А. Саварець, В. Шевченко

ЗАГАДКА КРИВАВОГО БЕЗУМСТВА: Сталінізація

Присвячується Олександру Федоровичу Бєлову, досліднику сталінізму.

Частина 2

ГУЛАГ цифровий і звичайний

Сьогодні ФСБ прагне контролювати все, що пов’язано з політикою, економікою та бізнесом. Жоден орган у Росії не здатен обмежити її діяльність — ні уряд, ні суди, ні парламент.

Згідно з дослідженням соціологині Ольги Криштановської, яке проаналізував Олег Шеїн, в органах державного управління СРСР частка «силовиків» становила не більше 5%. За доби Бориса Єльцина частка представників силових відомств у владі зросла до 46%. За Путіна — до 67%.

На тлі постійних арештів губернаторів, заступників міністрів, військових, пропагандистів і «простих смертних» немає жодної кримінальної справи навіть проти рядового співробітника ФСБ.

Показовий кейс — начальник 5-ї служби ФСБ Сергій Бєсєда, який відповідав за «п’яту колону» в Україні під час вторгнення. Формально його «відправили» до Лефортово, але потім тихо звільнили й навіть повернули на робоче місце.

Водночас важливий історичний фон. У 1996 році, за вимогами Ради Європи, на ФСБ було накладено низку обмежень — зокрема щодо утримання ув’язнених і управління тюремною інфраструктурою.

У 2005 році Путін забрав у ФСБ останні такі тюрми, включно з Лефортово, і передав їх Мін’юсту (де-факто Лефортово залишалося у віданні ФСБ).

Тепер же, коли Росія розірвала зв’язки з Радою Європи і денонсувала низку конвенцій (зокрема й щодо заборони катувань), вона формально більше не пов’язана цими обмеженнями.

З 1 січня 2026 року набирає чинності закон, який скасовує ці обмеження і повертає спецслужбі повномасштабний тюремний контур, зокрема ФСБ:

• повертає собі всі СІЗО, які раніше були в їхньому підпорядкуванні, і отримує можливість ексклюзивно утримувати там ув’язнених;
• повертає право конвоювати ув’язнених;
• отримує право «забезпечувати безпеку» в умовах затримання і «карати» тих, хто порушує порядок, тобто фактично встановлювати та застосовувати власні тюремні правила;
• отримує право самостійно «лікувати» затриманих у разі їхньої «хвороби» — без передачі їх цивільним лікарям або навіть лікарям ФСВП.

Одночасно ФСБ виводить значну категорію ув’язнених у власне підпорядкування — поза звичайною тюремною системою. Йдеться передусім про осіб, обвинувачених у злочинах проти держави: державній зраді (зростання таких справ і стало формальним обґрунтуванням законопроєкту), шпигунстві, терактах, диверсіях та інших «політичних» статтях.

Таких людей планують повністю ізолювати від решти тюремного контингенту і утримувати в умовах абсолютного контролю ФСБ.

Одночасно скорочується ФСВП — лише у 2025 році в Росії закрили 19 колоній, а загалом за останні 3,5 року — майже 90 колоній і СІЗО. При цьому кількість людей у СІЗО зростає. Тобто відбувається «перебалансування» покарання: дедалі більше людей «застрягають» у слідчих ізоляторах, де контроль зосереджується в руках ФСБ, без переведення в систему ФСВП.

Фактично створюється «тюремна держава в державі» — ні Міністерство юстиції, ні ФСВП, ні громадські спостережні комісії не зможуть туди потрапити без дозволу самої ФСБ.

Історично відомчі тюрми органів держбезпеки в Росії з’явилися в період масових репресій 1930-х років і масово закривалися після смерті Сталіна. Тепер цей маятник повертається назад — ФСБ знову отримує власну, непідконтрольну нікому, пенітенціарну систему.

За даними адвоката Євгена Смирнова, ФСБ контролює весь російський інтернет і всі комунікації: будь-яку пошту на «Яндексі» співробітники ФСБ читають прямо зі своїх комп’ютерів. За його словами, у 2013 році ФСБ отримала доступ до всіх СМС-повідомлень починаючи з 2008 року.

