Маловідомі факти радянського сліду в операції союзних військ «Оверлорд», про які не люблять сьогодні згадувати в Росії

Щороку на початку червня країни-учасники колишньої антигітлерівської коаліції та інші, які належать до вільного демократичного світу, відзначають річницю подій літа 1944 року у Нормандії. Як відомо, операція «Оверлорд» (6 червня – 30 серпня 1944 року) відіграла важливу роль у звільненні Франції та загалом Європи від німецької окупації, розгромі нацизму і завершенні Другої світової війни. Цьогоріч у Франції та інших країнах-союзниках з антигітлерівській коаліції знову згадують ті події та вшановують героїв Нормандської десантної операції.

Ювілейні дати з відзначення цієї події збирають на берегах Ла-Маншу лідерів країн світу, які використовують таку нагоду, щоб засвідчити відданість справі примирення і збереження миру, готовність протистояти будь-яким проявам насилля та попрання міжнародного права і віддати шану героям тих подій.

Проте після того, як Росія розв’язала повномасштабну російсько-українську війну, її президента не запрошують на нормандські урочистості. У зв’язку із цим у російському інформаційному полі активно поширюється думка, що Нормандська десантна операція взагалі не відіграла важливої ролі у завершенні Другої світової війни. При цьому ще й наголошується, що зусилля союзників не варто перебільшувати.

Одночасно союзники по антигітлерівській коаліції постійно піддаються критиці в Росії щодо затримки з відкриттям так званого «другого фронту» аж до червня 1944 року (висадка у Нормандії). Операції союзників проти гітлерівців в Африці (1940–1943 роки), висадка їхніх військ (США, Велика Британія, Канада) на Сицилії влітку 1943 року та подальші бойові дії в Італії і на Балканах, які відтягнули значні сили Вермахту зі східного фронту, в Росії практично не згадуються. А постачання для потреб СРСР великої кількості американської техніки, зброї, обладнання, матеріалів, продуктів харчування, пального в рамках ленд-лізу не вважаються важливими.

Росія повернулась до стандартних штампів радянського періоду — все «перекинути з ніг на голову», бо саме вони «найкращі і найсправедливіші», тому, можуть робити все, що їм заманеться, прикриваючись гаслами про захист інтересів російськомовних у зоні її імперських інтересів: захоплювати території сусідів, спустошувати їх землю, вбивати мирних людей, погрожувати війною європейському континенту та й усьому світу, а також вважати, що висадка союзників у Нормандії суттєво не вплинула на розгром нацизму в Європі. У 2004 і в 2014 роках, коли російський президент відвідував Нормандію, на адресу союзників, звісно, не було ані жорсткої критики, ані приниження їхньої ролі і внеску у завершення Другої світової війни.

У 2019 році Путіна вже не запросили. Вочевидь, це стало наслідком його вчинків стосовно найближчих сусідів. Агресивна політика Росії після віроломного вторгнення в Україну у 2014 році вже не сприймається колективним Заходом так, як це було після кремлівської агресії проти Грузії у 2008 році. Однак такі пояснення, звичайно, у російських ЗМІ навіть не згадуються, бо це шкодить російським скріпам (рос. — «скрєпам»).

У контексті пошуку російським керівництвом нової об’єднавчої ідеї та з нагоди чергової дати комеморації подій літа 1944 року на узбережжі Ла-Маншу доречним вважається також нагадати, що від російського суспільства ретельно приховується правда про понад 1 мільйон етнічних росіян, які, за оцінками сучасних, у т. ч. російських, істориків, воювало у складі гітлерівських військ та співпрацювало з німецькою окупаційною владою.

