Вони мало-помалу просуваються вперед. Наразі є певні, хоча і не завжди відчутні досягнення, навіть попри те, що дехто намагається переконати, що переговори нібито зайшли у глухий кут. Ясна річ, переговорний процес вкрай непростий, що пов’язується з принциповими суперечностями між Росією та Україною. Ці  суперечності ніколи не будуть усунуті навіть після підписання мирної угоди та формального відновлення двосторонніх стосунків. Тому й збережеться підґрунтя для подальших конфліктів між двома країнами чи навіть війни. Причому, не через статус окупованих територій чи можливий вступ України до НАТО, або й інших чутливих питань, які дійсно стоять на порядку денному, але не мають самостійного значення і є похідними від більш глобальних проблем. Наприклад, категоричне несприйняття Росією самого існування України, як незалежної держави.

Крім того, суттєвим чинником впливу на переговори є суперечливі та неоднозначні за характером інтереси інших країн та політичних сил. І навіть більше, часом наші буцімто партнери роблять все для того, щоб зірвати мирний діалог. Тому і виникає негативний для України інформаційний фон довкола переговорів з акцентом на неминучій капітуляції нашої держави під тиском США та Росії. В зв’язку з цим більшість американських, а з ними і інших західних та українських ЗМІ, політиків та експертів невпинно критикують Д. Трампа за начебто його перехід на бік Росії та зраду України. Водночас Москва в основному схвалює дії президента США, що створює враження об’єктивності згаданих обвинувачень. 

Як приклад — висвітлення у ЗМІ зустрічі делегацій США, України і Великобританії 23 квітня ц. р. у Лондоні, яка була важливою для підготовки домовленості про припинення вогню. Як відомо, більшість із мас-медіа повідомляли про її зрив через те, що державний секретар США М. Рубіо відмовився брати у ній участь, що також зробив і міністр закордонних справ Великобританії Д. Леммі. Причиною такого рішення глави американської дипломатії назвалася позиція Президента України В. Зеленського, який нібито відкинув умови мирного плану Д. Трампа щодо заморожування війни по лінії фронту в обмін на визнання Києвом російського статусу Криму.  При цьому були відкинуті спростування таких умов як Кремлем, так Білим домом та позитивне оцінювання результатів зустрічі США і Україною. Ігноруються або спотворюються і всі подальші події, що не вписуються у вищезгадані оцінки переговорів, у тому числі підсумки зустрічі Д. Трампа і В. Зеленського 26 квітня ц.р. у Ватикані та демонстрація президентом США позитивного ставлення до позицій України і негативного – до вчинків Росії.

Тим паче, що за словами М. Рубіо, вирішальний момент у переговорах про мир в Україні вже настав. Сам же Д. Трамп дав Путіну досить небагато часу для того, щоб він розпочав конкретні дії для припинення війни. Отже, спробуємо зрозуміти, що відбувається насправді.

Для початку слід чітко усвідомити, що таке мирні переговори. Здавалося б, тут все на поверхні, але багато хто не розуміє логіки такого процесу. Тому доцільно нагадати основну суть та особливість переговорів.

Так, вони складаються з двох різних, хоча і пов’язаних між собою етапів. На першому із них передбачається досягнення домовленості сторін про припинення вогню, або, інакше кажучи, оголошення перемир’я. На другому етапі будуть визначатись умови та параметри всеосяжного миру.

Те, що відбувається зараз, стосується саме першого етапу, а різноманітні мирні плани відносяться до другого етапу і є предметом попередніх «прикидок» та зондування позицій сторін і визначають лише контури майбутнього миру. Внаслідок цього говорити про їх визначальний вплив на хід переговорів поки що передчасно, хоча він дійсно є. З огляду на це, головної уваги потребує саме перший етап діалогу. Розглянемо його більш детально.

Незважаючи на негативне оцінювання, переговори про припинення вогню мають певний прогрес. Зокрема, Росія зняла свої вимоги щодо можливості початку діалогу лише у випадку капітуляції України та визнала легітимність української влади. Своєю чергою, Україна відмовилась від вимоги  надати їй гарантії безпеки вже на даному етапі. Водночас обидві сторони, в принципі, погодились на прямий діалог.

