«Тень победы» або «Примара перемоги»
Москва традиційно використовує День Перемоги над гітлерівською Німеччиною в якості приводу для демонстрації ролі Росії, як «великої світової держави» та «наступниці СРСР»;
наразі це має особливо важливе значення для Москви в зв’язку з 80-ю річницею такої події. При цьому в рамках своїх загальних планів вона намагається замаскувати провал стратегічних цілей так званої «СВО;
втім, як і раніше, подібні спроби Росії зазнають невдачі. Вона таки залишається ізгоєм для Західного світу та приваблює лише Китай, як його фактична колонія, та своїх сателітів;
водночас провалилися і намагання Москви актуалізувати звинувачення України у нацизмі, що демонструє запрошення нашої держави на свято Перемоги в Європі 8 травня ц. р. у Лондоні.
З часу розпаду СРСР однією з основних тем російської пропаганди є нав’язування міфу про вирішальну роль Росії у перемозі над гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни. І це не просто возвеличення Російської Федерації та гра почуттях пересічних росіян, які завжди вважали себе «обраною нацією». Таким чином обґрунтовується російська ідеологія, за якою визначається Росія як «велика світова держава» — «спадкоємниця Радянського Союзу». А зараз ще і виправдовується війна Росії проти України, мовляв, це «боротьба з нацизмом, яка триває».
У поточному році Кремль надає такому питанню особливого значення. Це пов’язано з формуванням ним нового міфу щодо «перемоги Росії над Україною» для прикриття неспроможності Москви досягти своїх стратегічних цілей, а також з виникненням нагальної необхідності якнайшвидше завершити війну через загострення проблем у російській економіці. При цьому Україна подається у вигляді аналогу Німеччини, а нібито перемога над нею — як подоба капітуляції гітлерівського режиму у 1945 році. А для того, щоб надати подібним аналогіям більш вираженого характеру, використовується 80-а річниця такої події. Крім того, Кремль сподівається таким чином демонструвати, що його підтримують союзники та партнери, основним із яких вважається Китай. Саме на нього, як провідну державу світу, і робить ставку Росія у своєму протистоянні із Заходом. Крім того, на святкування чергового ювілею Дня Перемоги до Москви запрошуються представники багатьох інших країн, в тому числі зі США, які наразі вважаються хіба що не прихильником Кремля.
Втім, аби як не намагалася Росія перебрати на себе роль та значення колишнього СРСР у світі, вона є лише його, так би мовити, блідою тінню, а її «перемога» над Україною — примарою дійсної перемоги Радянського Союзу із союзниками по антигітлерівській коаліції над нацистською Німеччиною. До речі, зараз саме вони і виступають основними супротивниками путінської Росії. У доведенні цього немає потреби, бо все і так ясно без слів. Але дехто, в тому числі в Україні, дійсно сприймає нинішню Росію на рівні з СРСР, що є наслідком її інформаційного впливу, а подекуди і незнання історії. Тому порушувати таку тему, мабуть таки, необхідно.
Отже, аби що там не казали про СРСР, але він дійсно був великою світовою державою. Я не вихваляю його, а лише констатую факт. І став він таким, як один із переможців у Другій світовій війні. Саме головні учасники антигітлерівської коаліції і поділили між собою післявоєнний світ. Як відомо, це сталося на Ялтинській конференції в лютому 1945 року. Згідно з її рішеннями, до сфери впливу Радянського Союзу відійшла Східна Європа. Разом вони створили Радянський чи то Східний блок. За США було закріплено Західну Європу. У сукупності вони склали блок Західний. Пізніше СРСР та США де-факто поділили і більшу частину решти тодішнього світу, включно з Близьким Сходом, Африкою та, певним чином, Азійсько-Тихоокеанським регіоном. В той же час, їхнє протистояння призвело до Холодної війни та конфліктів у згаданих регіонах, за якими стояли обидві сторони. А у 1962 році внаслідок Карибської кризи заледве не вибухнула третя світова війна, під час якої могла бути застосована ядерна зброя. Втім, сторонам вдалося досягти компромісу і вони далі відносно мирно співіснували.
Це все стало можливим завдяки тотожності потенціалів СРСР та США, що змусило кожного зважати на інтереси опонента, в тому числі і при поділі світу. Причому, це стосувалося не окремих показників, а їх загальних потужностей та ролі у світі.
Так, ВВП Радянського Союзу у середньому становив близько 40 % від ВВП США. Настільки ж був і нижчим рівень життя радянського населення та соціальної сфери. Відставав СРСР від США і за розвитком технологій та низкою інших параметрів.
Разом з тим, Радянський Союз був потужною та повністю самодостатньою державою. За своїм ВВП він знаходився на другому місці у світі, міг виробляти весь спектр основних видів промислової та сільськогосподарської продукції, а його космічна, авіаційна, енергетична і низка інших галузей не поступались американським. А з 1970-х років СРСР став найбільшим постачальником нафти і газу до Європи, яка почала залежати від нього як в енергетичній, так і певною мірою політичній сферах.
