Росія: від домінування над Китаєм до його сателіта. Історія, сучасний стан та перспективи розвитку російсько-китайських відносин
Частина II. Зміна ролі. Як Росія втратила шанси бути великою світовою державною, а Китай такою став
В першій частині статті розглядається, як розвивалися відносини СРСР та Росії з Китаєм з XVII століття до розпаду Радянського Союзу. І було зроблено висновок, що на той час радянські та російські позиції були більш потужні за китайські. Сьогодні ситуація абсолютно змінилася. Росія, яка назвала себе правонаступницею СРСР, перетворилася з рівноправного партнера на сателіта КНР з можливим переходом у стан колонії. Таке питання має безпосереднє відношення до України, а тому варте уваги.
З розпадом Радянського Союзу розпочалася нова ера в історії відносин між Росією та Китаєм. Так, відносини нормалізувались та перейшли у форму добросусідського партнерства. В той же час, Росія була змушена системно поступатися на користь Китаю. Причиною цього стало, з одного боку, бажання КНР мати доступ до російських технологій, природних ресурсів та ринку збуту, а з боку іншого — глибока економічна криза в Росії, що змушувало її задовольняти китайські інтереси в обмін на економічні здобутки. І навіть при тому, що такий обмін не був рівноцінний.
В рамках такого підходу Росія, намагаючись вижити в період кризи, майже за безцінок продавала Китаю свою інтелектуальну власність та природні ресурси і здавала йому території для господарської діяльності. При цьому, більшу частину отриманих доходів російська правляча верхівка витрачала не на усунення економічних проблем Росії, а на те, щоб збагатитися особисто. Водночас в процесі перерозподілу власності формувався новий олігархічний клас.
Як наслідок, у 1990-х роках сталася деіндустріалізація РФ. Через неспроможність її державного керівництва здійснити ефективні економічні реформи була припинена діяльність понад 70% підприємств, які дістались Росії від Радянського Союзу. Це підірвало економічну базу з реалізації планів Москви щодо відродження Росії в якості великої світової держави. Тоді ж розпочався процес її відставання від Китаю. А керівництво КНР, на відміну від російського, використало двостороннє співробітництво для модернізації своєї економіки та збройних сил, застосовуючи при цьому російські технології і дешеву сировину. Таким чином Китай створив підґрунтя для свого становлення у майбутньому як одного із двох провідних центрів сили на рівні зі США. Крім того, він збагатився російськими територіями, отримавши можливість розгорнути експансію у північному напрямку.
Правду кажучи, всі ці процеси запускалися ще Радянським Союзом напередодні його розпаду. А Росія їх підтримала. Зокрема, ще у травні 1991 року СРСР та Китай уклали угоду, якою передбачалося визначення кордону між двома країнами по фарватеру судноплавних річок. Після розпаду СРСР умови угоди виконувала вже Росія. Було передано КНР острови на річках Амур та Уссурі, а також певна площа сухопутних територій. А в 1994 році Росія підписала з Китаєм Спільну російсько-китайську декларацію про визначення російсько-китайського кордону в його західній частині. Згідно з нею Китай отримав ще 1,5 тис. гектарів землі у Приморському краї РФ.
Такі поступки з боку Росії задовольнили першочергові територіальні претензії Китаю, внаслідок чого тимчасово були деактивовані найбільш відчутні двосторонні суперечності. Це дало сторонам змогу юридично зміцнити свої відносини. «Партнерство, спрямоване у XXI століття» Росія та Китай оприлюднили в 1996 році, що мало стати основою їх двостороннього діалогу.
На практиці сторони продовжували співпрацювати за наведеною вище схемою, яка доповнювалась новими формами. Зокрема, була запроваджена так звана активна «човникова торгівля», коли росіяни — дрібні підприємці приїжджали до Китаю, щоб придбати товари повсякденного вжитку і привезти їх буквально власноруч в Росію для продажу.
