Американський молот та іранське ковадло: стратегічні уроки для України
Колись видатний американський психолог Абрагам Маслоу, автор відомої «піраміди потреб» [1], сказав: «Якщо єдиний інструмент, який у вас є — це молоток, то у всьому навколишньому світі ви будете схильні бачити цвяхи».
Своїм інтерв’ю для The New York Times Дональд Трамп нагадав про мудрий вислів психолога. Президент США в традиційній манері зазначив, що в прийнятті рішень його обмежує лише «власна мораль, оскільки він орудує найбільшим у світі молотом». З цього приводу головний вашингтонський кореспондент з питань Білого дому та національної безпеки Девід Е. Сенгер, який висвітлював діяльність п’яти президентів США протягом понад чотирьох десятиліть, на сторінках того ж американського видання зазначив, що Трамп опинився в пастці війни з Іраном, маючи в руках найбільший у світі молот та невдало використавши його. Йдеться, звісно про військову потугу США. Як виявилось, існують різновиди ковадл, які не піддаються ударам молоту. Вони є стійкими, бо виготовлені з іншого сплаву.
Американський очільник, який часто використовує власну непередбачуваність, переконаний, що саме така тактика змушує союзників і супротивників нервувати та дає йому додатковий простір для маневру. Він вважає, що його влада безмежна, але несподівано для себе зіткнувся з межами власних можливостей — і це зробило його дратівливим, розчарованим та нестабільним.
Очевидно, що одним із «цвяхів» у планах Трампа, став Іран. Розпочавши повноцінні бойові дії 28 лютого 2026 року, президент США чітко не уявляв собі, як розвиватимуться події. Він орудував молотом та був переконаний, що вдасться повалити уряд й припинити ядерну програму. Але не так сталося. Війна триває вже майже п’ять місяців, цілі залишаються недосягнутими, а кінця конфлікту не видно. У квітні 2026 року Центр стратегічних і міжнародних досліджень підрахував, що половина американських запасів деяких ключових ракет-перехоплювачів вже була використана. Пентагон навіть змінив форму публічної звітності щодо втрат у війні з Іраном під час операції «Епічна лють». Зі зрозумілих причин Трамп публічно заявив, що не має бажання відправляти в регіон наземні війська [2]. Проблемою для Трампа стає й різке падіння внутрішньої підтримки його іранської кампанії: згідно з опитуванням The Washington Post та Ipsos, лише 29% американців позитивно оцінюють його дії у цьому конфлікті.
Отже, президент США зіткнувся з реаліями, про які його попереджали фахівці у Ситуаційній кімнаті [3] перед ухваленням рішення. Отримавши гіркий досвід, тепер він дослуховується до головних помічників та радників з національної безпеки. 24 липня 2026 року під час зустрічі з високопоставленими членами свого кабінету Трамп усвідомив, що потрапив у власну пастку: подальша ескалація війни може небезпечно виснажити й без того обмежені арсенали Пентагону, а водночас припинення війни означатиме для нього політичний програш. Трамп стурбований наслідками загострення ситуації на Близькому Сході, ризиками подальших атак на американські бази та об’єкти союзників у регіоні, глобальною економічною кризою, зростанням енергетичних та міграційних загроз тощо.
Сьогодні Трамп заявляє: «Ми готові до дії, але ми з ними (Іраном) розмовляємо, тож, можливо, переломний момент буде, а можливо, й не буде. Можливо, вони будуть плакати, а може, просто здадуться, а може, просто підуть у печеру та сховаються». Цікава індивідуальна інтерпретація ситуації, очевидно запозичена з логіки теорії ймовірностей.
Так, Іран дійсно переживає економічні труднощі та зазнав певного руйнування військових сил. Але це не «переламало» країну та її стратегічний курс. Нове керівництво в Тегерані готове не лише витримати конфлікт зі Сполученими Штатами, але й чинити опір, завдаючи ракетно-дронових ударів по Ізраїлю, атакуючи американські військові бази в Катарі, ОАЕ, Бахрейні, Кувейті, Саудівській Аравії та Йорданії в регіоні та всьому світі [4]. Ба більше, Іран масштабував наслідки конфлікту, взяв під контроль ситуацію в Ормузькій протоці та чинить вплив на світовий ринок нафти. Адміністрації Білого дому так і не вдалося повернути під контроль зростання цін на нафту та стримати їхній вплив на фондовий ринок. Цю війну розпочав Трамп, він і нестиме за неї персональну відповідальність.
