диверсію — чи то пожежу на заводі, чи то закриття великого аеропорту — як на надзвичайну подію, що миттєво стає гострою політичною проблемою. У Росії ж інцидент аналогічного масштабу конкурує за увагу з щоденним потоком інформації про фронтові дії, а тому часто не викликає аналогічного психологічного ефекту.

Отже, симетрія фізичних руйнувань не гарантує симетрії стратегічного ефекту. Механічне копіювання російських методів — відповідь підпалом на підпал — може виявитися не лише юридично неприйнятним, а й стратегічно марним. У середовищі, де суспільство та державний апарат уже почали розглядати певний рівень руйнувань як звичайні витрати триваючого конфлікту, відповідь не повинна вимірюватися гучністю вибуху чи площею спалених квадратних метрів.

Справжня відплата має бути спрямована на подолання цього порогу рутинізації загрози. Замість намагань перевершити супротивника в масштабах фізичного хаосу, необхідно бити по ресурсах, які неможливо замінити автоматично: викривати агентурні мережі, які будувалися роками, блокувати фінансові канали та руйнувати логістичну інфраструктуру, що забезпечує нові диверсії. Ефективність заходів у відповідь має визначатися їхньою здатністю завдати супротивнику системних збитків, які перевищують його готовність миритися з витратами триваючого конфлікту.

Ціна шпигунства: як перетворити російську розвідувальну машину на надто дорогий інструмент агресії

Масштаби цієї загрози ілюструють дані, які озвучив президент Федеральної розвідувальної служби Німеччини (BND) Мартін Єгер під час Мюнхенської конференції з безпеки в лютому 2026 року: Росія має у світі близько 60 тисяч офіцерів розвідки, не враховуючи розгалуженої агентурної мережі. Це величезна державна машина, для якої затримання одного низового виконавця — лише звичайні оперативні витрати, що не зупиняють функціонування всієї системи.

Саме тому ефективні заходи у відповідь мають бути не стільки ефектними чи гучними в медіа, скільки стратегічно витратними для супротивника. Вони повинні вражати ресурси, які супротивнику найважче відновити: кваліфіковані кадри, логістичне забезпечення та налагоджені механізми вербування й фінансування виконавців. Справжня відплата — це не відповідь підпалом на підпал, а руйнування того, що супротивнику найважче відновити: деконспірація кадрових співробітників його спецслужб, блокування фінансових каналів для операцій та руйнування всієї агентурної мережі, на яку Кремль витратив десятиліття та мільярди.

Ефективність заходів у відповідь слід вимірювати не кількістю спалених квадратних метрів, а вартістю втраченого супротивником ресурсу та часом, необхідним для його відновлення. Знекровлення диверсійних мереж через блокування фінансових каналів та деконспірацію кадрових співробітників його спецслужб б’є по системі значно сильніше, ніж механічне копіювання російських методів диверсії. Тільки така стратегія здатна реально змінити розрахунки організаторів, змушуючи їх сумніватися у доцільності наступних операцій через їхню надто високу ціну.

Державно-приватне партнерство: залучення недержавного потенціалу для заходів у відповідь

Ефективна протидія операціям супротивника не має бути завданням виключно державних структур. Кожна диверсія — від підготовки підпалу складу до складного кібервтручання — потребує фінансування, банківських рахунків, залучення посередників, криптовалют, документів, транспорту та логістичного забезпечення. Саме в цих сферах приватний сектор володіє унікальними можливостями, інформацією, аналітикою та технологіями, які розширюють спроможності державних органів.

Банківські установи володіють даними про фінансові потоки і здатні відстежувати підозрілі транзакції, що стосуються фінансування диверсійних операцій або закупівлі обладнання. Приватні супутникові оператори надають розвіддані високої роздільної здатності в режимі реального часу, а технологічні компанії мають знання про цифрову інфраструктуру та її вразливості, що розширюють спроможності державних органів. Співпраця зі спеціалізованими аналітичними фірмами дозволяє реконструювати приховані мережі власності та економічних зв’язків, викриваючи підставні компанії та активи, які Кремль роками створював як прикриття для своєї «тіньової війни».

Удар по системах фінансування та логістичного забезпечення може не давати ефектних кадрів для медіа, але він системно збільшує вартість функціонування всієї системи супротивника. Чим складнішими стають способи переказу коштів (зокрема з використанням криптовалют) та чим більше посередників доводиться залучати супротивнику, тим вищим стає ризик розкриття та зриву подальших операцій. У цьому контексті приватний сектор надає державним органам можливості, інформацію, аналітику та технології, що дозволяє діяти максимально точно.

