Як Україні гарантувати свою безпеку.
Що можна зробити власними силами

Заходи США, НАТО та ЄС з надання допомоги Україні і інтеграції її до системи європейської та євроатлантичної безпеки є потужними чинниками, що допомагають зміцнювати українську оборону. Хоча це і підвищує спроможність України  у справі з протистояння Росії під час війни, але не гарантує її безпеку у післявоєнний період.

Так, не зважаючи на посилення єдності та жорсткості позицій Західного світу у протидії агресивному курсу Росії та стримуванні її можливого нападу, США і Європа намагаються уникнути надмірного загострення відносин з нею, не кажучи вже про пряме військове зіткнення. Саме тому західні партнери відмовляють Україні у прямій військовій допомозі, обмежуючись лише військово-технічною та фінансово-економічною підтримкою.

Наразі гарантії безпеки, які пропонуються Україні в рамках мирного плану США та Коаліцією охочих, начебто передбачають військову допомогу у випадку нового нападу Росії. Зокрема, мається на увазі можливе розміщення на українських територіях військових контингентів західних країн, а також поширення на Україну 5-ї статті Північноатлантичного договору про колективну оборону без надання членства в НАТО.

Разом з тим, практична реалізація таких ініціатив є вкрай непростою. Як відомо, Росія категорично проти розміщення військ країн-членів НАТО в Україні. Тому, навіть ті із партнерів України, які готові направити до неї свої війська, досить обачні у даному питанні, сподіваючись передусім, що позитивно вирішити його вдасться лише після закінчення війни. Однак, навіть якщо західні війська з’являться в Україні, то досить важко визначити їх можливі дії, включно з тим, які матимуть завдання, юрисдикцію (мандат) і кому будуть підпорядковуватися. За мирного часу вони мають стримувати Росію самим фактом своєї присутності в Україні. Але що буде тоді, коли Росія, готуючись до подальшої агресії проти України, вимагатиме вивести іноземні війська з її території і знову називатиме їх своєю «законною ціллю»? Приводи для такого дійства вона обов’язково визначить, зокрема, вважатиме західні військові контингенти в Україні загрозою своїй безпеці.

Як відреагують партнери України на таку ситуацію? Залишать свої війська на українській території чи ні? А якщо залишать, то чи почнуть воювати з російською армією разом із Силами оборони України? На все ці запитання поки що немає однозначної відповіді і вони навіть не вважаються темою для дискусій.

Ще більш невизначеною буде ситуація, якщо військові контингенти західних країн розташуються не в Україні, а в Польщі та Румунії (Угорщину і Словаччину поки що до уваги не беремо) із завданням спільно діяти у випадку нового нападу російських військ. Знову ж таки, не визначено, хто і як буде ухвалювати відповідні накази та у який спосіб вони будуть виконуватись.

Те ж стосується і пропозиції щодо поширення на Україну 5-ї статті Договору про НАТО. Це потребуватиме ще більш складних узгоджень, ніж щодо повноправних членів Альянсу. Особливо коли нинішній президент США Д. Трамп дистанціюється від Європи та її безпекових проблем, а у таких членів НАТО і ЄС як Угорщина та Словаччина позиції відверто проросійські. Тому згадані гарантії безпеки для України можна вважати здебільшого теоретичними і навряд чи вони дійсно убезпечать нашу державу.

Тому за таких можливих обставин Україні слід подбати про  додаткові заходи з гарантування своєї безпеки. Це буде можна робити як самотужки, так і за допомогою наших партнерів, одночасно розширюючи їхнє коло. Розглянемо це більш детально.

По-перше, незважаючи на інтеграцію України в систему європейської та євроатлантичної безпекової архітектури, головним гарантом її безпеки є і залишатимуться її власні Збройні Сили та інші складові Сил безпеки і оборони. Тому основним завданням України у сфері оборони і надалі має бути зміцнення їх бойового потенціалу з урахуванням розвитку відносин з НАТО і ЄС, військового потенціалу Росії та змінений характер сучасних війн і збройних конфліктів. Причому, конфігурація Сил оборони України (СОУ) має забезпечувати захист держави як спільно з партнерами, так і самостійно.

Зважаючи на це, будь-які зовнішні обмеження бойового та чисельного складу ЗСУ неприпустимі. Те ж стосується і можливого юридичного закріплення заборони на вступ України до НАТО, чого домагається Росія. Україна має мати право самостійно визначати параметри своєї оборони та таку систему колективної безпеки, яка в найбільшій мірі їй вигідна. Саме такою є позиція України на мирних переговорах.

Втім, якщо Україні і нав’язуватимуть якісь обмеження, то вона матиме можливість підтримувати необхідний рівень своєї обороноздатності. Так, СОУ включають не тільки Збройні Сили, але і Сили територіальної оборони, Національну гвардію та збройні формування інших силових структур, які не підпадають під жодні обмеження. Як свідчить досвід, в основному, вони цілком вправні на фронті, діють на рівні з ЗСУ.

Водночас з можливим обмеженням на далекобійні та інші види озброєння можна впоратися у спосіб налагодження їх виробництва в Європі. На сьогодні це вже виконується в рамках так званої Данської ініціативи та інших програм Європейського Союзу. Вони передбачають відкриття в країнах ЄС підприємств українських та спільних з європейськими партнерами компаній. Завдяки цьому Україна має більш широкий доступ до західних технологій і убезпечує виробничі потужності під час війни.

По-друге, у будь-якому випадку Україна має зміцнювати свою роль в системі європейської і євроатлантичної безпеки. Тоді США і Європи будуть  більше цікавитися Україною і посилюватимуть свою підтримку. Таким чином покращуватимуться гарантії її безпеки.

Для цього передусім необхідно закріпити положення, що Україна – передовий рубіж оборони Європи на південному фланзі Європейського ТВД, яким охоплюється південна частина Центрально-Східної Європи, Південно-Східна Європи та Чорноморський регіон. Саме цим і визначається роль України для США і Європи. Для цього необхідні спільні дії України та НАТО за такими напрямами:

• внесення нашої держави до оперативних планів дій (операцій) Північноатлантичного союзу. Судячи з військових навчань ОЗС НАТО та ЗС Польщі, це практично вже виконується;
• оперативне підпорядкування Збройних Сил України Об’єднаному командуванню ОЗС НАТО «Південь», яке відповідає за південний фланг Європейського ТВД;
• налагодження взаємодії між ЗСУ та збройними силами Польщі і Румунії в рамках об’єднаного угруповання військ НАТО у південно-східній частині Європейського ТВД;
• розвиток військової інфраструктури України для забезпечення потреб спільної оборони з Альянсом. Передусім мається на увазі створення нових військових баз, модернізація аеродромів та портів, вдосконалення систем управління зв’язку і логістики;
• поглиблення інтеграції систем протиповітряної та протиракетної оборони України і НАТО, зважаючи на вже певні досягнення та досвід;
• посилення взаємодії в питанні покращання військової мобільності Європи та України, що передбачає глибоку модернізацію українських транспортних комунікацій;
• подальше  реформування ЗСУ для того, щоб вони відповідали стандартам Північноатлантичного союзу;
• більш активне залучення України до навчань ОЗС НАТО та ЗС країн-членів Альянсу, а також до практичної передачі їм українського досвіду війни з Росією.

Такі заходи сприятимуть інтеграції України у європейську складову НАТО, яка є військовою основою системи європейської безпеки. Це розширить можливості у справі застосування Альянсом 5-ї статті Північноатлантичного договору щодо України. Водночас будуть створюватися сприятливі умови для розгортання військових контингентів західних країн на українській території.

По-третє, участь України у системі європейської та євроатлантичної безпеки можна буде доповнити створенням окремих воєнно-політичних об’єднань з країнами НАТО і ЄС, які мають свої інтереси на південному фланзі Європейського ТВД, стоять на твердих позиціях стосовно Росії і не лякаються її, а також, як і Україна, можуть стати об’єктами агресії з її боку.

До таких можна передусім віднести Великобританію, Туреччину, Польщу, країни Балтії та Фінляндію. Всі вони мають історичні та поточні проблеми у стосунках з Москвою, зазнавали нападів з її боку або воювали з нею, а також підтримують Україну, як одну із основних сил у стримуванні Росії та її максимальному послабленні на загальному рівні та в окремих регіонах.

Так, головним місцем перетину інтересів Лондона та Москви залишається Європа, яка є основним воєнно-політичним і торговельним партнером Великобританії і буферною зоною між нею та Росією. Тому Лондон є одним із найбільших прихильників України в Європі, надає їй допомогу у військовому протистоянні з Росією, готовий розгорнути свій військовий контингент на українській території. В цьому зв’язку окрема увага Великобританії надається посиленню можливостей України щодо протидії Росії в Чорноморському регіоні, який в зоні її відповідальності в рамках НАТО.

На сьогоднішній день Україна та Великобританія уклали дві основні безпекові угоди: 12 січня 2024 року – двосторонню угоду про співпрацю у сфері безпеки на 10 років, а 16 січня 2025 року – «Угоду про сторічне партнерство». Ними передбачається, що Великобританія надає гарантії безпеки Україні, забезпечує її сучасною військовою технікою, допомагає з фінансуванням і економічно. Також поглиблюється співробітництво сторін у сфері оборони, включно з морською безпекою.

Туреччина також є історичним супротивником Росії в Чорноморському регіоні і зацікавлена у тому, щоб послабити її регіональні позицій, які суттєво посилились після захоплення росіянами Криму та українського узбережжя Азовського моря. Причому, Анкара не лякається військового зіткнення з Росією, оскільки має достатньо сил для протидії на чорноморському, кавказькому та середземноморському напрямках.  Про що може свідчити демонстративне знищення Туреччиною російського військового літака Су-24, який порушив її повітряний простір в листопаді 2015 року під час виконання удару по позиціях повстанців в Сирії. Крім того, після нападу Росії на Україну у лютому 2022 року Анкара закрила Чорноморські протоки для проходу російських військових кораблів. А в 2023 році Туреччина надала військову допомогу Азербайджану, коли той відновлював свій контроль над Нагірним Карабахом, що був протекторатом Росії. Розглядається питання щодо розміщення турецької військової бази в Азербайджані.

І, нарешті, Туреччина не припиняє постачання озброєння Україні та надає іншу допомогу. Зокрема, турецькі БПЛА Bayraktar ТВ2, які були передані нашій державі, відіграли важливу роль у зриві російського бліцкригу на початку війни. Своєю чергою, фактичний розгром Україною Чорноморського флоту Росії сприяв суттєвому посиленню впливу Туреччини в регіоні. Анкара також демонструє свою  готовність направити свої військові підрозділи до України та розмістити їх на півдні нашої держави. Це ще більше зміцнить  позиції Туреччини в Чорноморському регіоні та дасть їй можливість взяти в «кліщі» російські війська в Криму і на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей України.

Такий стан справ може посприяти розвиткові військового співробітництва між Україною та Туреччиною. Зокрема, на додаток до направлення своїх військових підрозділів до України, Туреччина готова гарантувати морську безпеку України, а також брати участь у розмінуванні Чорного моря. До майбутньої угоди про гарантії безпеки можуть бути включені й більш широкі зобов’язання щодо взаємної військової підтримки.

Польща, по суті, вже є військовим партнером України, виконує роль її оперативного тилу. Саме через неї зараз в основному постачається зброя до України. А згодом вона буде відігравати ключову роль у забезпеченні військових контингентів західних країн у тому разі, якщо вони будуть знаходитися на українській території.

Серед інших країн Польща найбільшою мірою зацікавлена в Україні, яка блокує можливий напад на неї  Росії. Таке питання надзвичайно актуальне для Варшави, як через проблеми історичного минулого, коли Польща неодноразово ставала об’єктом агресії з боку Росії та втрачала свої території і державність, так і внаслідок сьогоднішньої російської політики.

У 2024 році Україна та Польща підписали Угоду про співробітництво між двома країнами у безпековій сфері терміном на десять років. Документ передбачає: надання Варшавою декількох пакетів військової допомоги Україні; можливість перехоплення Польщею ракет та БПЛА в українському повітряному просторі; створення в Польщі «Українського легіону» для підготовки особового складу СОУ; розвиток співробітництва сторін у виробництві озброєнь та співпрацю у сферах розвідки, кібербазпеки, захисту критичної інфраструктури; сприяння Польщею європейській та євроатлантичній інтеграції України і участь у її післявоєнному відновленні.

Крім того, Польща дозволила своїм громадянам вступати до лав ЗСУ та долучатись до захисту України у війні з Росією, що розширює підґрунтя для військової співпраці сторін.

У країн Балтії така ж історія відносин з Росією, як і у Польщі, і вони перебувають під прямою загрозою російської агресії. Незважаючи на те, що  у Литви, Латвії та Естонії незначні військові потенціали, але вони роблять свій  помітний внесок у справу зі зміцнення України у її військовому протистоянні з Росією. Найбільш важливою є підтримка країнами Балтії України на міжнародній арені та в НАТО і ЄС, а також їх участь у забезпеченні потреб СОУ.

Серед них особливо виділяється Литва. Вона вже, як і Польща, є військовим надійним партнером України. Наприклад, ще в 2014 році було створено литовсько-польсько-українську бригаду для того, щоб:

• підвищувати рівень взаємної довіри та співпраці між Литвою, Польщею і Україною;
• покращити в регіоні безпекову ситуацію;
• зміцнити військову співпрацю  трьох країн з метою опанувати передові оперативні стандарти підготовки військ та досягти оперативної взаємосумісності;
• забезпечити спільний внесок до Бойових тактичний груп ЄС та Сил реагування НАТО;
• брати участь у міжнародних миротворчих операціях.

Наразі бригада  відповідає за безпеку логістичного центру НАТО у м. Жешув в Польщі, через який постачається Україні зброя.

В 2024 році між Україною та всіма країнами Балтії було підписано угоди про співробітництво у безпековій сфері, якими передбачається:

• надання  військової, гуманітарної та фінансової підтримки Україні для захисту  і відновлення її територіальної цілісності;
• поглиблення взаємовигідного співробітництва у сфері безпеки;
• участь балтійських партнерів України у зміцненні її економічної та енергетичної стійкості;
• сприяння Україні у процесах її вступу до НАТО і ЄС.

Угоди можуть бути розширені з метою поглибити військову співпрацю сторін.

Ще одним військовим партнером України може стати Фінляндія. Як і інші зі згаданих країн, вона має історичні суперечності з Росією і зазнавала нападів з її боку, втрачала суверенітет і свої території. На погляд керівництва Фінляндії, у нинішній ситуації Росія може знову напасти, що потребує зміцнення оборони країни разом із союзниками. Саме це і стало причиною вступу Фінляндії до НАТО у 2023 році.

Фінляндія просуває інтереси України в НАТО і ЄС та бере участь у наданні їй військово-технічної допомоги. В квітні 2024 року Україна і Фінляндія підписали угоду про співробітництво у сфері безпеки та довгострокової підтримки. Документом передбачаються безпекові гарантії для України на 10 років,  сприяння вступу України до НАТО і ЄС, а також гарантується продовження військової та фінансової допомоги і співпраця в оборонній промисловості.

Все це поглиблюватиме взаємодію України зі згаданими країнами не тільки у військово-технічній, але й у військовій сфері, на двосторонньому та багатосторонньому рівнях. Офіційне створення воєнно-політичного блоку за участю України, Великобританії, Польщі та Фінляндії із чіткими зобов’язаннями сторін навряд чи можливе. Але Україна може виступити з ініціативою щодо об’єднання цих країн в окрему групу для реалізації спільних інтересів. До неї можуть долучитися і інші зацікавлені сторони.

По-четверте. Зміцненню безпеки України сприятиме розширення кола її партнерів. Це може бути виконане в рамках Ініціативи трьох морів (ІТМ) або «Тримор’я», яка об’єднує країни Балтійського регіону, Центрально-Східної Європи та Адріатичного моря і відкрита для вступу інших країн, зокрема, Каспійського регіону. Тим самим воно перетвориться на  «Тримор’я+» або «Чотиримор’я».

Незважаючи на різне географічне розташування зазначених країн, у них є ціла  низка спільних інтересів, що може служити підґрунтям для розвитку співробітництва між ними у політичній, економічній та іншій сферах. Причому, у багатьох випадках такі інтереси в тій, чи іншій мірі пов’язані з Україною, що об’єктивно перетворює її на центр такого об’єднання.

Так, всі країни «Чотиримор’я» зацікавлені у встановленні  миру.  Головна загроза їх безпеці – агресивна політика Росії, у якої є претензії до більшості своїх сусідів і яка намагається реалізувати їх всіма доступними  методами, включно з застосуванням військової сили. Зараз на такому шляху Росії стоїть Україна, стримуючи поширення російської експансії за іншими напрямками.

Країни згаданих регіонів є або повноправними членами НАТО і ЄС, або готуються до вступу до них, поглиблюючи з ними партнерство. Україна є провідним претендентом на членство в цих організаціях та служить прикладом і, так би мовити, локомотив для інших. Своєю чергою, внаслідок вступу України до НАТО і ЄС зміцняться їх міжнародні позиції, посилиться безпека та розширяться економічна база і ринки.

Економічний розвиток «Чотиримор’я» потребує вдосконалення комунікацій як всередині нього, так і з іншими регіонами. Щодо комунікацій, то маються на увазі залізниці, автомобільні та водні шляхи, трубопроводи та кабельні (оптоволоконні) мережі. Україна розташована в центрі транспортного коридору Північ – Південь та разом із Туреччиною забезпечує зв’язок Балтійського регіону та Центрально-Східної Європи з Каспійським і Середземноморським регіонами.

Така ситуація підвищує спільну зацікавленість країн  «Чотиримор’я» в Україні, що відкриває додаткові можливості для реалізації нашою державою своїх інтересів та зміцнення безпеки.

Таким чином:

членство України у системі європейської та євроатлантичної архітектури  зміцнить її оборонний потенціал. Разом з тим, у нинішньому варіанті, це не дає змоги Українській державі розраховувати на надійну власну безпеку;

причиною такого стану є намагання країн-потенційних гарантів безпеки України  уникнути надмірного загострення відносин з Росією, та навіть ухилитися від можливого збройного з нею конфлікту. Саме тому вони відмовляються безпосередньо надавати військову допомогу Україні;

для того, щоб усунути цю проблему, Україна має вжити додаткових заходів з безпеки. Зокрема, зміцнити свої Сили оборони, підвищити роль та значення держави в системі європейської і євроатлантичної безпеки, створити окремі воєнно-політичні об’єднання з країнами НАТО і ЄС, а також розширити коло своїх партерів.

Щоправда, всі такі заходи за характером будуть  допоміжні. Насправді надійні гарантії безпеки матиме Україна лише завдяки своєму  повноцінному членству у Північноатлантичному альянсі.

Інститут глобальної політики

(Зображення згенеровано нейромережею)