Перебудови в СРСР та Росії. Історичні паралелі
В грудні президент РФ Путін розпорядився провести структурну перебудову економіки країни з метою зменшити її залежність від нафтової промисловості, яка стала головним об’єктом тиску та ударів з боку США і України;
таке рішення нагадує поведінку лідера колишнього СРСР М. Горбачова, який також намагався «перебудувати» економіку країни з метою подолати кризу, яка виникла на початку 1980-х років внаслідок вжитих США заходів зі зниження світових цін на нафту;
Росія вважає себе правонаступницею Радянського Союзу, а тому й наслідує всі його проблеми. Свого часу вони стали причиною розпаду СРСР, а тепер призводять до розпаду Російської Федерації.
На погляд багатьох експертів, у 2025 році стався перелом у функціонуванні російської економіки, яка після зростання у попередніх роках перейшла до стагнації, а потім і рецесії. Про це вже йшлося в наших попередніх статтях. Якщо вести мову про нинішню економічну ситуацію в Росії, то слід звернути увагу, що вона змінюється за тим же сценарієм, що і СРСР напередодні свого розпаду.
Наразі вона нагадує 1985 рік, коли тодішній лідер СРСР – М. Горбачов був змушений оголосити «перебудову» та «демократизацію» країни. Причина цього – економічна криза в Радянському Союзі, яку спровокували США у відповідь на його відмову від політики розрядки міжнародної напруженості та силові дії з метою зміни влади в Афганістані разом із введенням радянських військ на його територію.
Так, на початку 1980-х років, за ініціативи тодішнього президента США Р. Рейгана, Америка разом зі своїми партнерами різко знизили світові ціни на нафту, що призвело до суттєвого скорочення доходів СРСР, що залежали від її експорту. Водночас у спосіб запровадження «Стратегічної оборонної ініціативи», яка передбачала військове використання космосу, США змусили СРСР різко збільшити військові видатки. Крім того, було посилено підтримку сил опору в Афганістані, що відповідно вимагало від СРСР збільшувати свої видатки також на війну. Як наслідок, у Радянському Союзі критично забракло державного бюджету, через що уряд не зміг підтримувати у належному стані економіку і забезпечувати соціальну сферу, а також фінансово підтримувати союзників та війну в Афганістані. Саме це і підштовхнуло керівництво СРСР у вигляді Політбюро ЦК КПРС до радикальних змін в країні.
Мета проголошеної «перебудови» – підвищити ефективність радянської економіки, трансформуючи її з планово-державної у ринкову. А в рамках так званого «прискорення» передбачалося підвищити ефективність праці, застосовуючи більш сучасні на той час технології та покращуючи організацію праці. Крім того, передбачалося знизити залежність СРСР від експорту нафти.
Водночас, проголошуючи «демократизацію» Радянського Союзу, М. Горбачов сподівався, що отримає кредити від США та Європи, яких відчутно бракувало для покриття державного бюджету. Захід погоджувався дати кошти, але лише за умови, що Москва виконає демократичні реформи. Найбільш відомою із таких стала, так звана, «гласність», а саме – відмова від цензури у ЗМІ.
Ідея була дійсно вдалою. Однак на практиці її не реалізували. Так, планово-державна система економіки була зруйнована, а ось налагодити нормальні ринкові відносини уряд країни не спромігся. Внаслідок своєї некомпетентності та корумпованості, а також того, що розпочався перерозподіл економічних активів між партійними елітами – майбутніми олігархами. Все це надало економічній кризі в СРСР нових характерних рис. Таких, як масові банкрутства та зупинка роботи підприємств різних галузей. Економіка почала своє стрімке падіння, дефіцит державного бюджету різко зріс, чого вже не змогли запобігти навіть західні кредити. А заходи з компенсації нестачі бюджетних коштів у спосіб випуску незабезпечених грошей викликали гіперінфляцію.