В той же час розпочався стрімкий, так званий, «витік мізків» з Росії до Китаю. Це переїжджали російські науковці, інженери, інші висококваліфіковані спеціалісти, які втратили заробіток у своїй країні. В КНР вони отримували набагато більшу зарплатню, що стало відчутним чинником вилучення фахівців із російських науки і економіки. Як наслідок, загальний інтелектуальний потенціал, а з ним і інноваційний розвиток Росії почав гальмуватися, а Китаю навпаки — прискорюватися.
Один з договорів про добросусідство, дружбу та співробітництво Росія та Китай уклали у 2001 році. Передбачався розвиток їх співробітництва в торгівельно-економічній, науково-технічній, економічній, транспортній та інших галузях. Крім того, сторони планували поглиблювати взаємодію у боротьбі з тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом. Підтверджувалося, що РФ та КНР не будуть застосовувати одна проти одної ядерну зброю.
Окреме положення договору стосувалося відсутності у Росії та Китаю взаємних територіальних претензій. Але вже у 2004 році Москва погодилася на нові територіальні поступки. Згідно з додатковою угодою про російсько-китайський кордон у його східній частині Росія передала Китаю острів Тарабарова та частину Великого Уссурійського острова на Амурі, а також острів Великий у Читинській області — загалом 337 кв. км. До того ж Китай отримав в оренду ще близько 340 тис. гектарів землі для господарського використання.
В Росії неоднозначно відреагували на таку діяльність свого державного керівництва. Тодішня ще наявна російська опозиція все це жорстко розкритикувала. Незгідні з територіальними поступками намагалися переконати, що це суперечить національним інтересам Росії, загрожує її безпеці, бо послаблює російські позиції на Далекому Сході та сприяє поширенню китайської експансії. І так було насправді. Китай дійсно почав активно проводити політику територіального розширення на сході Росії. При цьому його територіальні претензії були лише частиною такої політики і обґрунтовувалися необхідністю відновлення «історичної справедливості», порушеної договорами ще ХІХ століття. Насправді Китай далі претендує на всі «свої північні території», якими вважає російські Далекий Схід та Східний Сибір. Ба більше, він не проти підпорядкувати собі всю Росію і таким чином стати світовою наддержавою.
За такими планами на перспективу передбачається комплекс довгострокових заходів. Серед основних таких — створення та підтримка китайського лобі в Росії у спосіб підкупу її правлячої верхівки і регіональних еліт, масове заселення російської території етнічними китайцями, а також інтеграція російської економіки у китайську.
Китай ще з 1990-х років успішно реалізує заплановане, що було, до речі, тоді очевидним. Але російська правляча верхівка не тільки не намагалася протистояти Китаю, а навпаки, потакала йому у такій діяльності. Це її влаштовувало, оскільки Пекін давав їй можливість збільшувати статки та, на відміну від Заходу, не зважав на корупцію і порушення прав людини в Росії. Така позиція КНР була особливо важливою для Путіна, бо він взявся будувати в країні тоталітарний режим на корупційній основі.
Збіг інтересів Росії та Китаю сприяло стрімкому розвитку їх двостороннього торгівельно-економічного співробітництва. Обсяг їх взаємної торгівлі з 2001 по 2007 р. зріс з 6,2 до 55,9 млрд дол. Тоді ж Китай став найбільшим постачальником товарів для Російської Федерації.
До речі, в першій половині 2000-х років Москва все ще намагалася балансувати між Китаєм та Заходом. Тоді Росія почала долати економічну кризу, однак все ще була зацікавлена у західних кредитах, а також у доступі до американських і європейських технологій та обладнання, які росіяни не могли власноруч розробити або виготовити. В першу чергу це стосувалося нафтогазової галузі, тобто, основи російської економіки. В той же час, Європа була найбільшим імпортером російських енергоносіїв.
Така ситуація давала Росії змогу уникати надмірної залежності від Заходу та Китаю з одночасним отриманням преференцій від співробітництва з обома сторонами. Але з часом відносини між Росією та США і Європою почали занепадати. Причина — негативна реакція західних країн та міжнародних організацій на відновлення Путіним тоталітаризму в Росії та фактична узурпація ним влади.