Переважна сила молоту не завжди призводить до бажаного результату. Реалізувати в Ірані те, що Трамп з гордістю називав «венесуельською моделлю», — навряд чи йому вдасться. Скажемо сміливіше — тепер вже не вдасться. Завдавання ударів по іранському ковадлу матиме лише зворотній ефект.
Трамп не має чіткої стратегії досягнення заявленої мети. Він не запропонував переконливого плану перемоги, а тепер його головним завданням стає пошук виходу з війни без втрати політичного обличчя.
На думку експертів, у нього залишилося три основні варіанти дій: 1) військова ескалація; 2) економічні репресії; 3) оголошення віртуальної перемоги. Кожний із цих сценаріїв виглядає неприйнятним з різних причин, але з усіх «неприйнятних» все ж мінімально прийнятним стане один, ймовірно, останній.
Найбільш реалістичним виходом для Трампа може стати поступове зниження тиску на Іран: Вашингтон високоймовірно залишить Тегеран із його ядерною програмою та запасами ядерного палива і фактично «забуде» про питання контролю над Ормузькою протокою. Він не зможе вирішити проблеми, яка спровокувала його війну, і тим створить нову величезну проблему для енергетичних ринків. Це коштуватиме політичного майбутнього, але кожне рішення має свою ціну. Програвати також треба вміти, так само як і вчитися тому, яких лідерів варто обирати.
Українська проєкція
На перший погляд, складно провести паралелі між тим, що відбувається на Близькому Сході та в Україні. Але схожість все ж є. Україна побіжно втрутилася у війну з Іраном. У лютому-березні 2026 року наша держава експортувала на Близький Схід вітчизняні дрони-перехоплювачі та окремі військові технології, направила до регіону спеціальних представників і військових фахівців, що розглядалося як стратегічно вигідний крок. Водночас таке рішення було пов’язане і з певними ризиками [5].
25 липня 2026 року українські далекобійні безпілотники завдали удару в Каспійському морі по іранському вантажному судну, яке перевозило військові вантажі до Росії. Іран звинуватив Україну в навмисному розширенні війни та пообіцяв вжити заходів у відповідь. Крім того, з Києва лунали офіційні заяви про те, що Росія передає Ірану розвідувальну інформацію щодо американських військових баз [6].
Експерти обережно припускають, що участь України у захисті об’єктів на Близькому Сході та загальна антиіранська активність можуть бути елементом непублічних домовленостей, зокрема зі США, з розрахунком на отримання практичних преференцій у вигляді нових озброєнь, оборонних контрактів і політичної підтримки.
У цьому контексті видається не випадковим, що Трамп провів у Вашингтоні закриті зустрічі із прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу та Президентом України Володимиром Зеленським [7]. Імовірно, адміністрація США розглядає війни на Близькому Сході та в Україні як взаємопов’язані кризи. З огляду на наближення проміжних виборів у листопаді в США, розвиток подій на цих напрямах може істотно вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в цій країні. Загалом політичні позиції очільника Білого дому нині залишаються доволі складними.
Попри демонстрацію союзницької підтримки, шляхетні жести на війні рідко приносять вирішальну користь. Видається, що Путін помилився в Україні так само, як Трамп в Ірані. Причин цьому кілька.
По-перше, та найголовніше, — авторитарний стиль управління, який не допускає альтернативних поглядів. Путін і Трамп, керуючись власними амбіціями та переконаннями, сформованими найближчим оточенням, не дослухались до думки незалежних експертів і ухвалили те, що вважали «єдино правильним рішенням». Політичні амбіції та психологічні чинники не дозволяють їм визнати помилки й відкрито їх виправити.
По-друге, недооцінка противника. Це багатоаспектна проблема, при дослідженні якої небезпідставно можна робити закиди спеціальним, розвідувальним, дипломатичним службам, різноманітним інституціям громадянського суспільства — інструментам м’якої сили. Але є речі, які практично неможливо об’єктивно спрогнозувати. Наприклад, як поведе себе керівництво чи населення країни у кризовій ситуації. Це оціночні категорії так званих «чорних лебедів», які часто мають вирішальне значення у стратегічному аналізі та прогнозуванні. Саме з подібними «лебедями» фатально помилилися один і другий керманичі.
По-третє, нерозуміння технологій сучасної війни. Тепер усім очевидно, що молот вирішує далеко не все. Хід війни можуть змінити нові технології та асиметрія військових рішень. Україна та Іран показали як можна відповідати агресору, щоби зупинити, виснажити його та змусити переглянути цілі війни.
