Кінець епохи глобалізації та майбутнє НАТО: фактор Дональда Трампа

Після запровадження політики реформ і відкритості Китаю [1] та падіння Берлінської стіни у 1989 році світова економіка ставала все більш взаємопов’язаною. Міжнародні ланцюги поставок допомогли багатьом африканцям вирватися з небезпечної для життя бідності та сприяли зростанню глобального середнього класу.

Однак прогрес зупинився після фінансової кризи 2008 року, яка показала наскільки крихкими можуть бути глобальні економічні зв’язки. Під час пандемії COVID-19 у 2020-2021 роках ланцюги поставок були ще більше порушені, що змусило уряди зосередитися на зміцненні внутрішньої стійкості.

У результаті країни перейшли до неомеркантилістського підходу, надаючи пріоритет експорту та захищаючи власні галузі з метою зміцнення національної економічної могутності. Стратегія подвійного обігу в Китаї, запроваджена у 2020 році для поєднання внутрішньої самозабезпеченості з глобальною торгівлею, є одним із прикладів цього підходу [2]. Ще один приклад — масштабна промислова політика Європейського Союзу, відома як «Європейський зелений курс» [3]. Стурбованість президента США Дональда Трампа торговельним дефіцитом відображає більш широку тенденцію, що сигналізує про занепад економічної глобалізації.

Схоже, що саме новому господареві Білого дому випала роль бути додатковим каталізатором цього процесу. 2 квітня 2025 року Дональд Трамп оголосив про запровадження нових дзеркальних мит на імпортні товари, назвавши цей день «Днем визволення». За його словами, друзі та вороги США десятиліттями розграбовували американську економіку, але тепер цьому прийшов кінець. Згадана подія ознаменувала початок глобальної торговельної війни та викликала різке падіння фондових ринків.

Правда, Дональд Трамп не був би собою, якби перестав переглядати свої попередні рішення. Вже наприкінці квітня 2025 року було оголошено, що США обрали 15 держав для ведення торгових переговорів у преференційному форматі, щоб знайти швидке вирішення проблеми з митними тарифами. На початку травня США та Велика Британія уклали нову торговельну угоду, яка передбачає впровадження оновлених тарифів, що мають стимулювати розвиток двосторонніх економічних відносин та сприяти зростанню обсягів торгівлі. Тоді ж США та Китай домовилися послабити взаємні тарифи на 90 днів і створити механізм для продовження обговорення економічних та торговельних відносин. Проте навряд чи це кардинально вплине на ситуацію, яка склалася у світовій економіці.

Водночас руйнується система міжнародних відносин, сформована після Другої світової війни та побудована на спільних інституціях, інтегрованих економіках і глобальній архітектурі безпеки, із центрами впливу: США — на Заході, СРСР — на Сході. Після завершення дії цього порядку на початку 1990-х років США залишилися його гарантом. Однак посилення Китаю поставило під сумнів їхнє домінування.

Чи ґрунтувалася така домовленість на встановлених правилах — сумнівно. Це радше можна охарактеризувати як канал системної конкуренції через міжнародні організації. Організація Об’єднаних Націй фактично була платформою для протистояння між США та СРСР.

Сьогодні США та Китай конкурують у межах міжнародних організацій. А за останнє десятиліття це суперництво поширилося й на інші сфери — торгівлю, військову галузь, технології та інформаційний простір. Обидві глобальні сили часто нехтують правилами багатосторонніх організацій. Яскравим прикладом цього є їхні мінімальні внески для забезпечення діяльності Міжнародного кримінального суду. Ба більше, у лютому 2025 року Дональд Трамп вдався до безпрецедентного кроку: він підписав виконавчий указ, яким запровадив санкції проти Міжнародного кримінального суду, звинувативши його в «нелегітимних і безпідставних діях, спрямованих проти США та їхнього близького союзника — Ізраїлю» [4].