Критика Заходом діяльності Путіна супроводжувалась економічним тиском у вигляді обмеження кредитів та передачі критично важливих для Росії технологій. Втім, Путін не лише не змінював свого курсу, але й вдався до антизахідної політики, яка щораз посилювалася. Таким способом він намагався об’єднати росіян довкола себе і правлячої верхівки Росії на підґрунті протидії зовнішньому супротивнику. Таким супротивником оголосив НАТО. А проявом загроз для себе росіяни почали вважати вступ до НАТО країн Центрально-Східної Європи та Балтії. Хоча, на той час між Північноатлантичним союзом і Росією стосунки були розважливі в рамках реалізації концепції побудови «спільного простору безпеки від Лісабону до Владивостоку».
Але Путін новий курс оприлюднив у лютому 2007 року на Мюнхенській конференції з питань безпеки, що стало переломом у відносинах Росії із Заходом. Тоді ці стосунки почали переростати у нову Холодну війну, а Москва вже розверталася у східному напрямі, вбачаючи у КНР потужну опору у протистоянні із Західним світом. При цьому Путін покладався на суперечності між Китаєм та США і Європою, що дійсно мало місце і сприяло поглибленню взаємодії між Москвою та Пекіном на антизахідній основі. Зважав також на критику Заходом керівництва КНР за утиски демократії в країні. А це ще більше зближувало КНР з правлячою верхівкою Росії. Для того, щоб зробити їх ще ближчими, Москва погодилася на чергові територіальні поступки Китаю. У 2008 році, в рамках так званої «остаточної демаркації» кордону між двома країнами, Росія передала КНР 174 квадратних кілометрів своєї території. включно з островами Тарабарова, Большой Уссурийский та Большой на річках Амур та Аргунь. Тобто, Китай отримав не тільки те, що відстоював СРСР для себе ще під час Даманського конфлікту в 1969 році, але й без додаткових зусиль набагато більшу територію. До речі, саме тоді після нападу Росії на Грузію в серпні 2008 року США та ЄС запровадили санкції проти росіян, хоча незабаром взялися перезавантажувати відносини.
Згодом Москва погодилась суттєво, у порівнянні з іншими країнами, спростити умови діяльності китайського бізнесу в Росії. Мається на увазі розширення доступу китайських копаній до ключових галузей російської промисловості та природних ресурсів, а також надання додаткових гарантій китайським інвестиціям. Тим самим з’явилися додаткові можливості для реалізації спільних економічних проєктів та збільшення обсягів двосторонньої торгівлі. Одним з таких найбільших став нафтопровід Східний Сибір-Тихий океан потужністю 58 млн тон нафти на рік, який було введено в дію у 2010 році.
З 2007 по 2014 рік товарообіг між Росією та КНР зріс майже вдвічі, до 95 млрд дол. Втім, відчутно збільшився і дисбаланс у російсько-китайській торгівлі. Так, Росія поставила Китаю товарів на суму 38 млрд дол., в той час, як отримала від нього товарів на 57 млрд дол. Почала змінюватись і структура двосторонньої торгівлі. Китайські постачання ставали все більше високотехнологічні, в той час, як російські стосувалися сировини. Однак, Росія все ще не була критично залежною від Китаю та одночасно продовжувала торгівельно-економічне співробітництво з Заходом.
Наступний етап трансформації російсько-китайських відносин в бік їх перекосу на користь Китаю стався внаслідок нападу Росії на Україну в 2014 році, коли було анексовано Крим та спровоковано конфлікт на Донбасі. США разом з Європою засудили такі дії й запровадили щодо Росії санкції, які не були для неї вбивчими, але стосувалися її військової промисловості та енергетичного сектору. Крім того, США і Європа припинили співробітництво з Росією у військовій, науково-технічній, гуманітарній та інших сферах. Внаслідок чого між Росією та Заходом виникло протистояння, хоча в той час, повторюю, воно ще не вийшло на рівень нової Холодної війни. Однак, Москва проголосила свій «розворот на Схід», який передбачав активізацію розвитку відносин з КНР та іншими країнами Третього світу, насамперед Азійсько-тихоокеанський регіону та Південно-Східної Азії. Таким чином вона сподівалась зменшити свою залежність від Заходу і компенсувати американські і європейські санкції.