Через систему СОРМ спецслужба перехоплює весь інтернет-трафік країни: телефонні розмови, повідомлення, Telegram-чати, дані «хмар», архіви «Яндекса» і Mail.ru.

На кордоні пристрої громадян можуть бути зламані прямо на місці — в рамках «бесіди» зі слідчим ФСБ.

Підставою для переслідування можуть стати не лише лайки й репости — а й пошукові запити. Будь-яка людина, яка проявила інтерес до «екстремістських матеріалів», може опинитися в СІЗО ФСБ.

Також ФСБ отримає доступ до листувань, голосових і відеозаписів із банківських застосунків. Спецслужби зобов’язали російські банки впровадити до 2027 року системи СОРМ, які зберігатимуть усі персональні дані з подальшою передачею їх органам.

ФСБ отримало повний політичний контроль: призначає та курує кожного представника виконавчої влади — від міністра до губернатора — і всі судді Росії проходять перевірку ФСБ.

Агентура ФСБ і прикомандировані співробітники впроваджуються в компанії, впливають на управлінські рішення, контролюють фінансові потоки та використовують службові повноваження для корупційних операцій.

Сьогодні в Росії щодня виносяться 2–3 вироки за «державну зраду», і кількість таких справ зростає з кожним місяцем. При цьому більшість справ засекречені, їхній розгляд відбувається в закритому порядку, а судді, які їх розглядають, природно, повністю залежать від спецслужб.

Сам перелік караних діянь також розширився — з 1 вересня 2025 року в Росії набув чинності новий пакет заборон і обмежень:

• Заборона на рекламу у визнаних «екстремістськими» Instagram і Facebook — штраф до 2,5 тис. рублів.
• Штрафи за пошук екстремістських матеріалів — до 5 тис. рублів. У реєстрі — понад 5,5 тисяч позицій, він регулярно оновлюється.
• Заборона на рекламу VPN-сервісів — штрафи 50–80 тис. рублів для фізичних осіб і 200–500 тис. для юридичних. Фактично влада забороняє інструменти обходу власної цензури.
• Заборона на будь-яку просвітницьку та педагогічну діяльність для «іноагентів». Раніше обмеження діяло лише щодо роботи з неповнолітніми.
• Обов’язкове попереднє встановлення месенджера MAX на всі смартфони й гаджети, що продаються. Цей «нацмес» вбудований у систему цифрового доносительства і допомагає силовикам відстежувати пошуки «екстремістських матеріалів». Також з 1 вересня продавці зобов’язані попередньо встановлювати RuStore на iPhone, фактично вручну «русифікуючи» техніку Apple.
• Тотальний контроль ФСБ над закордонною співпрацею російських учених. Наукові установи зобов’язані вносити всі плани міжнародної кооперації до єдиної бази та отримувати попереднє схвалення спецслужби.

Саме так звана СВО стала каталізатором посилення тотального контролю. ФСБ тепер повністю контролює цивільну сферу, силовий блок, бізнес, після розгрому клану Шойгу — військову вертикаль, внутрішню політику та еліти.

5. Культ особистості вождя

Культ особи вождя в сучасній Росії — це не поклоніння реальній людині, а політична технологія, покликана утримувати суспільство в стані постійної мобілізації та легітимізувати ресталінізацію державного курсу. Путін тут не суб’єкт, а екран, на який проєктуються страхи, бажання й архаїчні очікування російської масової свідомості.

На початку 2000-х він постав у ролі умовного «царя-реформатора», ліберального аналога Олександра ІІ. Згодом — реакціонера й консерватора Олександра ІІІ. Потім — фігури Миколи ІІ, слабкого царя (особливо це проявлялося на тлі криз — контрнаступу України на Харківщині та під Херсоном наприкінці 2022 року, під час путчу Пригожина). І, нарешті, останніми роками — у ролі певної подоби Сталіна, що символізує жорсткість, мілітаризацію та розширення репресивного апарату.

