Пошук відповіді на питання про справжні першопричини війни заводить нас у далеке XVI століття. Але, не вдаючись у глибоку ретроспективу, почнімо із сучасності. Згадаємо путінську промову на Мюнхенській конференції з питань безпеки 10 лютого 2007 року. Її вважають посланням Заходу, яке містило головний меседж: відкидання ролі Росії як другорядної сили у світовій політиці. Путін тоді підкреслив рішучість захищати інтереси держави та брати активну участь у формуванні глобального порядку — справжній імперський наратив. Основними аспектами виступу стали неприйняття однополярної (американської) моделі світового порядку, неприпустимість розширення НАТО на схід, роззброєння та іранська ядерна програма. Згодом, 24 жовтня 2014 року, Путін виголосив схожу за спрямованістю Валдайську промову, яку вважали продовженням мюнхенської та ідеологічним підґрунтям великої війни.

Багато експертів вбачали у заявах Путіна ранні ознаки імперського розвороту Росії. Вони мали рацію: мюнхенська промова стала чітким, неприхованим попередженням Путіна щодо неприпустимості гегемонії США, збереження Росії серед провідних світових держав та її впливу на пострадянському просторі.

І попередження були не лише словесними: вже на той час Росія утримувала Придністров’я, утворивши невизнану ПМР (1992–1993), спровокувала війну в Абхазії та від’єднала її від Грузії (1992–1993), провела першу військову кампанію у Чечні (1994–1996), перебувала в стані другої російсько-чеченської війни (1999–2009), яка закінчилася встановленням проросійського чеченського уряду.

Всі путінські війни, «заморожені» конфлікти, утворення квазіреспублік, використання за кордоном російських військових контингентів та приватних військових компаній типу «Вагнер» — це цілеспрямовані інструменти з єдиною метою: утримати країни під контролем, не допустити їхнього відходу від Росії та дрейфу в бік Заходу і НАТО.

Колективний Захід, насамперед США, здебільшого ігнорували ці сигнали. Наслідок: у 2008 році Путін розпочав російсько-грузинську війну, в результаті Південна Осетія стала невизнаною республікою під контролем Росії. Потім відбулося вторгнення в Сирію (2015–2022) та триваюча російсько-українська війна (2014–2022 – дотепер). Цей логічний ряд є надзвичайно промовистим.

Неправильно стверджувати, що пасивність Заходу була повною: між Москвою та Вашингтоном на неофіційному рівні відбувався діалог (згадаймо регулярні візити спецпосланців, контакти по лінії спецслужб, використання посередницьких місій). Однак демократичний світ усе ж виявляв слабкість, демонстрував нерішучість. Саме ця невпевненість уможливила досягнення «точки неповернення», якою на українському треку стала зустріч Дж. Байдена з В. Путіним у Женеві в 2021 році. Ця зустріч, за оцінками деяких експертів, відкрила шлях для повномасштабної війни 2022 року. І далеко не факт, що в разі домовленостей у Женеві компроміс був би на користь України, а також Грузії, Молдови, в цілому Європи. Отже, маємо те, що маємо.

У цьому сенсі заяви Д. Трампа на кшталт «це не моя війна», «якби я був президентом, її би не було» набувають певного позитивного, водночас й суперечливого забарвлення для нас: припустимо, що йому вдалось тоді, як уявному американському лідеру, піти назустріч Путіну з питань України в обмін на кремлівські фінансово-економічні «пряники» — як виглядала б наша держава сьогодні? Чи існувала б вона взагалі?

Стає зрозумілим чому трампівська Америка всіма силами намагається відмежуватися від російсько-української війни: для неї це тупиковий політичний ребус, що не залишає чинному президентові можливості для гучних переможних заяв. В адміністрації США усвідомили, що компромісу не досягнути, тож перекладають проблему на Європу — ця війна перетворилась на «європейську».

