Від терористів до стратегічних партнерів: як Кремль легітимізує «Талібан»
Візит у травні 2026 року в.о. міністра оборони в уряді «Талібану» [1] Мохаммада Якуба Муджахіда [2] до Москви та підписана Угода про військово-технічне співробітництво засвідчили, що відносини Росії з владою Ісламського Емірату Афганістану вступили в нову фазу. Кремль дедалі чіткіше розглядає талібів не як проблему, а як партнера — у протидії загрозі з боку «ІДІЛ-Хорасан» [3] та в розбудові власного впливу в Центральній Азії.
Поїздка Якуба до Москви не була поодиноким дипломатичним епізодом, а стала частиною ширшого процесу нормалізації відносин між Росією та владою талібів в Афганістані. Публічно оголошена участь в.о. міністра оборони у Міжнародному безпековому форумі [4] мала не лише протокольне значення: справжньою метою візиту були переговори на полях офіційної програми — зокрема з високопосадовцями російського апарату безпеки, включно з директором ФСБ Олександром Бортніковим.
27 травня 2026 року секретар Ради безпеки РФ Сергій Шойгу підписав із представником уряду «Талібану» згадану вище Угоду, офіційний текст якої не оприлюднювався. За оцінками експертів, сам факт підписання документа свідчить про перехід у відносинах між РФ та Афганістаном від неформального прагматизму до інституціоналізованої співпраці. Ця співпраця може охоплювати обмін розвідувальними даними щодо терористичних груп, відновлення й модернізацію російської військової техніки, що вже є на озброєнні афганської армії (насамперед гелікоптерів), постачання боєприпасів і озброєння, навчання особового складу та консультації у безпековій сфері.
Під час зустрічі із Шойгу в.о. міністра оборони Афганістану наголосив на важливості співпраці з Москвою, а секретар Ради безпеки РФ, зі свого боку, представив взаємодію з Кабулом як елемент ширшої регіональної стратегії, що поєднує безпеку, політику та відбудову Афганістану. Звісно, що не обійшлося без традиційної критики Заходу за наслідки двадцятирічної військової присутності.
Росія вже не приховує намірів вибудувати з талібами повноцінні політичні відносини і закликає інші країни регіону розширювати співпрацю з талібами, пропонуючи відновити діяльність контактної групи Шанхайської організації співробітництва з питань Афганістану.
Цей курс розпочався не з візиту Якуба. Його попередніми етапами стали два рішення Кремля. У квітні 2025 року Москва зняла заборону на діяльність руху «Талібан», який від 2003 року вважала терористичною організацією, обґрунтувавши це потребою співпраці у боротьбі з тероризмом і наркоторгівлею. У липні 2025 року Росія стала першою державою, яка офіційно визнала уряд талібів після їхнього повернення до влади. Тоді ж до Москви прибув посол Афганістану Мавлаві Гуль Хасан, який у січні 2026 року вручив вірчі грамоти Володимиру Путіну. Ширше міжнародне визнання талібів залишається обмеженим — насамперед через репресії щодо жінок і дівчат та обмежувальне тлумачення ісламського права режимом у Кабулі.
Загроза з боку «ІДІЛ-Хорасан»
У Москві заявляють, що головною причиною зближення з «Талібаном» залишається загроза з боку «ІДІЛ-Хорасан». Директор ФСБ наголошував на потребі розширення контактів з афганською владою у сфері боротьби з тероризмом, розглядаючи Афганістан не лише як дипломатичну проблему, а як елемент регіональної архітектури безпеки, що охоплює Центральну Азію, Пакистан і південні рубежі Росії.
Російська риторика надає цій загрозі виразно політичного виміру. Бортніков стверджував, що «ІДІЛ-Хорасан», інші джихадистські угруповання та збройні антиталібанські формування намагаються послабити адміністрацію талібів, особливо на півночі Афганістану, а Захід нібито має намір використати цей регіон для впливу на республіки Центральної Азії. Йшлося теж про співпрацю російських спецслужб із Таджикистаном та Узбекистаном у ліквідації терористичних осередків.
Самі таліби намагаються применшити масштаб загрози: Міністерство внутрішніх справ Афганістану запевняє, що за останні п’ять років із його території не виходило жодної загрози для інших держав. Ця заява має чітку політичну мету — показати талібів гарантами стабільності, а не джерелом ризику. Проте її спростовує звіт Ради безпеки ООН: жодна держава-член не підтримала тезу про відсутність в Афганістані терористичних угруповань. У документі зазначено, що влада талібів справді проводить операції проти «ІДІЛ-Хорасан», однак країна лишається місцем діяльності багатьох структур, зокрема «Техрік-е Талібан Пакистан» [5] та пов’язаних з «Аль-Каїдою».
Найважливіше для Росії те, що, за оцінкою ООН, «ІДІЛ-Хорасан», попри тиск, зберігає значні бойові можливості, швидко поповнює втрати, діє переважно на півночі Афганістану — особливо в Бадахшані [6] — і розбудовує мережу осередків, здатних загрожувати за межами країни. В її лавах є вихідці з держав Центральної Азії та Росії, а Таджикистан і Узбекистан побоюються як зростання ролі своїх громадян у цій організації, так і появи «сплячих осередків» на власній території.
Холодний союз за розрахунком
З цієї перспективи співпраця Росії з талібами — не ідеологічний альянс, а холодний, інструментальний союз, у якому таліби є проблемним, але корисним партнером: вони контролюють Кабул, мають реальні силові структури, борються з «ІДІЛ-Хорасан» як із внутрішнім конкурентом і здатні стримувати проникнення загроз у бік Центральної Азії.
