Білорусь у геополітичних планах Китаю

В останні роки присутність Китаю в Білорусі стала одним із найчастіше згадуваних мотивів в описаннях так званої євразійської «нової Великої гри» [1]. Однак, якщо краще придивитися до пропагандистських фото з підписом «партнерські інвестиції» і проаналізувати деталі, картина виявляється менш вражаючою, ніж стверджують заголовки.

Йдеться, перш за все, про обсяг, масштаб і характер цієї присутності. Пекін пропонує Мінську капітальні та промислові проєкти, але це не означає можливість реальної «втечі від впливу Москви», як намагаються окреслити деякі коментатори. Навпаки, участь Китаю часто посилює асиметрію та створює нові залежності, що не дають Лукашенку свободи, яку деякі схильні йому приписувати.

Росія все ще домінує над іншими партнерами

Обмеження видно в найпростіших цифрах: як свідчить база даних ООН «Comtrade», експорт Китаю до Білорусі у 2024 році склав приблизно 6,58 млрд доларів. Це значна сума в контексті білоруського ринку, але порівняно з відносинами Мінськ-Москва, вона вже не виглядає як «друге джерело сили». Росія залишається значно більшим торгівельним партнером і, що ще важливіше, гарантом ключових елементів функціонування білоруської держави — енергетики, ринку промислової продукції та механізмів фіскальної підтримки. На рівні загального економічного та політичного балансу Москва володіє інструментами, що дозволяють їй встановлювати умови в короткостроковій перспективі, тоді як Пекін діє повільно та вибірково.

Приклад «Великого каменю» — найбільшого спільного китайсько-білоруського проєкту [2] — добре ілюструє цю подвійність. Індустріальний парк «Великий камінь» рекламується як стратегічний елемент «Нового шовкового шляху» [3]: інвестиційна зона з пільговим податковим режимом та стимулами для китайських компаній. Офіційні оголошення говорять про сотні мільйонів заявлених інвестицій та тисячі робочих місць, а білоруський уряд посилається на збільшення кількості резидентів і заявлену суму інвестицій майже в 1,5 млрд доларів. Все це звучить добре та має реальне місцеве значення: кілька заводів, логістичний кластер, нові робочі місця. Але якщо перевести це на структуру національної економіки та енергетичну залежність, то виявляється, що це лише частина (і дуже мала) того, що насправді забезпечує Росія: безперервне постачання сировини, великі ринки збуту та система субсидій, без яких білоруська економіка швидко відчуває труднощі.

Фактично, більшість китайських грошей функціонують як позики та зобов’язання, а вартість прямих інвестицій значно нижча, ніж зазначено у публікаціях ЗМІ, що розхвалюють «китайський бум». Значна частина китайської участі має форму позик та проєктів з умовним фінансуванням, що призводить до тривалої фінансової залежності Білорусі від китайських підрядників та кредиторів. Пекін не стільки відкриває двері до певної форми незалежності для Мінська, скільки будує паралельну мережу економічних та корпоративних залежностей, політичні наслідки яких є повільними та іноді обмеженими. Іншими словами, китайські інвестиції, швидше за все, переналаштують залежності, ніж усувають їх.

На противагу цьому, Росія є домінуючим економічним партнером Мінська. Згідно з аналізом західних експертів, її частка в торгівлі Білорусі зараз наближається до 70% від загального обсягу торгівлі країни. Ще до російсько-української війни Білорусь експортувала приблизно 37% своїх товарів до Росії (порівняно з майже 30% до ЄС), але після посилення санкцій частка Росії як цільового ринку та постачальника сировини та енергії ще більше зросла. У багатьох галузях промисловості експорт до РФ становить понад половину всіх продажів. У машинобудуванні та сільськогосподарській промисловості вони сягають 60–65%. Саме цей ринок, а не Китай чи Європа, підтримує ліквідність державних підприємств і забезпечує надходження іноземної валюти до бюджету.

Повна залежність Білорусі від Росії в енергетичному секторі

Енергетика є основою всієї системи. Білорусь імпортує майже весь свій газ і нафту з Росії. У 2024 році 98% споживання газу країною забезпечувалося російськими контрактами з «Газпромом», тоді як поставки нафти — приблизно 18 млн тонн на рік — повністю залежали від російського імпорту. Крім того, ціна на цю сировину є політичним елементом: Мінськ платить нижче ринкових цін, але натомість погоджується на системну інтеграцію, спільний митний простір і спільні стандарти безпеки. Кожна газова криза демонструвала, що кількох днів перебоїв з постачанням достатньо, щоб зупинити значну частину економіки країни. У 2023 році, після короткочасної цінової суперечки, виробництво на хімічних заводах у Гродно та Новополоцьку скоротилося на 14%, і уряд був змушений субсидувати енергетику для важкої промисловості на суму 640 млн білоруських рублів.

