Гарантії безпеки для України. Що нам чекати від партнерів?
Згідно з рішеннями, які були ухвалені на зустрічі лідерів США, України та Європи 18 серпня у Вашингтоні, тривають консультації щодо гарантій безпеки для нашої держави. Розглядається кілька варіантів — від надання в подальшому військово-технічної допомоги Україні до розгортання міжнародної військової місії на її території. Втім, членство в НАТО України не передбачається. У будь-якому випадку іноземні гарантії, як мовиться, не будуть на 100 %. Тому в ролі основного гаранта безпеки нашої держави все одно залишатимуться Сили оборони України.
На жаль, сподівання на швидке закінчення війни Росії проти України виявилися занадто оптимістичними. Зустрічі Д. Трампа та Путіна, а також лідерів США, України та Європи в серпні поки що не дали бажаних результатів. Путін знову почав затягувати переговори та відмовляється від виконання домовленостей, досягнутих у перемовинах з Д. Трампом.
Втім, він не може вічно так чинити. Вже у найближчій перспективі у Росії не буде можливості продовжувати війну на нинішньому рівні інтенсивності через критичне загострення проблем у її економіці. А згодом і взагалі постане перед перспективою: погодитись на мир на прийнятних для України умовах чи опинитись у глибокій кризі з непередбачуваними наслідками.
Не справдяться і сподівання російського диктатора на можливість досягти рішучих успіхів на фронті за той час, який у нього ще залишився. Надій на це вже немає, що демонструє хід війни з початку поточного року. Російські війська не змогли захопити жодного більш-менш значимого населеного пункту, а з весни 2025 року спостерігається зменшення кількості бажаючих добровільно йти на контрактну службу.
Путін розуміє, що відбувається, та погоджується на реальні поступки, що маскуються російською пропагандою як «перемога». Президент РФ все ще висуває різноманітні вимоги до України, в тому числі для неї неприйнятні. Але, у головному він поступився, а саме — відмовився від усієї території Запорізької та Херсонської областей, які були вписані у конституцію Росії, і тепер претендує лише на весь Донбас.
Тобто, Путіна можна примушувати змінити свої позиції навіть з принципових для нього питань, що й буде робитися в подальшому. Тому війна таки закінчиться, хоча припинення вогню та укладення мирної угоди не гарантуватиме того, що Росія знову не нападе на Україну. Саме цим і визначається актуальність проблеми з забезпечення надійних гарантій безпеки для України, які вже зараз мають бути чітко окреслені.
Як відомо, під час переговорів у Вашингтоні 18 серпня було ухвалене рішення підготувати протягом 7–10 діб можливі варіанти гарантій безпеки для України, які мають обговорити зацікавлені сторони. На теперішній час вони вже оприлюднюються у ЗМІ з відповідними коментарями. Хотілось би дати власну оцінку ситуації довкола такого питання в контексті того, який саме варіант може бути прийнятий.
Характер гарантій безпеки має принципово важливе значення як для України, так і для Європи. Отож, ще одна оцінка не буде зайва.
Україна не може повторити помилки Будапештського меморандуму 1994 року, який не зміг запобігти ні першому нападу Росії на нашу державу в 2014 році, ні початку Москвою повномасштабної війни в 2022 році. Як знову ж таки відомо, згідно з меморандумом, США, Росія та Великобританія взяли на себе зобов’язання щодо гарантування безпеки України в обмін на її відмову від ядерної зброї. Але цього так і не зробили.
Втім, це був не перший випадок в історії, коли країни-гаранти не виконували свої обіцянки, що призводило до вкрай важких наслідків не тільки для тих, кому обіцялися гарантії, але і для самих гарантів. Зокрема, в 1839 році Франція, Великобританія, Пруссія, Росія, Австрія та Нідерланди виступили гарантами незалежності і нейтралітету Бельгії, закріпили це у відповідному договорі (Лондонська угода 1839 року). Але на практиці нічого так і не було виконано. Жодна зі згаданих країн не підкріпили гарантії безпеки Бельгії своїми військами на її території або хоча б на її кордонах.
