Привид наступництва: системна криза путінської геронтократії [1] та пастка неминучого хаосу

Над сучасною Росією дедалі виразніше витає привид — привид наступництва. Володимир Путін, якому виповнилося 73 роки, за чверть століття свого правління вибудував жорстку персоналістичну модель управління, яка, попри зовнішню ілюзію монолітності, позбавлена будь-якого життєздатного плану на майбутнє. Рано чи пізно диктатор залишить свою посаду — чи то через біологічні причини, раптову хворобу, чи через політичний крах — проте відсутність легітимного та прозорого механізму передачі влади загрожує системі некерованим колапсом. Це може бути або поспішне, панічне передання повноважень, або хаотична боротьба за виживання серед еліт, яким тривалий час відмовляли у доступі до справжньої влади.

Ера «посивілих соратників»: генеральська геронтократія як фундамент та вирок режиму

Криза наступництва в Російській Федерації — це не лише питання особистої долі Путіна. Це стратегічна проблема відходу цілого покоління еліти, яка синхронно старіє з автократом, але продовжує монопольно утримувати більшість найвищих державних важелів. Багато фігур, чий вплив є вирішальним для вибору майбутнього лідера, є однолітками президента. Їхня роль є критичною, оскільки вони непропорційно контролюють інституції, що визначатимуть політичну вагу гравців у момент зміни влади.

Сьогоднішнє російське керівництво перетворилося на замкнений «клуб сімдесятирічних», де ключові позиції займають:

• директор Федеральної служби безпеки РФ генерал армії Олександр Бортніков (74 роки);
• директор Служби зовнішньої розвідки РФ Сергій Наришкін (71 рік);
• голова Слідчого комітету РФ генерал юстиції [2] Олександр Бастрикін (72 роки) [3];
• директор Федеральної служби військ національної гвардії РФ генерал армії Віктор Золотов (72 роки) [4];
• секретар Ради безпеки РФ генерал армії Сергій Шойгу (71 рік);
• начальник Генерального штабу Збройних сил РФ генерал армії Валерій Герасимов (70 років);
• помічник президента РФ генерал армії Микола Патрушев (75 років).

Ця згуртована мережа «посивілих соратників» допомогла Путіну консолідувати владу, проте вона ж стала головним «затором» для природної зміни поколінь. Путін свідомо покладається на ці особисті зв’язки, де довіра базується на десятиліттях спільної праці та методах «жорсткої сили». Коли у 2023 році виник виклик у вигляді заколоту Євгена Пригожина, саме старі соратники, зокрема Патрушев, взяли на себе роль організаторів ліквідації загрози. Путін захищає своїх безпосередніх союзників навіть у часи системних чисток: наприклад, Шойгу після корупційних скандалів у Міністерстві оборони був переведений на стратегічно важливу посаду в Раду безпеки, зберігши свій певний вплив.

Міжнародний контекст: чому російський транзит влади небезпечний

На відміну від інших пострадянських держав із персоналістськими режимами, Путін не створив жодного інституційного механізму для обрання нового правителя або визначення очікувань щодо того, хто прийме владу. Ця відмова від планування майбутнього робить Росію винятком на тлі сусідніх авторитарних систем, які намагалися забезпечити стабільність через династичні або контрольовані моделі транзиту.

Вдалі приклади переходу влади в регіоні демонструють кілька основних шляхів: династична модель та контрольований перехід. Так, в Азербайджані Гейдар Алієв ще у 2003 році призначив сина Ільхама своїм наступником. Згодом система була зміцнена через призначення дружини президента Мехрібан на посаду Першого віце-президента, що зробило її безпосередньою наступницею, а вікові обмеження для кандидатів були скасовані задля підготовки наступного покоління родини. Схожий сценарій реалізував і Туркменістан, де Гурбангули Бердимухамедов забезпечив пряму передачу президентства своєму синові Сердару, зберігши спадковість режиму. У 2019 році у Казахстані Нурсултан Назарбаєв організував поетапний транзит, передавши посаду президента голові Сенату (верхньої палати) парламенту Касиму-Жомарту Токаєву, залишаючись при цьому на стратегічно важливій посаді голови Ради безпеки країни для збереження важелів впливу (хоча, ненадовго) [5].