Трамп прагне побудувати «Велику Америку», використовуючи добре знайому йому бізнес-стратегію Big Deal, яка в минулому приносила певні дивіденди. Проте такий підхід, як і спроба «перевести стрілки» на Європу, став його стратегічною помилкою. Правда полягає в тому, що посварившись із усіма, Америка не стане великою. «Дипломатія» розмежування, конфліктності та перекладання провини за невдачі на інших лише пришвидшуватиме цей процес.

Політика Вашингтона все більше адаптується до путінських вимог: достатньо проаналізувати виступ віце-президента США Джей Ді Венса 14 лютого 2025 року на 61-й Мюнхенській конференції з безпеки та прочитати заяви Кіта Келлога — Сполучені Штати визнають обґрунтованість російських вимог щодо нерозширення НАТО на схід і готові до обговорення цього питання в рамках мирного врегулювання війни в Україні. Отже, США де-факто погоджуються з тим, що втрачають геополітичну «гегемонію», готові віддати Росії контроль над територіями, які вважають в Кремлі «зонами інтересів і традиційного впливу». З Путіним ведеться діалог, підшуковуються компроміси у форматі Big Deal, досягаються домовленості.

Трамп впевнено рухається до власної катастрофи та наближає до неї країну, ці ознаки вже проглядаються в Білому домі та істеблішменті. Трампівська Америка рано чи пізно закінчиться, ми станемо свідками багатьох несподіваних поворотів у цій державі. Сьогодні Путін вміло користається непрофесійністю, навіть довірливістю Трампа, перетворюючи його на співучасника власних злочинів.

Чи все так погано? Ні, Україна має більш надійних партнерів у Європі. Нас об’єднує розуміння спільної загрози. Європа прокидається, до неї приходить усвідомлення того, що завтра Путін може стояти під Варшавою чи Берліном, якщо його не зупинити в Україні. При цьому Америка лише знизує плечима. Біда завжди згуртовує тих, хто в неї потрапив: палаючу на краю села хату треба гасити гуртом, бо завтра згорить все село.

Нескладно помітити, що всі політико-дипломатичні «танці з бубнами» відбуваються навколо одного ключового питання: «усунення першопричин війни». Важливо усвідомити, якими є ці першопричини, яким є і де знаходиться ключ до миру.

Про необхідність «усунення першопричин війни» Москва говорила неодноразово в різних форматах. Ці слова звучали в риториці не тільки Москви, але й Вашингтона, Пекіна та інших. Народжена кремлівським режимом «першопричинна» теза не випадкова — вона містить в основі ідею повернення світу до багатополярного, а також відновлення Росією своєї ролі світової держави, членства у клубі G7, «вершителя доль» інших країн. Москва настійливо прагне впливу, контролю над територією «екс-СРСР» — саме під таким кутом слід розглядати окупацію Росією Придністров’я (1992 рік), війну в Грузії (2008 рік), зрештою — в Україні. Про це нас попереджав З. Бжезінський у «Великій шахівниці».

«Точкою відліку» для Росії в Україні стала перемога Помаранчевої революції у 2004 році. Революція сприймалася «за парканом» як виклик власним інтересам у зовнішній політиці, насамперед через прагнення України відійти від Росії та рухатись в бік Заходу. Власне цей рух становив реальну загрозу стійкості режиму в Росії. Багато експертів зауважують, що саме Помаранчева революція заклала підвалини для агресії Росії. Надія північного сусіда повернути собі статус-кво остаточно розвіялась на рубежі у 2013-2014 років на Євромайдані. Обраний українським народом курс на самостійне визначення європейського майбутнього, небажання ототожнювати та поєднувати його з радянським минулим означали можливість остаточної втрати України, відтак і могутності Росії, це стало другою «першопричиною» війни.