Про це, зокрема, свідчать і події в Нормандії, де, аби як не неймовірно це звучало для вуха російського патріота, Путін, коли його ще запрошували на урочистості, одночасно представляв і країну-союзника у Другій світовій війні, і країну, вихідці з якої воювали під триколором сучасної Росії у складі гітлерівських з’єднань та частин проти союзних військ. Звичайно, у Росії про останнє намагаються не згадувати. Навіщо — це руйнує міфи і не сприяє зміцненню нової «цементуючої» ідеї навколо перемоги над нацизмом, яка має згуртувати російське суспільство після знецінення із розвалом СРСР комуністичної ідеології та сприяти відновленню щось схожого на той самий Радянський Союз.

 При цьому не слід забувати:

• найбільший внесок у розгром нацизму ціною життів 27 млн людей було зроблено СРСР, в якому Росія була найбільшою, але одною з 15 радянських республік, вихідці з яких воювали на фронтах Другої світової війни, і усі вони ціною життя своїх громадян зробили важкий, трагічний внесок у розгром нацизму;
• в тодішньому СРСР повністю окупованими були території тільки країн Балтії, Білорусі, Молдови та України, а це означає, що вони заплатили ще більшу ціну, бо війна з загибеллю людей та страшними руйнуваннями прокотилась їх територіями щонайменше двічі (а деякими областями і тричі через вдалі контрнаступальні операції Вермахту, зокрема, на правобережній Україні).

Другу світову війну розв’язали у вересні 1939 року гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР вторгненням до Польщі та розподілом Східної Європи між собою (пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року і таємний додаток до нього) і вже потім один із союзників (Німеччина) у 1941 році напав на іншого (СРСР), який не встиг це зробити першим, хоча і готувався.

Ну а Нормандія у 1944 році стала місцем, де відбулось потужне за кількістю і якістю сил та засобів десантування союзних військ, під час якого на французьке узбережжя були висаджені 132 715 чол. морськими засобами (понад 6800 військових і цивільних суден) та 24 900 чол. повітряними засобами доставки і підтримки повітряних десантів (3500 планерів та 11 590 літаків). Сухопутне угрупування підтримували близько 20 тис. одиниць різноманітної техніки, у т. ч. близько 1 тис. танків. [1]

І хоча радянських військ в операції «Оверлорд» не було задіяно, на землі Нормандії було залишено доволі помітний «радянський слід».

У 1943 році керівництво ІІІ Рейху розуміло, що союзні сили готуються до бойових дій і їх висадка з берегів Великої Британії на французьке узбережжя Ла-Маншу відбудеться не пізніше весни 1944 року. В директиві Гітлера № 51 від 3 листопада 1943 року окрім усвідомлення підготовки союзників до висадки йшлося про необхідність посилення тамтешнього угрупування військ. «…Я не можу послаблювати Захід на користь інших театрів військових дій. Тому я вирішив посилити його оборонну міць, особливо там, звідки ми почнемо дистанційну битву проти Англії. Адже саме там повинен і буде атакувати ворог, там і відбудеться вирішальна битва з висадкою, якщо ми не помиляємось», — йшлося у директиві.

Проте, не зважаючи на загрозу, що наростала на заході в перспективі висадки союзних військ у Франції, ситуацію на східному фронті наприкінці 1943 року командування Вермахту вважало набагато складнішою. Це змусило його все-таки відправити на схід певну кількість своїх дивізій та полків, зокрема і тих, що готувались обороняти французьке узбережжя.

Замінити їх вирішили, значною мірою, батальйонами так званих «східних військ» (нім. — Osttrouppen), які в основній своїй масі були укомплектовані вихідцями із СРСР. Здебільшого це були колишні солдати Червоної армії, військовополонені, які відвернулися від Сталіна, щоб воювати проти радянських військ, зокрема під командуванням генерала Власова у складі Російської визвольної армії (рос. — Русская освободительная армия, далі — РОА) [2]. Командирами ост-батальйонів були офіцери Вермахту.