Але ця еволюція образу Путіна відображає не розвиток його особистості, а зміну політичних функцій. Тому що Путін — не самодостатній політичний суб’єкт, а набір проєкцій. Реальний Путін — це організаційний вузол, результуюча сума домовленостей усередині угруповання ФСБ, бюрократії та старої олігархії (поки що).

При цьому сам культ особи — це інструмент, який дозволяє режиму продавити суспільну згоду на ресталінізацію.

Російське суспільство при цьому керується двома глибинними, стійкими запитами.

Перший — прагнення соціальної справедливості, що розуміється переважно як покарання корупціонерів і «правильний» перерозподіл багатства.

Другий — імперський рефлекс постійного територіального розширення, який сприймається як спосіб компенсації внутрішньої бідності.

Культ Путіна вміло вбудований у ці очікування, позиціонуючи його як посередника між народними сподіваннями та практикою влади.

Олег Тіньков в тому ж інтерв’ю скаже: «…Потім вони всі повмирають, прийдуть нові — знову відкриють. Третій НЕП буде. Це буде все тимчасово, бо російський народ не хоче демократії. У цьому ключова штука. Їм це не треба. І проблема не в Путіні. Путін — це відображення народу. Він просто хороший маркетолог. Він просто робить те, чого хочуть люди».

Міф про Путіна замінює собою відсутні інститути, відсутні національні цілі, відсутню ідеологію. Тому культ особи не виражає реальної величі лідера — у цьому його відмінність від сталінського культу. І якщо Сталін — це високий інтелект, феноменальна пам’ять і звіряче чуття конкретної людини, то Путін — результат ретельних колективних та інституційних обчислень.

Але саме завдяки цій особливості путінський культ працює навіть ефективніше. Знеособленість робить його стійкішим: він легко адаптується до обставин і не залежить від якості особистості носія.

Показово, що по всій Росії зростають пам’ятники Сталіну (у 2025 році в Росії з’явилося 16 нових пам’ятників, а всього їх — 131) та Івану Грозному.

У квітні 2025 року напередодні святкування 9 травня Путін перейменував аеропорт Волгограда на Сталінград і допустив, що, якщо народ захоче, то й місто Волгоград може бути перейменоване на Сталінград.
15 травня 2025 року в переході станції «Таганська» було відновлено горельєф «Подяка народу вождю-полководцю» із зображенням Сталіна.
Раніше, 16 грудня 2023 року, до 145-річчя від дня народження Йосипа Сталіна в Барнаулі було відкрито «Сталін-центр».
А до святкування 80-річчя Перемоги по всій Росії почали встановлювати бюсти та пам’ятники Сталіну.
4 листопада 2025 року у Вологді з ініціативи того ж губернатора Філімонова відкрили дев’ятиметровий пам’ятник Івану Грозному.

Це — сублімація путінського культу у фігури минулого, які найточніше відповідають запиту «тут і зараз»: жорстокість, ілюзія порядку, територіальна експансія та терор як спосіб правління.

По суті, це — неможливість поставити пам’ятники Путіну за його життя. Але кожен новий бюст Сталіну чи Грозному — це не пам’ятник минулому. Це карт-бланш Путіну на нову порцію терору.

«…жорсткіше треба, жорсткіше! І Путін чує цей шепіт мільйонів…»

6. Мілітаризація всіх сфер суспільного життя.

Мілітаризація сучасної Росії — це не просто адміністративний або ідеологічний процес. І точно не побічний ефект війни.

Росія вибудовує новий тип політичного устрою, де все суспільне життя підпорядковане війні. Три ключові механізми: школа, культ СВО і проєкт «нової людини».

Це трансформація режиму в мобілізаційну автократію, де держава вибудовує суспільство як ресурс для довготривалого протистояння — зокрема й насамперед військового — зовнішньому світу.