Нарешті, зовнішньополітичний аспект. Згадаймо російські наративи про світову експансію США, про просування НАТО на схід та наближення небезпеки до кордонів Росії, про фінансовані західними спецслужбами «кольорові революції», в результаті яких Україна почала «дрейфувати» у західному напрямі, переходити під «контроль США» і тому подібне. Отже, ще однією першопричиною можливо виділити удаване «недопущення переходу України під контроль Америки та її союзників», «поглинання» нашої держави колективним Заходом і НАТО.

Зробимо висновок: кожна з вказаних першопричин є світоглядною, жодна з них не може бути усунута. Україна дивиться в майбутнє, Кремль безнадійно застряг у минулому, в імперативах «російської величі». Світ змінився, в ньому Росія — колос на глиняних ногах. Це нагадує ситуацію в СРСР наприкінці 1980-х років. Війна та економічна ізоляція остаточно відкидають «державу-цивілізацію» в минуле та знищують її майбутнє. Подібна хвороблива путінська «ідея-фікс» не має шансів для реалізації.

Так, Путін має рацію: щоби завершити війну потрібно усунути її «першопричини». Але такими першопричинами є фундаментально хвора путінська Росія, в якій під поблажливим поглядом західних демократій розквітнув фашистський олігархічний режим, просякнутий ненавистю, імперською вищістю, реваншизмом і розв’язуванням агресивних воєн як засобу досягнення цілей.

Сьогоднішній путінський режим є не лише світовою проблемою. Це також можливість перезавантажити Росію й зупинити її повернення у минуле.

У передісторії війни допущено багато помилок і прорахунків. Їх припускались лідери різних держав та у різний час. Спробуємо зафіксувати основні з них.

Україна. Обираючи своє євроатлантичне майбутнє, розраховувала на безпечний шлях, непохитну підтримку США та основних західних партнерів. Цей уявний «щит», а також закріплені у Будапештському меморандумі «безпекові гарантії» давали надію на впевнений поступ до такого майбутнього. Помилилися: гарантії не спрацювали, підтримка виявилась не такою вже й непохитною. Цей прорахунок коштував нам дуже дорого, покладання надії на заокеанського дідуся Джо виправляємо через великі втрати й до сьогодні.

Держава, на жаль, нехтувала ймовірними небезпечними сценаріями, не вкладалась повною силою у розвиток Збройних Сил, ракетних програм, оборонного виробництва, не укріплювала кордон. Війна застала країну непідготовленою. Наслідок усім відомий.

Колективний Захід. Прорахувався у багатьох питаннях: оцінці національного духу українців, героїзму, готовності до опору, реалістичності планування та ведення бойових операцій ЗСУ. Він недооцінив також справжні наміри кремлівської верхівки та реальні спроможності Росії.

Головною помилкою, яка спричинила війну, стало небажання лідерів США досягати домовленостей з геополітичних питань, розглядати умови, що висувались Путіним у 2007-2021 роках. Політична ізоляція підштовхнула його до рішення зблизитися з Китаєм, Північною Кореєю, іншими союзниками та розв’язати війну в Україні проти Заходу для збереження своєї влади. Це погіршило й без того слабкі стартові умови для України на початку війни.

Західна Європа припустилася системних помилок, коли її політики загравали з Росією, дозволили їй створити фінансові та нафтогазові залежності. Дешевий газ і нафта перетворились на підступну зброю Росії. Європа виявилась неготовою до диверсифікаційних альтернатив та похитнулася. Москві вдалось утворити системні довгострокові залежності, в результаті здійснювати вплив на столиці та політиків. Тепер держави Європи терміново посилюють оборону, активують всі можливості ВПК, запроваджують програми з військової підготовки населення, реанімують підземні бомбосховища тощо.