Це спричинило у Радянському Союзі соціально-політичну кризу, пов’язану з масовим розростанням безробіття, затримками з виплатами зарплат, зростанням цін та розшаруванням суспільства на заможних і нужденних. Спочатку такі чинники викликали невдоволення населення владою країни, а потім і самим СРСР. У його республіках Радянський Союз почав сприйматися як перешкода для їх розвитку.
Як наслідок, зазначені тенденції породили в СРСР відцентрові процеси, які почали активізуватися. Тим більше, що демократичні реформи в країні послабили міць державної системи та сприяли розростанню національних рухів. Москва намагалася їх стримати, навіть застосовуючи військову силу. А в тих радянських республіках, де спостерігалося найбільш активне прагнення до незалежності, спеціально провокувалися Москвою збройні конфлікти. Але таке лише погіршували ситуацію.
На такому фоні СРСР почав втрачати також свої міжнародні позиції. В липні 1991 року припинив існування Варшавський договір, створений СРСР на противагу НАТО. За ним же розпалася і Рада Економічної взаємодопомоги. Водночас від Радянського Союзу почали відходити його партнери на Близькому Сході, в Африці та Латинській Америці. А в 1988 році СРСР був змушений припинити війну в Афганістані та вивести звідти свої війська.
Протягом п’яти років з початку «перебудови» СРСР внутрішні проблеми країни набули критичного вигляду, що закінчилося політичним «вибухом» у вигляді її розпаду в грудні 1991 році. А його каталізатором стала спроба групи осіб з числа правлячої верхівки СРСР – так званого Державного комітету з надзвичайного стану, відновити тоталітаризм в країні.
Повна дезінтеграція Радянського Союзу не входила до планів США, оскільки створювала низку критичних загроз, у тому числі, пов’язаних з можливою втратою контролю над його ядерною зброєю. США не вдалося стримати його розвал навіть збільшенням своєї допомоги та намаганням впливати на керівництво республік.
Після розпаду СРСР відцентрові процеси охопили вже саму Росію. Їм були притаманні ті ж соціально-економічні та міжнаціональні причини, що відбувались у вигляді «парадів суверенітетів». Це стало наслідком неспроможності Москви не тільки створити умови для економічного розвитку регіонів, але й забезпечити їх виживання. До того ж у 1990-х роках федеральний центр був слабким і не міг нічого протиставити діям суб’єктів федерації, які прагнули своєї більшої незалежності. Та ще й тодішній президент РФ Б. Єльцин закликав їх «брати стільки суверенітету, скільки зможуть».
Керівництва регіонів цим скористались і почали розширювати свої повноваження, ще й підпорядковуючи собі економічні активи на своїх територіях і фінансові потоки, що ними генерувались. На свою користь керівництва перерозподіляли податки і інші доходи. А потім під приводом заборони на вивезення із регіонів дефіцитних товарів почалось облаштування кордонів. З’явилися аналоги місцевих грошей, спочатку у вигляді талонів на отримання тих же дефіцитних товарів.
Ще одним потужним підґрунтям для автономізації регіонів стало встановлення ними прямих економічних зв’язків з сусідніми країнами. Але, головні російські ресурси – нафта і газ, Росія не відпускала з-під свого контролю, оскільки основні трубопроводи пролягали на її західних територіях.
В той же час, Оскільки Москва не була спроможною забезпечити належне фінансування силових структур у регіонах, контроль над цими структурами почав переходити до суб’єктів федерації, які усували таку проблему самотужки. В основному це стосувалося органів та підрозділів Міністерства внутрішніх справ і Міністерства з надзвичайних ситуацій, але у деяких випадках малися на увазі збройні сили.
Ще однією відчутною проблемою для Росії стала активізація збройних конфліктів на Північному Кавказі. Конфлікти мали історичні підґрунтя, однак за часів Радянського Союзу стан їх був заморожений. А Чечня взагалі провела референдум і оголосила незалежність та відбила у середні 1990-х років спробу Москви повернути собі її силоміць. Там же на Північному Кавказі почав зміцнюватись ісламізм, який став витоком напруженості для всієї Росії. Все це підвело її до межі розпаду, який фактично розпочався. Врятували її російські олігархи. Вони були зацікавлені у тому, щоб зберегти цілісність РФ як умову успішного їх бізнесу. З такою метою вони привели до влади Путіна та уклали з ним «пакт стабільності».