Ба більше, сподіваючись на те, що Німеччина поважатиме нейтралітет Бельгії, керівництво Франції не стало розміщувати свої війська на бельгійському напрямку та будувати там потужні оборонні укріплення. В основному вони були розгорнуті та створені на кордоні між Францією та Німеччиною. Все це повною мірою використав Берлін на початку Першої світової війни, який направив свої війська не на прорив французької оборони у її найміцнішому місці, а в обхід через Бельгію.
Як наслідок, вже через кілька тижнів німці виграли прикордонну битву та наблизилися до Парижу. І лише, як його називають, «чудо на Марні» (успішна для французів битва в районі р. Марна) врятувало Францію від швидкої поразки. Цікаво, що Франція мала договір про взаємну військову допомогу з Великобританією, однак до початку війни британських військ на французькій території не було. Це також сприяло успіхам Німеччини у початковий період бойових дій.
Таке ж сталося і на початку Другої світової війни, але вже щодо Польщі. Так, Франція і Великобританія надали гарантії безпеки на випадок нападу на неї Німеччини. Тобто, згідно з відповідним договором, Париж та Лондон зобов’язалися оголосити війну Берліну. Формально вони виконали свою обіцянку, але реальних бойових дій не розпочали. Така позиція «гарантів» польської безпеки дала Німеччині змогу захопити більшу частину Польщі та дві третини самої Франції, вийти на підступи до Великобританії, яку врятувала лише протока Ла-Манш, окупувати Бельгію, Нідерланди, Данію, Норвегію та Балкани, а також напасти на СРСР.
Після закінчення Другої світової війни та з початком Холодної війни між Радянським Союзом та Заходом, США ініціювали створення НАТО як системи трансатлантичної безпеки, яка передбачала захист її учасників. При цьому Вашингтонський договір про колективну оборону включає чіткі зобов’язання членів Альянсу щодо спільного відбиття зовнішніх нападів. З часу заснування Північноатлантичного союзу вони підкріплюються Об’єднаними збройними силами НАТО та американськими військами в Європі.
Наразі НАТО є найбільш потужною системою колективної безпеки у світі, здатної реально виконувати свої завдання, що має особливо важливе значення в умовах проведення Росією агресивної зовнішньої політики та військової експансії. Це підтверджується діями Москви, яка напала на Україну, але не наважується атакувати Польщу, країни Балтії та Фінляндію, хоча і постійно погрожує їм. А твердження про те, що провідні члени НАТО побояться вступитися за них через загрозу прямого військового зіткнення з Росією, є лише її фантазіями.
Аби що там казали, але Північноатлантичний союз реально готується до можливої війни з Росією. Насамперед це стосується посилення оборони його передових рубежів у Чорноморському та Балтійському регіонах і в Арктиці. Там розміщуються сили швидкого реагування та розгортання, а також посилюються основні угруповання військ. Водночас активізуються та розширюються масштаби військових навчань, під час яких відпрацьовується завдання з відбиття збройного вторгнення Росії. До слова, якщо раніше стратегічні концепції НАТО допускали можливість тимчасового відходу з передових рубежів з подальшим відновленням контролю над втраченими територіями, то після розпочатою Росією повномасштабної війни проти України керівництво Альянсу відмовилось від цього. Наразі передбачається жорстка оборона на кордонах Альянсу, запобігання прориву ЗС РФ. Причиною цього стали масові звірства та злочини російських військових на окупованих територіях України.
Саме тому вступ до Північноатлантичного союзу є стратегічною метою України. Лише це може стати справжньою гарантією її безпеки і унеможливити новий напад Росії. Більшість із країн-членів НАТО зацікавлені, щоб до нього долучилася України. Адже це, крім іншого, зміцнить Альянс та ще більше віддалить його східні кордони. Тим паче, що Україна вже має досить потужну армію в Європі та досвід і вмотивованість військової протидії Росії. А ще й адаптовану до війни оборонну промисловість.