Завдяки використанню на східному фронті німецьких військ, які були більш дисциплінованими та менш виснаженими, гітлерівське керівництво мало на меті забезпечити собі всі шанси на перемогу над угрупуваннями радянських військ. Окрім того, керівництво ІІІ Рейху все ще вірило в неї і у цьому контексті ідеологічний аспект такої ротації також брався до уваги: що скажуть про «перевагу німців, якщо іноземні солдати з ост-батальйонів, які не належать до арійської раси, переможуть армію Сталіна замість них»?

У той же час існував ще один аспект перебування у складі Вермахту польових частин, укомплектованих вихідцями з СРСР — їх особовий склад не вважався абсолютно лояльним до нових начальників. Про це, зокрема, згадує дослідник історії регіону Нижня Нормандія В. Шнейдер у історичному альманаху «Аннали Нормандії» [3]. Він наводить таке висловлювання офіцера розвідки штабу 7-ї армії Вермахту: «Поява військ зі сходу у смузі відповідальності армії не залишилася непоміченою. Хоча вони і воювали на боці Німеччини, їх підспудно вважали більшовиками, які не витримували жодного порівняння з дисциплінованим німецьким Вермахтом. І люди (місцеве цивільне населення) зі страхом запитували, що станеться, якщо російсько-радянські сухопутні сили вторгнуться у Францію».

Східні батальйони почали активно прибувати до дивізій угрупування Вермахту у Нормандії та Бретані з кінця осені 1943 року (після згаданої вище директиви Гітлера). Починаючи з цього періоду і до визволення регіону у 1944 році у складі угрупування Вермахту на французькому березі Ла-Маншу кількість батальйонів східних військ варіювалася від 60 до 80. Так, у березні 1944 року в смузі відповідальності 7-ї армії (на ділянці майбутньої висадки союзних військ), що обороняла узбережжя Ла-Маншу на землях Нижньої Нормандії та Бретані, налічувалось 24 ост-батальйони.

Місцеве населення одразу ж відчуло їх появу. Ось як інформує про цей факт згаданий вище нормандський дослідник В. Шнайдер: «Далеко від своєї батьківщини солдати Osttruppen лякають цивільне населення своїми екзотичними рисами обличчя. Незабаром їх починають називати «монголами» або «татарами».

Але не тільки зовнішнім виглядом своїх солдат лякали місцеве населення ост-батальйони. Ці війська особливо відомі своїми зловживаннями щодо місцевого населення. І не завжди це були солдати з батальйонів, укомплектованих вихідцями із радянських Середньої Азії, Кавказу чи Туркестану. Керівники органів місцевого самоврядування Нижньої Нормандії постійно звертались до німецьких фельдкомендатур з поданнями і проханнями припинити насилля і зловживання з боку особового складу ост-батальйонів щодо жителів округи. Йшлося про численні крадіжки худоби, птиці, різних продуктів харчування та сільськогосподарського обладнання. Окрім пограбування ферм були зафіксовані також випадки ґвалтування жінок і, навіть, вбивств чоловіків у полях.

Для командування угрупування Вермахту така ротація теж створювала неабиякі проблеми, оскільки східні батальйони і загалом іноземні солдати у складі військ німецьких дивізій у Нормандії були доволі чисельними, що ускладнювало їх інтеграцію до підрозділів Вермахту та подальше управління військами.

В другому ешелоні лівого флангу оборони 7-ї армії низка східних батальйонів формально були згруповані в так звану «бригаду Буняченка» (район населених пунктів Авранш і Кутанс). Проте, в реальності ці батальйони включались до гітлерівських дивізій у повному складі і підпорядковувались безпосередньо їх командуванню.

В деяких випадках іноземні солдати зі сходу розподілялись по підрозділах Вермахту. Згадуються випадки, що таких могло бути до 20 осіб в підрозділі. За оцінками французьких дослідників, у більшості таких підрозділів кількість іноземних солдатів становила 50 % від загальної чисельності. І це було реальною проблемою для командування. Однак Гітлеру потрібно було кимось замінити війська, які були відправлені ним з Нормандії на схід.