З цією метою Росія посилила всі ті заходи, які вживалися нею раніше, а також запровадила нові. Головна увага надавалась діям з переорієнтації на Китай частини російського експорту нафти і газу, що призначався Європі. Так, в 2014 році розпочалося будівництво газопроводу «Сила Сибіру» для постачання російського газу із Якутії до Приморського краю і далі — до Китаю. Газопровід з експортною потужністю 38 млрд куб.м газу згодом почав діяти.
Незабаром Росія знову поступилася Китаю вже в плані спрощення роботи, проживання китайців та ведення ними бізнесу на російській території. У 2014 році був ухвалений закон «О территориях опережающего социально-экономического развития в Российской Федерации». Законом знімається обмеження на роботу іноземних громадян в Росії та на довгострокову оренду ними землі. Таким чином надається дозвіл Китаю на колонізацію Росії. Це відбувалося у вигляді демографічної експансії, масової оренди земельних ділянок на Далекому Сході та в Сибіру, а також освоєння російських природних ресурсів, насамперед лісових угідь. Як наслідок, до 2020–2021 років кількість китайців в Росії почала становити 400–500 тис. А в деяких районах Російської Федерації, зокрема, Забайкаллі та Примор’ї, вони взагалі почали домінувати.
Важко сказати скільки російських земельних площ китайці сьогодні орендують. За деякими оцінками, лише в Сибіру це близько 40 % сільськогосподарських земель. Дехто це заперечує, але лише в одному Забайкаллі вони отримали у користування щонайменше 40 тис. квадратних кілометрів. А площа лісових масивів, орендованих китайськими компаніями під вирубку, взагалі вимірюється мільйонами гектарів.
Фермерська діяльність китайців на орендованих ними землях здійснюється із неконтрольованим використанням хімікатів. А це робить землі непридатними на довгі роки. Саме «освоєння» лісів перетворює їх на пустелю. Що ж до місцевих жителів, то китайці просто витісняють їх з місць постійного проживання. Росіяни намагаються протестувати, та місцева влада, що підкуплена китайським бізнесом, не заступається за корінне населення.
В обмін на поступки та економічні преференції з боку Росії керівництво КНР фактично стало на її бік у протистоянні із Заходом. Хоча, зовні така позиція ніби нейтральна. Китай лише відмовився публічно засудити напад Росії на Україну і виступив проти запровадження відповідних санкцій. До того ж він надавав їй допомогу у нівелюванні санкційних дій. В той же час не визнав «російського» статусу та створених Москвою самопроголошених республік на українському Донбасі.
Водночас Росія та Китай демонстративно активізували своє співробітництво у вигляді проведення спільних військових навчань та інших заходів, патрулювань літаків стратегічної авіації РФ та КНР у повітряному просторі над західною частиною Тихого океану. Росія декларувала це як відповідь Північноатлантичному союзу, який почав нарощувати свої збройні сили на своїх східних кордонах, а Китай розглядав це як засіб зміцнення своїх позицій в АТР на противагу США.
Доступ до російських технологій та ресурсів став одним із найбільш відчутних чинників, що сприяють економічному зростанню Китаю та його перетворенню на другий після США центр сили у світі вже у другій половині 2010-х років. Це визнала сама Америка в особі її тодішнього президента США Б. Обами, який розпочав налагодження відносин стратегічного партнерства з КНР. Росія в такому партнерстві не бралася до уваги. Ще у 2014 році її виключили з Великої вісімки за напад на Україну. А до 2022 року вона фактично перетворилася не на його рівноправного партнера Китаю, а на сировинний придаток. Це віддзеркалилось і на міжнародних організаціях ШОС+ та БРІКС+, які створювалися за ініціативою та провідною участю Росії як противага Заходу. Пекін, відтіснивши Москву від керівництва організацій, впевнено зайняв її місце. Крім того, Китай потіснив Росію і в Центральній Азії, яку вона вважала зоною свого виняткового впливу.
