Розпад Радянського Союзу та перспективи дезінтеграції Росії. Порівняльний аналіз

(частина 2)

Після того, як Путін у 2000 році прийшов до влади, в Росії ситуація набула радикальних змін. Він розпочав відновлювати в країні жорстку владну вертикаль та, загалом, тоталітарний режим. Першим із таких кроків стало встановлення повного контролю над законодавчою та виконавчою владою Російської Федерації, що дало Путіну можливість реалізувати свої плани.

Так, внаслідок фальсифікації парламентських виборів конституційна більшість у Державній думі РФ була закріплена за партією «Единая Россия», де зібралися ставленики та прихильники Путіна. Це дало йому змогу змінити систему обрання місцевим населенням губернаторів російських областей та регіонів. З того моменту він призначає їх особисто. Вони ж разом з представниками Путіна в регіонах увійшли до складу Ради Федерації.

Наступним його кроком стало зміцнення спецслужб та силових структур країни. Пріоритети надаються Федеральній службі охорони, ФСБ, Росгвардії та поліції. Путін розширив їх права, збільшив обсяги фінансування та призначив на керівні посади вірних йому осіб. А потім таке ж було зроблено і стосовно збройних сил, яким була відведена роль інструменту у реалізації путінської зовнішньої політики.

Маючи такі необмежені можливості, Путін зробив третій крок, а саме — політично чи навіть фізично ліквідував всіх, хто міг становити загрозу його владі. Для цього було повністю покінчено з демократією, включно з діяльністю опозиції та роботою незалежних ЗМІ. У незалежних від нього олігархів було відібрано бізнес, а самі вони позбавлені свободи, вислані за межі Росії чи знищені. Аналогічно постраждали національні рухи та їх лідери. Тим самим Москва запобігла ймовірним проявам сепаратизму.

 Четвертим кроком Путіна стало відновлення державного, а фактично запровадження особистого контролю над провідними галузями економіки Росії. Таким чином він значно розширив можливості свого збагачення, ще більше посилив свою владу. Водночас він надав своєму оточенню безпечний доступ до ресурсів та фінансових потоків, яке стало новою, повністю зрощеною з владою олігархічною елітою та головним стрижнем його режиму.

Наведені вчинки Путіна супроводжувались масованою російсько- пропагандистською кампанією з метою згуртувати довкола нього населення країни. В її основі — ідеї реваншу за програш СРСР у Холодній війні, відновлення Росії в якості великої держави, побудова руського світу та надання переваги російській нації над усіма іншими народами. При цьому велася гра на імперському та водночас рабському мисленні росіян, що у кінцевому підсумку переросло у відвертий нацизм і фашизм.

В рамках такого підходу політика Путіна з посилення авторитарності влади в країні обґрунтовувалась необхідністю активно протидіяти чеченському та іншому тероризму, який відчутно активізувався в другій половині 1990 – на початку 2000-х років. Втім, він, цей тероризм, як і перша та друга чеченські війни, став породженням російських спецслужб, які діяли в інтересах своєї влади.

Завдяки вищезгаданим вчинкам Путін дійсно зміцнив Росію та згуртував довкола себе її населення. Також посилились і міжнародні позиції Росії, яка посіла відповідне місце у світі та активно розвивала політичні і економічні відносини з іншими країнами, насамперед США, Європою. Водночас Росія впевнено поставала центром пострадянського простору, за винятком країн Балтії, України, Грузії та Молдови.

Однак у другій половині 2000-х років вона вичерпала потенціал свого динамічного розвитку. Розпочалося його гальмування. До того ж, ніким не контрольована система путінської влади була повністю охоплена корупцією, що стало ще однією відчутною причиною погіршення стану російської економіки та зростання соціальних проблем.

Як наслідок таких тенденцій, населення Росії почало проявляти невдоволення режимом Путіна. А після певного періоду демократизації країни громадяни почали негативно реагувати на відновлення тоталітаризму. Своєю чергою, через падіння авторитетності Путіна виникла загроза послаблення його влади чи навіть її втрати у тому випадку, якщо відбудуться чесні вибори. Активність російського населення щодо протестів збільшувалася.

За таких обставин Путін, замість того, щоб реально покращувати стан економіки Росії, повернутися до демократії та боротьби з корупцією, пішов по традиційному російському шляху відволікання людей від внутрішніх проблем та на переорієнтування їх на конфлікти з іншими країнами, що підкріплювалось неоімперською ідеологією. Так, в лютому 2007 року під час Мюнхенської конференції з питань міжнародної безпеки Путін оповістив про перехід до конфронтації з НАТО, що замаскував під «жорстке відстоювання російських інтересів» та оправдував тим, що Росія перетворилася на «обложену фортецю».