Він був неформальний за характером, однак передбачав чіткі зобов’язання сторін. Бізнес-еліта Росії брала на себе відповідальність за політичну та економічну підтримку Путіна. Зі свого боку, він повинен був дбати про стабільність в країні та про її позитивні відносини із Заходом як основним торговим партнером країни.
В рамках такого підходу олігархічним колам РФ вдалося консолідувати російське суспільство довкола Путіна, створити основу для відновлення тоталітарної системи влади в країні на підґрунті протидії ісламському екстремізму, який був визначений як критична загроза Російській Федерації. Саме для цього у 1999-2000 роках була вдруге спровокована чеченська війна, а Путіну поставлено в заслугу перемога у ній Росії.
Користуючись своїм авторитетом, що помітно виріс після війни, підтримкою олігархів, а також проповідуючи ідеї протидії екстремізму і відновлення «великої Росії», Путін зосередив у своїх руках державну владу, а потім перейшов від співробітництва до конфронтації із Заходом. При цьому сприятливі умови для його діяльності створили відновлені високі ціни на нафту, яка так і залишалась основою російської економіки. Крім того, навіть у найважчі часи стабільно працювали на експорт інші сировинні галузі російської економіки, зокрема, вугільна, металургійна та лісова.
Важливу роль у збереженні цілісності Росії у 1990-х роках зіграла фінансова допомога з боку США та Європи, а потім ще й торгівля з ними. Незважаючи на відновлення Кремлем у 2007 році антизахідної політики та активізацію своєї діяльності з відновлення контролю над пострадянським простором, в тому числі у військовий спосіб, як це сталося в 2008 році стосовно Грузії, Сполучені Штати Америки разом Європою фактично йому потурали.
Тиск на Росію із застосуванням санкцій розпочався лише після її першого нападу на Україну в 2014 році. Однак, він не був для неї критичним за наслідками.
По-справжньому ставлення Заходу до Росії змінилося тільки у 2022 році, коли вона зважилася на повномасштабну агресію проти України. Тоді США та ЄС запровадили більш дієві санкції проти РФ, які почали відчутно позначатися на російській економіці. Втім, у головній для себе нафтовій сфері Росія знаходила можливість їх оминати.
Ситуація набула зовсім іншого характеру після повернення Д. Трампа на посаду президента США в січні 2025 року. Згідно з його концепцією «Америка понад усе» він почав намагатися радикально послабити Росії як військового противника США та витиснути її зі світового ринку енергоносіїв як конкурента. Про це також йшлося у наших попередніх статтях. Але такі намагання Д. Трампа нерідко заперечуються, тому варто показати, що вони можуть таки мати місце.
Так, для досягнення своїх цілей стосовно Росії, Д. Трамп вжив ті ж самі заходи, що і колись Р. Рейган. А саме: знизив світові ціни на нафту до критичного рівня для російської економіки. Станом на другу половину листопада поточного року вартість російської нафти впала нижче 40 дол. за барель, що менше, ніж середня собівартість її видобутку в РФ та транспортування на зовнішні ринки.
Ба більше, Д. Трамп пішов далі свого попередника. Він змусив Європу відмовитись російських енергоносіїв та перейти на американські. В результаті США витиснули Росію з європейського енергетичного ринку, зайнявши її місце. Зараз він докладає зусиль, щоб позбавити її і китайського та індійського ринків з перспективою виходу на них американської або іншої підконтрольної США нафти.