Східні батальйони формувались за національною ознакою із представників народів СРСР. Основою казачих частин були росіяни — вихідці з Дону, Кубані та деяких інших територій СРСР компактного проживання російських казаків. При цьому на відміну від східних батальйонів, укомплектованих, у т. ч. росіянами, казачі частини не мали назви «східних».

Ресурс «Енциклопедія висадки та битви у Нормандії» [4] дає кількість східних батальйонів у бойовому порядку 84 АК 7-ї армії Вермахту безпосередньо у смузі запланованого проведення операції союзних військ «Оверлорд». Згідно з ним вважається, що станом на кінець травня 1944 року у складі угрупування гітлерівських військ, яке прикривало узбережжя Нижньої Нормандії, знаходилась не менше 12-ти східних батальйонів. Після початку висадки союзних військ (6 червня 1944 р.) до них долучається ще 2 батальйони та 1 рота 360-го полку російських казаків (622, 623 казачі батальйони та 638 моторизована рота). Полк з метою посилення німецького угрупування у Нормандії був переміщений разом з іншими частинами Вермахту з південних та центральних регіонів Франції.

Згадані вище батальйони були укомплектовані таким чином:

• 6 (46 %) — росіянами (561; 649; 635; 642; 622 та 623-й казачі);
• 2 (15 %) — українцями (439; 441-й);
• 2 (15 %) — грузинами (795; 797-й);
• 1 (8 %) — туркменами (781-й);
• 2 (15 %) — 634-й, невідомий номер — національність особового складу потребує уточнення.

Як бачимо, кількість ост-батальйонів у 84 АК, укомплектованих росіянами, становила 46 %, що є доволі показовим з точки зору саме «російського сліду» в Нормандії. А якщо брати до уваги те, що значною кількістю вихідців із СРСР, зокрема Росії, було доукомплектовано штатні німецькі підрозділи, то кількість росіян — учасників битви в Нормандії значно зростає.

Отже, на напрямку головного удару союзників у складі військ 84 АК 7-ї армії Вермахту (всього 54 піхотних батальйони) у Нормандії союзним військам протистояли, згідно із вищезгаданим французьким ресурсом, щонайменше 12 східних батальйонів і 1 рота, укомплектованих вихідцями із СРСР, які зрадили свою «родіну» і перейшли на бік гітлерівців. Це становило приблизно 5-у частину піхотних батальйонів Вермахту у смузі висадки головних сил союзних військ.

Ще близько 12 східних батальйонів 7-ї армії обороняли узбережжя Бретонському півострові поза межами смуги висадки основних сил союзних військ, де були застосовані лише повітряні десанти силами американських 82-ї та 101-ї повітряно-десантних дивізій.

Саме тому, за поясненнями французьких дослідників подій літа 1944 року у Нормандії, поблизу входу до музею Дня J [5] у Арроманш ле Бен (поблизу Кану) поміж прапорів інших учасників битви за Нормандію, у т. ч. Німеччини, був розміщений (принаймні так було в кінці 1990-х на початку 2000-х років) триколор Росії, як правонаступниці СРСР, вихідці з якого брали участь у боях в Нормандії, — але тільки у складі гітлерівських військ. В самому ж музеї є окремі експозиції, присвячені і військам Вермахту, і східним батальйонам, що воювали у його складі. В залах представлені уніформа РОА, зброя, спорядження бійців, документи тощо. Тобто, Росія в залах музею висадки фігурує (принаймні так було у 1998 році) не як учасник антигітлерівської коаліції, а як країна, громадяни якої брали участь у битві в Нормандії на боці Гітлера.

Цікавим фактом є і те, що східні батальйони у Нормандії воювали проти союзників під таким же прапором, який зараз є одним з державних символів нинішньої Росії. Саме такий триколор, поряд з іншими, зокрема, Німеччини, було розміщено серед інших прапорів держав-учасників битви перед музеєм Дня J.