З початком у 2022 році повномасштабної російсько-української війни стан справ у Росії став ще гірший, а по суті, катастрофічний. Це дало Китаю змогу не тільки посилити на неї свій вплив, але і фактично зробити її своїм сателітом. США та ЄС запровадили жорсткі проти Росії санкції, які були більш відчутними за попередні. Найбільш болісними із таких стали поетапне припинення Європою імпорту російських енергоносіїв та інших сировинних товарів, вихід із Російської Федерації західних компаній, її відключення від міжнародних платіжних систем. Посилились обмеження щодо доступу Росії до іноземних кредитів та західних технологій, до використання обладнання, комплектуючих та матеріалів. В першу чергу це стосувалося її енергетики та військово-промислового комплексу.
Такі кроки Заходу завдали Росії значних збитків, поставили під загрозу роботу її економіки, а отже і зменшили здатність вести війну проти України. Протистояння Росії й Заходу переросло у конфронтацію між ними та нову у Холодну війну. Виникла реальна загроза військового зіткнення Росії та США і НАТО. Тому Москва знову ж таки звернулася по допомогу до Китаю, що вивело її «розворот на Схід» на якісно новий рівень. Наприклад, Росія максимально переорієнтувала туди експорт своїх сировинних товарів, а також остаточно зняла будь-які обмеження для доступу китайських компаній до російської економіки та ринку.
Як і у випадку першого нападу Росії на Україну, Китай обрав нейтрально-позитивну та обережну позицію. По суті, підтримав Росію політично та економічно, однак відмовився визнавати за нею право на територіальні «надбання» в Україні. Причиною була зацікавленість Китаю у продовженні російсько-української війни, що давало йому змогу посилювати свій вплив на Росію та заробляти на ній, а також покращувала його можливості у конкуренції із Заходом, який змушений витрачати ресурси на стримування Москви та надання допомоги Україні.
В той же час Пекін намагався уникнути західних санкцій, які могли б зашкодити китайській економіці. На той момент вона зіткнулася з низкою проблем та почала втрачати темпи росту. Позитивно вплинути на таке допомогло торгівельно-економічне співробітництво Китаю з Росією, яке мало відверто домінуючий характер з його боку. Тому Пекін на міжнародному рівні підтримав виправдання Москви щодо її нападу на Україну, який нібито був вимушений через плани розширення НАТО і мав на меті гарантувати безпеку Росії. Водночас Китай знову виступив проти запровадження санкцій проти, продовжуючи надавати допомогу в їх обході.
На сьогодні КНР є найбільшим імпортером російських енергоносіїв. Також він купує російські золото, вугілля та ліс, які підпадають під санкції. Зі свого боку він постачає весь перелік необхідних Росії товарів, від промислового обладнання до речей широкого та повсякденного вжитку. Вони включають товари подвійного призначення, в тому числі компоненти для ракет і БПЛА. Через КНР здійснюється закупівля для Росії західних компонентів, необхідних для виробництва зброї, насамперед, мікросхем. До того ж китайські компанії зайняли місце західних підприємств, які покинули Росію.
Наразі китайська допомога є єдиним чинником, що утримує російську економіку «на плаву». Але таким чином Росія стала повністю залежною від Китаю. Він аж ніяк не безкорисний альтруїст і використовує даний факт з вигодою для себе. Так, він скуповує російські товари по зниженим цінам, а свої реалізує по завищеним. Особливо це стосується товарів подвійного призначення, які збуваються у Росії в десятки разів дорожче, ніж продаються іншим країнам, в тому числі Україні. Аби як це виглядало комусь дивним, але КНР є одним з основних постачальників Україні комплектуючих для БПЛА, причому, тих же, що і для Росії. Китай є також одним з найбільших торгівельних партнерів України, що дає їй змогу заробляти кошти на зміцнення своєї оборони.
Всупереч сподіванням Росії, Китай не дає їй кредитів ні на державному, ні на приватному рівнях. А інвестуються китайцями в Росії винятково китайські проєкти. Російські — ігноруються. Це стосується навіть стратегічно важливого для Росії проєкту «Сила Сибіру-2», що має доповнити вже існуючий газопровід та компенсувати її втрати від припинення постачання газу в європейському напрямку. Пекін не відмовляється від нього, але пропонує Москві самій фінансувати таке будівництво і при цьому вимагає, щоб вона продавала газ Китаю за внутрішньоросійськими цінами. Тому допомога з боку Китаю дає змогу Росії лише гальмувати кризові процеси внаслідок дії західних санкцій. Уникнути кризи вона не спроможна, що демонструє стагнація російської економіки у 2025 році та її перехід у рецесію в 2026 році.