Д. Трамп помиляється в тому, що «це не його війна». Коли в центрі Європи ведеться кривава бійня, вина за яку частково лежить на США, це його війна також. Ба більше, 30-мільйонній державі в якої не має ядерної зброї, значних бойових арсеналів та яка бореться за своє виживання проти 140-мільйонної з ядерною тріадою, доводиться винаходити та застосовувати нестандартні новітні технології ведення війни. Війна це не лише втрати, але також неймовірний сплеск науково-технічного прогресу для знищення ворога. Прогрес нівелює можливість використання противником ядерної зброї, адже дозволяє виводити з ладу засоби її доставки. Цей досвід вивчають всі. І далеко не факт, що новітні методи потім не будуть застосовані іншими організаціями і малими країнами проти тих саме Сполучених Штатів.

Америка Трампа помиляється в тому, що з Путіним ще можливо домовитись: час втрачено. Він не лише знає, але й випробував слабкості та непрофесійність гравців американської команди, вміло користується ними для досягнення власних цілей. Згадаймо, як під час останньої телефонної розмови з кремлівським керманичом той у жорсткій, далекій від дипломатичної, формі висував умови, а Д. Трамп просив у відповідь надати «хоча б такі пропозиції, які не були б відкинуті одразу», — цей факт є достатньо показовим.

Росія. Путін, натхненний своїм яструбиним оточенням, припустився головної стратегічної помилки свого президенства, виступивши з погрозами на адресу Заходу 2007 року в Мюнхені, розв’язавши згодом війни проти Грузії та України. Російський президент розраховував силою повернути контроль над країнами, які вважав «історичною частиною Росії». Він вирішив покарати «неслухняні нації», але прорахувався.

Його переконали, що український народ у переважній більшості хоче жити під російським протекторатом, а революції 2004 та 2013 років були не природніми, «штучними, кольоровими», такими, що були організовані та профінансовані спецслужбами США й колективного Заходу з метою послаблення Росії. Попри всі зусилля силою «повернути» Україну, вона ще більше відштовхнулася від Росії. Путінська війна зробила нашу державу сильнішою, загартованішою, впевненішою, більше проєвропейською. Збройні Сили, спеціальні служби, розвідувальні органи України пишуть історію, руйнуючи «другу в світі» армію.

Путін, навіть не усвідомлюючи цього, створив те, чого прагнув уникнути. Його стратегічні помилки, спричинені хибними ідеологемами, приречені на провал. Він змарнував час та можливість уникнути катастрофи.

Це не єдина ключова помилка. Путін обрав шлях системної руйнації європейської єдності, всебічно сприяв приходу до влади в США добре відомого йому та, як він вважав, підконтрольного Д. Трампа. Розрахунок був один: президент США мав припинити підтримку України та змусити нашу державу і Європу піти на путінські умови «миру». У підсумку Д. Трамп, зіткнувшись з невирішуваними проблемами, почав відходити від участі у мирних перемовинах та передавати цей важкий «прапор» європейським державам.

Як би не прагнула Москва вести перемовини з «центром прийняття рішень» (президентом США), тепер вона вимушена визнати, що Вашингтон втрачає вплив і контроль за ситуацією. Слід шукати домовленостей вже з європейськими лідерами, тобто саме з тими, яким він погрожує «великою війною» — це зовсім інша політична конфігурація з мало прогнозованими наслідками.

Ще один візіонерський прорахунок Путіна: він оголосив Росію «державою-цивілізацією», місце якої в Азії. Фактично він відвернувся від проєвропейського курсу, обрав стратегічне партнерство з Китаєм та іншими авторитарними режимами регіону. Ця стратегічна помилка у майбутньому вартуватиме Росії її поглинання Піднебесною. Такі процеси вже відбуваються. Пекін точно не робить нічого просто так, він вкладає інвестиції в майбутнє лише коли впевнений у результаті. Китаю потрібні російські ресурси і територія, він поступово отримує їх зараз, а після завершення війни в Україні процес набуде лавиноподібного характеру.

Звісно, це не повний перелік проблем, що призвели до сучасного стану справ, але й вказаних вище цілком достатньо для усвідомлення глибини і системності кризи.