Занепад глобалізму відбувається, як вважають деякі західні аналітичні центри, не лише через відмову від нього з боку президента Дональда Трампа — цей процес триває вже протягом тривалого часу. Завдяки своїй інституційній структурі китайська ініціатива «Один пояс, один шлях» пропонує альтернативну модель гри, відмінну від західної. Європейський Союз, прагнучи до світу, керованого регулюванням і демократичними принципами, кидає виклик будь-якому порядку, сформованому в межах ООН. Вихід США з Паризької угоди та Всесвітньої організації охорони здоров’я, а також призупинення фінансування багатьох установ ООН стали черговими кроками на шляху занепаду глобалізму.

Повернення ізоляціонізму

З європейської точки зору — географічної, а не політичної — нове прагнення до американського ізоляціонізму викликає особливе занепокоєння.

Американський ізоляціонізм — це зовнішньополітичний підхід США, який набув популярності у ХІХ столітті та на початку ХХ століття. Його характеризувало небажання брати участь у міжнародних конфліктах або створювати альянси, особливо в Європі та Азії.

Ізоляціонізм сягає коренів у прощальне звернення президента Джорджа Вашингтона у вересні 1796 року, в якому він закликав націю «уникати постійних альянсів з будь-якою частиною зовнішнього світу» та не допустити «переплетення нашої долі з долею будь-якої частини Європи», що могло б втягнути США в «європейські амбіції, суперництво, інтереси, настрій чи примхи», що загрожували б їхньому миру й добробуту.

Після Першої світової війни ізоляціонізм знову набув популярності, зосереджуючись на внутрішніх проблемах і прагненні мінімізувати зовнішні військові та політичні зобов’язання. Він досяг свого піку в міжвоєнний період, однак почав занепадати після вступу США у Другу світову війну, що ознаменувало початок ери інтервенціонізму та глобального лідерства.

Сьогодні, коли ця роль США, схоже, зменшується, Європа стикається з викликом: орієнтуватися в дедалі більш фрагментованому безпековому ландшафті без підтримки свого основного союзника.

НАТО є продуктом епохи глобального лідерства США. Після Другої світової війни Сполучені Штати очолили створення Альянсу для протидії комуністичній загрозі. Цей союз надавав європейським країнам надійну гарантію безпеки. Навіть після краху комунізму НАТО збереглося, поступово трансформуючись у глобальну силу, яка, хоча й неохоче, виконувала миротворчі місії в таких регіонах, як Балкани, Близький Схід і Аденська затока.

Попри прагнення деяких східноєвропейських країн приєднатися до Альянсу, НАТО здебільшого орієнтується на інтереси США. Відтоді як Росія вторглася в Україну у 2022 році, Європа дедалі більше усвідомлює власну вразливість. Тим часом Сполучені Штати демонструють обмежену політичну волю захищати Європу та використовувати Альянс — який вони переважно фінансують і контролюють — для підтримки світового порядку. Заяви американських лідерів, зокрема критика президента Дональда Трампа щодо оборонних витрат країн-членів НАТО, підкреслюють цю зміну і порушують питання про майбутнє Альянсу.

Можливість виходу США з НАТО

Вихід США з НАТО — формальний або фактичний — стане критичним кроком у відродженні глобального ізоляціонізму. Сполучені Штати відіграють ключову роль у зміцненні стратегічного потенціалу Альянсу, зокрема в таких сферах, як ядерне стримування, авіаперевезення, збір розвідувальної інформації, матеріально-технічне забезпечення та заходи швидкого реагування. Без цієї підтримки НАТО залишиться порожньою структурою, і Європа буде змушена зіткнутися з необхідністю забезпечення колективної оборони в принципово нових умовах.

Вже зараз західні експерти обговорюють, яка країна або група країн могла б взяти на себе провідну оборонну роль на європейському континенті, а також прогнозують можливі сценарії розвитку подій.

Франція

Франція має найпотужніший військовий потенціал серед країн ЄС, включно з ядерним арсеналом і глобальними експедиційними силами. Вона продемонструвала здатність до розгортання та підтримки закордонних операцій — зокрема в Африці та на Близькому Сході. Проте, попри ці можливості, Франції бракує масштабу, необхідного для заміни США в НАТО. Обмежені людські ресурси, фінансові рамки та політичне середовище, яке не сприяє широкомасштабній мілітаризації, не дозволяють Франції забезпечити повноцінну континентальну оборону, особливо в зонах підвищеного ризику, таких як Східна Європа.