Цей перехід докладно описується як у поточній політичній практиці, так і в методологічних текстах кремлівських ідеологів — передусім у статті Олександра Харічева «Хто ми?». «Виклик перед країною — це втрата суверенітету. Будь-якого — військового, територіального, політичного, культурного суверенітету. Якби не сталося СВО, то, мабуть, можна було б констатувати той факт, що Росія протягом якогось — не можна сказати, що дуже великого — часу втратила б свій політичний суверенітет… Для Росії СВО виявилося очищенням. Повторюся, втрата суверенітету — це головний виклик, який стоїть перед країною, іншого немає.»

Ще на початку 2023 року автори цієї роботи розшифрували прагнення Росії до суверенітету і пояснили, чому це є справжньою причиною війни: «Заради досягнення “суверенітету” (читай: абсолютної влади) спецслужби готові до ізоляції від Заходу, розриву економічних і політичних зв’язків, побудови хай навіть низькотехнологічної, замкненої й сировинної, але “суверенної” економіки, а також націоналізації підприємств, приватизованих свого часу олігархами». Саме ці процеси й відбуваються в РФ, а війна з Україною стала ідеальним пусковим механізмом.

Логіка Харічева (а найімовірніше, це позиція погоджена щонайменше із Сергієм Кирієнком і, можливо, з Патрушевим) полягає в тому, що Росія — це «цивілізація-обложена фортеця», якій необхідно жити в стані мобілізації.

Тобто мілітаризація — це не наслідок так званої СВО, а справжня мета!

Війна як політичний проєкт для Кремля — це не результат (завдання воєнної поразки Україні чи фіксація певного положення на фронті, або ж підписання мирної угоди), а процес!

Відповідно, і спроба Харічева сконструювати основу для подальшої державної ідеології та концепція патріотичного виховання спрямовані на те, щоб обґрунтувати нескінченну війну і надати їй статусу священної.

Освіта перебудовується під концепцію «нової людини мобілізаційної епохи». Щотижневі «Розмови про важливе» — це вже не факультатив, а обов’язковий елемент формування мобілізаційної особистості.

У такий спосіб відтворюються смисли «обложеної фортеці» та «нормальності» війни — тобто вбивств і руйнувань.

Поглиблюється це оспівуванням культу учасників так званої СВО — одного з ключових механізмів, який упорядковує суспільство навколо війни.

Постійна присутність так званих «героїв СВО» у школах, куди по-хорошому їх не можна було б підпускати й на кілометр з огляду на їхні минулі й чинні судимості та «подвиги» на території України, стирає межі між добром і злом, між школою (освітою) та армією (війною).

Так званих «героїв» просувають у депутати, призначають членами громадських рад і на інші відповідальні посади. Створюється новий тип чиновника.

Разом із пропагандою «народжувати від “героїв СВО”» проглядається одна з підзадач — формування нової антропологічної моделі, про яку прямо пише Харічев: здатність приносити себе в жертву «великому історичному проєкту».

Економіка також перебудовується під воєнні потреби, чим і пояснюється націоналізація великих підприємств.

Тобто Росія стрімко і свідомо перетворюється на мобілізаційну автократію, де війна стає не зовнішньополітичним епізодом, а основою устрою держави, економіки, суспільства та ідентичності.

Володимир Пастухов написав: «Усе повторюється: репресії, патріотичне виховання, концепт обложеної фортеці, Сталінград. Щоправда, копія не працюватиме як оригінал. Усе, що вони роблять, — вторинне».

7. Система з ілюзорними бенефіціарами

«Товаришу Сталін, сталася жахлива помилка!…». Фразу приписують одночасно і М. Тухачевському, і М. Єжову. Її також повторювали у своїх відчайдушних листах «нагору» десятки тисяч заарештованих вірних прихильників сталінської системи.

Постійно повторює її, звертаючись до Системи, і нинішній фанатичний прихильник путінізму Сергій Марков – провладний політолог і колишній головний ідеолог «Єдиної Росії». Його наприкінці серпня 2025 року Міністерство юстиції РФ раптом внесло до реєстру «іноземних агентів».

У поясненні Мін’юсту сказано, що він виступав на іноземних майданчиках, «поширював недостовірну інформацію» про політику та рішення російської влади, а також тиражував матеріали інших «іноагентів».

