Переговори між Україною і Росією. Еволюція та перспективи
Москва раптово змінила свою позицію щодо діалогу з Україною. На початку травня вона відмовилась від переговорів про передачу їй Україною всього Донбасу. А вже 23 червня погодилась до них повернутися. Поки що це не означає, що Росія знімає свої вимоги до України. Але перший крок нею вже зроблений. Ясна річ, згодом вона може відмовитись від нього, однак, тенденція є досить очевидною, як безумовною є причина цього. Війна проти України у глухому куті, з якого у Росії немає виходу, окрім найшвидшого завершення бойових дій. Тому вона змушена погоджуватися на переговори, оскільки затягувати ситуацію більше не може. Час грає проти неї. Росії доведеться поступатися, але для того, щоб це сталося, світові ще потрібно докласти чимало зусиль.
Більшість війн закінчуються переговорами. І це при тому, якщо одна зі сторін не зазнала повного краху. Та якщо зазнала, то її подальшу долю одноосібно вирішують переможці, або знову ж таки у спосіб переговорів.
На переговорах диктує свої вимоги той, хто міцніший, або, принаймні, намагається ним бути. Втім, він не завжди досягає бажаного. Тим паче, якщо війна ще не закінчилася і протистояння відбувається приблизно на рівних. За характером успіх у війні мінливий і може повернутися тим чи іншим боком. Все це повністю і стосується російсько-української війни. В лютому та на початку березня 2022 року Росія загалом перемагала. Тому погоджувалась на перемовини з Україною, вимагаючи її повної капітуляції. Але згодом, вже через тиждень бойових дій, стало зрозуміло, що російський бліцкриг – «Київ за три доби, а вся Україна за два тижні» зазнав повного провалу. Такий наслідок змусив Росію погодитися на певні поступки, якими передбачалася та ж капітуляція України, але без повної втрати нею своєї державності. Зокрема, так звані Стамбульські домовленості, які були досягнуті наприкінці березня 2022 року, передбачали закріплення за Росією Криму і Донбасу, відмову України від вступу до НАТО та від своєї національної ідентичності. І на додаток – її фактичне роззброєння.
На той час про Херсонську та Запорізьку області не йшлося, оскільки Росія ще не організувала там своїх «референдумів». Втім, вона не планувала повертати їх Україні. Ба більше, російські збройні сили продовжували свій наступ, плануючи захопити їх остаточно. А також намагалися окупувати Миколаївську, Одеську та Харківську області. А переговори Москві були потрібні лише для того, щоб затягнути час та підготувати додаткові резерви, оскільки наявної у неї кількості військ було замало. До того ж Росія не збиралася виконувати жодних домовленостей з Україною, що продемонструвала ситуація довкола попередніх Мінських домовленостей.
Тоді Україна була змушена погодитись з умовами Росії, оскільки російські війська знаходились вже під Києвом, а ситуація була ще зовсім не визначеною. Однак все дуже швидко прояснилося. Сили оборони України заблокували транспортні комунікації на півночі країни і зруйнували логістику російських військ. Як наслідок, росіяни втратили можливість вести бойові дії і були змушені покинути Київську, Чернігівську та Сумську області.
Російські війська все ще вели наступ на сході та півдні України, але безпосередньої загрози її падінню не стало. Це дало можливість Україні відмовитись від кабальних мирних умов, які їй нав’язувала Росія в рамках Стамбульських домовленостей. А звірства росіян у Бучі та інших місцях, про які стало відомо після їх звільнення, взагалі відмітали будь-які переговори з Москвою на її умовах. Тим паче, що ситуація почала складатися на користь України. У вересні 2022 року, завдяки успішній наступальній операції, СОУ звільнили більшу частину Харківської області, а в жовтні того ж року супротивник був змушений залишити Миколаївську область та лівобережну частину Херсонської області. Так виникають підстави для звільнення всієї території України. Тому розпочалася підготовка контрнаступальної операції на півдні нашої держави. І ведення переговорів з Росією було визнано недоцільним. Особливо після того, як у вересні 2022 року Росія оголосила, що анексує Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку області. Це було незаконно, тому у відповідь Україна змінила свою переговорну позицію на безкомпромісну. Так, висунула вимогу вивести всі російські війська з окупованих територій України та повернутися до кордонів 1991 року. Тоді ж Президент України В. Зеленський затвердив рішення РНБО про неможливість вести переговори з Путіним.
