Росія ставить на росіян: силові структури Путіна в контексті «етнічної чистки»

Останніми роками апарат безпеки Російської Федерації зазнає глибокої трансформації, центральним елементом якої є систематична русифікація його силових структур, включно зі спеціальними службами. Цей процес знаменує собою відхід від багатоетнічної спадщини радянських служб і спрямований на побудову нової, етнічно однорідної еліти безпеки.

Як зазначають експерти Центру європейського політичного аналізу, в російських спеціальних службах триває цілеспрямоване «очищення» від осіб, які не є етнічними росіянами. Це радикальна відмова від практики Сталіна та його наступників, які використовували досвід та мережі етнічних меншин — євреїв, вірмен, грузинів та латишів — у своїх структурах безпеки, значно підвищуючи їхню оперативну ефективність.

Свого часу серед чекістів і командного складу Червоної армії було багато латишів [1]. Грузин Лаврентій Берія очолював НКВС, а офіцери єврейської національності обіймали керівні аналітичні та оперативні посади в 1920-х і 1930-х роках [2].

Сьогодні важко знайти татар чи чувашів серед керівників ключових підрозділів ФСБ, незважаючи на те, що вони становлять другу та третю за чисельністю етнічні групи в РФ. Ще донедавна етнічні українці обіймали важливі посади, зокрема у 5-й Службі, відповідальній за операції в Україні [3]. Однак після помилкових прогнозів щодо повномасштабного вторгнення їх було усунено та замінено росіянами.

Ці зміни не обмежується ФСБ, а охоплюють весь апарат безпеки. Згідно з аналізом британського аналітичного центру Human Security Centre, ще до війни росіяни були національністю, якій надавалась перевага при проведенні таємних операцій. Після 2022 року масове видворення російських офіцерів розвідки під дипломатичним прикриттям із країн Заходу [4] змусило Кремль посилити акцент на діяльності своєї агентури, що зрештою призвело до різкого переходу до вербування іноземців (зокрема, через соціальні мережі) для виконання «брудної роботи» в інтересах Росії.

Паралельно з русифікацією еліти апарату безпеки російська система продемонструвала зростаючу тенденцію ставитися до етнічних меншин як до периферійних ресурсів, що використовуються переважно у військовій мобілізації. Такі етнічні групи, як татари, буряти, якути, тувинці та вихідці з Північного Кавказу, надмірно представлені серед призовників і підрозділів, що відправляються на фронт. Це демонструє, що меншини відіграють роль «гарматного м’яса», а не частини еліти, яка приймає рішення. Інтенсивний призов представників цих груп на військову службу має інструментальний характер і не передбачає їхньої реальної інтеграції в структури безпеки держави.

Етнічна селекція не обмежується правоохоронними органами — вона також присутня в цивільній сфері. Як російські державні установи, так і приватні структури все частіше у тендерній документації та контрактах формулюють вимоги дискримінаційного характеру, пов’язані із зовнішністю та етнічною приналежністю. Наприклад, оголошення про працевлаштування та контракти на надання послуг тепер містять пункти, що вимагають так званої слов’янської зовнішності або виключають осіб «кавказького походження». За висновками правозахисного центру «Меморіал», це явище стало частиною повсякденної адміністративної та соціальної практики, а етнічне профілювання стало нормою.

Расизм і ксенофобія в Росії проявляються не лише в кадровій політиці, а й у громадських місцях та риториці уряду. Має місце зростання кількості фізичних та словесних атак на осіб неслов’янської зовнішності. Замість того, щоб протидіяти цим явищам, держава їх підсилює, зокрема через заяви чиновників. Прикладом може бути заява представника МВС про необхідність «освітлення Московської області», яка була широко розкритикована та сприйнята як расистська [5]. В умовах війни та зростання націоналізму така практика стає інституціоналізованою, що робить етнічне профілювання прийнятним елементом функціонування держави та громадського сектору.

Системний характер етнічних ієрархій у російському апараті безпеки також підтверджується дослідженнями, що стосуються армії. У статті, опублікованій в International Journal of Intelligence and CounterIntelligence, вказується на чіткі відмінності в розподілі та можливостях просування по службі між росіянами та представниками етнічних меншин. Росіяни домінують у центральних структурах та елітних підрозділах, тоді як представники периферійних груп надмірно представлені у передових підрозділах і серед призовників, яких відправляють на фронт.