Те ж стосувалося і збройних сил та військово-промислового комплексу СРСР, які були найбільшими у світі, переважаючи навіть США. Зокрема, у 1980-х роках чисельність радянської армії і флоту становила 4,2 млн осіб, в той час, як американських — 2,5 млн осіб. А чисельність збройних сил всього Радянського блоку або Варшавського договору сягала 6,5 млн осіб, в той час як НАТО — 5 млн осіб. Аналогічна перевага була у СРСР та його союзників і за основними видами звичайних озброєнь, а за ядерним потенціалом він мав паритет зі США.
Саме на такому підґрунті тримався міжнародний авторитет Радянського Союзу, який був не нижчим, ніж у США. А тому обидві країни займали однакове положення у загальній системі міжнародних відносин у світі та, по суті, вирішували його долю за невеликої участі інших держав. Був і Третій світ з числа країн, які не приєдналися ані до Східного, ані до Західного блоків. Але на той час їх роль була досить скромна і вони уникали втручання у розв’язання глобальних міжнародних проблем. Така позиція була у Китаю, хоча він і входив до Ради Безпеки ООН завдяки тому, що мав ядерну зброю.
Звичайно, у СРСР було чимало і внутрішніх проблем, що стали наслідком недолугості його комуністичної системи, її неспроможності конкурувати з капіталістичними системами США та і інших західних країн. Внаслідок цього Союз програв Холодну війну, розсипався на частини, які взялися розвивати себе самотужки. Росія стала однією з таких, але яка раптом оголосила себе спадкоємницею Радянського Союзу. Та, як вже згадувалося, у порівнянні з СРСР нинішня РФ має вигляд його блідої тіні.
Розпочнемо з економіки, вона є базою для всього іншого. У 2024 році валовий внутрішній продукт Росії склав лише 7 % від ВВП США. Хоча, це скоріш за все є перебільшенням російської пропаганди. Так, навіть, у найкращому випадку зростання ВВП РФ, яке нібито має місце, досягнуте лише за рахунок збільшення випуску військової продукції та не віддзеркалює реального економічного стану країни. Тим паче, що Росія повністю втратила свій економічний суверенітет. Наразі вона не може самостійно виробляти жодного виду високотехнологічної техніки, включно з літаками, кораблями, автомобілями, верстатами та обладнанням, електронікою тощо. Все це РФ надають більш розвинуті країни або отримується нею завдяки спільному виробництву. В першу чергу мається на увазі Китай. Він домінує на російському ринку. Що там казати про щось гідне, коли КНР постачає до Росії навіть цвяхи, не кажучи вже про всі інші товари, від електроніки до машин і різного обладнання та текстильних виробів.
Водночас Росія втратила свою роль провідного виробника нафти та газу, якими вона забезпечувала Європу. Причому, втратила без усякого зовнішнього втручання. Внаслідок її газових війн проти України та Європи у 2000-х роках ЄС почав відмовлятися від такого російського постачання. А у відповідь на розпочату Росією повномасштабну війну проти України у 2022 році Європейський Союз практично відмовився від її трубопровідних поставок. Те ж фактично сталося і з російською нафтою. Як наслідок, Росія не тільки втратила значну частину своїх експортних доходів та вплив на Європу, але й не змогла переорієнтувати нафтогазові поставки на Китай і інші країни АТР.
У такому ж стані перебуває військово-промисловий комплекс Росії. Самостійно, без іноземних комплектуючих, її підприємства можуть випускати лише стрілецьку зброю, і то сумнівно, оскільки високоточні верстати для неї також постачаються з інших країн. Літаки, ракети, БПЛА, радіоелектронна апаратура та інша складна техніка, як мінімум, на третину складаються із компонентів зовнішнього походження. Наразі Росія закуповує їх у Ірану та КНР або якось чином отримує в обхід західних санкцій, що не дає змоги налагодити випуск необхідних їй озброєнь у достатній кількості.
Немає можливості виробляти бронетанкову техніку навіть із іноземною допомогою. Росія може лише відновлювати ті зразки, які залишились у неї після розпаду СРСР на базах зберігання. І ще — ремонтувати пошкоджені на фронті. Але їх не вистачає навіть для того, щоб задовольнити мінімальні потреби військ на полі бою. Як і снарядів, які Москва взялася завозити з Північної Кореї. Нестачу ударних озброєнь визнав сам Путін, що підтверджує кризовий характер ситуації у такій сфері.
Така ситуація позначається негативно на бойовому потенціалі збройних сил Росії, які раніше вважалися «другими у світі». Втім, війна Путіна проти України показала справжню ситуацію, що склалася. За більш, ніж три роки війни Росія так і не змогла досягти жодної зі стратегічних цілей «спеціальної військової операції», а ті, порівняно незначні українські території, які все ж були нею захоплені, дісталися ціною надзвичайно високих втрат. ЗС РФ не тільки позбулися більшої частини своєї бронетанкової техніки, артилерії та важких засобів ППО, але й гостро відчули нестачу людських ресурсів.