Однак залучення приватних суб’єктів має чіткі межі. Попри спроможність недержавного сектору надавати розвідувальні дані та аналітику, приватні компанії не повинні самостійно проводити операції у відповідь, а ухвалення рішень про заходи примусу має залишатися виключно за державними органами. Серйозним застереженням для Заходу залишається випадок із компанією Blackwater [5]. У 2009 році газета «Washington Post» оприлюднила інформацію про те, що ЦРУ доручило цій компанії частину завдань, пов’язаних із таємною програмою, спрямованою проти лідерів «Аль-Каїди». Хоча заплановані заходи з ліквідації не були здійснені, сам факт залучення підрядника для забезпечення ЦРУ «додаткової дистанції» [6] на випадок невдачі породив питання щодо контролю, законності та політичної відповідальності.

Адже намагання отримати «додаткову дистанцію» за рахунок підрядників може створити для уряду лише ілюзію безпеки, проте воно не звільняє державу від її обов’язків. Аутсорсинг здатний розширити спроможності державних органів, але він у жодному разі не має слугувати інструментом уникнення відповідальності. Рішення про проведення операцій, вибір цілей, оцінка їхньої законності та відповідальність за наслідки повинні залишатися за державою. Приватний сектор може надавати інформацію, технології та аналітику для виявлення супротивника та його ресурсів, але рішення про застосування заходів примусу та проведення операцій у відповідь мають належати виключно державним органам, які діють у межах права. 

Висновки: перетворення диверсій на стратегічно витратну справу

Суть усієї стратегії відплати зрештою зводиться до зміни розрахунків Кремля. Сьогодні проведення диверсій для російських спецслужб є недорогою операцією з мінімальним ризиком, де виконавця легко замінити, а його втрата розглядається лише як звичайні витрати. Цю логіку необхідно зруйнувати.

Відплата не повинна бути помстою, дзеркальним копіюванням російських методів чи згодою на ведення неконтрольованої таємної війни. Вона має стати елементом стримування, заснованого на реальних наслідках. Недостатньо просто захистити черговий склад від чергового підпалювача. Необхідно довести ситуацію до того порогу, коли потенційний замовник у Москві, перш ніж відправити чергового виконавця, муситиме відповісти собі на набагато важливіше запитання: чи вартий цей конкретний акт диверсії тієї ціни, яку російська державна система неминуче за нього заплатить? Тільки коли витрати на проведення операцій перевищать вигоду від них, російська «тіньова війна» втратить свій сенс.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Фото: СБУ

Примітки:

[1] Цей концепт, як і протиставлений йому «deterrence by punishment» (стримування через покарання), вперше сформулював та детально описав видатний американський політолог і теоретик міжнародних відносин Гленн Снайдер у своїй книзі «Deterrence and Defense: Toward a Theory of National Security», опублікованій у 1961 році.

[2] Вибухи в Лондоні 7 липня 2005 року — серія з чотирьох скоординованих терактів, які здійснили терористи-смертники в громадському транспорті британської столиці. Внаслідок атак загинуло 52 людини, ще понад 700 отримали поранення.

[3] Заснована у 2011 році «Лабораторія публічної соціології» вивчає суспільство, соціальні рухи та політичні процеси в Росії та на пострадянському просторі. У березні 2024 року Міністерство юстиції РФ внесло її до реєстру «іноземних агентів» за критику війни проти України.

[4] Створений у 2003 році «Левада-центр» — російська недержавна дослідницька організація, яка проводить соціологічні та маркетингові опитування. У вересні 2016 року Міністерство юстиції РФ внесло її до реєстру «іноземних агентів» за отримання закордонного фінансування (зокрема зі США) та ведення політичної діяльності

[5] Blackwater — одна з найбільших приватних військових компаній у світі, заснована у США у 1997 році колишнім офіцером ВМС Еріком Прінсом та інструктором Алом Кларком. Вона надавала охоронні та військові послуги, охороняла американських дипломатів і об’єкти під час воєн в Іраку та Афганістані. До штату компанії входили колишні бійці спецпідрозділів (наприклад, «морські котики» та рейнджери). Через скандали та звинувачення у жорстокості й убивствах мирних жителів компанію перейменували на «Xe Services LLC» у 2009 році, а з 2010 року вона відома як «Academi».

[6] У контексті таємних операцій під «додатковою дистанцією» мається на увазі створення політичного та юридичного буфера (механізму «правдоподібного заперечення»). Це робиться для того, щоб у разі провалу чи викриття операції держава могла зняти з себе відповідальність, заперечити свою участь і перекласти провину на приватного підрядника.