Насправді ж визнання Маркова «іноагентом» пов’язують із його поїздкою на форум в Азербайджан і позитивними відгуками про Алієва.

У розпал кризи у відносинах Москви й Баку Маркова, який невчасно «прикоптився від чужого вогню», банально принесли в жертву, бо так вимагав момент. Ось і все!

У вересні 2025 року «іноагентом» визнали Романа Альохіна, помітного Z-блогера і колишнього помічника губернатора Курської області, якого, своєю чергою, посадили.

У випадку з Альохіним підставою нібито став корупційний скандал із закупівлею ліків для російських військових на гроші, зібрані воєнкором. Як, власне, і щодо лютої пропагандистки «русского мира» — перебіжчиці Тетяни Монтян, внесеної до реєстру екстремістів.

Телеграм-канал «Незигарь» написав: «Спочатку Маркова й Альохіна визнали іноагентами. Тепер Монтян внесли до реєстру екстремістів і терористів. Залишилося тепер когось із найближчих соратників у тюрму за держзраду відправити.»

Що ж до Z-волонтерів, то потрапили вони під ніж не тому, що вони нелояльні чи неефективні. Лояльність ніколи не була індульгенцією, а ефективність ніколи не ставилася системою на чільне місце. Система прибирає тих, хто обростає горизонтальними зв’язками, тих, хто створює більш ефективні сетецентричні структури, що підміняють державні інститути і руйнують вертикальну інтеграцію. Система зачищає таких на рівні інстинкту.

Кремль у такий спосіб ретранслює кілька важливих меседжів:

Недоторканних більше немає!

З початком так званої СВО регіони РФ отримали певний функціонал — контрактування охочих вирушити на війну. Губернатори та лідери національних республік мали забезпечувати рекрутинг, а натомість отримували негласний імунітет. Але арешт колишнього губернатора Курської області та інші великі затримання показали, що ці гарантії більше не працюють.

Те саме стосується й інших чиновників — незалежно від їхньої «вбудованості» у державно-кримінальну конструкцію, розкрадання в межах нарізаних сегментів і виконання певного функціоналу, зокрема й корупційного, репресивна машина діє попри регалії та колишні заслуги.

Покарання реальні!

Довгий час у Росії діяло негласне правило: великі чиновники навіть у разі потрапляння в немилість або під роздачу за корупцію мали кілька опцій — відставка, пониження на посаді, тихий виїзд за кордон або просто «залягти на дно» і «не світитися».

Тепер цей негласний договір також зникає, а перелік діянь, які путінський режим може розцінити як загрозу, лише розширюється.

Курс — незворотний!

Єдиний робочий спосіб управління, що залишився, — страх і репресії. Система не може добровільно відмовитися від свого єдиного дієвого інструмента. А з огляду на те, що «полетіли» не останні голови, уже й не може.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Сталінізація російської економіки та суспільно-політичного життя — це і є керована революція в Росії, про яку автори пишуть із 2022 року.

Подібно до «сталінської», сучасна керована революція також здійснюється «згори».

Для розуміння того, що відбувається, необхідно розглядати події в Росії крізь призму Смут, які приводять у рух усі складові архітектури влади, економіки (зокрема тіньової й навіть кримінальної) та суспільного життя.

Російські Смути мають власну періодизацію і чіткі параметри: невдалі реформи, криза влади, безглузді війни й подальше «закручування гайок».

Якщо в країнах Західної Європи результатами революцій ставало розширення прав і свобод, то в Росії Смути завершувалися ще більшим закріпаченням і втратою привілейованими верствами своїх привілеїв.

Смута XVII століття закінчилася Соборним уложенням 1649 року, яке закріпачило всіх і підпорядкувало монархові — від холопа до боярина.

Смута початку ХХ століття закінчилася сталінською революцією і такою ж оборотністю будь-яких привілеїв: у наркома внутрішніх справ їх було не більше, ніж у селянина, а ймовірність бути розстріляним — у рази вища.