Проте історія знає і приклади провалу таких сценаріїв. В Узбекистані тривалий час наступницею батька вважалася старша дочка колишнього президента Іслама Карімова — Гульнара. Однак її амбіції та конфлікт із впливовим оточенням глави держави (передусім із керівництвом спецслужб [6]) призвели до її повної ізоляції та усунення від політики ще за життя Карімова [7]. Після його смерті влада перейшла не до членів родини, а до прем’єр-міністра Шавката Мірзійоєва.

Натомість Путін обрав шлях повного ігнорування майбутнього, вирішивши залишатися при владі якомога довше в оточенні людей свого віку. Оскільки він не підготував ані спадкоємця-родича, ані надійного інституційного наступника, відсутність «запасного плану» робить майбутній перехід влади в Росії не просто складним, а потенційно некерованим. Це створює умови для жорсткої боротьби серед незадоволених інсайдерів, які роками залишалися на узбіччі великої політики.

Тінь 1953 року: «сталінський селекторат» [8] у сучасних декораціях

Сучасна Росія знову опинилася в ситуації, що має тривожні паралелі з Радянським Союзом після смерті Йосипа Сталіна в 1953 році. Якщо тоді відсутність чіткого спадкоємця призвела до того, що долю країни вирішував «селекторат» (вузьке коло інсайдерів, що володіли формальними посадами та неформальним авторитетом), то в нинішній Росії саме такий «селекторат» вирішуватиме питання влади в майбутньому.

Історія Георгія Маленкова, який був офіційно призначеним наступником Сталіна на посаді Голови Ради міністрів СРСР, є надзвичайно повчальною. Маленков мав слабку владну базу, тому його одноосібне правління тривало недовго. Він був змушений утворити хиткий тріумвірат із міністром внутрішніх справ СРСР Лаврентієм Берією та міністром закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим. До цього кола «виборців» також увійшли: секретар ЦК КПРС Микита Хрущов; голова Президії Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов; заступник міністра оборони СРСР Георгій Жуков.

Внутрішня гризня завершилася арештом і стратою Берії, коли еліта відчула від нього загрозу. Лише через роки Хрущов зміг консолідувати владу, використовуючи контроль над кадровими призначеннями у партійному апараті. Це дозволило йому наповнити керівні органи лояльними до себе людьми, поступово витісняючи конкурентів і беручи під контроль політичний порядок денний. З огляду на це, сьогоднішня Росія ризикує знову поринути у подібний цикл багаторічної боротьби, де офіційні правила лише визначатимуть порядок перехідного періоду, але не гарантуватимуть стабільності.

Фасад демократії: конституційні механізми як ширма для рішень «селекторату»

Формально конституція РФ вимагає проведення президентських виборів протягом трьох місяців після того, як посада стане вакантною. Проте документ не дає відповіді на головне питання: хто саме буде допущений до участі та хто стане фаворитом еліт. Путін послідовно уникав створення інституціоналізованого процесу вибору спадкоємця. Номінальна правляча партія «Єдина Росія» ніколи не призначалася для виховання лідерів; її мета — забезпечувати лояльність парламенту. Крім того, у Росії відсутня посада віце-президента, що дозволяє лідеру уникати призначення очевидного наступника.

У разі вакантної посади президента, обов’язки глави держави тимчасово переходять до голови уряду РФ. Проте Путін ретельно підбирав на цю посаду технократів, які не мають власної політичної бази. Нинішній прем’єр-міністр Михайло Мішустін, попри свою формальну роль, позбавлений мережі лояльних прихильників, що зробило б його перемогу на повноцінних виборах вкрай проблематичною без згоди силових структур.

Єдиний експеримент із наступництвом — президентство Дмитра Медведєва (2008–2012) — закінчився тим, що Путін підтвердив свою беззаперечну владу через механізм «рокірування». Це довело, що диктатор не готовий ділитися повноваженнями навіть із лояльними протеже, що зрештою призвело до повної політичної маргіналізації Медведєва, якого Кремль поступово відсунув на другий план.

«Золота молодь» проти «відсунутого покоління»: анатомія династичного конфлікту

Тривала стагнація у вищих ешелонах влади викривила природні механізми кар’єрного зростання. Покоління амбітних політиків та чиновників у віці 50–60 років опинилося в ситуації «заблокованого ліфта». Вони застрягли на посадах заступників міністрів або в кріслах губернаторів, не маючи жодного шансу на реальне лідерство. Подібна ситуація спостерігається і в Збройних силах, де літні офіцери Генерального штабу захищені від відставки, тоді як командири на місцях значно молодші.