Туреччина

Туреччина має другу за чисельністю армію в НАТО, значні сухопутні сили, зростаючу оборонну промисловість і багатий регіональний оперативний досвід. Проте стратегічні пріоритети Анкари не пов’язані з обороною континентальної Європи. Основна увага зосереджена на Східному Середземномор’ї, Близькому Сході та прилеглих регіонах.

З огляду на складні, а подекуди й ворожі стосунки Туреччини з іншими членами НАТО — такими як Греція та Франція — а також її трансакційний підхід до дипломатії, малоймовірно, що Анкара візьме на себе лідерську роль у європейській обороні або зробить суттєвий внесок у стримування загроз на північно-східному фланзі Альянсу.

Східна Європа

Вихід США з НАТО спричинив би серйозний безпековий шок для країн Східної Європи — особливо Польщі, країн Балтії та Фінляндії. Ці держави вже давно покладаються на американські гарантії стримування російської агресії. Без таких запевнень вони, ймовірно, активізували б зусилля з переозброєння, поглибили б двосторонні зв’язки з іншими військовими державами (зокрема Великою Британією та Францією) і потенційно сформували б нові регіональні оборонні союзи.

Зокрема, Польща вже продемонструвала свою готовність відігравати провідну військову роль, започаткувавши амбітні програми оборонних закупівель і збільшивши витрати на оборону до понад 4 % ВВП. Попри спекулятивність, перспектива створення Польщею власної ядерної програми до певного моменту не видавалася неймовірною — з огляду на зростання загроз. Але 9 травня 2025 року Франція й Польща підписали «Договір про посилену співпрацю та дружбу», який став кульмінацією політичного зближення у новій геополітичній реальності. Франція пообіцяла у разі небезпеки розмістити свої війська у Польщі. Ба навіть більше — розгорнути над країною свою «ядерну парасольку».

Німеччина

Хоча Німеччина є економічно потужною державою, її армія залишається недостатньо розвиненою. Незважаючи на нещодавні зміни риторики та обіцянки збільшити витрати на оборону після вторгнення Росії в Україну, Бундесвер і далі стикається зі структурною неефективністю, низьким рівнем боєготовності та політичною нестабільністю. Німеччина не здатна заповнити вакуум лідерства, залишений США, а її внутрішні суперечності разом із глибоко вкоріненими пацифістськими традиціями ускладнюють спроби країни зайняти більш рішучу оборонну позицію.

Можливі сценарії

Найбільш ймовірний: США значно скорочують взаємодію з НАТО

У межах цього першого й найбільш ймовірного сценарію, США формально не виходять з НАТО, але різко скорочують свою участь. Під приводом стратегічного переорієнтування Вашингтон зміщує військовий фокус на Індо-Тихоокеанський регіон, зменшує чисельність військ у Європі та обмежує участь у спільних навчаннях і процесах ухвалення рішень в Альянсі. Публічна риторика акцентує на тому, що Європа має взяти на себе більшу відповідальність за власну оборону, що супроводжується скороченням фінансування США для європейських операцій.

Негайний ефект — стратегічна двозначність. Хоча стаття 5 Північноатлантичного договору формально залишається чинною, довіра до її реалізації послаблюється. Європейські союзники, особливо країни східного флангу Альянсу, можуть почати сумніватися в надійності безпекових гарантій з боку США. У відповідь Франція, ймовірно, активізує заклики до європейської стратегічної автономії, а країни Східної Європи шукатимуть альтернативні гарантії безпеки.

У межах цього сценарію охолодження, НАТО формально збережеться, однак перейде в невиразну фазу існування, поступово втрачаючи свою реальну дієздатність. Стримувальна спроможність Альянсу зменшиться, що може підштовхнути супротивників — зокрема Росію — до випробування його стійкості через гібридні загрози або кампанії тиску.

Певною мірою ймовірний: США функціонально виходять із НАТО

За другим сценарієм, США можуть фактично вийти з НАТО, не посилаючись на статтю 13 Північноатлантичного договору. Відповідно до цього положення, держава-член може залишити Альянс, надіславши офіційне повідомлення, після чого вихід набуває чинності через рік. У такому разі Сполучені Штати закриють ключові військові бази в Європі, виведуть розміщену там ядерну зброю, припинять участь в інтегрованій командній структурі НАТО та оголосять про припинення участі в плануванні й проведенні операцій колективної оборони.