Повномасштабне вторгнення в Україну продемонструвало, наскільки глибоко вкорінені етнічні ієрархії впливають на структуру армії. Як зазначають експерти американського аналітичного центру Institute on Global Conflict and Cooperation, у Збройних силах РФ діє багаторівнева етнічна система, яка визначає доступ до командних посад і статус окремих національних груп.

На вершині цієї ієрархії знаходяться росіяни та східні слов’яни (етнічні білоруси та українці), яких вважають «державотворчою нацією», і які домінують в офіцерському корпусі та структурах командування. Нижче за ними знаходяться групи, які вважаються лояльними та «корисними», такі як татари, вірмени, грузини та євреї, які історично обіймали відносно високі посади, хоча й стикалися з перешкодами для доступу до найвищих рівнів військової ієрархії.

Наступні рівні займають меншини з Центральної Азії та Сибіру, щодо яких поширюються негативні стереотипи щодо лояльності та компетентності. Подібні рейтинги довіри вже існували в Червоній армії під час Другої світової війни, що підтверджують розсекречені радянські документи.

Аналіз даних про особовий склад Східного військового округу за 2017 рік, що містить понад 120 000 прізвищ, дозволив дослідникам статистично реконструювати цю структуру. Результати показали, що представники таких груп, як буряти та якути, значно рідше просуваються до сержантських і офіцерських посад, ніж їхні слов’янські товариші по службі.

Експерти називають ці спільноти «категорією D» — групами на найнижчій сходинці військової ієрархії, маргіналізованими в просуванні по службі та обмежені довірою. Водночас члени цих груп становлять значну частину контрактників і призовників, яких відправляють на фронт. Для багатьох військова служба є способом покращити своє економічне становище або спробою отримати визнання в суспільстві, яке ставиться до них як до «інших». Цей механізм типовий для імперських держав, де меншини часто борються за те, щоб довести свою лояльність державі, що одночасно продовжує їхнє підпорядковане становище. Така етнічна ієрархія є стійкою та інституційною. Згадана вище структура відображає радянську логіку 1940-х років, що вказує на те, що вона не є результатом тривалих воєнних умов, а радше частиною глибоко вкоріненого соціального та організаційного порядку Російської Федерації.

Етнічна політика російської влади посилюється глибокою демографічною кризою, яка прискорилася з війною проти України. Згідно з даними Росстату за 2021 рік, етнічні росіяни становили лише 72% населення — на 6 мільйонів менше, ніж у 2010 році [6]. Як наголосив демограф Олексій Ракша в інтерв’ю The Moscow Times, влада утрималася від публікації детальних демографічних даних у 2025 році, що є «чітким сигналом політичної паніки через демографічну катастрофу». Крім того, у 2024 році кількість смертей перевищила кількість народжень на 600 000, а коефіцієнт народжуваності впав до 1,41 — найнижчого рівня за понад 200 років.

Військова мобілізація створила додаткове навантаження на регіони, населені меншинами. Наприклад, Дагестан перевищив свої квоти призову на 200%, а Бурятія та Тува, які раніше мали найвищі показники народжуваності в РФ, зазнали непропорційно високих людських втрат, що загрожує довгостроковим скороченням населення цих громад.

На тлі процесів русифікації особливу роль відіграє клан Кадирових, який є винятком, що підтверджує правило. Глава республіки Рамзан Кадиров створив напівавтономний правоохоронний апарат, який формально підпорядковується Москві, але на практиці функціонує як його особиста гвардія. Так, кількість підрозділів, що перебувають під контролем цього місцевого князька, зросла з семи до майже двадцяти, включно з двома новими полками Росгвардії та кількома підрозділами, формально підпорядкованими Міністерству оборони РФ.

Ще одним елементом зміцнення позицій клану стало призначення у квітні 2025 року 18-річного Адама Кадирова, сина Рамзана, секретарем Ради безпеки Чечні. Це була його четверта офіційна посада з 2023 року, що спостерігачі розцінили як династичну консолідацію впливу родини в структурах безпеки регіону. Як вважають експерти, позиція Рамзана Кадирова випливає не з інклюзивної політики держави щодо меншин, а з особистих відносин лояльності між чеченським лідером і Кремлем.

Серед вищого керівництва російського апарату безпеки етнічні винятки є нечисленними. Найбільш відомим є випадок Сергія Шойгу, тувинця за походженням, який понад десять років був єдиним представником неросійської національності серед керівників силових міністерств. На «другорядному» рівні еліти знаходиться, серед інших, татарин Рашид Нургалієв, призначений у лютому 2023 року 1-м заступником Секретаря Ради безпеки РФ [7]. Однак це виняткові випадки, що знову ж таки підтверджують панівне становище росіян.