Для талібів же Росія — джерело дипломатичної легітимізації, канал контакту з регіональними організаціями та потенційний військово-технічний партнер. Тому підписана в Москві угода є не лише символічним жестом, а й сигналом, що антитерористична збіжність інтересів може згодом набути форми стійкішої політико-військової інфраструктури.
Це не означає, що Росія в такий спосіб розв’язує проблему афганського тероризму. Радше вона обирає талібів як найменш незручного партнера — в умовах, коли Захід тримається на відстані, країни Центральної Азії керуються прагматизмом безпеки, а «ІДІЛ-Хорасан» зберігає здатність до транскордонних операцій. Москва прагне перетворити загрозу на інструмент впливу: позиціонує себе гарантом регіональної стабільності, зміцнює присутність в Афганістані та Центральній Азії й демонструє, що після виведення військ США саме євразійські держави мають визначати правила безпеки навколо Кабула.
Структурне протиріччя з Пакистаном
Підписана між РФ та Афганістаном Угода про військово-технічне співробітництво створила відчутну напруженість у відносинах Москви з Ісламабадом. Пакистан сприйняв цю формалізацію військових зв’язків як приховано ворожий крок — особливо на тлі збройного протистояння на лінії Дюранда [7]. У 2026 році пакистанські удари знищили значну частину військової інфраструктури талібів, тож будь-яка російська допомога у відновленні боєздатності афганської армії викликає занепокоєння в Ісламабаді.
Росія опинилася в ситуації структурного протиріччя: вона намагається озброювати Кабул і одночасно зберігати підтримку Ісламабада, якої гостро потребує для своїх логістичних амбіцій — розширення транспортного коридору «Північ — Південь» [8] та будівництва Трансафганської залізниці [9] з виходом до пакистанських портів.
Аби пом’якшити реакцію Пакистану, російське керівництво вдається до навмисної двозначності: у публічній риториці акцент зміщується з військових зобов’язань на гуманітарну допомогу, економічне відновлення Афганістану та заклики до Заходу розморозити афганські активи.
Попри напруження, обидві сторони зберігають канали комунікації: у червні 2026 року Пакистан, за прикладом Росії, також прийняв призначеного талібами посла. Проте, як вважають аналітики, безкінечно балансувати між підтримкою «Талібану» та партнерством з Ісламабадом Москві не вдасться, якщо ескалація на лінії Дюранда триватиме.
Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
Фото: https://region.expert/kremliban/
Примітки:
[1] «Талібан» — радикальний ісламістський рух, який виник на початку 1990-х років під час громадянської війни в Афганістані, та у вересні 1996 року захопив столицю країни Кабул. У грудні 2001 року таліби були усунуті від влади внаслідок військової операції США та їхніх союзників, розпочатої після терактів 11 вересня через відмову талібів видати лідера «Аль-Каїди» Осаму бен Ладена. У серпні 2021 року «Талібан» повернувся до влади. Тривалий час вважався терористичною організацією в багатьох країнах. У 2025 році Росія першою офіційно визнала Ісламський Емірат Афганістану (ІЕА). РФ залишається єдиною державою світу, яка це зробила. Незважаючи на відсутність офіційного дипломатичного визнання від решти світової спільноти, Китай, Пакистан та Узбекистан акредитували у себе послів ІЕА, а Катар, Іран, Туркменістан та Об’єднані Арабські Емірати підтримують з талібами тісні дипломатичні та економічні зв’язки.
[2] Мохаммад Якуб Муджахид (також відомий як мулла Якуб) — старший син засновника руху та його першого верховного лідера мулли Мухаммеда Омара. Він є другим заступником голови «Талібану» і входить до його вищої керівної ради — Рехбарі Шура.
[3] «ІДІЛ-Хорасан» — утворене у 2015 році регіональне відгалуження угруповання «Ісламська держава», що діє в межах історичної області Хорасан (Афганістан, Пакистан, Іран, Центральна Азія). Воно відповідальне за низку гучних терактів, зокрема напад біля аеропорту Кабула (2021) і теракт у «Крокус Сіті Холі» під Москвою (2024).
[4] Міжнародний безпековий форум проходив 26-29 травня 2026 року у Підмосков’ї. Програма заходу включала обговорення багатополярного світу, питання інформаційної безпеки та протидію нелегальній міграції. У форумі взяли участь 154 делегації із 145 країн світу та міжнародних організацій.
[5] «Техрік-е Талібан Пакистан» (Рух талібів Пакистану) — пакистанське ісламістське угруповання, відмінне від афганського «Талібану»; веде збройну боротьбу проти влади Пакистану.
[6] Бадахшан — гірська провінція на північному сході Афганістану, що межує з Таджикистаном, Пакистаном і Китаєм.
[7] Лінія Дюранда — умовний кордон завдовжки близько 2600 км між Афганістаном і Пакистаном, проведений 1893 року. Афганістан історично не визнає його легітимності, що є джерелом постійних прикордонних конфліктів.
[8] Транспортний коридор «Північ — Південь» (INSTC) — мультимодальний маршрут завдовжки понад 7 тис. км, що має з’єднати Росію через Іран з Індійським океаном, зменшуючи залежність від західних логістичних шляхів.
[9] Трансафганська залізниця — проєкт залізничного сполучення через Афганістан, покликаний з’єднати Центральну Азію (Узбекистан) із портами Пакистану на узбережжі Аравійського моря.