Результативними можна вважати домовленості про припинення ударів по енергетичних об’єктах та бойових дій на морі, хоча вони є неоднозначними. Як бачимо, ЗС РФ перестали завдавати ударів по стратегічній енергетичній інфраструктурі України (електропідстанціях, які з’єднують її з Європою та обслуговують АЕС), а ЗСУ — по російських нафтових заводах та сховищах. Те ж стосується і ударів по морських портах та цивільних суднах. Крім того, Росія не заважає роботі поромної переправи Грузія-Україна-Болгарія, яка відновилась на початку квітня ц. р.

На жаль, це не означає, що позиції Путіна та його режиму  принципово змінилися. Він, як і раніше, прагне знищити Україну. Це його стратегічна мета і лежить в основі особистих амбіцій як реставратора російської імперії. Це ж відповідає і світоглядові значної частини російського суспільства, у якого шовіністична та імперська спрямованість. Але хотіти і бути спроможним щось досягти — це, як відомо, абсолютно різні речі. Наразі Кремль втратив можливість реалізувати свої плани, що є наслідком критичного загострення проблем у російській економіці. А реалізація Д. Трампом своїх погроз щодо запровадження нових санкцій проти Росії її остаточно обвалять. Саме такі перспективи і визначають політику Путіна, який, з одного боку, намагається затягнути війну та захопити якомога більше українських територій, а з іншого – змушений демонструвати готовність  припинити війну та виконувати кроки в цьому напрямі.

Тому Москва продовжує і навіть посилює бойові дії на фронті, а також завдає ударів по містах та інших населених пунктах України. Як і раніше,  такі дії терористичні,  жертвою стає мирне населення. Припинення такого російського тероризму і є головною метою подальших переговорів щодо встановлення перемир’я. В цьому зв’язку логічним продовженням згаданих вище домовленостей є пропозиція Президента України В. Зеленського взаємно відмовитися від ударів по всіх цивільних об’єктах. Будемо сподіватися, що її вдасться досягти і це сприятиме досягненню домовленості щодо остаточного припинення вогню.

Втім, можливі й інші варіанти. За найгіршого із таких Росія може взагалі відмовитись від перемир’я та продовжувати  воювати допоки це дозволятиме стан її економіки. За оцінками експертів, — принаймні, до кінця поточного року. У найкращому випадку Росія може погодитись припинити вогонь десь влітку поточного року або на його початку. По суті, Москва вже ніби схильна оголосити тимчасове перемир’я не лише на Пасхальні свята, а й до 80-ї річниці, як називається, Дня Перемоги. В основному для того, щоб запевнити США, що Росія прагне миру, і ще готує росіян до можливого припинення бойових дій.

Тим не менш, Кремль все ще демонструє жорсткість своїх позицій та висуває різні умови для згоди на перемир’я, зокрема, щодо відмови західних партнерів України від постачання їй зброї. Але подібні вимоги не мають принципового значення, оскільки їх виконання не може бути надійно проконтрольованим. Тому позитивного результату все ж буде досягнуто.

Офіційні вимоги Москви до України та її західних партнерів були підтверджені міністром закордонних справ РФ Лавровим 27 квітня ц. р. Як і раніше, вони включають відмову України від вступу до НАТО, її «денацифікацію» та «демілітаризацію», зняття санкцій з Росії, міжнародне визнання суверенітету Росії над окупованими територіями нашої держави та скасування заборони на «все російське».

Однак все це є здебільшого засобом тиску на Україну та демонстрацією жорстких позицій Кремля щодо неї перед російським суспільством. Єдиною дійсно значною перешкодою для досягнення згоди між Росією та Україною щодо підписання мирної угоди є визначення статусів окупованих територій, оскільки інші проблеми так, чи інакше, можуть бути врегульовані.

Зокрема, у нинішній ситуації членство України в НАТО, як основна гарантія її безпеки, може бути замінено участю нашої держави у новій системі європейської безпеки в якості її ключового елементу. Такі плани вже реалізуються на практиці, в тому числі в частині, що стосується розміщення військових контингентів європейських країн на українській території.

В квітні ц. р. до України прибув підрозділ ЗС Данії з метою перейняти бойових досвід ЗСУ. Москва назвала його «законною ціллю для ударів»  та ще раз заявила про неприпустимість розміщення іноземних військ в Україні, оскільки це призведе до ескалації війни. Однак, вона так нічого і не зробила. Це повторює ту ситуацію, коли Москва була проти передачі далекобійної зброї ЗСУ і також погрожувала війною нашим західним партнерам. Але жодну із подібних погроз не виконала.