На превеликий жаль, контрнаступ Сил оборони України влітку-восени 2023 року був безуспішним. СОУ зазнали значних втрат в особовому складів та техніці, що дало Росії змогу активізувати наступальні дії вже з початку 2024 року, захопити нові українські території та закріпити за собою стратегічну ініціативу на фронті. Посилаючись на свої переваги, вона знову почала вимагати від України повної капітуляції.
В цілому, згадані чинники зробили переговори між Україною та Росії неможливими зовсім. Разом з тим, з другої половини 2024 року у Російській Федерації почали загострюватися економічні проблеми. А на початку 2025 року вони стали зовсім очевидними. Перспективи економічної кризи в Росії, які тоді вже проглядалися, поставили перед нею вимогу призупинити війну для того, щоб мати можливість впоратися зі своїми економічними проблемами. Сприятливі для неї умови для цього створювало повернення до влади в США Д. Трампа.
Як відомо, Д. Трамп ініціював відновлення переговорного процесу між Україною та Росією і навіть виступив у такому ділі посередником. Разом з тим, на початковому етапі його роль фактично зводилась до підтримки Росії та тиску на Україну з тим, щоб примусити її прийняти російські умови миру. А по суті змусити до капітуляції. Водночас він прагнув усунути Європу від переговорного процесу. Таким чином Д. Трамп сподівався підвищити свою репутацію в Європі та США як «миротворця», а також домогтися реалізації спільних економічних проєктів з російським бізнесом. А Україну він сприймав як другорядну країну, яка не заслуговувала на його увагу та турботу.
Однак, спроби Д. Трампа досягти бажаного здачею України на поталу Москві не дали очікуваних ним здобутків. Україна не погодилася на поступки Росії та не піддалась тиску з боку США. При цьому Україну підтримали Європа та значна частина американських політиків і суспільства, які вважали дії Д. Трампа такими, що суперечать інтересам Західного світу та спонукають Москву до подальшої агресії. Спільними зусиллями їм вдалося переконати Д. Трампа, що його позиція хибна. Тоді він змінив свої підходи щодо інтересів України, хоча все ще коливався між нею та Росією. Тим не менш, Д. Трамп перейшов від намагань тиснути на Україну, до тиску на Росію, змусивши її поступатися. Тут свою роль зіграло подальше ускладнення економічної ситуації в Росії. З другої половини 2025 року російська економіка почала входити у стагнацію. Водночас загальмувалися темпи наступу російських військ на фронті.
Як наслідок, Москва лише вимагала передати всю територію Донбасу, а претензії на підконтрольні Україні райони Херсонської та Запорізької областей тимчасово прибрала. Були «забуті» також вимоги щодо «денацифікації» та «демілітаризації» України. Нові вимоги Росії щодо відновлення миру з Україною були погоджені зі США під час зустрічі Д. Трампа та Путіна в серпні 2025 року в м. Анкоридж на Алясці. Згадаймо, Росія погоджувалась призупинити бойові дії лише у тому випадку, коли Україна погодиться зі згаданими умовами.
З того часу США розпочали, так би мовити, черговий «раунд» тиску на Україну, намагаючись спонукати її до погодження з новими вимогами Росії, які американська адміністрація вважала цілком прийнятними. Хоча той тиск став менш інтенсивним. Це дало можливість Україні без особливих проблем з боку США дотримуватися непохитності своїх позицій та відкидати російські вимоги. Як і попередні вимоги, вони суперечать інтересам України. Росія продовжувала безпідставно вимагати від неї ті території, які вона не могла захопити самотужки. При цьому не було жодних гарантій, що Росія дійсно зупинить бойові дії і не висуватиме Україні інших територіальних вимог. Навпаки, зважаючи на попередній досвід, саме цього і слід було очікувати.
В першій половині 2026 року загальна ситуація для Росії різко погіршилась. Її економіка перейшла зі стагнації до рецесії, а дефіцит державного бюджету різко зріс, що стало наслідком збільшення військових витрат. Станом на кінець травня поточного року дефіцит становив близько 6 трлн. руб. при плановому показнику на рік 3,7 трлн руб. Не усунуло економічні проблеми країни навіть значне зростання ціни на нафту в квітні-травні поточного року внаслідок військової операції США та Ізраїлю проти Ірану.
В таких умовах висока відсоткова ставка за кредитами, яка застосовується Центральним банком (ЦБ) Росії для стримування інфляції, не просто загальмувала роботу російської економіки, а почала призводити до масової зупинки виробництв. Такі дії ЦБ РФ разом із підвищенням урядом податків для наповнення державного бюджету фактично знищили малий та середній бізнес. Загальні економічні проблеми Росії негативного позначаються і на роботі військово-промислового комплексу.