Таким чином, Україна розглядається НАТО в якості ключової складової системи європейської безпеки та однієї з основних сил у стримуванні військової експансії Росії в європейському напрямку. Виходячи з такого бачення України, НАТО і Європейський Союз надають їй військово-технічну та фінансово-економічну допомогу фактично на рівні їх членів.
Це вже є вагомою частиною гарантій безпеки України та допомагає їй протистояти Росії. Однак, без членства України в НАТО такої допомоги малувато для запобігання можливого нового нападу Росії. Через деякі причини, які розглядатимуться нижче, наразі вступ України до Північноатлантичного союзу на порядку денному не стоїть. Тому передбачаються інші варіанти гарантій безпеки для нашої держави.
Серед них найбільш близьким до вступу України в НАТО є варіант розміщення на її території міжнародної військової місії у складі підрозділів збройних сил західних та інших прихильних до нас країн. Також важливе значення матиме забезпечення їх авіаційної підтримки та логістики з території сусідніх з Україною європейських держав.
Слушним доповненням до цього є пропозиція щодо поширення на Україну 5-ї статті Вашингтонського договору, яка саме і визначає принципи колективної оборони, але без надання Україні членства в НАТО. Згідно зі таким підходом, у випадку нападу Росії на Україну країни-члени Північноатлантичного союзу мають протягом доби вирішити, як вони допомагатимуть Україні. Пропонується також поширити на Україну статтю 42.7 Договору про Європейський Союз подібного змісту. Даний варіант вважається навіть кращим за попередній, оскільки членом ЄС Україна все ж може стати у доступній для огляду перспективі.
Ще одним прийнятним для України підходом може бути рішення США надати їй статусу союзника Америки поза НАТО з відповідними гарантіями безпеки у вигляді розміщення американських військ на українській території. Наразі зазначений підхід реалізований США стосовно Південної Кореї та Японії, а певною мірою і Австралії.
Втілення розглянутих ідей дійсно могли би зіграти вирішальну роль у гарантуванні безпеки України. В той же час на практиці це ускладнюється низкою проблем, деякі з яких мають вкрай гострі за характером.
Так, Москва категорично виступає проти можливого набуття нашою державою членства в Альянсі. Так Росія намагається зберегти можливість продовжувати війну проти України до ліквідації її як незалежної держави, а зовсім не для гарантування власної безпеки, як це стверджується Москвою. Попри зацікавленість Україною, США та інші провідні країни НАТО намагаються уникнути надмірного загострення відносин з Росією чи навіть прямого військового зіткнення з нею. Внаслідок цього керівництво Північноатлантичного союзу відмовляється надати Україні членство у його складі, хоча і не припиняє активного співробітництва з нею. Перешкоди на шляху євроатлантичної безпеки України створюють також прихильники Росії в Альянсі (Угорщина та Словаччина).
Водночас, Росія відкидає можливість розміщення західних військових контингентів на території України, навіть називаючи їх законними цілями для ударів у тому разі, якщо вони будуть розгортатися там без її згоди. Причини такої позиції Москви ті ж, що і щодо її заперечень проти вступу України в НАТО. Москва погоджується лише на розгортання в Україні міжнародних сил у складі військових підрозділів Китаю, Бразилії, Індії та інших російських партнерів, яких вона зможе вмовити залишити українську територію або не втручатись у її дії у тому разі, якщо вирішить продовжити агресію. Хоча навіть і без протидії Москви досить непросто знайти для такої справи 30–40 тис. військовослужбовців НАТО, що є мінімальним рівнем для забезпечення безпеки України. З числа Коаліції охочих, яка об’єднує партнерів України та включає близько 30 країн, направити свої війська до нашої держави погоджується не більше десяти з них. Зокрема, включно з Францією, Великобританією, Туреччиною, Естонією та Латвією.
