Наркобізнес як інструмент геополітичної дестабілізації

Сучасна війна з наркотиками в Америці вже не нагадує зіткнення держави з картелями, а є мережевим конфліктом, в якому ринкові сили, насильство та геополітика взаємно підсилюють одне одного. Від ринку різних видів наркотиків у США, через транзитні коридори, до децентралізованих кримінальних структур у Латинській Америці — ця війна не має єдиної карти. Однак вона має мережу зв’язків, у якій наркотики є паливом, кров — ціною, а геополітика створює рамки, які дозволяють системі зберегтися, незважаючи на послідовні втручання.

У Північній та Південній Америці роками ведеться війна, яка не має чіткої дати початку та лінії фронту, але на ній гине багато людей. Так, за даними Національного центру статистики охорони здоров’я при Центрі контролю та профілактики захворювань (ЦКПЗ), у 2023 році у США від передозування наркотиків померло понад 105 000 осіб.

Ця цифра не вписується в рамки звичайної кризи в галузі охорони здоров’я. Для порівняння: приблизно 58 000 американських солдатів загинули у війні у В’єтнамі, 4614 — в Іраку та 2300 — в Афганістані. На тлі цих цифр передозування перестають виглядати як просто соціальна проблема. Вони починають нагадувати національну втрату — тривалу виснажливу кампанію, яка спустошує цілі сегменти соціуму.

Ця трагедія перестала бути тільки сумою окремих випадків. У деяких регіонах США питання вже не лише в тому, хто стає залежним і чому. Воно полягає в тому, як залежність стає механізмом соціального розпаду — сімей, ринків праці, соціальної довіри та, зрештою, місцевого порядку.

Фентаніл змінює правила гри

В основі цих змін лежать синтетичні опіоїди. ЦКПЗ повідомляє, що приблизно 69 відсотків смертей від передозування були пов’язані з синтетичними опіоїдами, переважно фентанілом. У журналістських колах фентаніл часто називають «новим героїном». Це помилка — фентаніл не є просто черговим проявом старої проблеми. Він символізує зміну парадигми. Якщо героїн можна розглядати як агропромисловий продукт, що залежить від вирощування, ланцюгів постачання та певної географічної логіки, то фентаніл — це переважно продукт лабораторій, хімічної логіки та економії на масштабі. Він потужний, дешевий, його легше транспортувати в мікродозах, і тому він краще підходить для світу, в якому ринок вимагає чогось маленького, сильного та швидкого.

Саме ця властивість — жорстока ефективність — протягом кількох років змінила структуру наркоринку США. Якби криза стосувалася виключно фентанілу, її можна було б охарактеризувати як епідемію, пов’язану з однією речовиною. Але Національний інститут з питань зловживання наркотиками [1] чітко заявляє: це полінаркотична [2] криза. Споживачі все частіше вживають не одну речовину, а суміші. Стимулятори, опіоїди та синтетичні наркотики зараз циркулюють в одному і тому ж обігу; разом з ними змішуються моделі залежності та ризику. Якщо раніше можна було говорити про ринок опіоїдів чи ринок кокаїну, то сьогодні такі визначення не відображають навколишньої реальності.

Полінаркоманія: ринок з розмитими межами 

За останнє десятиліття, як зазначають експерти, відбувся радикальний зсув: споживачі все менше залишаються прив’язаними до однієї речовини. Кокаїн, метамфетамін та опіоїди тепер функціонують в межах єдиної системи. Межі ринку розмиті, а наслідки вдвічі небезпечніші.

Це пов’язано насамперед із непередбачуваністю. Дані ЦКПЗ свідчать, що у значній частині смертельних випадків, класифікованих як пов’язані із вживанням кокаїну, виявляється одночасна присутність фентанілу. Це означає, що людина може вважати, що приймає стимулятор, а насправді вона вживає суміш, дозування якої не може оцінити. У цьому сенсі сьогоднішній ринок є ринком «сліпого» споживання: навіть досвідчений споживач більше не має тих знань, які він мав колись.

Водночас зростає системний ризик, оскільки змішування речовин змінює біологічні механізми залежності та логіку переходу від одного наркотику до іншого. Національна коаліція зі зменшення шкоди [3] описує наявність фентанілу в партіях стимуляторів — змішування на оптовому та вуличному рівнях, що збільшує потенціал залежності від продукту. Спеціальні медичні видання (зокрема «Journal of Substance Abuse Treatment») вказують на шляхи переходу від стимуляторів до опіоїдів, зумовлені біологічними (занепад сил, виснаження), психологічними (пошук полегшення) та економічними (ціна) чинниками.

Якщо фентаніл, за даними Управління боротьби з наркотиками США (УБН), зараз є найдешевшим опіоїдом на ринку, то на практиці він може стати для деяких споживачів «речовиною останнього кроку»: тією кінцевою точкою, до якої людину штовхають і наркотична залежність, і економічні обставини, починаючи з кокаїну і закінчуючи фентанілом. На цьому етапі криза перестає бути проблемою неправильного вибору окремих осіб. Вона стає проблемою структури ринку.

Американська медична асоціація застерігає, що це не криза, пов’язана з окремою речовиною, а системна криза всього ринку наркотиків: попит стимулює пропозицію; пропозиція реагує все дешевшими та сильнішими хімічними сполуками; ці сполуки підвищують смертність, що, зі свого боку, породжує політичний тиск та безпекові загрози. У результаті утворюється замкнуте коло.

Саме тому УБН у минулорічній «Національній оцінці загроз, пов’язаних із наркотиками», висуває тезу: наркотики, особливо фентаніл, є однією з основних загроз національній безпеці, порівнянною за соціальним впливом з тероризмом або ворожою діяльністю іноземних держав. Ця аналогія може звучати риторично, але вона ґрунтується на конкретних процесах: соціальній дестабілізації, зниженні продуктивності, навантаженні на системи охорони здоров’я та руйнуванні місцевих громад.

На практиці це означає, що так звана «війна з наркотиками» в її американському варіанті змінює свій характер. Це вже не просто дискусія про криміналізацію чи лібералізацію. Це стає дебатами про те, як держава може витримати тягар, який з часом діє як демографічний та економічний збиток.

А коли держава розглядає цю проблему з точки зору національної безпеки, вона, природно, звертає погляд за межі своїх кордонів. Попит зосереджений у США, а пропозиція та логістика — в Латинській Америці. Тут починається друга частина історії — та, що стосується не лише картелів, а й того, як різні сторони по-різному трактують суть цієї війни.

Наркотики як джерело шкоди та як зброя: два наративи одного конфлікту

У відносинах між США та Латинською Америкою наркотики вже давно функціонують не лише як кримінальна проблема, а й як політична та символічна категорія. Поширюються два конкуруючі та взаємно антагоністичні наративи. 

Перший — це наратив шкоди: розповідь про колоніальну спадщину, економічну маргіналізацію та зовнішнє втручання, в якому війна з наркотиками постає як ще один інструмент, за допомогою якого центр контролює периферію. Другий — це наратив про наркотики як зброю — набагато жорсткіший — який можна знайти в обвинувальних актах та геополітичній риториці, де наркотики зображуються як навмисно використовувані інструменти для удару по США.

У країнах Андського регіону, зокрема в Болівії та Перу, кока — це не просто заборонена рослина, але елемент культури, ритуалу та економіки виживання. Коли США запровадили агресивну політику знищення плантацій, відправили туди радників, фінансували операції з боротьби з наркотиками та поставили економічну допомогу в залежність від їх результатів, багато місцевих жителів сприймали ці заходи не як захист чи допомогу, а як втручання у їхній спосіб життя.

Кока також використовується в релігійних обрядах — як це було століттями. Тому багато представників корінного населення сприймали антикокаїнові кампанії як чергові репресії з боку білих загарбників та їхніх нащадків. Дослідження відносин між США та Болівією показують, що «війна з наркотиками» часто сприймалася як боротьба за владу: збіднілі громади несли витрати, пов’язані зі світовим попитом, а політика нав’язувалася ззовні, часто без реальних економічних альтернатив.

У цьому контексті виник рух кокальєрос [4] і почався політичний підйом Ево Моралеса [5], причому опір антинаркотичній політиці США став одним із основних елементів його політичної риторики. Ево Моралес захищав не кокаїн як такий, а право на вирощування коки як символ суверенітету та опозиції до імперського диктату.

Подібна динаміка спостерігалася в Колумбії. «План Колумбія» — масштабна програма військової та антинаркотичної допомоги, що фінансується США, — офіційно мала на меті скоротити виробництво кокаїну та послабити повстанські угруповання. Однак аналітики розглядали її як геополітичний проєкт, що призвів до мілітаризації країни, розширення впливу США та перекладення витрат на плечі цивільного населення. Для багатьох колумбійців наркотики стали приводом, який легітимізував іноземне втручання, а не справжньою заявленою метою політики. Це наратив образи: не помсти, а досвіду втягування в чужу війну.

Наратив про наркотики як зброю ґрунтується на зовсім іншій логіці. Організована злочинність та наркоторгівля, як стверджують експерти, дедалі частіше функціонують не як маргінальна злочинність, а як форми нерегулярної війни та альтернативного управління. Це вже не банди в класичному розумінні, а політичні актори, які беруть на себе державні функції там, де держава зазнає невдачі: забезпечення робочих місць, захисту, порядку та доступу до ресурсів, тим самим завойовуючи лояльність місцевого населення та формуючи певну легітимність.

Насильство, корупція, залякування та вибіркове надання послуг тут не є хаосом, а інструментами управління. У Латинській Америці наркомережі не просто займаються торгівлею своїм товаром, вони організовують цілі економічні екосистеми. Вони використовують «прозорі» кордони, слабкі інституції та відсутність економічних альтернатив для створення паралельних структур влади. Чим більше держава відступає, тим швидше ці мережі заповнюють вакуум. Їхня глобальна інфраструктура (фінансова, логістична та технологічна) конкурує з багатьма державними адміністраціями, а їхня адаптивність робить їх стійкими до тиску правоохоронних органів.

У цьому сенсі наркотики перестають бути виключно товаром. Вони стають інструментом дестабілізації. Вони діють як зброя, що має масові соціальні наслідки: вбивають людей, дезорганізують громади та перевантажують державні системи. Відмивання грошей та контрабанда фінансують не лише картелі, а й політичних діячів і збройні угруповання, зокрема терористичні групи.

Вся система дедалі більше нагадує опосередковану війну: стратегічні цілі досягаються не за допомогою звичайних армій, а за допомогою злочинних мереж, які діють дешевше, непомітніше та гнучкіше. Сучасний наркобізнес — це не просто злочинність; це інфраструктура впливу. А там, де він перетворюється на інфраструктуру, він починає підривати державний суверенітет не відкрито, а зсередини.

Це бачення найчіткіше проявляється в обвинувальних актах Міністерства юстиції США та політичних заявах щодо ворожих режимів. У цьому наративі наркотики вже не є просто побічним продуктом бідності чи наслідком колоніальної історії. Вони є інструментом ведення війни.

Найвідомішим прикладом є звинувачення, висунуті проти представників венесуельської еліти, в яких американські прокурори використовували риторику про «затоплення» США кокаїном як форму нападу на американське суспільство. Подібні висловлювання — хоча й у різних контекстах — історично використовувалися стосовно колумбійської організації ФАРК [6], яка поєднувала повстанську діяльність і наркоторгівлю для фінансування конфлікту з державою та її союзниками.

Найбільша помилка полягає в тому, щоб змішувати ці два аспекти. Наратив про невдоволення та шкоду пояснює, чому торгівля наркотиками могла вкоренитися в маргіналізованих регіонах, і чому політика США іноді сприймається як колоніальна. Наратив про зброю пояснює, як у конкретних політичних конфліктах наркотики подаються або використовуються як інструмент. Проблема виникає тоді, коли риторика невдоволення трактується як заклик до помсти, або коли наратив про зброю трактується так, ніби весь регіон виступає проти США.

Обидва ці спрощені підходи не враховують реальності, яка є водночас і банальнішою, і жорстокішою: ринок наркотиків функціонує насамперед за логікою прибутку, а політика — у Вашингтоні, Каракасі, Боготі чи Ла-Пасі — використовує його як інструмент у своїх суперечках. Тому одні говорять про імперіалізм, інші — про наркотероризм. Посередині знаходяться люди, які вирощують коку, бо їм не вистачає іншої роботи, та злочинні мережі, позбавлені ідеології й орієнтовані лише на прибуток, а в кінці ланцюга — люди, які помирають від передозування на вулицях США.

Саме тому, коли американська влада починає розглядати наркотики з точки зору національної безпеки, її перша реакція — чинити тиск на країни-постачальники та бути готовими до втручання. Отже, у дискурс входять такі терміни, як «втручання» та «дестабілізація», і виникає природне бажання вирішити проблему в її витоку [7]. 

Латинська Америка: кінець картелю як пірамідальної структури

Звіти Управління ООН з наркотиків та злочинності (УНЗ) показують, що злочинність, пов’язана з наркотиками, у Латинській Америці дедалі менше нагадує класичний централізований картель з одним ватажком і пірамідальною структурою управління. Натомість сформувалася мережева архітектура: багаторівнева, децентралізована та стійка до точкових ударів.

Це вже не окрема організація, а ціла екосистема. В її складі діють виробники, лабораторії, посередники, транспортні групи, фінансові брокери, озброєні охоронні підрозділи та спеціалізовані осередки з відмивання грошей. В УНЗ ООН зазначають, що ця модель є стійкою, оскільки немає єдиного центру, ліквідація якого могла б зупинити роботу системи. Коли одна ланка випадає, її місце займає інша. 

Сучасний ланцюг постачання кокаїну, за даними УНЗ ООН, нагадує логістичну систему транснаціональної корпорації: формально незалежні вузли, які функціонально пов’язані між собою. Вирощування листя коки в Колумбії, Перу та Болівії, переробка в лабораторіях, транзит суходолом і морем, складування в портах, розподіл по Північній Америці та Європі — зазвичай цими процесами займаються різні групи, які на контрактній основі об’єднуються для здійснення конкретної операції.

Глобальна ініціатива проти транснаціональної організованої злочинності (GI-TOC) [8] описує картелі як структури, що функціонують радше як бізнес-платформи, що координують діяльність, аніж як традиційні мафіозні угруповання. «Сіналоа», «Нове покоління Халіско», «Перша столична команда» та «Клан дель Гольфо» виступають інтеграторами. Їм не потрібно виконувати кожну функцію самостійно. Достатньо, щоб вони могли об’єднати екосистему: виробників, перевізників, насильство, корупцію та фінанси.

Одним із ключових елементів цієї трансформації є аутсорсинг насильства. Міжнародна кризова група (МКГ) [9] зазначає, що картелі дедалі частіше відмовляються від утримання централізованих збройних підрозділів, натомість наймаючи місцеві банди, ополчення та парамілітарні угруповання. Це практичний підхід: навіщо утримувати громіздкий апарат, якщо можна просто придбати відповідні послуги. А коли держава завдає удару по великих структурах картелів, це може спровокувати процес фрагментації — так званий «ефект гідри».

GI-TOC описує динаміку фрагментації: розпад однієї організації може призвести до утворення кількох менших, часто ще жорстокіших угруповань. Досвід Мексики проілюстрував це: розгром картелів у період з 2006 по 2012 рік не призвів до зменшення насильства, а, можливо, навіть сприяв його поширенню. Зі зростанням кількості учасників зростають і конфлікти за територію, рекет, викрадення людей та дрібна дистрибуція наркотиків.

Додамо до цього ще так званий «ефект повітряної кульки»: тиск в одній країні призводить до переміщення активності в сусідні регіони. Коли контроль посилюється на одному маршруті, активізується інший. УНЗ ООН відзначає нещодавні зміни маршрутів через Еквадор, Перу та деякі райони Амазонії як системну реакцію на тиск в інших регіонах. Злочинність поводиться як рідина: вона заповнює кожну порожнечу.

Венесуела: держава, пронизана злочинністю

У цьому контексті Венесуела є винятковою не лише завдяки своєму географічному положенню. GI-TOC характеризує її як криміналізовану державу, в якій силові структури, політика та тіньова економіка переплітаються в мережу взаємних залежностей. Механізми захисту, надання пільг, супроводу транспортних засобів і відмивання грошей не є периферійними для держави — вони вбудовані в інститути влади.

Організація «Tranparencia Venezuela en el Exilio» [10] звертає увагу на явище з умовною назвою «Картель Сонць» [11]: зв’язки між високопоставленими офіцерами та чиновниками, які не лише закривають очі на ці процеси, але й беруть активну участь в організації маршрутів і розподілі прибутків. Водночас це не обов’язково окремий класичний картель, а радше вільна мережа корумпованих осередків у державі. Ця відмінність має значення, оскільки мережу важче розірвати, ніж ієрархічну структуру.

УНЗ ООН наголошує на важливому моменті: Венесуела не є основним виробником кокаїну (виробництво зосереджено в Колумбії, Перу та Болівії). Її роль інша: географічне положення, довга берегова лінія, «прозорі» кордони та слабкий контроль роблять її привабливим транзитним коридором, особливо в напрямку Карибського басейну та Європи. Іншими словами: Венесуела має стратегічне значення з логістичної точки зору, навіть не будучи центром виробництва.

На цьому етапі в гру вступає ще один аспект: суперництво великих держав та інфраструктурні послуги, які можуть перетинатися з нелегальними ринками. Якщо держава стає транзитним вузлом і осередком корупції, вона також перетворюється на плацдарм для зовнішніх гравців, які воліють діяти через посередників, контакти та мережі.

Росія, Венесуела та логіка важелів впливу

Російська проєкція сили у Західній півкулі має мережевий та транзакційний, а не інституційний характер: вона спирається на плацдарми, посередників і домовленості з ізольованими режимами, а не на тривалу державну присутність. У такій конфігурації Венесуела була для Москви майже ідеальним партнером. Держава, що перебуває під санкціями, дипломатично ізольована, залежна від зовнішньої підтримки та готова платити за політичний захист. За часів Уго Чавеса, а пізніше Ніколаса Мадуро, Каракас пропонував Москві три переваги, які Росія не могла легко здобути у Західній півкулі: оперативну близькість, символічну легітимізацію та стратегічні важелі впливу.

Присутність російських служб і військових радників у Венесуелі забезпечувала доступ до інфраструктури, території та оперативного простору в межах безпосередньої сфери впливу США. Це була не лише розвідувальна діяльність, а й можливість закріпитися в регіоні: стежити за морськими перевезеннями у Карибському басейні, збирати інформацію про військову, дипломатичну та економічну активність у Центральній та Південній Америці, а також налагоджувати місцеві мережі контактів.

У певний момент Москва навіть забезпечила собі доступ до аеродромів, здатних приймати стратегічні бомбардувальники дальнього радіусу дії (не як постійні бази, а як варіант). У логіці проєкції сили цього може бути достатньо. Близькість не обов’язково має бути постійною, щоб бути корисною; достатньо, щоб вона була можливою.

Протягом багатьох років Кремль діяв не лише за допомогою реальної сили, а й за допомогою її демонстрації. Присутність російських кораблів, спільні навчання з використання систем протиповітряної оборони, візити військових делегацій — це були не просто жести. Це були сигнали, що надсилалися внутрішній аудиторії, партнерам і противникам: «Ми не ізольовані. У нас є партнери. Ми присутні на вашому фланзі».

У цьому сенсі Венесуела стала своєрідною ареною. Навіть якщо безпосередня бойова цінність цих відносин була обмеженою, їхня пропагандистська та психологічна цінність була значною. У геополітиці образність часто переважає чисельність.

Венесуела надала Росії можливість демонструвати свою присутність у безпосередньому сусідстві із США в моменти загострення напруженості: після окупації Криму, після катастрофи рейсу «MH-17», після чергових пакетів санкцій та після вторгнення в Україну. Не для того, щоб спровокувати прямий конфлікт, а щоб вселити занепокоєння, відвернути увагу та змусити США мислити та діяти багатовекторно.

Це класична логіка використання важелів впливу: не завдавати удару, а продемонструвати, що ти здатний це зробити. У світовій системі суперництва цього часто буває достатньо. Відносини Москви та Каракаса ніколи не базувалися на ідеології чи дружбі, а виключно на холодному розрахунку. Уго Чавес дав Росії політичний та символічний капітал; Ніколас Мадуро ж дедалі більше ставав тягарем, а не надбанням.

Проте протягом двох десятиліть Кремль послідовно зміцнював військові та технологічні зв’язки з Венесуелою: продаж зброї, підготовка кадрів, технічна присутність та формування логістичної залежності. Це було не одноразовою акцією, а інвестицією у довгостроковий вплив. Сьогодні ця інфраструктура опинилася під загрозою, а її руйнування несе системні ризики для Росії — втрату авторитету, доступу та оперативної глибини.

Венесуела була не просто союзником, а вузлом: місцем перетину державних, військових, енергетичних та кримінальних інтересів. З точки зору мережевої логіки втрата такого вузла означає не поразку, а зміну геометрії впливу — необхідність пошуку нових шляхів, посередників і режимів, готових до співпраці.

І тут російська присутність перетинається з логікою глобальної злочинності. Коли держава слабшає, на зміну їй приходять злочинні угруповання. Коли з’являється простір, то з’являються й гравці, готові його заповнити — фінансово, логістично та технологічно. Отже, російськомовні злочинні структури [12] — це не аномалія, а природне продовження однієї й тієї ж стратегії: розбудови впливу не під офіційним прапором, а за допомогою інфраструктури.

Глобальна фінансова підтримка: російськомовні мережі як інфраструктура

Однак найбільшим глобальним елементом цієї головоломки є гроші та інфраструктура, яка забезпечує їх обіг. Національне агентство боротьби зі злочинністю Великої Британії описує російськомовні мережі як глобальні системи відмивання грошей, пов’язані з наркотиками, програмним забезпеченням-вимагачем [13] і навіть шпигунськими операціями. Агентство «Associated Press» повідомляло про ліквідацію великих операцій з відмивання грошей, у межах яких оброблялися кошти з Латинської Америки, що потім реінвестувалися в Європі.

Компанія Chainalysis [14] підкреслює роль криптоінфраструктури, а Європол наголошує на присутності таких мереж у європейських логістичних хабах. Звідси випливає чіткий висновок: російськомовні мережі не є периферійними учасниками, а є системними компонентами, пов’язаними з латиноамериканським наркоринком. Вони виступають в ролі основи сервісної інфраструктури (фінансової, логістичної та технологічної), без якої міжнародні потоки наркогрошей були б набагато складнішими. Якщо дестабілізація у Венесуелі посилить фрагментацію та потоки, зросте попит на послуги з відмивання, маскування та переказу коштів. У такому світі хаос в одній країні може призвести до підвищення рівня професіоналізації злочинності у глобальному масштабі.

Втручання: не рішення, а каталізатор перетворень

У державі, пронизаній злочинністю, військове чи політичне втручання може не вирішити проблеми, а лише переконфігурувати її. GI-TOC попереджає, що повалення політичного керівництва або краху центральної влади в країні, глибоко пронизаній злочинністю, може спровокувати жорстоку конкуренцію за контроль над ринками, маршрутами та ресурсами. Якщо раніше домовленості утримувалися цією владою або корупційними угодами з нею, то їхній розпад відкриває поле для війни всіх проти всіх.

МКГ наголошує, що вакуум влади миттєво заповнюють недержавні збройні формування: міські банди, тюремні угруповання, парамілітарні загони, серед яких, наприклад, колумбійські повстанці. Кожен із них прагне захопити свою частину ринку: маршрут, порт, склад, аеродром, ділянку кордону. А оскільки система має мережевий характер, ці фрагменти згодом можуть об’єднатися в нові союзи.

Нестабільність ролей (сьогодні — посередник, завтра — дилер, післязавтра — адміністратор) ускладнює реалізацію класичних стратегій, що базуються на усуненні лідерів. Саме тому УНЗ ООН зазначає, що такі поворотні моменти в регіональній історії майже завжди призводять до ескалації насильства через відсутність стабілізуючого арбітра. Коли держава втрачає контроль, насильство стає інструментом для встановлення порядку. На жаль, трапляються ситуації, коли силове втручання може виявитися єдиним виходом.

Зброя: ризик поширення з державних запасів

Венесуела додає ще один загрозливий фактор: перенасиченість зброєю. За оцінками експертів, у країні на руках цивільних осіб знаходиться приблизно 5,9 млн одиниць вогнепальної зброї. Водночас існує проблема із захищеністю військових та поліцейських запасів. У кризових ситуаціях ці склади можуть бути розграбовані або зброя з них може потрапити в обіг через корупцію та розкрадання.

УНЗ ООН наголошує, що в умовах політичної дестабілізації легальні запаси зброї потрапляють у кримінальне середовище швидше, ніж у стабільних державах. Коли зброя вільно циркулює, одночасно посилюються три тенденції: жорстокість конкуренції, масштаби вимагання та викрадень людей, а також здатність угруповань контролювати наркомаршрути. Коротко кажучи: зброя стає не просто допоміжним засобом у наркоторгівлі, а підсилювачем, який дозволяє перейти від моделі контрабанди до моделі територіального контролю.

Золото: паралельна економіка насильства

Ще одним фактором, що ускладнює цю ситуацію, є золото. GI-TOC зазначає, що незаконний видобуток корисних копалин у регіоні Оріноко став другою фінансовою основою організованої злочинності у Венесуелі. МКГ описує схему, за якою банди, збройні угруповання та корумповані чиновники спільно контролюють шахти. Золото має перевагу над наркотиками: його можна легалізувати та складніше відстежити. В УНЗ ООН зазначають, що такі товари, як золото, є ідеальними інструментами для відмивання грошей.

Це створює паралельну економіку насильства: коли тиск на наркобізнес посилюється, доходи можна стабілізувати за допомогою золота; коли держава відступає, шахти стають квазітериторіями, якими керують озброєні угруповання. За цим слідують екологічні та соціальні витрати: деградація, токсичне забруднення, насильство щодо місцевих та корінних громад, примусова праця, міграція, вимушене переселення.

На практиці злочинність диверсифікується: вона більше не залежить від єдиного джерела доходів. Чим більше вона диверсифікується, тим важче її знищити за допомогою правоохоронних заходів.

Системні опори: Мексика, Колумбія, Бразилія — стабільний трикутник

Навіть якщо у Венесуелі відбудуться радикальні зміни, система не розвалиться, оскільки її опори знаходяться в інших країнах. УБН визначає Мексику як центр дистрибуції та оптового управління на ринку США: картелі «Сіналоа» та «Нове покоління Халіско» — це інтегровані логістичні та фінансові структури. УНЗ ООН описує Колумбію як виробниче ядро ​​— угруповання, що контролюють плантації, лабораторії та маршрути. Європол виділяє Бразилію як ключовий логістичний коридор до Європи, що підтримується потужними злочинними організаціями, такими як «Перша столична команда» та «Червона команда».

Це функціональний трикутник: Колумбія постачає продукцію, Бразилія забезпечує трансконтинентальну логістику, а Мексика забезпечує дистрибуцію на найбільший у світі ринок: США. Такий розподіл ролей є стабільним, оскільки він відображає географічні особливості, інфраструктуру, історію конфліктів і ринкові механізми. Виведення з ладу одного елемента не руйнує системи в цілому — це, як правило, посилює інші елементи в міру перерозподілу функцій у системі.  Втручання, навіть якщо вони є необхідними, не знищують системи; вони лише змінюють її структуру.

Якщо з’єднати всі «нитки», вимальовується картина, в якій сучасний наркобізнес більше не нагадує піраміди, яку можна розрушити, знищивши верхівку. Він нагадує мережу, здатну вижити навіть після втрати окремих вузлів. Згідно з цією логікою, втручання у Венесуелі — замість усунення проблеми — може спровокувати реорганізацію. Попит США залишається незмінною рушійною силою. Їхній ринок став полінаркотичним і більш смертоносним, оскільки фентаніл проник у численні сегменти постачання.

Злочинність у Латинській Америці має модульну структуру та здатна до адаптації. Венесуела як держава, пронизана злочинністю, особливо схильна до фрагментації після потрясінь. Зброя та золото діють як підсилювачі насильства та стабілізатори доходів. Глобальні фінансові механізми підтримки, включно з російськомовними мережами, забезпечують безперебійний приплив коштів.

Отже, найімовірнішим наслідком стане ​​не колапс системи, а її трансформація: більше дійових осіб, більше жорстокості, більше імпровізованих союзів, більше локальних воєн за порти, кордони, родовища та маршрути. Чим більш розрізненим і багатостороннім стає цей світ, тим важче його контролювати як регіональним державам, так і зовнішнім силам, котрі можуть руйнувати, але рідко здатні будувати міцні інституції, щоб замінити те, що зруйнувалося під тиском.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Примітки:

[1] Дослідницький інститут федерального уряду США, місія якого полягає в розвитку науки про причини та наслідки вживання наркотиків і наркоманії та застосуванні цих знань для покращення індивідуального та громадського здоров’я.
[2] Полінаркоманія — залежність від кількох видів наркотиків. Їхній прийом може бути одночасним або чергуватися.
[3] Американська громадська організація, створена в 1993 році для захисту прав людей, які вживають наркотики. Її діяльність спрямована на мінімізацію негативних наслідків вживання психоактивних речовин через освіту, адвокацію та розвиток спільнот.
[4] Об’єднання селян, які категорично виступають проти спроб США викорінити плантації коки на півдні Болівії.
[5] Ево Моралес — лідер руху кокальєрос і перший президент-індіанець (аймара) в історії Болівії (2006–2019). Засновник «Руху до соціалізму», він націоналізував газову промисловість, зменшив бідність і відстоював права корінного населення. Пішов у відставку в 2019 році після масових протестів.
[6] Революційні збройні сили Колумбії — Армія Народу — ліва колумбійська повстанська організація. Низка країн, таких як США, Канада, країни ЄС та більшість латиноамериканських країн визнали ФАРК терористичною організацією. У 2016 році ФАРК та уряд Колумбії підписали договір про припинення бойових дій. У 2017 році на основі ФАРК створена політична партія. Частина бойовиків ФАРК, що не прийняла договір, заявила про продовження боротьби.
[7] У жовтні 2025 року США почали атакувати човни без розпізнавальних знаків у Карибському морі поблизу Венесуели, заявляючи що це човни задіяні у наркоторгівлі. 3 січня 2026 року спецслужби США здійснили спецоперацію із захоплення президента Венесуели Ніколаса Мадуро. 22 лютого 2026 року під час спільної операції правоохоронців Мексики та США був ліквідований лідер одного з найбільших наркокартелів «Нове покоління Халіско» Немесіо Осеґера Сервантес. 3 березня 2026 року Збройні сили США та Еквадору розпочали в регіоні спільну операцію проти наркокартелів, визнаних терористичними угрупованнями. 
[8] GI-TOC — акронім від Global Initiative Against Transnational Organized Crime. Міжнародна громадська організація, що базується в Женеві, яка проводить дослідження, аналіз та розробляє стратегії боротьби з організованою злочинністю. Організація моніторить незаконні ринки, включно з торгівлею зброєю та людьми. GI-TOC регулярно аналізує вплив злочинності на безпеку.
[9] Неурядова організація, заснована в 1995 році, яка, згідно з її деклараціями, працює над запобіганням війнам та формуванням політики, спрямованої на побудову більш мирного світу.
[10] Неурядова організація боротьби з корупцією та регіональне відділення «Transparency International», яка працює за межами країни. У березні 2025 року вона була змушена перенести свою діяльність за кордон через зростаючі репресії проти громадянського суспільства.
[11] Узагальнений термін, який використовується правоохоронними оргнами США, низкою міжнародних організацій та аналітиків для позначення мережі корумпованих високопосадовців, військових і політиків Венесуели, залучених до транснаціональної наркоторгівлі та інших форм організованої злочинності. Назва походить від символу у вигляді Сонця, який носять на погонах генерали Збройних сил.
[12] Деякі організовані злочинні угруповання на Заході називають «російськомовними» через те, що їхні учасники походять із країн колишнього СРСР, де російська мова була мовою міжнаціонального спілкування. Ці угруповання часто включають не лише етнічних росіян, а й представників інших національностей, які використовують російську мову як спільну для комунікації. 
[13] Шкідливий тип програмного забезпечення, який шифрує файли або блокує доступ до комп’ютера/мережі. Зловмисники вимагають викуп (зазвичай у криптовалюті) за відновлення доступу, часто погрожуючи видаленням або оприлюдненням конфіденційних даних. Основні методи поширення — фішингові листи та заражені посилання.
[14] Американська компанія, що спеціалізується на продажі програмного забезпечення, яке допомагає клієнтам аналізувати блокчейн. До її клієнтів входять: ФБР, УБН, Управління кримінальних розслідувань Податкової США, а також Національне агентство боротьби зі злочинністю Великої Британії.