Зазначене вище ілюструє очевидну присутність східних військ, абсолютна більшість яких була укомплектована етнічними росіянами, що не захотіли чи не змогли за різних причин боротися проти Гітлера у складі радянських військ. Присутність вихідців з Росії у складі військ Вермахту в Нормандії підтверджує факт масового колабораціонізму етнічних росіян з гітлерівським режимом.

За оцінками дослідників, разом узяті формування кавказців, тюрків, балтійців, калмиків та українців складали не більше 1/8 загальної чисельності, так званих, «східних легіонів» Гітлера. Їх основним контингентом були російські громадяни СРСР та емігранти з Російської імперії, що проживали у Європі на той час. Вони, своєю чергою, розподіляються на власне русскіх та на казаків, що свідчить про особливий статус таких русскіх в уяві гітлерівців.

Ретельне приховування правди про масову колаборацію саме русскіх з гітлерівцями робиться для того, щоб зберегти в уяві сучасних росіян, і не тільки їх, переконання, що тільки росіяни є справжніми борцями з нацизмом та фашизмом і вони не могли співпрацювати з Гітлером, як деякі інші народи.

У кращому випадку росіяни знають про Власова. Інші російські формування у складі Вермахту та військ СС, яких була чимала кількість, практично не згадуються у російському середовищі. Для пересічного росіянина його країна має бути «вєлікой страной — пабєдітєлєм», яка «может павтаріть». Інакше кажучи, вона може ще раз перетнути Європу до Берліна на танках. Таке гасло завдяки старанням російських пропагандистів вже стало своєрідним брендом у сучасній путінській Росії.

Доречно зазначити, що молоді росіяни на фото, які в екстазі закликають знову штурмувати Берлін, пересуваються на автомобілі виробництва німецького автобудівного концерну BMW.

 Отака вона реальність сучасної Росії.

Після розпаду СРСР і втрати комуністичною ідеологією статусу державної в російському суспільстві, перемога над німецьким нацизмом стала новою ідеологією, яка активно підтримується і розвивається російським керівництвом для об’єднання населення сучасної Росії. «Право» на силу, продемонстроване війнами Росії на теренах колишнього СРСР, є однією з фундаментальних позицій такої ідеології.

Росія перетворила комеморацію перемоги над нацизмом на політичний інструмент, прославляючи силу на шкоду праву та виправдовуючи свої геополітичні амбіції, зокрема в Україні. І тут не може бути згадок про вихідців з Росії на службі у Гітлера, одним з прикладом якої є ост-батальйони Вермахту в Нормандії, укомплектовані росіянами.

Сьогодні один із головних переможців 1945 року, Росія, вторглася в Україну і в контексті цієї події формуються стратегії пам’яті, які служать дуже політичним цілям, вважають у французькому Інституті досліджень національної оборони. [6]

Сергій Музиченко,
незалежний експерт

Примітки і використані джерела:

1. «Le Jour J et la Bataille de Normandie». Cully. Editions OREP. 1998.
2. Після наказу начальника генерального штабу командування сухопутних військ (ОКХ) Вермахту генерал-полковника К. Цейтцлера від 29.04.1943 р. всі східні батальйони і роти, що були укомплектовані солдатами російської національності, називались частинами РОА.
3. Schneider «Annales de Normandie» Année 2005 55-5 pp. 427-458 // https://www.persee.fr/doc/annor_0003-4134_2005_num_55_5_1551
4. Encyclopédie du débarquement et de la bataille de Normandiе // https://www.dday-overlord.com/bataille-normandie/forces/allemagne
5. Франкомовна версія «Jour J», англомовна версія «D-Day» — початок операції «Нептун», що була першим етапом стратегічної операції «Оверлорд».
6. Entre commémoration et instumentalisation: la date des 8 et 9 mai 1945, fin de la guerre en Europe. // https://ihedn.fr/fiches-actualite/entre-commemoration-et-instrumentalisation-la-date-des-8-et-9-mai-1945-fin-de-la-guerre-en-europe/