Ще низка країн погоджується брати участь у повітряному прикритті та у морській складовій. Попередньо подібну можливість розглядають також і США. Всього цього вочевидь недостатньо.
Направити необхідну кількість своїх військовослужбовців до України може Китай. Він вже висловив свою таку готовність. Але в силу того, що КНР є партнером Росії та надає їй допомогу у війні, подібне рішення є неприйнятним для України. Хоча, лише китайські війська можуть реально гарантувати, що бойові дії не відновляться, оскільки Росія не наважиться на них напасти.
Неясно те, як буде працювати подоба 5-ї статті Вашингтонського договору без членства України в НАТО. Як і які будуть ухвалюватися рішення, через які механізми вони будуть виконуватись? Те ж стосується і ст. 42.7 Договору про ЄС.
Важко сподіватися також, що США погодяться надати Україні статус свого партнера поза НАТО. Це міг би зробити дійсно сильний президент США на зразок Дж. Вашингтона, А. Лінкольна, Ф. Рузвельта, Д. Ейзенхаура, Р. Рейгана. Президенти США останніх 35 років, включно з Д. Трампом, на рішучі кроки нездатні. Досить лише поглянути, як Д. Трамп не зважиться запровадити санкції стосовно Росії.
За такої ситуації Україні навряд чи вдасться отримати дійсно потужні гарантії безпеки від партнерів на зразок тих, які мають повноправні члени НАТО. Скоріш за все, санкції включатимуть певне посилення тих заходів, які вже виконують США, НАТО та ЄС.
Так, партнери України продовжать надавати їй військово-технічну та фінансово-економічну допомогу, з чим погоджуються всі сторони. Така підтримка України може навіть посилитися.
Не виключається також, що буде започаткована або, точніше, відновлена певна військова присутність НАТО в Україні у вигляді навчальних місій, що братимуть участь у підготовці українських військовослужбовців. Їх завданням стане навчання наших військових з питань експлуатації, обслуговування та ремонту західної техніки, оскільки воювати ми вже вміємо краще них.
Втім, США можуть дотиснути Росію і з приводу розміщення в Україні якихось більш вагомих підрозділів НАТО, зокрема, ППО та моніторингу обстановки на лінії українсько-російського розмежування. Крім того, не виключається можливість участі авіації Альянсу у повітряному прикритті української території. На кордонах України можуть бути розміщені також сили швидкого реагування та розгортання НАТО.
Отож, головним гарантом безпеки України залишатимуться наші Сили оборони. Зважаючи на це, Україна не може погодитися та не погодиться з вимогами Москви щодо їх скорочення. Навпаки, вони будуть і надалі зміцнюватись. Наразі СОУ вже фактично отримали стратегічну складову у вигляді крилатих ракет «Фламінго» далекістю ураження три тисячі кілометрів. Накопичення достатньої кількості таких ракет дасть змогу паралізувати російську економіку у тому випадку, якщо після припинення війни Москва знову зважиться напасти на Україну. Як це можна зробити — ми вже продемонстрували у спосіб знищення 15 % нафтопереробки в Росії і без застосування наших крилатих ракет.
Таким чином, незважаючи на те, що Росія продовжує війну проти України, набуває актуальності питання визначення гарантій безпеки для нашої держави на післявоєнний період. Зараз воно є предметом досить складних консультацій між Україною та партнерами. Втім, слід очікувати, що гарантії безпеки в тому чи іншому вигляді Україні таки будуть надаватися.
Щоправда, вони не передбачатимуть членства України в НАТО і не будуть гарантувати її безпеку на 100%. Однак, стримуючим чинником для Росії вони таки будуть. Разом з тим, у будь-якому випадку головним гарантом безпеки України залишатимуться її Сили оборони. Саме це і визначає необхідність їх подальшого зміцнення та розвитку.
Юрій Михайленко,
Інститут глобальної політики
(Зображення згенеровано нейромережею)
