Президентство Джо Байдена (2021–2025) характеризувалося низкою невдач і сумнівних рішень. Ідеологічні розбіжності, зосередження на внутрішніх справах та просування ультралівих ідей споживали надмірно багато зусиль та ресурсів, тоді як міжнародні відносини (за винятком України) відійшли на другий план. Нездатність планово завершити військову присутність в Афганістані [3] стала передвісником того, що світ спостерігав протягом решти його президентства. Підтримка України була світлою плямою, хоча погляди на це питання навіть серед країн ЄС, як відомо, відрізняються.

Другий термін президентства Дональда Трампа розпочався у січні 2025 року, коли повномасштабна війна Росії проти України вже тривала майже три роки, і, попри його хвалькуваті запевнення, її не можна було закінчити протягом 24 годин. Президент США наткнувся на Гордіїв вузол, і, на жаль, його команда не розробила дієвої стратегії виходу з конфлікту. У березні 2025 року після суперечки з президентом України Володимиром Зеленським в Овальному кабінеті Білого дому Дональд Трамп розпорядився призупинити надання військової допомоги Україні, допоки Київ не продемонструє «прихильності до миру». Однак, зрозумівши, що Володимир Путін просто водить його за носа, президент США змінив свою позицію щодо постачання зброї Україні. Наприкінці липня 2025 року Комітет Сенату з питання асигнувань схвалив законопроєкт від Пентагону про військові витрати на 2026 фінансовий рік, що включають майже 1 млрд на підтримку України. Сенатори Мітч Макконнелл і Кріс Кунс наголосили, що США виносять уроки з українського досвіду, зміцнюючи власну обороноздатність. А на початку серпня 2025 року у Вашингтоні схвалили транш на 203,5 млн доларів, які підуть на ремонт та технічне обслуговування гаубиць M777, а також на транспортування обладнання.

Ідея про те, що Європа візьме на себе весь тягар допомоги Україні, теоретично приваблива, але її буде важко реалізувати. Європа сьогодні не в змозі сама виробляти необхідні військові матеріали, а ідея закупівлі зброї у США не отримала одностайної підтримки по цей бік Атлантики. Зокрема, президент Франції Еммануель Макрон давно закликає європейців створювати власну оборонну промислову базу за рахунок закупівель на місцевому ринку.

Тим часом Росія давно оговталася від невдач першого року війни, перевела свою економіку на воєнні рейки і повернула собі ініціативу. Різниця у ресурсах між воюючими сторонами величезна, і Москва застосувала тактику, яку вважає найефективнішою за таких обставин: війну на виснаження. Гіпотетично можна допускати, що на зміну ситуації могла б вплинути лише пряма участь сил НАТО на боці Києва. Дональд Трамп може незабаром зіткнутися з вибором: або увійти в історію як президент, який «втратив» Україну, або зіграти ва-банк та поставити на карту всю міць Сполучених Штатів. Жоден із варіантів не є привабливим. Наявність слабкого буфера на східному фланзі НАТО, неспроможної держави (failed state), створить величезні виклики насамперед для безпосередніх сусідів України. Однак, якщо російсько-українська війна переросте у відкрите зіткнення Росії та НАТО, наслідки будуть непередбачуваними.

Медіа зазвичай зосереджуються на масштабах втрат Росії та ігнорують українські втрати, які, за даними незалежних джерел, дуже значні. Центр науки та міжнародних відносин Белфера при Гарвардському університеті (США) оцінює, що на початок літа Україна втратила 769 тисяч людей. Крім того, дослідники з цього центру припускають, що кількість поранених, які отримали інвалідність на все життя, ймовірно, буде такою ж високою, як і кількість загиблих. Отже, загальні втрати України на сьогодні можуть становити приблизно 1,5 мільйона осіб. Це безпрецедентне кровопролиття посилює багатомільйонна еміграція, переважно жінок у розквіті сил. З огляду на зростаючі масштаби руйнування інфраструктури та втрати робочих місць, процес відбудови країни буде складним. Попередній досвід виконання західними країнами своїх обіцянок щодо надання допомоги не вселяє оптимізму. Можна очікувати, що після закінчення бойових дій чоловіки будуть радше возз’єднуватися зі своїми сім’ями, які проживають за кордоном, ніж повертатися на батьківщину.

Повернімося до Сполучених Штатів — напад ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року став для Вашингтона повною несподіванкою. За лічені години район, який раніше вважався спокійним, перетворився на великий театр воєнних дій. На подив США та Ізраїлю, боротьба з ХАМАС триває й донині. Драконівські методи, що застосовує Тель-Авів, не приносять користі ні Ізраїлю, ні Сполученим Штатам, які надають йому всебічну допомогу, а також не додають їм друзів серед країн так званого Глобального Півдня. Однак, без хоча б мовчазної підтримки багатьох членів цієї групи, перемога в зіткненні з Китаєм буде нелегкою. У ході передвиборчої кампанії Дональд Трамп закликав Ізраїль припинити війну з ХАМАС і в такий спосіб захистити себе від шкоди своєму іміджу, але як президент він надав практично необмежену підтримку Тель-Авіву.