Натомість у системі з’явилася нова страта [9] — так звана «золота молодь». Це діти чинної геронтократичної еліти, які призначаються на високі бюрократичні посади в обхід будь-яких кар’єрних сходів та проміжного покоління. Серед найбільш яскравих прикладів цього непотизму [10]:

• заступник голови уряду РФ Дмитро Патрушев, син помічника президента РФ Миколи Патрушева; 
• голова Рахункової палати РФ Борис Ковальчук, син близького товариша Путіна, сірого кардинала та головного ідеолога антизахідного курсу Кремля, банкіра Юрія Ковальчука;
• топ-менеджер холдингових компаній «РП Групп», «РП-Логистика», «РП-Бетон» Роман Путін, двоюрідний племінник президента РФ [11].

Ці номенклатурні спадкоємці отримують впливові посади без належної попередньої підготовки, що породжує вибухову напруженість серед професійних бюрократів, яких просто «перестрибнули» через їхнє походження. Це створює ідеальні передумови для міжпоколінного конфлікту, який неминуче вибухне, щойно послабне централізований контроль.

Список претендентів та рецепт майбутнього хаосу

Лише дуже небагато людей у Росії мають одночасно і високу державну посаду, і відносно достатню кількість відданих їм соратників, щоб реально вирішувати, хто стане наступним президентом після Путіна [12]. До списку претендентів, які входять до цього вузького кола («селекторату»), джерела відносять:

• голову Ради федерації Федеральних зборів РФ Валентину Матвієнко (77 років);
• голову Державної думи Федеральних зборів РФ В’ячеслава Володіна (62 роки);
• керівника Адміністрації президента РФ Антона Вайно (54 роки);
• секретаря Державної ради РФ Олексія Дюміна (53 роки) [13];
• секретаря Ради безпеки РФ Сергія Шойгу (71 рік);
• директора ФСБ РФ Олександра Бортнікова (74 роки);
• директора СЗР РФ Сергія Наришкіна (71 рік);
• міністра оборони РФ Андрія Білоусова (67 років);
• голову уряду РФ Михайла Мішустіна (60 років);
• першого заступника керівника Адміністрації президента РФ Сергія Кирієнка (64 роки).

До головних претендентів на роль наступника Путіна, які завдяки своїм посадам також входять до кола «селекторату», відносять Олексія Дюміна, В’ячеслава Володіна, Михайла Мішустіна та Сергія Кирієнка [14].

Проте справжня проблема полягає не в іменах, а в деградації самої системи. Чим довше геронтократи тримаються за ресурси, тим менш імовірним стає впорядкований перехід. Ротація має бути поступовою, щоб нові лідери вчилися взаємодіяти з інсайдерами та завойовувати довіру. Натомість у нинішній Росії до влади можуть прийти особи, які ніколи не мали реального досвіду управління в кризових умовах і позбавлені взаємної довіри.

Замість обіцяної пропагандою «стабільності», майбутнє російської політики обіцяє стати ареною жорстокої боротьби за спадок режиму. Ті, хто занадто довго чекав за лаштунками, відчуваючи фрустрацію та розчарування, використають будь-яку нагоду для реваншу. Це і є головний рецепт майбутнього хаосу та небезпечних прорахунків, що стануть неминучою розплатою за десятиліття побудови режиму, який вважав себе безсмертним.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

(Зображення згенеровано нейромережею)

Примітки:

[1] Геронтократія — форма управління, де влада перебуває в руках літніх людей, чий вік значно перевищує середній вік працездатного населення. Поняття походить від грецьких слів geron (старий) та kratos (влада).
[2] Генерал юстиції РФ — найвище спеціальне звання співробітників Слідчого комітету РФ, прирівнюється до військового звання генерал армії. 
[3] Олександр Бастрикін у 1975 році закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету. Навчався в одній групі з Володимиром Путіним і був старостою цієї групи. Згодом увійшов до найближчого кола соратників президента РФ, де отримав неформальне прізвисько «Староста».
[4] Віктор Золотов — кадровий співробітник 9 Управління КДБ СРСР (з 1990 року — Головного управління охорони РФ). У 1990 роки був найнятий охоронцем мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, де познайомився з його заступником Володимиром Путіним. Згодом зблизився з ним, став брати участь у спарингах з боксу та дзюдо. У 2000-2013 роках — начальник Служби безпеки президента РФ, заступник директора Федеральної служби охорони РФ. 
[5] 5 січня 2022 року на тлі масових протестів у Казахстані, що супроводжувалися, зокрема, вимогами усунення Нурсултана Назарбаєва з політики, президент Касим-Жомарт Токаєв змінив його сам на посаді голови Ради безпеки. У наступні дні низка родичів і близьких соратників екс-президента втратили ключові позиції в органах державної влади та квазідержавному секторі. У суспільному просторі розпочався демонтаж символів, пов’язаних з ім’ям Назарбаєва: з вулиць зникали покажчики та таблички, з книгарень вилучалися його книги та портрети. 26 січня 2022 року депутати Сенату парламенту Казахстану схвалили законодавчі поправки, що скасували довічне головування Назарбаєва в Асамблеї народу Казахстану та Раді безпеки. 10 січня 2023 року Конституційний суд країни визнав таким, що втратив чинність, закон «Про Першого Президента Республіки Казахстан — Єлбаси».
[6] У 1995-2018 роках Службу національної безпеки Узбекистану очолював генерал-полковник Рустам Іноятов, колишній кадровий співробітник КДБ СРСР. Довгий час він вважався сірим кардиналом і ключовою фігурою, що впливала на всі процеси в державі за президентства Іслама Карімова.
[7] У 2013 році у Гульнари Карімової почалися проблеми у зв’язку з її політичними амбіціями та бажанням очолити Узбекистан. Узбецькі спецслужби поінформували її батька про наміри доньки і представили йому досьє з фінансовим компроматом на спадкоємницю і фактами про її поведінку, яка не відповідає образу добропорядної мусульманської жінки. Після цих подій Гульнара по суті опинилася під домашнім арештом. У 2015 році, ще за життя Іслама Карімова, Гульнара була засуджена до 5 років обмеження волі за розкрадання та вимагання коштів. У 2017 році у межах іншої кримінальної справи їй було призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 10 років. Відбувати покарання Гульнара мала за місцем проживання своєї дочки Іман, дотримуючись низки обмежень: не залишати житло, не користуватися засобами зв’язку та Інтернетом. Також вона була зобов’язана відшкодувати збитки, завдані державі. Але у березні 2019 року її перевели до колонії загального режиму через порушення умов відбування покарання.
[8] Селекторат — сукупність людей, які мають можливість брати участь у визначенні або відборі політичного лідера, причому це не обов’язково означає загальні демократичні вибори.
[9] Страта — соціологічний термін, який означає соціальний прошарок або групу людей, котрі мають однакове становище в суспільстві. Термін походить від латинського слова, що означає «шар» або «пласт». Поділ людей на такі групи утворює систему соціальної нерівності.
[10] Непотизм (кумовство) — вид фаворитизму, який виявляється у наданні привілеїв, посад чи матеріальних благ своїм родичам чи близьким друзям, незалежно від їхніх професійних навичок та досвіду.
[11] Роман Путін — колишній співробітник ФСБ. З 2013 року очолює опікунську раду Центру військово-патріотичного виховання молоді «Каскад» при МВС РФ. У 2020 році він заснував партію «Росія без корупції», а у 2021 році ініціював створення «Всеросійського комітету підтримки Володимира Путіна». У 2026 році Романа Путіна призначили радником секретаря Генеральної ради партії «Єдина Росія». 
[12] Низка політологів сходиться на думці, що одноосібна передача влади за нинішніх умов є малоймовірною. У разі відходу Путіна управління країною може тимчасово перейти до колегіального органу (наприклад, Ради безпеки або оновленої Державної ради), де баланс сил утримуватимуть ключові фігури з силового та економічного блоків.
[13] Олексій Дюмін — колишній заступник начальника Управління Служби безпеки президента РФ (підрозділ Федеральної служби охорони РФ). За деякими даними, був особистим ад’ютантом Путіна, коли той очолював уряд за часів президентства Медвєдєва. 
[14] Що стосується Сергія Кирієнка, батьком якого був доктор філософських наук Владилен Якович Ізраїтель, навряд чи його можна розглядати як потенційного президента РФ. Згідно з даними Глобального індексу антисемітизму, який укладає американська єврейська неурядова правозахисна організація «Антидифамаційна ліга», рівень поширеності антисемітських настроїв у Росії станом на 2023 рік дорівнював близько 26–30% від загальної кількості дорослого населення, а на 2024 рік — 62%.