Хімічна промисловість, зокрема виробництво добрив, відіграє значну роль у внутрішній економіці Білорусі. Дві найбільші компанії, «Білорускалій» та «Гродно Азот», генерували приблизно 15% експортних доходів до 2022 року, або понад 3,5 млрд доларів щорічно. Після запровадження санкцій Європейським Союзом і закриття балтійських портів експорт калію скоротився майже вдвічі. У 2024 році через російські порти Усть-Луга та Мурманськ було експортовано приблизно 6 млн тонн калію, порівняно з 12 млн у рекордному 2020 році. Це означає, що сьогодні сектор добрив повністю залежить від російської логістики та портової інфраструктури. Пропонуючи альтернативні транспортні канали, Росія фактично взяла під контроль один з найприбутковіших сегментів білоруського експорту.

Така структура — дешева російська енергія в обмін на лояльність — формує основу сучасної економічної моделі Білорусі. Китай фігурує в цій домовленості як додатковий кредитор, а не противага. Із 6,5 млрд доларів китайського експорту до Білорусі у 2024 році більшість складалася з машин та електронного обладнання, що фінансувалося значною мірою за рахунок позик китайських державних банків. Однак вартість прямих китайських інвестицій була меншою за 700 млн доларів, що в кілька разів менше, ніж борг перед Пекіном. Це означає, що Білорусь купує китайські технології за китайські гроші, які потім повинна погасити за рахунок експорту, що залежить від російської сировини.

Символічна гра Китаю

Хоча економічна присутність Китаю є відносно «спокійною», поетапною та значною мірою забезпеченою кредитами, у символічній та політичній сфері Пекін все активніше виходить на більш напружений ринок — безпеки та оборони. І саме у військовій сфері найвиразніше видно, як влада в Мінську намагається використати будь-яку можливість для маневру, навіть залишаючись фактично в тіні Москви.

Влітку 2024 року світові ЗМІ поширили фото китайських солдатів, які тренуються на Брестському полігоні в межах навчань «Орлиний штурм-2024». Для Мінська це був пропагандистський успіх. Це продемонструвало, що Білорусь досі сприймається державами за межами регіону як партнер, а не лише васал Росії. Однак для Пекіна це була операція з набагато ширшим значенням: спроба увійти в геостратегічний простір Заходу зі своїм власним наративом, що Китай — це не просто інвестор чи торговий посередник, а й актор, здатний проєктувати силу на європейську територію.

За висновками західних експертів, сам вибір місця та часу для цих навчань був політичним посланням. Маневри розпочалися саме тоді, коли у Вашингтоні проходив саміт НАТО, присвячений 75-й річниці Альянсу. У той самий час, коли в американській столиці обговорювалося розширення співпраці з індо-тихоокеанськими партнерами — Японією, Австралією та Південною Кореєю, Пекін посилав власний сигнал з іншого кінця світу: якщо НАТО дивитиметься на Азію, Китай може з’явитися на кордонах НАТО в Європі.

Це була своєрідна «стратегічна симетрія», дзеркальне відображення західних жестів щодо Азії, зроблених Пекіном, цього разу щодо Мінська. Однак, якщо для Китаю це був політичний експеримент, то для Білорусі він мав більш практичний вимір: показати Заходу, що, незважаючи на ізоляцію та санкції, Мінськ залишається частиною світових військових та економічних потоків.

Хоча «Орлиний штурм-2024» формально описувався як антитерористичні навчання, його сценарій виходив далеко за межі традиційних маневрів цього напряму. Вони включали повітряно-десантні та контрдиверсійні операції, а також імітацію бойових дій у міських умовах. Їх важко назвати типовими антитерористичними навчаннями: радше слід розглядати це як «контрреволюційну» підготовку, що відповідає довгостроковій стратегії Китаю та Білорусі щодо посилення стійкості авторитарних режимів до соціального тиску.

Варто зазначити, що з оперативної точки зору це не були масштабні маневри. У них взяли участь трохи більше трьохсот військових, переважно з китайських повітрянодесантних підрозділів. Однак символічне значення цієї події було величезним. Вперше в своїй історії Народно-визвольна армія Китаю опинилася так близько до кордонів Європейського Союзу, а отже, фізично в зоні спостереження країн-членів НАТО.