Це є головним у запроваджені Д. Трампом в жовтні санкцій стосовно російських компаній Роснефть та Лукойл під приводом того, що Росія має припинити війну проти України. Окрім подальшого підриву нафтової галузі Росії, санкції використовуються президентом США для здійснення тиску на Китай та Індію. На додаток до попередніх зараз готуються більш потужні вторинні санкції, якими передбачається запровадження 500% тарифів на товари тих країн, які купують російську нафту.
Крім того, Д. Трамп використовує російсько-українську війну як чинник додаткового виснаження російських ресурсів. Своєю начебто проросійською політикою він підбиває Путіна до продовження війни, що послаблює Росію, не даючи їй досягти якихось відчутних для військових та політичних здобутків. Водночас війною знищується нафтогазова інфраструктура Росії та підривається можливість транспортувати російську нафту на зовнішні ринки за допомогою України.
За такої політики з початку поточного року Д. Трамп завдав Росії більшої шкоди, аніж усі разом узяті санкції США та ЄС з 2014 року. Хоча, він, як і інші президенти США у переломні моменти історії, скоріш за все не бажає повного розвалу РФ як єдиної держави, оскільки це може створити такі ж проблеми, які очікувались і реально виникли при розпаді СРСР. Більш ймовірними є наміри Д. Трампа отримати домінуючий вплив на Росії та вільний доступ до її природних ресурсів.
Згадані цілі Д. Трампа та методи їх досягнення є більш, ніж очевидними. Тому зовсім не зрозуміло, чому більшість експертів вважають його прихильником Росії. А сама Москва сподівається ще і на те, що він буде ділити з нею світ. Тому розглянемо, що він насправді зробив з Росією.
Так, саме вчинки Д. Трампа стали каталізатором у справі різкого прискорення кризових процесів у Російській Федерації. Наразі з фактом погіршення економічної ситуації в РФ вже погоджується і її правляча верхівка, яка раніше стверджувала, що з російською економікою все гаразд..
Під час низки публічних заходів в грудні президент РФ Путін визнав, що темпи зростання ВВП у 2025 році знизилися до 0,5–1 %, тоді, як плановий рівень з урахуванням рішення щодо «м’якої посадки економіки» був визначений у 2–2,5 %. Тобто, навіть за офіційними даними, темпи економічного росту Росії знизились у більш, ніж в чотири рази, якщо порівнювати з попереднім роком.
Те ж стосується і дефіциту державного бюджету Росії. Плановий рівень такого показника на 2025 рік становив 1,17 трлн руб. Навесні він збільшився до 3,79 трлн руб., а восени – до 5,74 трлн руб.
Втім, за даними незалежних експертів, реальна картина набагато гірша. Згаданий вище показник економічного зростання в 0,5–1 % менше статистичної похибки, яка становить 3 %. Тому насправді у 2025 році ВВП може не зрости, а зменшитись на 1–2 %. Спад виробництва у невійськовому секторі прогнозується у близько 5,5 %.
Хоча, це ще не межа. За 11 місяців поточного року обсяги транспортних перевезень в Росії впали на понад 10 %. Очевидно, на стільки ж зменшилось виробництво товарів, оскільки саме вони і перевозяться. З цього логічно випливає приблизно таке ж падіння російської економіки.
Значно більше очікуваних показників може стати і дефіцит державного бюджету Росії. За неурядовими прогнозами він може досягти 8 трлн руб., що стане відомо найближчим часом.
У критичному положенні вже перебуває ціла низка провідних галузей економіки Росії. Серед них: вугільна, металургійна та лісова промисловості і видобуток алмазів внаслідок західних санкцій, які унеможливили їх експорт; виробництво автомобілів та сільськогосподарської техніки внаслідок зниження попиту на їх вироби; будівництво через неспроможність людей купувати квартири; сільське господарство внаслідок високої кредитної ставки та суттєвого скорочення обсягів державної підтримки; транспорт через зменшення обсягів перевезень.