Стратегія русифікації апарату безпеки має значні структурні наслідки. По-перше, вона обмежує можливості держави контролювати багатоетнічні регіони, позбавляючи їх місцевих знань та соціальних мереж. По-друге, вона маргіналізує меншини та посилює їхнє відчуження, що в довгостроковій перспективі може посилити відцентрові тенденції. По-третє, концентрація влади в руках вузької, етнічно однорідної еліти послаблює гнучкість та стійкість системи безпеки в часи демографічних та військових криз. Як зазначають експерти американського Фонду Джеймстауна, привілейоване становище структур Рамзана Кадирова вже призвело до конфліктів щодо розподілу повноважень із ФСБ, що виявило напруженість у регіональному правоохоронному апараті [8]. 

Русифікація правоохоронних структур Росії не є просто персональною чи символічною проблемою. Вона являє собою глибоку структурну зміну, що переосмислює функціонування держави та її здатність контролювати різноманітне суспільство в умовах поглиблення демографічної кризи та тривалої війни. З ідеологічної та інституційної точки зору цей процес можна інтерпретувати як прояв переходу до «великоруської» ідеї — моделі держави, в якій росіяни сприймаються як основа політичного порядку та безпеки, тоді як етнічні меншини відіграють підпорядковані та периферійні ролі. Цей тип етнічної централізації відповідає довгостроковій тенденції переосмислення російської державної ідентичності від формально федеральної структури до фактично етнічно однорідного центру влади.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

(Зображення згенеровано нейромережею)

Примітки:

[1] Станом на вересень 1918 року, серед працівників апарату Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), латиші становили 35,8×%, поляки — 6,3×%, євреї — 3,7×%. Із розширенням цього апарату етнічний склад керівництва змінюється. У складі керівництва Об’єднаного державного політичного управління (правонаступника ВНК), станом на листопад 1923 року, росіяни становили 56,3×%, євреї — 15,7×%, латиші — 12,5×%, поляки — 10,4×%. Станом на 1918 рік, в армії Радянської Росії служило понад 25 тисяч так званих «червоних латиських стрільців». Вони відіграли важливу роль у Громадянській війні та встановленні влади більшовиків.
[2] Очоливши НКВС, Лаврентій Берія спочатку намагався спиратися на своїх колишніх товаришів по службі з Грузії. В результаті частка грузинів у керівництві відомства зросла з 3,33 %, станом на вересень 1938 року, до 6,98 %, станом на січень 1940 року.
[3] У 2009–2024 роках 5-у Службу (Служба оперативної інформації та міжнародних зв’язків) ФСБ РФ очолював генерал-полковник Сергій Орестович Бесіда. Його заступником-начальником Управління міжнародного співробітництва до 2024 року був генерал-полковник Олексій Федорович Кузюра, уродженець Чернігівської області.
[4] Із січня 2022 року до жовтня 2023 року з країн Заходу вислали понад 670 російських дипломатів, більшість із яких була кадровими офіцерами СЗР та військової розвідки РФ. Це — більше, ніж сумарно за попередні 20 років.
[5] У липні 2024 року на засіданні колегії ГУ МВС по Московській області його начальник генерал-лейтенант поліції Віктор Пауков поставив завдання «освітлити Московську область, щоб вона не зачорнялася іноземними громадянами». Він зазначив, що цей напрямок перебуває на особливому контролі у президента та міністра внутрішніх справ.
[6] За даними перепису населення, проведеного у 2021 році, на території РФ проживало понад 190 етносів. Зі 147,2 млн жителів росіяни становили 71,7 % від загальної чисельності населення (майже 106 млн осіб).
[7] Генерал армії Рашид Нургалієв, кадровий співробітник КДБ СРСР з 1981 року. У 1992–1994 роках його начальником був міністр безпеки Карелії Микола Патрушев, який згодом став директором ФСБ РФ і сприяв кар’єрі свого підлеглого. У 2004–2012 роках Рашид Нургалієв очолював МВС РФ, а у 2012–2023 роках був заступником Секретаря Ради безпеки РФ (того самого Миколи Патрушева, представника ленінградського чекістського клану, на який спирається Володимир Путін).
 [8] Довіра Кремля до Рамзана Кадирова все-таки не є безмежною. Так, практично всі начальники Управління ФСБ по Чечні, починаючи з 1991 року, були росіянами.