Тоді ж він взявся активно брати під повний контроль колишні радянські республіки у військовий спосіб. В серпні 2008 року Росія напала на Грузію під приводом захисту населення Південної Осетії. На той час Захід практично не відреагував на такі дії, що розв’язало Путіну руки. Тому вже в 2014 році він напав на Україну, захопив і анексував Крим та Донбас. А в 2022 році Росія розпочала проти України повномасштабну війну, яка триває донині. Та цього разу все пішло зовсім не так, як за попередніх агресій Москви. Всупереч своїм сподіванням Путіну не вдалося швидко захопити Україну і розв’язана ним війна набула затяжного характеру. Це призвело до надмірних втрат збройних сил Росії, а також потребувало непідйомних для неї фінансових та ресурсних розходів. А до осені 2025 року західні санкції остаточно підірвали російську економіку.

Професійні спеціалісти вже неодноразово висвітлювали у ЗМІ економічні проблеми Росії. Тому не варто їх повторювати. Підкреслимо лише, що в сьогоднішній Російській Федерації економічна ситуація знову у кризі, подібній до тієї, яка склалася в колишньому СРСР напередодні його розпаду. Даний факт може бути використаний та, скоріш за все, вже використовується Заходом для розвалу тепер уже безпосередньо Росії.

Методика дій Заходу з дезінтеграції російської держави нами розглядалася у одному з попередніх дописів. Відносно нинішнього етапу там йшлося про послідовні кроки США та ЄС з примушення Путіна до поступок шляхом посилення санкцій проти Росії. Така теорія знайшла своє підтвердження.

Після провалу сподівань на отримання кредитів від Пекіна для підтримки російської економіки (а, по суті, для її порятунку) під час візиту до КНР 31 серпня – 3 вересня Путін дійсно пішов на нові поступки. Зокрема, погодився на спільне управління Запорізькою АЕС Росією, США та Україною. А це вже на тій території, яка під окупацією РФ. Крім того, за словами прем’єр-міністра Словаччини Р. Фіцо після його переговорів у Кремлі, Путін погодився зустрітися з Президентом України В. Зеленським не тільки у Москві, але і в іншому місці. Тобто, схема є робочою, хоча Росія продовжує активні бойові дії на фронті та завдає масованих ракетно-дронових ударів по українських містах як це було вночі 7 вересня. Тому слід очікувати і реалізації наступних етапів згаданого вище підходу США і ЄС. Наступними із таких можуть стати примушення Кремля повернути Україні окуповані території або їх частини, а потім — демократизація Росії, що стане передумовами її розпаду. Зважаючи на таке, варто було б повернутися до тих чинників, які даний процес начебто унеможливлюють.

Головним із таких назвалася міць вертикалі влади в Росії. Сьогодні залишилась від неї лише видимість. Її підірвали суперечності у вищій правлячій верхівці РФ щодо продовження або завершення війни, боротьба за доступ до фінансових ресурсів в умовах економічної кризи в Росії, а також масова корупція. У статті «Путін втрачає владу. Як його усувають від неї» ми вже наводили приклади прямого невиконання урядом Росії вказівок Путіна, а також те, як його дезінформують. З того часу згадана тенденція ще більше поглибилась.

А «відданість» Путіну губернаторів країни продемонструвала ситуація у Курській області, коли кошти, виділені на зміцнення кордону з Україною, місцева влада вкрала. Попри те, що це була звична корупція, згаданий факт демонструє неспроможність федерального центру реально впливати на діяльність регіональних владних структур навіть у таких критично важливих питаннях, як оборона країни.

Втім, справжню глибокість проблеми демонструє очільник Чечні Р. Кадиров, який начебто є опорою Путіна та повністю йому підпорядковується, а насправді слугує лише за грошву. Сам же він є «удільним князьком», а його Чечня фактично незалежна від Росії та неминуче її покине, щойно не буде отримувати коштів.

Російські спецслужби також вже не можна вважати надійним гарантом єдності Росії, оскільки значною мірою втратили свою міць. Причина — та ж масова корупція, а ще й невисокий професійний рівень їх керівництва та особового складу. Відповідних фактів більш, ніж достатньо. Ось лише найбільш показові.