У всіх із цих галузей з серпня поточного року триває процес часткового або повного призупинення роботи підприємств. Через нестачу коштів на взаємні розрахунки поширюється криза неплатежів, яка призводить до банкрутств щораз більшої кількості підприємств. Це стосується не тільки вищезгаданих вище галузей, але і сфери високих технологій. Протягом 11 місяців 2025 року кількість збанкрутілих ІТ компаній зросла майже на 30 %.
Через нестачу коштів у державному бюджеті з другої половини 2025 року подібні проблеми почали виникати також у військово-промисловому комплексі, хоча й нього пріоритетне фінансування. В жовтні було зафіксовано зменшення випуску оборонної продукції. За рахунок перерозподілу коштів з інших сфер, в листопаді ситуація була виправлена, однак всі проблеми залишаються.
Ще гірша ситуація у російських регіонах. Основним джерелом доходів їх бюджетів є податки місцевих підприємств. Тому скорочення або призупинення ними роботи призводить до збільшення фінансових проблем регіонів.
Так, початок економічної кризи в країні вже повністю змінив сукупний баланс регіональних бюджетів з профіцитного на дефіцитний. Зокрема, у минулому році їх загальний профіцит становив 849 млрд руб. В цьому році виник дефіцит у розмірі 169 млрд руб. Тобто, регіони втратили близько трильйона рублів. З дефіцитом зіткнулись 56 суб’єктів федерації.
Галузі та окремі підприємства російської економіки, які у кризі, а також регіони підтримуються урядом країни за рахунок коштів державного бюджету. При цьому, всупереч твердженням керівництва РФ про зниження частки нафтових доходів у бюджеті до 25 %, вони залишаються головним джерелом його наповнення.
За свідченнями незалежних експертів, уряд Росії свідомо спотворює дійсний стан речей. Зокрема, до ненафтогазових доходів відносяться податки підприємств, які обслуговують нафтогазову галузь та працюють на її кошти. Тобто, нафтогазові доходи залишаються критичними для РФ.
З огляду на це, згадана вище діяльність США та їх партнерів разом із Україною проти нафтогазового сектору Росії створюють вкрай негативні наслідки для неї. Так, з початку поточного року прямі нафтогазові доходи російського бюджету впали на близько 30 %. Скоріш за все, аналогічним чином знизились і доходи від промислових сфер, пов’язаних з нафтогазовою галуззю.
Така ситуація в подальшому ускладниться. Протягом 2025 року частка збиткових компаній нафтогазового сектора РФ зросла з близько 40 % до 50 %. Збитковою залишається російський ВАТ Газпром, який тримається на плаву лише за рахунок його дочірньої компанії Газпромнефть. А подальше зниження світових цін на нафту та їх закріплення на такому рівні зробить збитковою всю нафтову галузь.
Наведені обставини у поєднанні з надмірним збільшенням військових видатків є головною причиною стрімкого зростання дефіциту державного бюджету РФ та всіх інших проблем, які випливають з цього. Жодної реальної можливості покрити дефіцит у Росії немає.
Так: внаслідок західних санкцій Росія не може брати зовнішні кредити, а Китай в борг не дає; підвищення податків знищує малий та середній бізнес або заганяє його в тінь, що знижує обсяги податкових надходжень; запозичення на внутрішньому ринку занадто коштовні та призводять до неприпустимого збільшення державного боргу.
Згідно з прогнозом близького до уряду РФ Центру макроекономічного аналізу та короткострокового прогнозування, у тому випадку, якщо питання збільшення бюджетних доходів або зниження видатків не буде вирішено найближчим часом, банківсько-фінансова криза в країні буде неминучою вже в першій половині 2026 року. Після цього Москва значною мірою втратить можливість подальшого фінансування війни.
І ще, як і СРСР у другій половині 1980-х років, Росія стрімко втрачає свої міжнародні позиції та партнерів, в тому числі на пострадянському просторі. В цьому плані вона дедалі більше занурюється у міжнародну ізоляцію.