Але навіть у цьому відношенні росіяни явно лідирують. Росія безпосередньо інвестує у військову та енергетичну інфраструктуру Білорусі, все частіше розглядаючи територію свого сусіда як логістичну базу. У 2024 році розпочалося будівництво військової бази в Могильовській області, яка включатиме склади з паливом, технічні станції та інфраструктуру для ракетних систем малої дальності. Одночасно модернізуються аеропорти в Барановичах, Мачулищах та Бобруйську, з’являються нові злітно-посадкові смуги та укриття, здатні приймати російські тактичні бомбардувальники. У районах Гомеля та Мозира розширюється залізнична мережа та паливні термінали, що дозволяє швидко транспортувати військову техніку та сировину на південь. Це не партнерські, а радше інтеграційні проєкти — вони стають продовженням російської військової інфраструктури, а рішення щодо її використання приймаються в Москві.

Повна залежність від Москви, зокрема у виробництві озброєнь

Білорусі бракує незалежної оборонної промисловості, здатної комплексно виробляти сучасні системи озброєння; як технологічно, так і логістично, вона залишається залежною від російських постачальників. З 1990-х років ключові компоненти озброєння Збройних сил Білорусі — від літаків, ракетних систем до засобів зв’язку — надходили з російських виробничих ліній. У 2024 році понад 90% військової техніки, що використовується в білоруській армії, було російського походження, і майже 80% поточних закупівель озброєння фінансувалися за рахунок позик або субсидій, наданих Російською Федерацією.

Мінськ закуповує у Москви не лише танки та зенітні системи, але й боєприпаси, запчастини та електроніку. Він також модернізує свої старіші розробки в Росії. За останні п’ять років Білорусь придбала, серед іншого: партію літаків «Су-30СМ», зенітно-ракетні комплекси «Тор-М2», реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) «Полонез-М» (частково на основі китайських компонентів, але з російською системною інтеграцією) [4], а також радіолокаційні системи та безпілотники спостереження російського виробництва. Вартість цих контрактів перевищила 1,1 млрд доларів, більшість з яких була профінансована за рахунок розрахунків у межах Союзної держави або за рахунок довгострокових позик на пільгових умовах.

Важливо зазначити, що Мінськ також втратив можливість самостійно обслуговувати багато систем озброєння, особливо сучасні авіаційні та ракетні системи, що вимагає постійної співпраці з російськими ремонтними та експлуатаційними заводами. У 2023 році аж 92% запасних частин та компонентів, що використовуються білоруськими авіаційними підрозділами, надходили з Росії. Аналогічна ситуація спостерігається і в секторі бронетанкової сухопутної техніки; білоруські заводи в Орші та Барановичах можуть проводити ремонт, але модернізація та постачання ключових компонентів залежать від російських поставок.

Білорусь деякий час намагалася зберегти видимість автономії, розробляючи власні проєкти військової модернізації, такі як РСЗВ «Полонез» та бронетранспортери БТР-70МБ1. Однак більшість цих ініціатив спираються на російські комплектуючі та ліцензії, а їх виробництво не перевищує кількох десятків одиниць на рік. Навіть у сферах військової електроніки та оптики, де Мінськ мав досвід ще з радянських часів (заводи «Пеленг», «Агат» та КБ «Радар»), залежність від російського ринку та компонентів зараз повна.

В результаті, білоруська система оборони нагадує радше дочірню компанію російського військово-промислового комплексу, ніж незалежну національну структуру. Москва не лише постачає обладнання, а й контролює його обслуговування, доступ до кодів, деталей і навіть навчальні програми. Ця залежність є системною: без доступу до російських деталей і послуг Збройні сили Білорусі перестають бути оперативно здатними через кілька місяців.

Китай не — альтернатива

Як показують наведені вище приклади, сьогодні нічого й говорити про те, що Китай для Білорусі є будь-якою реальною альтернативою Росії: ні в економічному, ні у політичному, ні навіть у військовому плані. Пекін не тільки не намагається замінити Москву як головного покровителя Мінська, але й навіть свідомо уникає такої ролі. Дії Китаю вибіркові, обережні та зосереджені, перш за все, на його власних інтересах: отриманні доступу до ринків, логістичної інфраструктури та політичних плацдармів у регіоні, що в довгостроковій перспективі може розширити глобальний вплив КНР. У цій логіці Мінськ є радше інструментом, транзитним пунктом і випробувальною лабораторією, ніж стратегічним партнером, рівним Пекіну.

Тому зростання присутності Китаю в Білорусі не слід розглядати як ознаку «визволення» Мінська з-під впливу Москви. Пекін не пропонує Лукашенку альтернативної моделі безпеки чи фінансування, яка могла б збалансувати інструменти тиску Росії. Навпаки, китайські позики та інвестиції, якщо вони взагалі з’являються, створюють нові мережі залежностей, хоча їхня природа набагато менш політична та більш прагматична. Китай не зацікавлений у протистоянні з Росією на території, яку Москва вважає своєю виключною сферою впливу.