Страждають також банки, які змушені кредитувати економіку без гарантії повернення кредитів, і навіть собі у збиток. До того ж, через стрімку інфляцію та внаслідок можливого заморожування урядом рахунків громадяни змушені знімати свої кошти з таких банківських рахунків, що різко підвищує загрозу колапсу банківської системи.
Загострення економічних проблем в Росії безпосередньо позначається на соціальній сфері. Близько 70 % росіян оцінюють сьогодні свій фінансовий стан як складний, а 20 % взагалі знаходяться за межею бідності. Як наслідок, довіра суспільна до Путіна та його режиму впала до найнижчого рівня. Зараз російське керівництво підтримується не більше 27 % громадян. Понад 60 % росіян виступають за припинення війни у будь-якій формі, а кожен п’ятий налаштований долучатися до акції протестів. Люди вже навіть перестають боятися влади та відкрито критикують її у соціальних мережах.
На такому фоні Росія ще й втрачає ініціативу на фронті. Її зимова та весняна наступальні кампанії були невдалими, а літній наступ гальмується. По суті ЗС РФ можуть виконувати відносно масштабні наступальні дії лише на Костянтинівському напрямку, де і фіксується їх певне просування. Наступи відбуваються також на Покровському, Лиманському та Гуляйпільському напрямках. Однак, практично безуспішно.
Спроби Росії домогтися бажаного у військовий спосіб закінчуються збільшенням втрат особового складу, що виходить, так би мовити, на якісно новий рівень. Компенсувати їх Росія не спроможна, оскільки втрати перевищують кількість бажаючих підписати контракти на військову службу. І така кількість бажаючих служити за контрактом, навпаки, зменшується. Влада РФ змушена вдаватися до примусових методів набору людей до війська, на що суспільство реагує негативно.
Щоправда, Силам оборони України також нелегко, однак, вони вдаються до контратак. В травні поточного року СОУ звільнили більше за площею територій, ніж захопив супротивник. В основному це відбувається на півдні нашої держави. Однак, такі дії поки що є тактичними, хоча і досягають своїх цілей.
Стратегічні наслідки має комплексна операція СОУ з ураження нафтогазової інфраструктури Росії, а також щодо ізоляції окупованих територій півдня та сходу нашої держави і Криму. Сьогодні вони вже призвели до нестачі бензину та дизельного пального майже у всіх регіонах Російської Федерації. Передусім від цього страждають транспортні перевезення (логістика) та сільське господарство. Під загрозою опинилися збір врожаю та посівна компанія. А підвищення вартості пального робить роботу аграріїв взагалі нерентабельною. Тому вже у цьому році в Росії може відчуватися нестача продовольства.
Наразі виведено з ладу 25 % нафтопереробних потужностей країни-агресора. Діяльність в цьому напрямі триває. Тому до осені в Росії буде втрачено не менше 50–60 % необхідних їй обсягів бензину та дизельного пального. Як наслідок, російська влада не зможе задовольняти потреби у ньому не тільки цивільних, але і військових.
Водночас, удари СОУ по транспортних комунікаціях військ противника відчутно ускладнили їх логістику, що, насамперед, спостерігається на півдні України. Там ізоляція поля бою вже почала знижувати їх бойові можливості. Це створює умови для звільнення Україною окупованих районів Миколаївської, Херсонської та Запорізької областей, аналогічно як це було зроблено на півночі та південному правобережжі країни в 2022 році. Через порушення логістики підрозділи російських військ вже покинули свої позиції на Кінбурнській косі.
Однак, найважчий стан справ у Криму. По суті, єдиною транспортною артерію, яка ще зв’язує його з Росією, залишається міст через Керченську протоку. Але СОУ його можуть знищити будь-коли. До того ж по ньому забороняється транспортувати пальне, важку військову техніку і боєприпаси.
Відчутні втрати кримської системи ППО. Вона фактично вже не може прикрити Крим. Тому СОУ дістають змогу безперешкодно добивати військову, транспортну та енергетичну інфраструктуру півострова. Там практично вже немає рідкого пального, не вистачає продовольства та товарів першої необхідності. Також виникли перебої з електроенергією. Курортний сезон зірваний, а туристи та місцеві жителі почали масово виїжджати з Криму.
Це дасть можливість Україні відновити контроль над Кримським півостровом. А до того мають бути звільнені окуповані території Херсонської та Запорізької областей. Військове командування Росії, усвідомлюючи такі перспективи, виводить з півострова залишки Чорноморського флоту.