Такі перспективи змушують керівництво РФ займатися пошуком можливостей для розв’язання економічних проблеми іншими методами, аніж ті, що застосовуються зараз. Так, на початку грудня президент Росії Путін доручив уряду країни негайно розпочати структурну перебудову російської економіки. Згідно з планом, який розрахований до 2030 року, передбачається збільшення частки галузей з високою додатковою вартістю, а саме – машинобудування, електроніки, робототехніки і хімії. Тобто, демонструються наміри позбутись залежності від нафтогазових доходів.
Водночас Путін висловився за необхідність більш виваженого ставлення до закону про іноземних агентів з метою недопущення його «коврикового» застосування. Звичайно, це не є свідченням готовності Кремля розпочати демократизацію Росії, але є натяком на таку можливість у тому випадку, якщо західні кредити стануть для неї життєво важливими.
Разом з тим, реалізувати подібні плани у російських реаліях фактично неможливо. У Росії немає ні коштів, ні науково-технічного потенціалу, ні кваліфікованих людських ресурсів для структурної перебудови економіки. А ще й до 2030 року. Це визнав глава компанії Роснефть І. Сечін, який назвав Росію ні чим іншим, як сировинним придатком Китаю.
Тому, якщо Москва не припинить війну протягом найближчого часу, вона неодмінно повторить долю колишнього СРСР. За деякими оцінками, крайнім терміном для цього є середина 2026 року. Втім, якщо вона і погодиться на мир, то буде те ж саме, але пізніше.
Запитання викликають лише механізми дезінтеграції Росії. Згідно з конституцією СРСР, його республіки мали право виходу з нього, що і було реалізовано в грудні 1991 року. Росія такого механізму не має. Тому її дезінтеграція можлива лише в рамках державного перевороту, революції та громадянської війни або поступового розмивання її владної вертикалі.
Можливість першого варіанту демонструє бунт Є. Пригожина в червні 2023 року. По мірі ускладнення економічної та соціально-політичної ситуації в країні, що відбувається зараз, ймовірність такого розвитку подій буде збільшуватись. Так, за даними соціологічних опитувань, на сьогодні понад 85 % росіян відчувають на собі негативні наслідки війни та бажають, щоб вона припинилася. Це є найвищим рівнем за весь період проведення так званої СВО. Ба більше, розпочались та набувають поширення акції громадян, які висловлюють невдоволення посиленням соціально-економічних проблем в країні. З часом вони можуть набути масового та антиурядового характеру як це було в СРСР у другій половині 1980-х років.
Другий варіант може виникнути у тому разі, якщо керівництву РФ вдасться уникнути першого. Він буде нагадувати те, що відбувалося в Росії в 1990-х роках і описане вище. Але тепер у неї не буде ні західної допомоги, ні доходів від експорту нафти та інших сировинних ресурсів, ні перспектив підвищення світових цін на них. А переорієнтація сировинних потоків в Росії із Заходу на Схід надає східним регіонам країни всі можливості для самостійної торгівлі ними з Китаєм. Москва їм тільки зайва.
Є ще третій варіант перетворення Росії на подобу Північної Кореї. Можливо, він і стане основними.
Таким чином, економічні та соціально-політичні процеси в Росії за характером подібні до того, що відбувалося в колишньому СРСР напередодні його розпаду. Зокрема, в умовах фактичного початку економічної кризи в країні президент РФ Путін оголосив про початок структурної перебудови її економіки, як це взявся робити лідер СРСР М. Горбачов за аналогічних умов.
Перебудова в СРСР призвела до його розпаду та початку дезінтеграційних процесів у Російській Федерації, яка була його основною складовою частиною. На сьогодні ситуація в Росії набагато гірша, ніж була у колишньому Радянському Союзі. Тому у Росії є лише два варіанти на вибір, а саме – вона розпадається або перетворюється на подобу Північної Кореї.
Такі перспективи є логічним завершенням путінського курсу, за яким були намагання відродити Російську імперію, однак, вона опинилася у глухому куті та, по суті, знищується. А головним «каменем спотикання» для неї стала Україна.
Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики
(Зображення згенеровано нейромережею)