Варто також підкреслити, що російсько-китайський союз, хоча все частіше описується як партнерство «без обмежень», насправді має багато обмежень та сфер недовіри. Москва та Пекін тісно співпрацюють там, де вони поділяють спільний інтерес до ослаблення Заходу та збереження контролю над пострадянською периферією, але їхні стратегічні цілі принципово відрізняються. Для Росії Білорусь залишається частиною «ближнього зарубіжжя», невід’ємним елементом власної національної безпеки та буфером проти НАТО. Для Китаю це лише фрагмент ширшого проєкту економічної та логістичної експансії в напрямку Європи, в якому роль Мінська є досить інструментальною.

Наскільки великий інтерес Пекіна до Білорусі?

Білорусь вважається «стратегічним вузлом», зокрема, як ворота до Європейського Союзу та Євразійського економічного союзу. Після анексії Криму у 2014 році Китай перенаправив торговельні шляхи через Білорусь, зробивши її ключовим залізничним коридором. У спільній заяві урядів КНР і РБ окреслено плани поглиблення співпраці в межах ініціативи «Один пояс, один шлях», включно з угодою про вільну торгівлю, інвестиції та транспорт, що, як очікується, збільшить білоруський експорт до Китаю на 12%, а китайські інвестиції — на 30 % протягом п’яти років. У цьому документі підкреслюється важливість Мінська, але лише в межах власних цілей китайської влади. Це жодним чином не є спробою «відібрати» партнера у Москви.

Ба більше, Пекін залишається дуже обережним щодо участі в питаннях, які можна інтерпретувати як виклик російському суверенітету. Китай використовує м’які інструменти: інвестиції в інфраструктуру, позики, інституційну присутність і символічну співпрацю. Така асиметрія методів лише підтверджує, що ми маємо справу не з суперництвом за Мінськ, а радше з тихим співіснуванням впливу, за якого Росія зберігає контроль, а Китай виграє від підтримки стабільного, передбачуваного режиму.

Зрештою, тому, всупереч деяким наративам про «китайську альтернативу» Росії, реальність показує, що Пекін не має наміру виривати Білорусь з орбіти Москви чи створювати паралельний центр впливу. Китай переслідує свої економічні та геополітичні цілі в цьому напрямі, але робить це у такий спосіб, щоб не підривати домінування Росії. Незважаючи на зростання кількості спільних проєктів, навчань і декларацій про «стратегічне партнерство», Білорусь залишається в системі, де Росія домінує, тоді як Китай спостерігає та отримує вигоду.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Примітки:

[1] «Велика гра» — геополітичне протистояння Російської і Британської імперій наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття в Центральній Азії, в Гімалаях, Персії та Афганістані. Мандрівник Микола Пржевальський і майбутній президент Фінляндії Карл Густав Маннергейм брали участь в російських розвідувальних експедиціях, що мали нанести на карту район майбутніх військових дій між імперіями. Термін «Велика гра» був вперше використаний в романі Редьярда Кіплінга «Кім» (1901 рік). Отримання незалежності чотирма колишніми радянськими республіками Середньої Азії і Казахстаном у 1991 році призвело до нового пожвавленню «Великої гри». Після 11 вересня 2001 року прийнято говорити про «нову Велику гру», оскільки ідеологією нового протистояння стала боротьба проти терористичної загрози, яка часто прикриває боротьбу за сфери впливу та сировинні ресурси в Центральній Азії. Активними учасниками «нової Великої гри» є США і Китай. Росія протягом першої чверті століття активізувала інтеграційні процеси із центральноазіатськими республіками під своїм керівництвом. У 2001 році було створено військово-політичний блок ОДКБ, з 2015 року існує Євразійський економічний союз. Росія та Китай частково об’єднали свої зусилля в межах ШОС (2001 рік) і БРІКС (2009 рік). Китай проводить економічну експансію до регіону в межах проєкту «Новий шовковий шлях». Туреччина після появи незалежних тюркських держав у Центральній Азії активізувала свою зовнішньополітичну концепцію пантюркізму, створивши у 2009 році організацію «Тюркська рада», яка у 2021 році була перетворена на Організацію тюркських держав.

[2] Особлива економічна зона, яка створюється на території Смолевичського району Мінської області поблизу аеропорту «Мінськ». Будівництво розпочато у 2015 році.

[3] «Новий шовковий шлях» (Євразійський сухопутний міст) — транспортний маршрут для переміщення залізничних вантажів і пасажирів суходолом від промислових центрів Китаю до Європи. 13 грудня 2015 року перший потяг за цим маршрутом прибув із Китаю до Грузії.

[4] Спільна розробка РСЗВ «Полонез» виконується в межах домовленостей, підписаних у 2013 році між урядами Китаю та Білорусі.