За матеріалами виступу на круглому столі Інституту глобальної політики «Проблемні питання транскордонного співробітництва та шляхи їх вирішення»

«Транскордонне співробітництво, в моєму розумінні, – це вже не тільки про культуру і туризм. Це й про безпеку і економічну, і безпеку поточну, і, найголовніше, про безпеку майбутнього»

Кілька слів у вигляді тези. Сподіваюся, далі буде дискусія, під час якої обміняємося думками і зробимо спільні пропозиції, про що мої колеги щойно говорили.  

Найбільш головне, що треба, мабуть, усвідомити, що, з одного боку, транскордонне співробітництво – не новий сьогодні вислів чи формат. На Закарпатті це зрозуміле і, так би мовити, ментально рідне. Воно таким було і є, бо це регіон в Україні єдиний і унікальний – сходяться чотири кордони Європейського Союзу. І люди, які тут проживають, є сусідами. Вони все життя мають стосунки через співпрацю, через обмін думками, досвідом, своїми колегами, друзями з країн Європейського Союзу. А з іншого боку, війна, виклики, які сьогодні у нас є, вимагають від нас усіх, від пересічних громадян, від місцевої, регіональної, державної влади, від дипломатів, від політиків ставитися до цих питань під іншим кутом зору. Бо будь-яка діяльність, щоб була результативною, повинна бути системною. І транскордонне співробітництво, вважаю, також має бути і на місцевому, і на регіональному, і на державному, і на міждержавному рівнях виписано нормативно, зрозуміло, програмно. На кожному з таких рівнів має бути мета, і  найголовніше – її реалізація. Бо програм можна ухвалити безліч, але передусім слід говорити про те, що нам заважає.  

Для прикладу, я, як харків’янин, вдячний і жителям Ужгорода, і усім закарпатцям від імені всіх харків’ян, які тут знайшли собі притулок і змогли вже стати успішними і в бізнесі, і в різних сферах діяльності.

Скажу, що навіть від них зміг дізнатися, що деякі моменти сьогодні тут не зовсім досконалі. Наприклад, для того, щоб люди могли зустрітися і спілкуватися, має бути інфраструктура. А вона сьогодні в Закарпатті, так би мовити, перевантажена. Прямуючи сюди, переглядав деякі показники, і дізнався, що протягом минулого року тутешній кордон люди перетинали 37 мільйонів разів. А за такими показниками стоять умови. Умови для перетину кордону, для швидкої його логістики, умови для проживання… І вся інфраструктура має бути під це налаштована. Адже це також є елементом транскордонного співробітництва. І в рамках наших євроінтеграційних процесів ці ворота між Європейським  Союзом і Україною для проходження мають бути досконалими.  Між ближніми державами навіть ідеальними.

 І тому, коли колеги говорять про підготовку будь-яких проєктів, то впевнений, що сьогодні нам не дають їх конкретно зробити чинними завади у співфінансуванні. Особливо, якщо беремо для розгляду невеличку громаду, де начебто і кошти є, і профіцит бюджету має бути. Але нормативно на сьогоднішній день це не передбачене для того, щоб ти міг дотримуватися вимог Європейського Союзу, міжнародних організацій і в повному обсязі профінансувати цей чи інший проєкт для його реалізації. Цю проблему необхідно усувати, ці питання слід порушувати, щоб була дія не епізодичною, а системною.

Така умова, ще раз наголошую, в державній політиці має бути виписана для того, щоб сприяла і місцевому самоврядуванню, і регіональній владі, і державній владі, і міжрегіональним стосункам. Треба рухатися в цьому напрямку.

Наступне – належна підготовка кадрів.

Часто кажемо (а ви зрозумійте мене як людину зі східного регіону), що сьогодні важко знайти зварювальника, будівельника чи сантехніка. Думаю, що в наших західних областях, нехай не так гостро, але це питання також з розряду проблематичних. Але ми говоримо і про фахівців з міжнародної співпраці. Їх, якісних, також бракує. Тут, безумовно, є чудовий досвід і представників Ужгородського національного університету, і Карпатського університету імені Августина Волошина, і інших місцевих діячів вищої школи. Мабуть, вони сьогодні про це розповідатимуть. Але обов’язково треба розширювати  можливості з підготовки відповідних фахівців, зважаючи на нові виклики. І дбати про освіту і навчання фахівців нової якості, які будуть створювати офіси транскордонного співробітництва в громадах, в регіоні. І потім вони зможуть займатися цим на державному рівні, так би мовити, змінювати філософію відносин. Бо сьогодні транскордонне співробітництво, в моєму розумінні, – це вже не тільки про культуру і туризм. Це й про безпеку і економічну, і безпеку поточну, і, найголовніше, про безпеку майбутнього. Тому над цим питанням також треба працювати системно. І з боку держави має бути підтримка.

Вважаю, що навіть під час війни, щоб ви не соромилися, і щоб потім у керівників громад чи депутатів не запитували: «Що ви там спільно фінансуєте якийсь проєкт транскордонного співробітництва? Віддайте кошти на Збройні сили чи ще на щось». Так, Збройні сили були, є і будуть для нас у пріоритеті. Але серед питань, які відносяться до прерогативи держави, поряд з енергетикою, поряд з інфраструктурою, повинно бути питання кадрового забезпечення і транскордонного співробітництва. Бо в цьому наше майбутнє. І це через ці проєкти ми зможемо досягти своєї мети.

Ну і найголовніше. Тут зараз зібралися досить досвідчені фахівці, які, я переконаний, будуть говорити однією мовою, бо в усіх – одна мета. Важливо, щоб енергія цих думок і життєво-професійного досвіду була використана для досягнення результатів нашої круглого столу. І потім, степ-бай-степ, треба просто досягати бажаного, контролювати самих себе в гарному сенсі і рухатися далі.

Сергій ЧЕРНОВ,
президент ГО «Конгрес самоврядування України»,
доктор наук з державного управління