Як наслідок, Росія зберігає паритет зі США та НАТО лише за ядерною зброю. А своїми звичайними силами вона може лише лякати Захід, який її вже й не боїться. Чого ж йому лякатися після того, що сталося з російською армією в Україні?
Таким же безпорадним є і міжнародне положення Росії. Ще в 2014 році, після першого нападу на Україну, її виключили з Великої вісімки, а потім від неї відвернулася і більшість інших країн. А відкриття Міжнародним судом карної справи проти Путіна та видача ордера на його арешт взагалі поставили Росію в один ряд з країнами-ізгоями. Вона начебто ще має партнерів, які підтримують її у війні з Україною та у протистоянні із Заходом. Основним із таких є Китай, дійсно провідна у світі держава, що підставляє Росії плече допомоги. Як було щойно зауважено, саме на нього і зав’язана російська економіка, завдяки чому вона хоч якось виживає. Але це робить Росію повністю залежною від КНР, ставить її в положення китайського сателіта з обмеженим суверенітетом.
Іншими партнерами є такі ж ізгої, як і вона сама, на зразок Ірану, Північної Кореї та Білорусі, а також другорядних країн Африки та решти Третього світу. Але і їх вона втрачає, як це сталося з Сирією.
У такому контексті показовим є перелік лідерів іноземних країн, які погодились поїхати до Москви на святкування Дня перемоги. Головним із них є глава КНР Сі Цзіньпін, який має вигляд сюзерена, що прибув до свого васала для «перевірки ситуації на місці» та подання вказівок на майбутнє. А китайський військовий підрозділ, що бере участь у параді, нагадує передовий загін окупаційної армії під час рекогносцирування перед повномасштабним вторгненням.
Президент Білорусі Лукашенко є васалом вже самого Путіна, а його збройні сили — складовою російської армії. Отже, без нього не можна було обійтись. В такому ж положенні знаходиться і Вірменія, Абхазія та Південна Осетія. З Казахстаном, Узбекистаном, Таджикистаном, Киргизстаном та Сербією також все зрозуміло. Всім їм щось потрібно від Росії, а тому вони змушені виявляти лояльність до неї. Серед них знаходиться і прем’єр-міністр Словаччини Р. Фіцо, який є звичайним зрадником і колаборантом.
А от що у Москві робить Азербайджан — зрозуміти важко, тим паче, що він перебуває у стані війни з Вірменією. При цьому азербайджанські військові на параді будуть, а від Вірменії таких представників чомусь немає. Мабуть, соромляться за програну війну в Нагірному Карабасі, де Росія так і не надала допомогу Вірменії, хоча мала це зробити згідно зі своїми зобов’язаннями по ОБКБ.
І вже зовсім суперечить нормальній логіці присутність у Москві лідерів Куби, В’єтнаму, Бразилії, М’янми, Індонезії, Венесуели та Буркіна-Фасо, які не мають жодного відношення до перемоги СРСР над Німеччиною.
На такому фоні урочистості західних країн, присвячені 80-й річниці Перемоги в Європі, проводяться 8 травня ц.р. у Лондоні. А у параді бере участь підрозділ Збройних Сил України. Згідно з повідомленням МО Великобританії, це свідчить про те, що Україна нині перебуває на передовій боротьби за свободу. Тим самим повністю нівелюються всі твердження Росії про нібито «нацистську Україну».
От і вся «перемога» Росії та її роль і значення в світі, як «великої світової держави», що є не більше, ніж вигадкою російської пропаганди. Звичайно, Москва все ще спроможна продовжувати війну і буде робити це для того, аби захопити якомога більше території України та примусити її погодитися з російськими умовами миру. Але Президент США вже продемонстрував готовність знищити економіку Росії, якщо вона не погодиться на перемир’я, а потім і на всеосяжний та справедливий мир. Будемо сподіватися на такі перспективи.
Саме це і є головними висновками зі статті, які напряму стосуються інтересів нашої держави.
P.S. Росія порівнює Україну з гітлерівською Німеччиною, а нібито перемогу над нашою державою — з перемогою СРСР у Другій світовій війні. Добре, якось погодимося з цим, але уявімо ситуацію, коли В. Сталін принизливо просить Гітлера про перемир’я на 7 листопада 1941 року щоб безпечно провести парад на Червоній площі у Москві. При цьому СРСР є сателітом якоїсь третьої країни, як нинішня Росія — васалом Китаю.
Міг би після того Радянський Союз претендувати на роль великої світової держави? Звичайно, що ні. А Росія чомусь претендує та намагається запевнити всіх, що має таке право. І хтось чомусь в це намагається вірити. Наразі, це все одно, що вірити всерйоз у привиди, чи примари, якою і є Російська Федерація.
Юрій Ільченко
Інститут глобальної політики