13 червня 2025 року Ізраїль завдав масованого авіаудару по військових об’єктах в Ірані. Як зазначив почесний президент Ради з міжнародних відносин Річард Хаасс, це був превентивний захід, а не упереджувальний (перед неминучим нападом). За його словами американського дипломата, останнє вважається виправданим, тоді як перше — ні. Іран вже давно розглядався як загроза інтересам США та Ізраїлю, особливо, якщо йдеться про ядерну програму Тегерана. Тим не менш, Іран ще у 1970 році ратифікував Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і постійно заявляв, що його програма ядерних досліджень призначена виключно для мирних цілей [5].

26 березня 2025 року директор Національної розвідки Тулсі Габбард повідомила (під присягою!) під час слухань у Палаті представників Конгресу, що Іран не працює над розробкою ядерної зброї. Це підтвердило інформацію, яка з 2007 року постійно надходила від розвідувального співтовариства США. Усі іранські дослідницькі об’єкти перебували під постійним наглядом Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), яке підтвердило дотримання Тегераном ДНЯЗ. Лише за день до нападу Ізраїлю МАГАТЕ оголосило, що Іран не дотримується ДНЯЗ. Іран не мав часу відповісти на звинувачення до нападу Ізраїлю.

Ізраїльська боротьба з Іраном мала чудовий початок, але жодної з її цілей не було досягнуто – ні режим аятол не впав [6], ні іранська програма ядерних досліджень не була повністю знищена. Іранські збройні сили оговталися від першого удару та завдали ударів у відповідь, використовуючи балістичні ракети. Незважаючи на потужну протиповітряну оборону, включно з американською системою THAAD, деяким ракетам вдалося пробити її та досягти своїх цілей. Іран, ймовірно, зазнав більших втрат, але це країна з набагато більшими можливостями їх витримати, ніж Ізраїль. Його населення майже в десять разів більше, а площа майже у вісімдесят разів більша. США, найближчий союзник Тель-Авіва, приєдналися до акції, і 22 червня американська авіація атакувала три іранські об’єкти зі збагачення урану, використавши найпотужніші конвенційні бомби. Дональд Трамп негайно оголосив, що місія завершилася повним успіхом, а іранські об’єкти були стерті з поверхні землі [7]. Водночас президент заявив, що подальші атаки не плануються.

Через два місяці можна сказати, що це був хрестоматійний приклад «ескалації для деескалації», тобто посилення конфронтації з метою зниження напруженості. Іранське керівництво, ймовірно, поставилося до нападу саме так, оскільки відповідь була дуже слабкою. Натомість щодо найважливіших проблем, тобто знищення ядерної програми та зміни режиму в Тегерані, схоже, прориву не було. Залишається незрозумілим, чи були знищені ядерні дослідницькі об’єкти, а про крах нинішньої політичної системи нічого не чути. Тому фундаментальним питанням стає те, як довго США залишатимуться безпосередньо залученими до ізраїльсько-іранського протистояння. Можна висловити припущення, що Дональд Трамп зіткнувся з розвитком подій, яких він клявся уникнути: ще однією «війною без кінця». Отже, з одного боку, він би опинився в опозиції до свого великого союзника, руху MAGA, головною метою якого є обмеження залучення до міжнародних справ. З іншого боку, він би ускладнював, якщо не унеможливив «поворот до Азії», політику, яку він стійко відстоював і проводив протягом свого першого терміну.

Оголосивши ідею взяття під контроль Гренландії та перетворення Канади на 51-й штат, Дональд Трамп чітко дав зрозуміти, що консолідація контролю над Північною Америкою стає головною політичною метою. Якби ці цілі були легкодосяжними або вже досягнутими, потенційні союзники в боротьбі проти Китаю охоче приєдналися б до антикитайської коаліції. Однак очевидно, що, по-перше, ці ідеї зустріли переважний опір зацікавлених сторін, а по-друге, вони викликали протидію потенційних союзників (ЄС та Канади). Загалом, перші шість місяців нової адміністрації Трампа ознаменувалися подальшим розпорошенням сил і ресурсів та відходом від стратегії стримування Китаю, що було справедливо визначено як найбільше понад десять років тому.

Друга адміністрація Дональда Трампа також розпочала тарифну війну практично з усім світом. Причиною цих дій є бажання повернути втрачену провідну роль у багатьох секторах економіки. Процес деіндустріалізації Америки триває вже кілька десятиліть, і є побоювання, що зворотна тенденція також займе багато років. Крім того, як вважають зарубіжні експерти, одних лише тарифів буде недостатньо — необхідно буде вдосконалити систему освіти, особливо на початковому та середньому рівнях. Отже, одностороннє запровадження високих тарифів – це ще один крок, який відлякує потенційних союзників. Ба більше, немає гарантії, що ця політика швидко принесе бажані результати.