Сталін трансформував ленінську ідею в систему, де класове насильство еволюціонує в тотальний контроль, а держава стає самодостатньою Системою. Панівний клас «зникає» в тому сенсі, що навіть еліти не застраховані від репресій.

Система сама по собі стає метою. Усі громадяни — «гвинтики» (як казав Сталін), безправні раби в таборах ГУЛАГу, на фабриках, в установах. Ризик втрати майна, свободи або життя є рівноймовірним: від доносу сусіда до випадкової «чистки». Це не класове, а системне насильство, де страх — основний регулятор.

Модель «відмирання» класів привела до парадоксу: держава не відмерла, а гіпертрофувалася.

В основі сучасної російської конструкції — модель мобілізаційної автократії, де держава регулює все: економіку, суспільні цінності, емоції та приватне життя (включно, наприклад, із народжуваністю).

На цьому фундаменті відроджується сталінська модель: тотальне насильство, не адресоване конкретному класу, а розподілене на всіх.

Ганна Арендт у «Витоках тоталітаризму» порівнювала сталінський режим із нацистським: обидва створюють «атомізоване суспільство», де індивід самотній перед Системою.

При цьому зберігається ключова ілюзія сталінізму — ілюзія бенефіціара. Тоді це були міфи про робітника-гегемона, стаханівський успіх; сьогодні — упевненість силовиків, чиновників, пропагандистів або духовенства в тому, що вони належать до касти недоторканних. Але, як і в 1930-ті роки, ця впевненість є хибною.

Показово, що Путін дозволив собі публічно «урізати» навіть сакральний статус глави РПЦ, вимагаючи від патріарха Кирила знизити активність і дистанціюватися від націоналістів. У новій системі немає недоторканних — привілей існує рівно доти, доки він функціональний.

Навіть усередині групи, яка здається головним бенефіціаром — ФСБ, — привілеї ситуативні. Арешт генерала Сергія Єрофєєва, який багато років керував регіональними управліннями ФСБ у Рязані та Ростові, – це сигнал: бенефіціар у вигляді ФСБ — тимчасова конструкція.

У підсумку єдиним справжнім бенефіціаром стає сама Система. Вона поглинає своїх творців і служителів так само, як сталінський режим пожирав партійні еліти, НКВС і армію. Система нікому не належить; навпаки — усі належать їй.

Це і є справжня кінцева мета керованої революції: створення замкненої Машини, в якій держава існує сама по собі, а людина — лише ресурс для її підтримання.

Ключовим каталізатором цього процесу є війна.

Якщо для Сталіна концентрація влади була інструментом реалізації зовнішньої ідеї — світового панування через Світову революцію, а по суті — Світову війну, то у путінській моделі все навпаки: війна — інструмент, концентрація влади — мета.

Саме війна проти України дала можливість запустити мобілізаційну автократію, знищити альтернативні центри впливу, «закріпачити» суспільство і сформувати новий тоталітарний порядок.

У ЯКОСТІ ЕПІЛОГУ

10 жовтня 2017 року в Раді Федерації РФ у рамках «часу експерта» виступав Едвард Радзинський.

Наприкінці свого виступу він сказав: «Після кожної революції приходить приборкувач. У Франції це Наполеон, в Англії — Кромвель. І в нас прийшов. І російські поети, які в нас — пророки замість істориків і політиків…

Блок писав в 1903 році:

– Всё ли спокойно в народе?
– Нет. Император убит.
Кто-то о новой свободе
На площадях говорит.
(Революция.)

– Кто же поставлен у власти?
– Власти не хочет народ.
Дремлют гражданские страсти:
Слышно, что кто-то идет.

– Кто ж он, народный смиритель?
– Темен, и зол, и свиреп:
Инок у входа в обитель
Видел его – и ослеп.

Он к неизведанным безднам
Гонит людей, как стада…
Посохом гонит железным…
– Боже! Бежим от Суда!

Не убежали, как вы знаете. Спасибо.»

Тоді, доречі, після виступу експерта в залі Ради Федерації лунали тривалі оплески…

А. Саварець, В. Шевченко