Те ж саме буде і цього разу. Тим паче, що США вже неофіційно погодились з розгортанням в Україні так званих «європейських сил стримування». По суті винесені за дужки переговорів вимоги Москви щодо «демілітаризації» та «денацифікації» України, які передбачають її фактичне роззброєння та зміну діючої влади на ставлеників Росії. Вони формальні за характером і не підлягають обговоренню.

На відміну від таких питань, визначення статусів окупованих територій є серйозною справою. Вони не є конче необхідними Росії, але Путіну потрібні хоч якість результати війни, які він може подати російському населенню як «перемогу СВО». І це вже не кажучи про те, що українські землі були включені до конституції РФ в якості «нових територій». До того ж США та ЄС не зможуть зняти санкції з Росії за Крим, поки він не буде визнаний Україною «російським».

Втім, і тут є певні виходи, які, скоріш за все, буде знайдено. Звичайно, Україна за жодних умов не виведе свої війська з підконтрольних їй районів Запорізької та Херсонської областей, чого США від неї не вимагають, а Росія  не може захопити їх силоміць. Москва також це розуміє, а тому висуває такі вимоги лише як один із елементів торгу на переговорах. Тому таке питання, ймовірно, буде зняте за мовчазної згоди сторін. На офіційному рівні Москва буде вважати їх своїми в «окупованому» статусі. Те ж  буде стосуватись і підконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей. Захоплені Росією терени згаданих регіонів тимчасово залишаться у неї, але без українського та міжнародного визнання.

Більш складна ситуація виникне з визначенням статусу Криму. Міжнародне визнання його російської належності є принципово важливим для Москви як умова початку зняття з неї санкцій. Однак, це є принципово неприйнятним для України та більшості її європейських партнерів. Тому можуть бути досягнені певні компроміси щодо відповідних формулювань у мирному договорі. З одного боку, вони дадуть змогу розпочати процес зняття санкцій з Росії, а з іншого — не будуть означати відмови України від нього.

Наразі спостерігаються певні ознаки можливого застосування подібного підходу. За словами Д. Трампа, він не вимагає від України визнання російської належності Криму, і тому протилежні твердження ЗМІ з цього приводу є неправдивими. Він лише просив Україну утриматись від різких заяв щодо Кримського півострова, оскільки це заважає переговорам. Крім того, Д. Трамп визнав зближення позицій між ним та В. Зеленським з кримського питання, що не спростовується Україною. Крім того, за судженнями українських представників на переговорах, мирний договір майже узгоджений.

Поки що передчасно казати, що буде з окупованими територіями Харківської області та Запорізькою АЕС. Можливо, Д. Трамп і зможе примусити Росію повернути Харківщину Україні та передати ЗАЕС під контроль США. Принаймні, він має відповідні інструменти для цього.

Але це знову ж таки не зовсім так. Ніхто не очікує, що Росія відразу ж здаватиметься та  поступатиметься Україні. Навіть у разі досягнення домовленості про перемир’я ситуація залишатиметься вкрай складною. Так, Москва тиснутиме на Україну з метою примусити її прийняти російські умови миру. Зокрема, це можуть бути спорадичні обстріли позицій ЗСУ на лінії фронту, виконання обмежених ракетно-дронових ударів по території України, а також демонстрація сили у спосіб проведення військових навчань.

Ба більше, Росія може відмовитись від перемир’я та відновити активні бойові дії. Але у такому випадку США з високою ймовірністю зважаться на  жорсткі заходи у відповідь, включно з запровадженням санкцій, що матимуть вкрай негативні наслідки для російської економіки.

В цьому плані Росія намагатиметься вплинути на підсумки президентських та парламентських виборів в Україні після закінчення війни та відміни надзвичайного стану.

При цьому буде реалізовуватись сценарій зміни влади в Грузії коли, після нападу Росії на неї в 2008 році, Москва привела там до влади проросійську партію «Грузинська мрія». Незважаючи на те, що перед цим Росія окупувала дві третини Грузії та залишалась її противником, згадана політична сила змогла повність змінити зовнішню політику Грузії та розвернути її в бік агресора.