Навряд чи сьогодні знайдеться відповідальний експерт чи політик, який чітко відповість на питання, як довго триватиме війна та якими будуть її наслідки. Але є речі, які вже сьогодні мають певну відповідь.

По-перше, можливо впевнено констатувати, що світ вже ніколи не буде таким, яким він був до 24 лютого 2022 року. Новий світ формується, війна є проявом цього процесу. Вона продовжуватиметься та завершиться певним статус-кво, але те, що Україна збережеться як незалежна держава (можливо на меншій території) та будуватиме своє європейське майбутнє — це напевно. Дуже ймовірно, що за Україною позбавляться російського впливу інші держави пострадянського простору. За таких умов, як попереджав З. Бжезінський, Росія втратить статус імперії.

По-друге, Кремлю не вдасться змусити повоєнну Україну стати «братською». Завдані рани, втрати, руйнування, знущання, приниження є настільки глибокими, що пам’ять не зітре їх у поколіннях. Росія, власне, ніколи не була «братською», але тепер і на багато десятиліть залишатиметься нашим непримиримим ворогом, для багатьох інших — просто ворогом, супротивником. Повоєнна Росія існуватиме у ворожому оточенні, це зумовлюватиме її воєнно-політичний устрій. Україна вимагатиме від агресора не лише вибачень, але й засудження режиму міжнародним судом, виплати репарацій. Комунікація буде складною, політичного та соціального діалогу тривалий час не буде. Вздовж кордону встановлять високий паркан як символ світоглядної роз’єднаності держав. На всіх міжнародних майданчиках зберігатиметься високий рівень конфліктності — це питання поколінь.

По-третє. Світоглядні розбіжності та принципова неможливість усунення «першопричин» війни прокладають шлях до її продовження. Зберегти політико-економічний вплив на Україну Росії не вдасться, але боротьба за «історичні території» триватиме до виснаження ресурсу. Путінському режиму бракуватиме підстав «приходити на допомогу російськомовному населенню» в Україні, але залишиться теза про «усунення військової загрози» біля своїх кордонів, яка «походитиме» з мілітаризованої та підтримуваної Заходом суміжної держави. У певний момент війни має настати виснаження, бойові дії припиняться, ситуація перейде на певний час у заморожений стан, але гібридна війна триватиме. Це триватиме, допоки не відбудуться кардинальні зміни всередині путінської Росії. Такі події обов’язково стануться, путінський режим буде засуджено новою владою та «пробудженим суспільством», водночас розуміємо, що цей процес буде тривалим. Нова постпутінська Росія проглядається лише в далекій перспективі.

По-четверте, путінська та, навіть, постпутінська Росія втрачатиме удаваний статус «глобального гравця», «надійного партнера» та «стратегічного союзника». Держава слабшатиме, пропорційно становитиме все менший інтерес для цивілізованого Заходу, разом з ним — для країн Африки, Азії, Латинської Америки. Навіть Китаю Росія цікава хіба як велика територія, багата на природні ресурси. Режим не матиме перспектив у великій світовій ізоляції. В сучасному світі фікс-ідеї про окрему «державу-цивілізацію» приречені. Без зовнішньої підтримки, інтеграції у світові ринки тощо країна рухатиметься шляхом руйнації. Спільне завдання — прискорювати цей процес.

По-п’яте. Питання безпеки у новому світі, очевидно, вийдуть на перший план. Цей принцип цілком прогнозовано стане домінуючим у формуванні нових міждержавних відносин, а також в утворенні більш сучасних та ефективних оборонних альянсів. Стара безпекова архітектура відійде у минуле. Під питанням опиниться сьогоднішнє НАТО. Сформується нове регіональне лідерство, яке базуватиметься насамперед на оборонних і безпекових спроможностях держав. І тут Україна має хороші шанси та перспективи.