Керівництво КНР, на фоні подібного ставлення до Росії, налагоджує рівноправні зі США відносини, які згодом можуть стати стратегічним партнерством. Так, США та Китай є найбільшими у світі торгівельними партнерами з обсягом двосторонньої торгівлі у 560 млрд дол. за рік. При цьому співпраця між ними має широкі перспективи, що демонструють підсумки переговорів президента США Д. Трампа та глави КНР Сі Цзіньпіна 13–15 травня у Пекіні. Обидва лідери підтвердили найбільш важливе значення своїх країн для світу та визнали спільну відповідальність за долю людства. Тим самим була остаточно закріплена нова двополярна система світового устрою. Як і раніше, Росії немає місця в такій системі, що цілком слушно. За своїм економічним потенціалом США і КНР переважать її більш ніж в десятки разів кожна. А за впливом у світі їх просто не можна порівнювати з РФ. А ще Америка і Китай невпинно зміцнюють свої позиції та нівелюють російські навіть у тих регіонах світу, які Росія вважала своїми.
Справжнє ставлення Китаю до Росії продемонстрував візит Путіна до Пекіну 19–20 травня, де росіянина приймав Сі Цзіньпін. Переговори сторін мали вигляд відвертого знущання лідера КНР над гостем та, загалом, над Росією. Сторони лише задекларували свої прагнення побудувати багатополярний світ, що не накладає на Китай жодних зобов’язань. Єдиним реальним досягненням такої зустрічі стало продовження терміну дії безвізового режиму між двома країнами ще на один рік. Давати Росії кредити та фінансувати будівництво газопроводу «Сила Сибіру-2» Китай відмовився. Ба більше, Сі Цзіньпін дав при зустрічі зрозуміти, що час правління Путіна, а можливо і життя, добігають кінця. Символом цього став музичний фон офіційного обіду за участю лідерів КНР та РФ, яким були обрані мелодії відомого балету «Лебедине озеро». Саме вони свого часу транслювалися по російському телебаченню у першій половині 1980-х років після кожної кончини лідерів Радянського Союзу.
Очевидно, що політика Путіна перестає задовольняти Китай, оскільки він налагоджує відносини зі США. І російсько-українська війна йому більше не потрібна, бо лише заважає, а кремлівський диктатор зупиняти її не бажає. Вплинути на нього Пекін може із використанням чинника тотальної залежності Росії від Китаю. Очевидно, що це він зараз і робить в рамках публічних звернень до Путіна із закликами утриматись від ескалації війни, які для нього є наказами. Саме так і чинять великі держави щодо своїх сателітів.
Отже, з моменту розпаду Радянського Союзу в 1991 році Росія фактично перетворилася з рівноправного партнера Китаю на його сателіта з тенденцією набуття вигляду колонії. При цьому, посилення економічної залежності Росії від КНР, яка стає тотальною за характером, дає змогу Пекіну диктувати свою волю Москві, внаслідок чого обмежується її політичний суверенітет. Таким чином Росія остаточно втратила можливість відроджуватися в якості великої світової держави, рівної зі США та КНР. Отож світ знову стає двополярним, який вони і будуть очолювати. РФ, в кращому випадку, матиме там місце регіональної країни, якою вона поки що залишається, хоча і у підпорядкуванні Китаю.
Все це сталося внаслідок прагнення Путіна, його оточення і їх ставлеників особисто збагачуватися та будь-що утримувати у своїх руках владу, зневажаючи державні інтереси. Але розв’язана ними повномасштабна війна проти України, яка вже триває понад чотири роки, підірвала сили Росії. Як вона поплатиться за політику її так зв. правлячого режиму — буде розглядатися у наступному розділі.
Мирослав Ястремський
(Зображення згенеровано нейромережею)