По-четверте, геополітичний вимір. Аксіомою стало те, що у сучасному світі одна, навіть надпотужна держава не здатна перекроїти світ. Майбутній світ — це світ альянсів. Більш слабкі та привабливі для нападу держави задля свого виживання можуть видозмінюватись, утворювати нові безпекові й технологічні союзи та мультиплікувати потужності. Це новий вид сили, який ще не знайшов адекватної безпекової відповіді.
Отже, політики, які отримують в користування молоток, набувають разом з ним спокуси забивати цвяхи. Але вони не завжди підготовлені до цієї роботи, почасти навіть не усвідомлюють, як і де це необхідно робити та чи робити взагалі. Логіка проста: генерали хочуть воювати — значить їм треба дати для цього можливість, інакше вони можуть повернути зброю проти тебе. Отже, зовнішня загроза традиційно залишається серед інструментів самовиживання та збереження влади.
Україна перебуває серед держав, які борються за свою державність, відстоюють незалежність. Ми — зростаюча держава, яка відчула цінність та ціну власної свободи. Український народ вистояв у боротьбі з російським агресором, у цьому сенсі ми вже здобули перемогу. Але перемога ще не є остаточною: тепер її слід утримати, укріпитися, а потім, коли для цього складуться військово-політичні умови, повернути загарбане. Дванадцять років звитяжної боротьби переконують: нам це обов’язково вдасться.
Український успіх змусить світ переписати історію воєн, переглянути стратегії, доктрини, стандарти і багато іншого. Наша держава, яка пройшла звитяжний шлях п’ятирічної широкомасштабної війни від «Джавелінів» до наземних роботизованих комплексів та власних далекобійних «Фламінго», обов’язково напише не одну главу в підручниках, що увійдуть до новітньої світової історії.
Юрій Романюк,
експерт з політико-безпекових питань,
кандидат педагогічних наук
Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
Примітки:
[1] «Піраміда потреб» (або ієрархія потреб) — відома психологічна модель, яку у 1943 році запропонував американський психолог Абрагам Маслоу. Вона показує потреби людини у вигляді сходів чи піраміди: від найпростіших біологічних потреб до високих духовних цілей, пояснюючи цим людську мотивацію.
[2] За даними New York Post і CNN, Пентагон все-таки опрацьовує сценарій масштабної наземної операції, метою якої може стати захоплення або знищення запасів збагаченого урану на укріплених ядерних об’єктах Ірану. Наземний рейд розглядають як альтернативу подальшим авіаударам по іранській ядерній інфраструктурі. Для проведення такої операції можуть знадобитися тисячі американських військовослужбовців. Заступник директора Центру стратегічних і міжнародних досліджень Джозеф Роджерс припустив, що військовий сценарій може залишитися єдиним способом швидко позбавити Іран наявних запасів ядерного матеріалу, оскільки переговорний процес не демонструє значного прогресу.
[3] Ситуаційна кімната — захищений комплекс приміщень площею понад 500 квадратних метрів на першому поверсі західного крила Білого дому. Нею користуються президент США, його радники, військові та спецслужби для моніторингу криз і координації операцій у реальному часі.
[4] Атаки Ірану на американські бази вже призвели до людських втрат, пошкодження військової інфраструктури та значного навантаження на системи ППО США. За окремими оцінками, унаслідок ударів загинули десятки американських військових, сотні отримали поранення, а на базах у регіоні було пошкоджено понад 200 об’єктів і одиниць техніки.[5] Українські дрони-перехоплювачі опинилися у фокусі міжнародної уваги на тлі атак іранських «шахедів» і пошуку ефективних рішень для захисту неба на Близькому Сході. Країни регіону та інші партнери запозичують український досвід — один із небагатьох, перевірених у реальній війні.
[6] 25 липня 2026 року Президент України у відеозверненні заявив, що доручить розвідці передати іноземним партнерам наявну інформацію про нову допомогу Росії іранському режиму.
[7] Лідери України та Ізраїлю прибули до Вашингтона, щоб взяти участь у церемонії прощання з покійним американським сенатором Ліндсі Гремом. 28 липня 2026 року проведені переговори Дональда Трампа та Володимира Зеленського. Обговорювалися ліцензії на виробництво ракет-перехоплювачів для систем ППО Patriot в Україні та активізація дипломатичного процесу. Після української делегації президент США провів переговори з Біньяміном Нетаньягу, присвячені питанням безпеки та ситуації на Близькому Сході.
