До державних спонсорів тероризму США практично завжди зараховували Іран (з 1984 року), Сирію (з 1979 року) та Північну Корею (з 2017 року). Винятком є ​​Куба, яка «маневрує» в межах цього списку. Перед закінченням свого терміну повноважень Джо Байден виключив країну з числа державних спонсорів тероризму, в обмін на зобов’язання звільнити 553 політв’язнів. Однак Дональд Трамп після вступу на посаду скасував це рішення. Аналогічним чином Барак Обама у 2015 році виключив Кубу з «чорного» списку, а у 2021 році її туди повернув Дональд Трамп.

До інших суб’єктів, які на підставі виконавчого указу № 14157 опинилися у списку терористичних груп, належать мексиканські наркокартелі та інші транснаціональні організовані злочинні угруповання (далі – ОЗУ): Mara Salvatrucha, Tren de Aragua, Unidos, Golfo, La Nueva Familia Michoacana, Noreste, Jalisco Nueva Generacion і Sinaloa.

Визначення картелів як терористичних груп надає спецслужбам і правоохоронним органам, які беруть участь у боротьбі з ОЗУ, додаткові засоби та повноваження для затримання їх учасників, мінімізації впливу або ліквідації цих груп. Це має безпосереднє відношення до початку більш агресивної антитерористичної політики та рішення Дональда Трампа від 1 лютого 2025 року щодо послаблення правил, пов’язаних із діями проти терористичних груп, запроваджених попередньою адміністрацією. Досі американські військові та ЦРУ повинні були отримувати офіційний дозвіл Білого дому на те, аби завдати удару безпілотниками. Під час зустрічі з Африканським командуванням ЗС США міністр оборони Піт Хеґсет підписав директиву, яка спрощує формальності, необхідні для здійснення таких атак. Тепер рішення про те, навіщо і кого атакувати, ухвалюють переважно командири на місцях. Крім того, вони мають прерогативу атакувати ціль винятково на підставі належності суб’єкта до терористичної групи. З одного боку, такі дії можуть пришвидшити послаблення потенціалу терористичних груп, а з іншого – призвести до помилкових рішень і можливих втрат серед мирного населення. При цьому, у випадку з ОЗУ, ліквідація лідера організації часто призводить до розколу всередині структури та її поділу на дві чи більше груп.

Проте згадана можливість здійснення атак на об’єкти терористів більше спрямована на групи, що діють на Близькому Сході та на африканському континенті. У зв’язку з цим США завдали щонайменше шість авіаударів по об’єктах «Ісламської держави» (далі – ІДІЛ) в Сомалі та філіях «Аль-Каїди» в Сирії. Дональд Трамп також оголосив, що він санкціонував ліквідацію одного з високопоставлених лідерів ІДІЛ, який планував її терористичні акції. Точних даних про згадану особу немає, хоча експерти припускають, що це так званий емір сомалійського крила ІДІЛ. Крім того, з моменту впровадження нових рішень для боротьби з терористами в Сирії було здійснено щонайменше чотири такі атаки.

4 лютого 2025 року Дональд Трамп підписав Президентський меморандум про національну безпеку, який стосується проблеми Ірану. Документ містить три пункти, які повинні бути реалізовані в рамках антиіранської політики, два з яких стосуються обмеження потенційної розробки Тегераном ядерної зброї. У третьому пункті йдеться про необхідність нейтралізації іранської терористичної мережі. Його виконавцями визначені Державний секретар Марко Рубіо, який має контролювати реалізацію санкційної політики, а також Генеральний прокурор Памела Бонді, котра відповідає за переслідування фінансованих Іраном терористичних груп і за пошук способів арешту терористів та їхньої екстрадиції до США.

Дональд Трамп також повернув до списку терористичних організацій єменських хуситів, мотивуючи це рішення тим, що їх підтримують Корпус стражів Ісламської революції (далі – КСІР) та сили «Кудс». Останні спеціалізуються на нетрадиційних засобах ведення війни, відповідають за постачання зброї та навчання терористичних груп в усьому світі. КСІР, зокрема, допомагає бойовикам в Іраку, Лівану, на палестинських територіях, у Сирії та Ємені. Метою КСІР, як декларує Тегеран, є звільнення регіону від панування західних країн та Ізраїлю. Крім того, КСІР звинувачують у здійсненні серії нападів на кораблі ВМС США та створенні проблем для торгівлі союзників (60 % суден, пов’язаних із ЄС, змушені були оминати Африку замість того, щоб пройти через Червоне море).

15 березня 2025 року президент Дональд Трамп фактично оголосив війну хуситам, внаслідок чого Центральне командування ЗС США здійснило кілька атак на цілі в Сані та північній провінції Саада. Крім США, хусити також звинуватили Велику Британію в авіаударах, хоча Лондон, загалом, цього не робив, але надав допомогу Вашингтону (наприклад, у постачанні пального).

Ворожнечу в американо-іранських відносинах особливо посилює співпраця Ірану з ХАМАС, яку Державний департамент США визнав терористичною організацією з 1997 року. Однак варто зазначити, що американські керівники нещодавно зустрілися з представниками ХАМАС у Катарі та провели переговори щодо теми заручників, яких утримують у Секторі Гази. Це означає відхід від давньої політики США щодо відмови брати участь у прямих переговорах із групами, які вони вважають терористичними. Досі переговори відбувалися за участю посередників (зокрема, Єгипту та Катару).

Однак цей тактичний крок не означає зміни концептуального підходу до терористичних груп. Дональд Трамп підтвердив це, звернувшись до ХАМАС із закликом вийти з конфлікту, водночас погрожуючи, що в іншому разі Сполучені Штати нададуть Ізраїлю всі необхідні засоби для знищення цієї організації.

Аналізуючи антитерористичну політику Дональда Трампа, яка є черговим варіантом підходу американської адміністрації до проблеми тероризму – одного з головних викликів США у ХХІ столітті, варто пригадати дії попередніх господарів Білого дому. Переломним для США в боротьбі з ісламським фундаменталізмом став момент атак на Всесвітній торговий центр і Пентагон 11 вересня 2001 року, внаслідок яких загинуло близько трьох тисяч осіб.

Через тиждень після нападів тодішній президент США Джордж Буш-молодший заявив: «Кожна країна, у кожному регіоні, має зараз ухвалити рішення. Ви або з нами, або ви з терористами. З цього дня будь-яка країна, яка дає притулок терористам або підтримує тероризм, вважатиметься Сполученими Штатами ворогом».

У січні 2002 року у Зверненні «Про становище країни» [2] американський лідер окреслив курс дій, які його адміністрація застосовуватиме для боротьби з глобальним тероризмом. Саме тоді з’явився термін «вісь зла», який охоплював такі країни, як Ірак, Іран і Північна Корея, тобто країни, які прагнуть володіти зброєю масового знищення та відкриті до можливої ​​співпраці з терористичними організаціями з метою її поширення. Цей термін послужив основою так званої доктрини Буша [3], яка характеризувалася, серед іншого, такою цитатою: «Війну з тероризмом не можна виграти в обороні. Ми повинні перенести бій на ворожу територію». Американці повинні були діяти превентивно, виводячи свою діяльність за межі США. Важливим елементом боротьби Джорджа Буша-молодшого з тероризмом була спроба змусити окремих суб’єктів міжнародної політики стати на чийсь бік.

«По-перше, ми не розрізняємо терористів і держави, які їх захищають. Ми однаково притягуватимемо їх до відповідальності», – заявив глава Білого дому, і втіленням цієї політики стало американське вторгнення в Афганістан, яке почалося у 2001 році. У доктрині також говорилося, що США атакуватимуть «Аль-Каїду» будь-де, де вона існує, бажано з державою, на території якої вона присутня. А якщо ця держава не погодиться, то і без неї.

Барак Обама продовжив війну з тероризмом, хоча робив це дещо іншим способом, ніж його попередник. На словесному рівні він інакше підходив до функціонування в’язниці в Гуантанамо, оголосивши про необхідність її закриття ще в січні 2009 року. Але, як відомо, ці заяви не супроводжувалися жодною конкретикою, оскільки установа продовжувала працювати роками. Як зазначив професор Збігнєв Лєвіцький у книзі «Американські президентські доктрини зовнішньої політики та національної безпеки», адміністрація Барака Обами зосередилася на збільшенні ударів по лідерах та об’єктах терористичних організацій, переважно з використанням безпілотників. «Безпілотники перетворили командування та навчальну структуру «Аль-Каїди» на тягар, змушуючи угруповання вибирати між відсутністю лідерів чи їхньою смертю», – вважає американський політолог Деніел Байман. Найбільш вражаючим успіхом адміністрації Барака Обами в контексті боротьби з тероризмом стала операція «морських котиків» «Спис Нептуна», внаслідок якої в травні 2011 року було вбито лідера «Аль-Каїди» Усаму бен Ладена.

Період президентства Джо Байдена (2021–2025) у поширеному сприйнятті переважно ототожнюється з хаотичним виведенням американського контингенту з Афганістану. Хоча тут слід зазначити, що справа складніша, а дії його адміністрації де-факто були здійсненням угоди, раніше укладеної з Талібаном Дональдом Трампом.

Говорячи про політику Джо Байдена в контексті боротьби з тероризмом, неможливо оминути проблему так званого внутрішнього тероризму. Саме при цьому президентові вперше в історії США була ухвалена Національна стратегія протидії внутрішньому тероризму [4].

Оцінка сьогоднішньої антитерористичної політики Дональда Трампа (попередника і наступника Джо Байдена) не буде повною, якщо не порівняти її з часом його першого перебування у Білому домі (2017–2021).

У грудні 2017 року президент США ухвалив нову Стратегію національної безпеки, яка, серед іншого, зосереджувалася на подоланні міжнародного тероризму. На її виконання у жовтні 2018 року Дональд Трамп затвердив Національну стратегію боротьби з тероризмом, що визначала (як було заявлено) нові підходи в подоланні цієї загрози на основі попереднього досвіду США та міжнародної спільноти. У згаданому документі робився акцент на пошуку і знищенні джерел терористичних угруповань, ліквідації фінансової підтримки бойовиків, модернізації та інтеграції засобів боротьби з тероризмом. Стратегія підкреслювала використання всіх американських інструментів для запобігання та боротьби з тероризмом, зокрема військових та невійськових засобів.

У передмові до Стратегії Дональд Трамп, у притаманній йому пафосній манері, пообіцяв «американському народу докладати всіх зусиль для гарантування безпеки Сполучених Штатів». Глава держави заявив, що «ми переможемо радикальних ісламістських терористів, таких як ІДІЛ та «Аль-Каїда», розширимо наш гнучкий набір інструментів для боротьби з тероризмом, щоб запобігти майбутнім терористичним загрозам, стримати нові загрози, відкинути глобальну терористичну мережу Ірану».

Повернувшись до Білого дому в січні 2025 року, Дональд Трамп знову почав казати, як він переможе міжнародний тероризм. Тоді виникає запитання: чому цього не було зроблено під час його першої каденції? Хто ж йому завадив? Невже у всьому винен Джо Байден?  

30 квітня 2025 року команда Дональда Трампа відсвяткувала 100 днів із початку його другого президентського терміну. За висновками експертів, у сфері геополітики господареві Білого дому немає чим похвалитися. Гучні заяви — мізерні результати. Наприклад, обіцянки завершити війну в Україні «за день» не справдилися. Президент США тепер називає свої слова «образними». Судячи з усього, такими ж «образними» можна вважати і його гасло про перемогу над наркокартелями, яким він надав статус терористичних організацій. Велика наркоторгівля — ровесниця Дональда Трампа, вона розпочалася у Латинській Америці в 40-х роках минулого століття. І, скоріш за все, переживе ще не одного американського президента. А ставлення самого Дональда Трампа до розвідувального співтовариства США, якому він доручив перемогти міжнародний тероризм і наркобізнес, залишає бажати кращого.

За першої своєї каденції Дональд Трамп відверто говорив, що не довіряє розвідувальній інформації, яку доповідають йому ЦРУ та інші спецслужби. Під час другої каденції президент почав зводити рахунки з ними (особливо з ФБР, яке розслідувало штурм Капітолію в січні 2021 року). У контексті економії державного бюджету нова адміністрація оголосила про намір значно скоротити, зокрема, штат Агентства національної безпеки та ЦРУ. Згідно з офіційною заявою Ленґлі, «ці кроки є частиною цілісної стратегії, спрямованої на те, щоб наповнити управління новою енергією, забезпечити можливості для появи нових лідерів і покращити позицію ЦРУ для виконання своєї місії». Хоча, насправді, всім зрозуміло, що відбувається звільнення нелояльних до влади співробітників.