Історія, сучасний стан та перспективи розвитку російсько-китайських відносин

Уділ Росії: від домінування над Китаєм до його сателіта. 

Зустріч президента РФ В. Путіна та глави КНР Сі Цзіньпіна 20 травня. остаточно засвідчила фактичне ставлення Пекіна до Росії як до сателіта. В той же час, Китай залишається її головним партнером у війні проти України. Він підтримує Росію на міжнародній арені, забезпечує роботу її економіки і ВПК, до того ще й імпортуючи російські природні ресурси. Це все має безпосереднє відношення до України, що не можна залишати поза увагою. Тим паче, що у недалекій перспективі розвиток відносин між РФ в КНР може повністю позначитися на ситуації довкола нашої держави. 

 Зважаючи на все таке загалом, тобто, починаючи з історії й закінчуючи прийдешніми подіями, можна буде зрозуміти, чому Росія перестала бути імперією, яка могла колись нав’язувати свою волю Китаю, а сьогодні стала тим, чим вона є.

Частина І. Історія. Російська імперія та імперія Цин і Китай. Радянський Союз і Китайська Народна Республіка 

Відносини Росії з Китаєм, як і з більшістю інших сусідніх з нею країн, розпочались з конфліктів та війн внаслідок посягань росіян на китайську територію. У XVII столітті так було з Приамур’ям, яке належало імперії Цин (тодішній Китай під монгольською владою). Але в той час Росія ще не мала достатніх сил для досягнення бажаного. Згідно з Нерчинським договором від 1689 року, який став першим документом з визначення відносини та визнання кордону між двома країнами, Росія тимчасово відмовилась від зазіхань на китайські землі за Амуром. Реалізувати бажане Росії вдалося через 170 років, коли імперія Цин суттєво ослабла внаслідок двох опійних війн з європейськими країнами. Ось тоді у Росії з’явилася можливість нав’язувати йому свою волю. 

Згідно з Айгунським договором від 1858 року, в руках Росії опинилося Приамур’я. Причому, все це вона здобула не своїми руками. Крім того, вона домоглася, щоб казахи Старшого жузу платили данину саме їй, а не Китаю. Однак, на цьому вона не зупинилася і взялася захоплювати ще прилеглі до Приамур’я китайські території. 

Згодом Росія скористалася поразкою китайців у війні з Японією 1895 року, що остаточно підірвало міць Китаю. Росія нав’язала йому низку договорів, завдяки яким почала контролювати ще більше китайських земель. Згідно з Союзним договором, Росія дістала право прокласти залізничну колію по території китайської Маньчжурії. А далі, в обмін на економічну допомогу, вона змусила Китай передати Росії в оренду міста Порт-Артур та Далянь і прилеглі до них території на узбережжі Тихого океану.

В 1913 році Росія офіційно визнала Китайську республіку, яка прийшла на зміну Китайській імперії. А згодом ще й змусила визнати автономію Зовнішньої Монголії, яка фактично перейшла під російський контроль.

Внаслідок розпаду Російської імперії в 1917 році російська експансія у східному напрямі тимчасово припинилась. Але цю справу почав робити СРСР, створений більшовиками на місці Росії. В 1927 році СРСР підтримав комуністичний заколот у провінції Гуанчжоу на півдні Китаю, а в 1933–1934 роках надав допомогу сепаратистам у провінції Сіньцзян у вигляді інтервенції. 

Разом з тим, все це було лише окремими тактичними моментами на шляху російської експансії, справжню перспективу для якої надали Японсько-китайська війна 1937–1945 років та події Другої світової війни 1941–1945 років на Тихоокеанському ТВД. СРСР, очолюваний Сталіним, повною мірою скористався новими можливостями. 

Радянський Союз підтримав Китай у його війні з Японією, завдяки чому Москва суттєво посилила на нього свій вплив. При цьому, як і в Центрально-Східній Європі, СРСР зробив ставку на місцевих комуністів, а саме — комуністичну партію Китаю (КПК) на чолі з Мао Цзедуном, яку фактично створив Кремль. Так, під час громадянської війни в Китаї в 1946–1949 роках Радянський Союз надав воєнно-політичну, військово-технічну та економічну допомогу КПК, завдяки чому її військам вдалося взяти під контроль північно-східну частину країни (Маньчжурію), а потім і решту китайської території. В 1949 році КПК оголосила про створення Китайської Народної Республіки (КНР), яку СРСР без вагань і визнав. Тоді розпочався період розквіту радянсько-китайських відносин, що тривав до 1956 року. Радянський Союз допомагав Китаю у справах державного будівництва, створення армії, розвитку економіки та підготовки спеціалістів. Тоді ж СРСР став найбільшим торгівельним партнером Китаю. Він фактично був єдиною країною, яка постачала китайцям промислове обладнання, автомобілі, літаки та іншу техніку, а також передавала сучасні на той час технології, включно з військовими. Так, саме завдяки такій допомозі Китай зміг виготовити ядерну зброю та ракетні системи дальньої дії. По суті, СРСР став «старшим братом» і допоміг Китаю закласти економічні основи для свого розвитку та майбутнього становлення в якості великої світової держави. 