Незабаром ситуація для Росії стане ще гіршою. В Україні завершується процес розробки та налагоджується виробництво нових балістичних ракет, здатних долати систему російської ППО та досягати Москви. Створюються також і власні ракети української протиповітряної та протиракетної оборони. Модернізуються БПЛА, які незабаром зможуть уражати цілі на відстані до 3 тис. км, що дасть змогу знищити останній великий НПЗ Росії у м. Омськ.
Продовжується та збільшується постачання зброї Україні нашими партнерами. Зокрема, БПЛА вже надходять до України у масовому порядку. Саме тому СОУ будуть спроможні виконати вищезгадану операцію. Вона триватиме до досягнення визначеної мети. На додаток до цього західні партнери України починають постачати далекобійні ракетні системи. До того ж, Україна отримала ліцензії на їх виробництво.
Застосування таких озброєнь дасть змогу остаточно змінити обстановку на фронті на користь України, завдати критичних збитків російській економіці і, як наслідок, підірвати моральний дух росіян
Такі події занурюють режим Путіна та в цілому Росію у стан катастрофи. До недавнього часу Росія все ще сподівалася знайти вихід і навіть намагалася посилити тиск на Україну. На початку травня Путін відмовився від подальших мирних переговорів про передачу Україною всієї території Донбасу. Водночас, в травні-червні було завдано два найбільш потужних за всю війну ракетно-дронових ударів по Києву. А на фронті росіяни активували свій наступ. Такі дії Кремля пояснюються тим, що Росія отримала додаткові кошти від експорту нафти внаслідок тимчасового підвищення цін на неї через війну на Близькому Сході. Це дало Кремлю надію на можливе продовження бойових дій в Україні, оскільки військова операція США і Ізраїлю ще триває.
Утім, Путін прорахувався. Відмова від переговорів та ескалація війни остаточно переконала західні країни, що він не прагне миру. Тому було ухвалене рішення примусити Путін до миру силоміць. Саме це і продемонстрував саміт Великої сімки 15-17 червня ц.р. у Франції, який засвідчив об’єднання США та Європи у питаннях підтримки України та здійсненні тиску на Росію (більш детально значення саміту були розкриті у нашій статті «Європа та США об’єднуються проти Росії. Саміт Великої сімки і Україна»).
Отож і у Путіна, і у Росії не залишається іншого виходу. Для того, щоб уникнути катастрофи та затягнути час, сподіваючись досягти відчутних успіхів на фронті, він погодився відновити переговори. І висунув умову – розпочати переговори з того моменту, на якому вони були зупинені в Стамбулі в квітні 2022 року.
Тут вбачається, так би мовити, тонкий розрахунок. З одного боку, угоди передбачали зупинку бойових дій по лінії фронту, що на думку Кремля, має задовольнити Україну. А з боку іншого – дає йому змогу продовжувати війну до узгодження всіх спірних питань. Але такий процес може бути безкінечний. До того ж, щоб забезпечити свої інтереси, російська сторона висуває різні додаткові ініціативи. Одна з таких стосується встановлення двоетапного перемир’я. На першому етапі пропонується обмежити бойові дії смугою 50-100 км від фронту, а на етапі другому – припинити їх повністю. Мета такої схеми очевидна: Росія зможе продовжувати війну, однак запобігатиме ударів по своїх тилах.
Але, за нинішньої ситуації затягування війни лише погіршуватиме положення Путіна та Росії. Як мовиться, зараз час грає на користь України. Тому вже скоро вона зможе висувати свої вимоги Росії щодо припинення бойових дій. Вони будуть стосуватися не просто їх зупинки по лінії фронту, а повернення Україні всіх окупованих територій.
Отже, Росія послідовно втрачає свої позиції у війні проти України. Причина – послаблення російської економіки під дією західних санкцій та зміцнення українських Сил оборони за допомогою партнерів України.
На нинішньому етапі Москва тимчасово відмовилась від претензій на всю територію Херсонської та Запорізької областей і вимагає передати Росії лише всього Донбасу. Втім, це є лише її умовою призупинення бойових дій, а не досягнення довготривалого миру.
За такого стану справ Україна та її західні партнери докладають зусиль для того, аби Москва погодилася на відновлення миру. З цією метою СОУ проводять стратегічну операцію зі знищення нафтової інфраструктури Росії та ізоляції Криму і блокування логістики російських військ на сході і півдні нашої держави. СОУ своїм діями вже досягають певних результатів і можуть таки примусити Москву до миру. Тим паче, що наші західні партнери об’єднали свої зусилля у наданні Україні допомоги та у здійсненні тиску на Росію.
Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики
