Війна та розвідка: як операція «Епічна лють» змінює правила гри

Операція «Епічна лють» — один із найяскравіших прикладів трансформації сучасних збройних конфліктів, у яких межа між військовими діями та розвідувальними операціями стає дедалі більш розмитою. ​​У традиційній моделі ведення війни розвідка виконувала переважно підготовчу функцію: її завданням було виявити потенціал противника, його слабкі місця та підготувати інформацію, що дозволяє ефективно проводити військові операції. Однак у випадку операції «Епічна лють» це співвідношення суттєво змінилося. Наявні повідомлення ЗМІ та експертні висновки свідчать про те, що розвідувальна діяльність була не просто етапом, що передував застосуванню військової сили, а стала одним із основних інструментів проведення самої операції.

Як зазначають західні експерти, Ізраїль розпочав підготовку до цієї операції [1] задовго до відкритої фази конфлікту. Вона включала як агентурне проникнення в державні та військові структури Ірану, так і розвиток вже існуючих агентурних мереж, здатних проводити диверсії у відповідний момент.

Конфлікт розпочався 28 лютого 2026 року спільними ударами США та Ізраїлю по цілях в Ірані, а наступні акції частково базувалися на інформації, наданій джерелами, що діяли безпосередньо на місцях. Така послідовність подій свідчить про те, що розвідувальна діяльність була не просто тлом для військової операції, а радше її першою та найпотаємнішою фазою.

Найбільш переконливим прикладом такого підходу є історія тривалого проникнення ізраїльської розвідки в Іран. За однією з версій, створення агентурної мережі «Моссад» в Ірані розпочалося приблизно у 2010 році. Метою цієї діяльності було не лише отримання інформації, а й підготовка диверсій на об’єктах військової інфраструктури. Так, на початку операції, з метою подавлення систем ППО, було активовано понад сто агентурних джерел і колаборантів, яким, серед іншого, було доручено глушити радіолокаційні засоби, ідентифікувати цілі та готувати умови для наступних авіаударів.

Слід, однак, зазначити, що не всі деталі цих операцій можна незалежно перевірити на основі загальнодоступних джерел. Тим не менш, порівняння різних даних дозволяє реконструювати загальну оперативну логіку: перевага Ізраїлю виникла не в результаті єдиного прориву оборонної системи противника, а внаслідок тривалого процесу створення оперативного доступу до його структур.

З цієї точки зору, розвідка — це не просто інструмент для підтримки військових операцій, а невід’ємний елемент стратегічного маневрування. Якщо агентурна мережа була здатна ідентифікувати цілі, здійснювати диверсійну діяльність і сприяти прориву систем ППО, це означає, що перша фаза операції відбувалася ще до появи літаків, ракет та офіційних військових комунікатів. Саме з цієї причини дії розвідки мали на меті позбавити Іран можливості вести спостереження, реагувати та координувати свої дії ще до того, як конфлікт перейшов у видиму військову фазу.

Другим ключовим елементом операції була розвідувальна співпраця між США та Ізраїлем [2]. Аналіз доступних матеріалів свідчить про те, що це були не просто класичні союзницькі відносини, в яких одна сторона надає інформацію іншій. Більш адекватним описом видається модель багаторівневої співпраці, що охоплює інфільтрацію середовища противника, поточне визначення цілей та стратегічну оцінку ситуації.

Ізраїльські удари частково базувалися на інформації, наданій агентами, які діяли на території Тегерану. Ці джерела вказували, зокрема, на розташування контрольно-пропускних пунктів Корпусу стражів Ісламської революції (КСІР) та «Басідж» [3]. Сукупність цих даних дозволяє зробити висновок, що операція ґрунтувалася на поєднанні двох компонентів: тривалої інфільтрації та використання оперативної інформації для точного наведення на цілі.

На важливості задіяння місцевої агентури також наголошують професіонали. Так, колишній офіцер ізраїльської військової розвідки Рафаель Жерусальмі в інтерв’ю TF1 Info заявив, що багато операцій, які приписуються Ізраїлю [4], стали можливими завдяки співпраці з особами, які діють безпосередньо в Ірані. 

Це означає, що навіть найсучасніші технологічні операції значною мірою залежать від людей, які діють у середовищі противника. Особи, які співпрацюють з ізраїльською розвідкою, можуть бути мотивовані різними факторами — в деяких випадках опозицією до політичної системи, в інших — прагматичними міркуваннями, такими як заробити грошей або виїхати потім на Захід. 

Оперативні можливості ізраїльської розвідки також включають велику єврейську громаду іранського походження, формування якої розпочалося після Ісламської революції 1979 року [5]. Згідно з даними Центрального бюро статистики Ізраїлю та дослідженнями єврейської міграції з Ірану, в Ізраїлі зараз проживають приблизно 135–150 тисяч осіб іранського походження (включно з тими, хто народився в Ірані, та їхніми нащадками, народженими в Ізраїлі) [6]. Частина цієї громади зберігає знання перської мови (фарсі), добре розуміє соціальні та культурні реалії Ірану, знається на моделях поведінки, характерних для іранського суспільства. Саме цей елемент є потенційним фактором, що може сприяти проникненню в середовище противника та функціонуванню в місцевих умовах, не викликаючи підозри.

Варто зазначити, що використання діаспори в розвідувальних операціях не є унікальним явищем для Ізраїлю. У спеціальній літературі це описують як один із класичних елементів отримання оперативного доступу до середовища противника. Представники емігрантських громад не лише знають мову, культуру та місцеві звичаї, вони часто підтримують сімейні або ділові контакти у країнах свого походження.

У подібний спосіб діяли й інші розвідувальні служби. Під час Холодної війни як ЦРУ, так і радянський КДБ використовували емігрантів для проведення розвідувальних операцій та операцій впливу. Наразі ця практика з подвоєною силою застосовується спецслужбами Російської Федерації. Аналіз сучасних китайських розвідувальних операцій теж свідчить про використання представників китайської діаспори для діяльності, пов’язаної з передачею технологій та збором розвідувальної інформації економічного характеру [7].

Аналіз діяльності іранських спецслужб демонструє, що для них діаспора може слугувати як об’єктом для моніторингу опозиційної діяльності, так і потенційним середовищем для отримання інформації чи встановлення оперативних контактів. У звіті Freedom House підкреслюється, що Ісламська Республіка Іран входить до числа країн, які особливо активно проводять діяльність, спрямовану на власні діаспори за кордоном [8].

Як згадувалося вище, ізраїльська розвідка протягом майже п’ятнадцяти років створювала агентурну мережу в Ірані, що включало систематичне вербування джерел інформації, розвідку військової інфраструктури та виявлення слабких місць в іранській системі оборони. У такій моделі розвідка виконувала не суто інформаційну функцію, а була активним інструментом у формуванні оперативного середовища. У цьому сенсі тривале проникнення ізраїльських розвідувальних служб до Ірану можна інтерпретувати як частину стратегії, яку у військовій літературі називають «підготовка поля бою». Отже, операція «Епічна лють» була не просто раптовою ескалацією конфлікту, а кульмінацією набагато тривалішого процесу проведення розвідувальних операцій, найпомітнішою фазою яких стали військові удари. 

Не менш важливим елементом цього конфлікту є реакція іранських спецслужб, які роками створювали власні контррозвідувальні структури та систему внутрішнього контролю для протидії проникненню іноземних розвідок. У випадку Ірану ця система є особливо складною, оскільки вона базується не на єдиному центральному органі, а на кількох паралельних центрах, відповідальних за державну безпеку та захист режиму — насамперед на Міністерстві розвідки та розвідувальних структурах КСІР.

Конфлікт набув також явного психологічного виміру. Деякі операції, що приписуються ізраїльській розвідці, можна інтерпретувати як дії, спрямовані на те, щоб вселити почуття невпевненості серед іранської політичної та військової еліти й сформувати переконання у глибокій інфільтрації державного апарату. Масштабні диверсії та ліквідація високопосадовців виконують не лише військово-розвідувальну функцію, а й стратегічну — слугують демонстрацією неминучості розплати та всюдисущності ізраїльської розвідки.

У відповідь на напад іранські спецслужби повідомили про арешти осіб, підозрюваних у співпраці з іноземними розвідками. З одного боку, це може свідчити про реальні спроби нейтралізувати агентурні мережі, а з іншого — може виконувати функцію комунікату, покликаного відновити враження про контроль над ситуацією [9].

Отже, операція «Епічна лють» розгортається одночасно на кількох рівнях: військовому, розвідувальному, диверсійному, психологічному та інформаційному. Межі між цими сферами розмиваються, і успіх залежить не лише від здатності завдавати втрат, а й від здатності формувати сприйняття та реакцію противника.

Водночас зростання ролі технологій у процесі ідентифікації цілей несе значний ризик оперативних помилок. Системи, засновані на супутникових даних, розвідці та алгоритмах аналізу даних, можуть значно пришвидшити прийняття рішень, але їхня ефективність значною мірою залежить від якості вхідних даних та їхньої правильної інтерпретації. Відсутність перевірки агентурними джерелами може призвести до трагічних помилок, таких як атака на школу-інтернат для дівчат, яку помилково ідентифікували як об’єкт військового значення. 

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Колаж https://medium.com/. «Операція Epic Fury» — таємний військовий пакт, спрямований на використання OpenAI у військових цілях. 

Примітки:

[1] В Ізраїлі операція отримала кодову назву «Ревучий лев».
[2] Розвідувальна співпраця між двома країна відбувається в межах Меморандуму про взаєморозуміння, який укладений на 10 років (2019–2028). 
[3] Створене у 1979 році за наказом аятоли Рухолли Хомейні добровольче воєнізоване формування, підпорядковане КСІР. Його основні завдання включають забезпечення громадського порядку, придушення внутрішніх протестів і контроль за дотриманням ісламських норм поведінки.
[4] Ізраїль традиційно не підтверджує і не заперечує своєї причетності до ліквідації своїх ворогів. Ця політика відома як «політика мовчання» або «не підтверджувати і не спростовувати». Вона дозволяє Ізраїлю уникати прямої відповідальності у публічній площині, зберігаючи при цьому гнучкість у проведенні таємних операцій.
[5] Іранське походження мав 8-й президент Ізраїлю (2000–2007) Моше Кацав (Moshe Katsav), а також колишній начальник Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю та міністр оборони Шауль Мофаз. 
[6] До 1979 року чисельність єврейської громади Ірану становила від 80 000 до 100 000 осіб. Незважаючи на масову еміграцію євреїв з країни після встановлення там теократичного ісламського режиму, в Ірані ще залишилося приблизно від 8 000 до 9 000 євреїв, які завжди готові надавати допомогу своїй історичній батьківщині. 
[7] Закон КНР «Про розвідку», прийнятий у 2017 році, зобов’язує китайських громадян, зокрема тих, хто перебуває за кордоном, співпрацювати з китайською розвідкою. Формально закон не стосується так званих хуацяо (етнічних китайців, які не мають китайського громадянства), але якщо вони відмовляються співпрацювати з розвідкою КНР, то це може мати негативні наслідки для їхніх рідних і близьких у Китаї.  
[8] За останніми даними, за межами Ірану проживають майже 4 мільйони іранців. Ця цифра включає як самих народжених в Ірані, так і їхніх нащадків. 
[9] За повідомленням іранського агентства Tasnim, у березні 2026 року в країні було затримано сімох осіб за підозрою у шпигунстві на користь Ізраїлю.