Напередодні першого нападу Росії в 2014 році керівництво російських спецслужб обіцяло Путіну зруйнувати Україну підривною операцією «Русская весна». Натомість у найважчій для України ситуації постреволюційного хаосу в державі, коли розбіглася її верховна влада, Росія змогла лише захопити Крим та спровокувати конфлікт на Донбасі. І то утримала його лише завдяки безпосередньому використанню своєї армії проти українських військ, які були готові звільнити регіон. Урок не став корисним. Те ж повторилося і в 2022 році під час повномасштабного нападу Росії на Україну. Як і в першому випадку, керівництво російських спецслужб запевнило Путіна, що зробило все належне для швидкого падіння України, а тому, так звана, СВО не потребує багато часу, не призведе до значних втрат і не потребуватиме надмірних ресурсів.

Виходячи з подібних преамбул і планувалася «спеціальна військова операція». В тому числі з надією на те, що українці з квітами зустрічатимуть росіян. Всім відомо, що було далі. Як і те, що керівництво ФСБ привласнило собі кошти, виділені Кремлем для підриву України із середини.

І це ще не все. В 2023 році у ФСБ було створено управління «К» для боротьби з корупцією. Через кілька місяців все його керівництво було заарештоване за організацію злочинної групи. За час своєї діяльності вони набрали хабарів на 5 млрд рублів.

Щось мало віриться, що такі спецслужби зможуть утримати Росію від розпаду. Скоріш, вони його активізують, щоб уникнути відповідальності.

Збройні сили Росії у нинішньому стані жодних справжніх проявів сепаратизму стримати не зможуть. Тим паче, якщо Москва не матиме можливості вербувати контрактників за великі гроші, забезпечувати їм такі ж значні виплати. Скоріш за все, станеться щось на зразок Першої чеченської війни у 1994–1996 роках, коли Росія була змушена визнати суверенітет самопроголошеної республіки та вивести з неї свої війська. А потім ЗС РФ спіткає доля радянської армії, коли її особовий склад почне самовільно повертатися до своїх регіонів. Причому, цілими «іменними з’єднаннями», які наразі формуються за регіональним принципом. Насправді це вже відбувається у вигляді масового дезертирства.

Що таке російський патріотизм — ми бачимо по «руському світу». Він обмежується лише публічним шовінізмом. А коли треба дійсно воювати за Росію зі зброєю в руках , то більшість на це погоджується лише за гроші. Що тут можна ще казати, коли жителі Москви абсолютно байдужі до того, що відбувається у Курській чи Бєлгородській областях, а мешканців цих регіонів тішать українські удари по столиці Росії.

Провідні країни світу також не будуть стримувати розпад Росії. Вона нікому не лише не потрібна, але і стала для всіх токсичною, за винятком подібних на неї країн-ізгоїв. Навіть Китай терпить її, бо вважає інструментом протидії Заходові. Але і сам чекає нагоди, щоб взяти під свій повний контроль її території та природні ресурси. А у світовій економіці вона займає лише 2%, внаслідок чого її зникнення стане практично непомітним. До того ж, Росію вже по суті виключили зі світового ринку енергоносіїв.

Питання ядерної зброї Росії також буде вирішене так, як це було зроблено з ядерною зброєю СРСР. Те ж стосується можливих витоків нестабільності до Європи. Вони будуть стримані тією обороною, яка зараз формується на східних кордонах НАТО і ЄС.

Існування всіх зі згаданих проблем найбільш яскраво продемонстрував виступ Є. Пригожина та його марш на Москву в червні 2023 року. Випадок такий ще має назву репетиції антипутінської революції в Росії. Багато росіян підтримали його, що, зокрема, продемонструвала реакція жителів Ростова-на-Дону, що потрапила в мережі Інтернет.

Влада Ростовської, Воронізької, Курської, Орловської, Тульської та інших областей, через які або поблизу яких проходив марш Є. Пригожина, самоусунулись від виконання своїх обов’язків та розбіглися. Втік із Москви і сам Путін. Те ж зробили і командування Південного військового округу та місцеві силові структури згаданих регіонів. Тобто, вертикаль російської влади та силові структури не спрацювали. А сам заколот та ситуація довкола нього повністю спростували твердження про інертність росіян, які начебто будуть терпіти всі свої лиха та ніколи не виступатимуть проти влади.

Бунт Є. Пригожина закінчився безрезультатно, що стало наслідком втрати ним рішучості у досягненні своїх цілей та того, що він повірив Путіну, чого ніколи не можна було робити. Але ж проблеми залишилися…

Отже, перспективи у Росії вкрай невтішні. В кращому випадку вона повернеться в ситуацію 1900-х років, а в гіршому — припинить своє існування в якості єдиної держави або остаточно перетвориться на китайську провінцію. Це і стане головною та найбільш позитивною подією для світу у ХХІ столітті.

Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики

(Зображення згенеровано нейромережею)