Одночасно СРСР разом з КНР просували ідеї побудови світової комуністичної системи. Як приклад такої співпраці — їх спільна протидія США. Наприклад, у 1950 році СРСР та Китай спровокували збройний конфлікт на Корейському півострові у спосіб організації та підтримки нападу Північної Кореї на Південну, яку підтримували США. Під час цієї війни Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) знаходилася безпосередньо на території Північної Кореї, а Радянський Союз надавав їй авіаційну підтримку та постачав озброєння і військову техніку. Активна фаза війни тривала до смерті Сталіна в 1953 році. Однак протистояння на півострові триває донині.

Подібним чином з середини 1950-х СРСР та КНР надавали допомогу Північному В’єтнаму у його війні з Південним В’єтнамом, якого підтримували США до 1973 року. 

У 1956 році, з приходом до влади в СРСР М. Хрущова, радянсько-китайські відносини вкрай погіршились. Мао Цзедун звинуватив Москву у ревізіонізмі комуністичної ідеології, поступках Заходу в рамках проведення політики мирного співіснування, а також у дискредитації Сталіна, якого в Китаї вважали не тільки лідером СРСР, але й вождем всього світового комуністичного руху, включно з китайським. Крім того, Пекін почав претендувати на роль окремішнього центру впливу у світовому комуністичному русі, чим була невдоволена Москва. Через такі події почали згортатися у всіх сферах двосторонні відносини обох країн. І вже у 1964 році відносини були фактично розірвані. А в 1966 році, коли розпочалася, так звана, культурна революція, Китай перейшов до відкритої політики конфронтації з СРСР. Це були антирадянські акції в КНР та погроми радянських дипломатичних представництв. Водночас Пекін офіційно заявив, що згадані вище договори Російської імперії з імперією Цин незаконні. Та ще й висунув територіальні претензії до СРСР щодо 1,5 млн км². 

Такі політичні дії Китай підкріплював прикордонними провокаціями, які щоразу ставали гострішими. Врешті-решт у 1969 році вони переросли у прикордонні конфлікти між Китаєм та СРСР в районі острова Даманський (Примор’я), ріки Тасти та озера Жаланашколь (Казахстан). Збройні сутички були відносно невеликі, однак могли призвести до більш масштабної війни між двома країнами, в тому числі із застосуванням ядерної зброї. Принаймні, за деякими повідомленнями, Радянський Союз розглядав таку можливість у разі виходу ситуації з-під контролю через помітну перевагу збройних сил Китаю в особовому складі.

Конфлікти вдалося врегулювати у мирний спосіб. Однак були і важливі політичні наслідки. Так, СРСР і КНР із партнерів та союзників перетворилися на потенційних військових супротивників. За оцінкою тодішнього радянського керівництва, Китай став для СРСР більшим джерелом загроз, ніж США та НАТО. Аналогічним чином Пекін сприймав Радянський Союз. У ситуації, що склалася, обидві країни почали нарощувати угруповання своїх військ на Далекому Сході. За різними даними, СРСР зосередив у регіоні від 30 до 50 дивізій, включно з близько 10 тис. танками, а також 1,4 тис. винищувачами та 350 середніми і важкими бомбардувальниками. Там же був виконаний великий комплекс мобілізаційних заходів на випадок відновлення бойових дій. У своїх північних та північно-східних регіонах те саме вчиняв Китай.

Пізніше, в 1974 році для гарантування безпеки транспортних комунікації з Далеким Сходом та створення більш сприятливих умов його економічного розвитку в СРСР розпочали будівництво залізничної Байкало-Амурської магістралі від озера Байкал до Тихого океану. Її довжина становить 4,3 тис. км і пролягає на відстані майже 800 км від кордону з Китаєм. Таким чином дублюється Транссибірська магістраль, яка неподалік.

Слід зазначити, що Москва через конфронтацію з Китаєм взялася нормалізувати та розвивати відносини із Заходом. Період 1969–1970 років характеризувався так званою розрядкою напруженості у вигляді зниження напруги протистояння двох систем та розширення співробітництва СРСР та Заходу в різних сферах. При цьому були налагоджені особисті позитивні стосунки між фактичним лідером СРСР — генеральним секретарем ЦК компартії Радянського Союзу Л. Брежнєвим та президентами США Н. Фордом і Дж. Картером, президентами Франції Ж. Помпіду та В. Д’Естеном, а також канцлерами ФРН В. Брандтом та Г. Шмідтом.