Хоча Альянс формально продовжить існувати, його функціональне ядро — Сполучені Штати — зникне, що змусить Європу намагатися заповнити цю прогалину. Основні європейські члени НАТО, обмежені у своїх можливостях і роз’єднані розбіжностями в пріоритетах, намагатимуться компенсувати втрату американського лідерства. У результаті НАТО втратить свою оперативну значущість. Заповнити цю порожнечу швидко й злагоджено буде неможливо, що лише посилить фрагментацію системи безпеки та ризик стратегічних прорахунків.

Найменш ймовірний: США офіційно залишають НАТО

За третім і найдраматичнішим сценарієм, США офіційно вийдуть із НАТО, скориставшись положенням статті 13 Північноатлантичного договору. Вашингтон оголосить про свій вихід з Альянсу, заявивши, що більше не вважає себе зобов’язаним дотримуватися взаємних оборонних зобов’язань. Розпочнеться однорічний період виходу, протягом якого американські війська та ядерні активи буде виведено з Європи, а участь США в командних структурах НАТО — припинено.

Наслідки такого кроку будуть негайними й глибокими. НАТО як інституція фактично розпадеться, навіть якщо юридично зберігатиме існування. Франція, ймовірно, стане головним стратегічним гравцем у Європі, позиціонуючи свої ядерні сили стримування як наріжний камінь оновленої європейської оборонної стратегії. Втім, її амбіції обмежуватимуть наявні ресурси та політичні розбіжності всередині ЄС.

У разі відсутності узгодженої європейської відповіді, почнуть виникати менші регіональні альянси. Північнобалтійсько-польський блок може сформуватися навколо спільних викликів у сфері безпеки, тоді як франко-німецьке ядро намагатиметься зберегти залишки колективної оборони Європи. Формально Туреччина залишиться в НАТО, але дедалі більше дотримуватиметься самостійного курсу. Деякі центральноєвропейські держави можуть схилятися до нейтралітету або навіть прагнути налагодити тісніші відносини з Росією.

Такий офіційний розрив означатиме остаточний кінець післявоєнного трансатлантичного порядку безпеки. Хоча з часом Європа зможе вибудувати нову оборонну архітектуру, на неї чекатимуть роки стратегічної дезорієнтації, зростаючої вразливості та підвищеного геополітичного ризику.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Примітки:

[1] Програма соціально-економічних реформ у КНР була націлена на створення соціалізму з китайською специфікою, або соціалістичної ринкової економіки, і на відкритість до зовнішнього економічного ринку та світу. Реформи розпочалися у 1978 році за ініціативи крила прагматиків у Комуністичній партії Китаю, очолюване тодішнім фактичним лідером країни Ден Сяопіном, і тривають донині.

[2] Стратегія подвійного обігу є ключовим компонентом 14-го п’ятирічного плану економічного розвитку КНР, який окреслює економічні цілі країни та забезпечує середньостроковий прогноз до 2035 року. Ця нова стратегія зосереджена насамперед на зростанні за рахунок експорту та інвестицій. Її основна мета полягає в тому, щоб розширити місцевий ринок з одночасним посиленням інтеграції Китаю в глобальні ринки.

[3] Європейський зелений курс — це набір політичних ініціатив, висунутих Єврокомісією з загальною метою зробити Європейський континент кліматично нейтральним до 2050 року. Також представлено план оцінки впливу, який дозволить збільшити ціль ЄС щодо скорочення викидів парникових газів до 2030 року до мінімум на 50 % та до 55 %, порівняно з рівнями 1990 року. План передбачає перегляд кожного чинного закону з огляду на його кліматичні переваги, а також запровадження нового законодавства у сферах циркулярної економіки, оновлення будівель, збереження біорізноманіття, сільського господарства та інновацій.

[4] Незважаючи на заяви про «близького союзника», Дональд Трамп у травні 2025 року не скасував 17-відсоткові мита, які він наклав на ізраїльські товари, і нагадав, що Ізраїль щороку отримує 4 млрд доларів допомоги.