Одним зі стратегічних наслідків такого процесу стало започаткування масштабного співробітництва між СРСР та Європою в нафтогазовій галузі. Так, в 1970 році Москва та Мюнхен (на той час столиця ФРН) уклали угоду, за якою ФРН поставить газові труби та інше обладнання Радянському Союзу для будівництва газопроводу до Західної Європи. Оплата за це — газ із родовищ Західного Сибіру. Таким чином було закладено базу для стратегічного партнерства СРСР, а з часом Росії з Європою. Однак, потім угоду зруйнував Путін.

Зі свого боку Китай також почав зближатися зі США аби створити противагу СРСР. На такі наміри позитивно зреагували США, що спричинило кардинальний зсув у двосторонніх стосунках. В 1969 році адміністрація США на чолі з Р. Ніксоном послабила торгове ембарго стосовно Китаю. А у 1971 році показовою подією став візит до КНР американської тенісної збірної, що стало проривом у народній дипломатії та відкрило двері для офіційних контактів.

Так, в 1971 році відбувся візит радника президента США з національної безпеки Г. Кіссінджера до Пекіну, де він зустрівся з Мао Цзедуном. Це стало прологом для історичного візиту до КНР президента США Р. Ніксона у 1972 році. За підсумками зустрічі сторони підписали Шанхайське комюніке, що стало підставою для поступового налагодження стосунків обох сторін. 

Разом з тим, навіть у такий період загострення СРСР та КНР повністю не припиняли своїх стосунків. Ще в 1969 році у Пекіні відбулася зустріч голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна та прем’єра Державної ради Китаю Чжоу Еньлая з метою урегулювання відносин сторін після збройних конфліктів. Було ухвалене рішення про повернення послів та відновлення і активізацію торгівельно-економічного співробітництва між двома країнами. І ще, навіть у найважчі часи конфронтації між Радянським Союзом та Китаєм і тимчасового покращання їх стосунків зі США, вони продовжували взаємодію у справі з надання допомоги Північному В’єтнаму у війні з Південним В’єтнамом і Америкою. Щоправда, з часом Китай почав привласнювати собі частину військових вантажів, що транспортувались з Радянського Союзу до В’єтнаму по китайській території.

Але вже у 1979 році радянсько-китайські відносини знову погіршились. Це було наслідком в тому числі негативної реакції Китаю на введення СРСР своїх військ до Афганістану Пекін це сприйняв як втручання у зону його інтересів.

Та на початку 1980-х років це не завадило виникненню передумов для переходу стосунків між Радянським Союзом та Китаєм від фактичної холодної війни до конструктивного діалогу. Причина — розпочаті в країні тодішнім главою КНР Ден Сяопіном масштабні економічні реформи. Пекін почав активно цікавитись розширенням торгівельно-економічного співробітництва з Радянським Союзом та його технологіями. Крім того, утримання СРСР та Китаєм потужних угруповань військ виснажувало їх ресурси. Тому це було ще одним стимулом для припинення конфронтації сторін. 

В 1982 році СРСР та КНР почали поступово нарощувати міждержавні контакти та збільшувати обсяги у двосторонній торгівлі. В 1984 році відновився обмін студентами та стажерами. У 1986 році генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов погодився виконати вимоги Китаю щодо виведення радянських військ з Афганістану, а також висловив готовність скоротити угруповання ЗС СРСР на кордоні з Китаєм і почати обговорення прикордонних проблем. У 1988 році під час радянсько-китайських переговорів домовились відновлювати і міжпартійні зв’язки КПРС та КПК. А в 1989 році М. Горбачов відвідав Пекін. Зустріч на вищому рівні з Ден Сяопіном офіційно закріпили нормалізацію відносин між Радянським Союзом та Китаєм, а також усунула проблему багаторічного ідеологічного розколу. На той час СРСР та Китай мали вигляд цілком рівноправних партнерів, якими вони, по суті, і були.

Отже, у Росії, до розпаду Радянського Союзу, а фактично Російської імперії у її новому вигляді, були з Китаєм досить складні відносини. Були періоди їх покращання та погіршення, коли вони виступали партнерами або ставали супротивниками і намагалися перетягнути на свій бік США. При цьому, у Росії, якою вона фактично залишалася і у вигляді СРСР, в основному були більш сильні позиції, а часом, вона навіть домінувала над Китаєм. Позиції обох країн зрівнялися лише в другій половині 1980-х років, що стало наслідком послаблення радянської економіки та посилення економіки китайської. 

Після дезінтеграції Радянського Союзу таке співвідношення суттєво змінилося. Причини і наслідки цього розглянемо у наступних частинах статті.

Мирослав Ястремський