Сучасні сировинні війни в теорії залежності: український вимір
Ще у 2020 році результати аналізу глобальних трендів привели експертне середовище до невтішних висновків: майбутні світові війни відбуватимуться експоненціально і саме у тих регіонах світу, де зосереджені запаси нафти, питної води, мінералів і земель сільськогосподарського призначення. А ще вони розгортатимуться за контроль над трансконтинентальними транспортними шляхами.
Вже сьогодні у Південній Америці різко загострилася боротьба за «літієвий трикутник» — Болівію, Аргентину та Чилі. В Африці кілька країн переглядають концесії з видобутку кобальту та міді (Конго та Замбія), в Азії зростає напруга через рідкісні метали: зокрема В’єтнам оцінив нові відкриті запаси більш ніж у 22 млн тонн. Китай перетворив рідкісноземельні елементи на потужну геоекономічну зброю. Пекін не просто виграє «рідкісноземельну гонку», він є монополістом у цій сфері. Вашингтон прагне будь-що змінити цей статус-кво Піднебесної.
Причини подібних процесів прості: людству для існування та розвитку потрібно все більше енергії, води, їжі, їх треба певними засобами доставляти. Зростаючий дефіцит цих ресурсів спричинятиме загострення боротьби за них. У цьому сенсі війни слід розглядати як спосіб досягнення таких цілей. За великим рахунком, програми освоєння космосу, технологічного лідерства в опануванні Місяця чи Марса мають ту саме мету.
Не важко спрогнозувати, що війни відбуватимуться між сильними державами світу на території країн, яким природа «подарувала» подібні можливості та ресурси. Мета: встановлення контролю над ними.
Якщо через цю призму подивитися у сьогоднішній день, ми переконаємось: війни спричиняються сильними державами та проводяться на території менш слабких, але багатих на ресурси країн. Багато дослідників вже називають природні ресурси благословенням для одних країн і прокляттям для інших. «Прокляття ресурсів» або «парадокс достатку», виявляється, є об’єктивним явищем, зумовленим тим, що країни, які володіють значними природними ресурсами, є, як правило, менш економічно розвиненими, ніж країни з невеликими їх запасами або такими, що у них відсутні зовсім.
Мало хто звертав увагу на так звану «Теорію залежності» («Dependency Theory») [1], а дарма. Вона свідчить про те, що природні ресурси, як світове надбання, мають перетікати від бідних й слабо розвинутих країн, які ними володіють, до багатих держав. Базуючись на цій теорії, для забезпечення «перетікання» необхідна гібридна зброя, а якщо вона неефективна — військова сила примусу.
Сьогоднішній світ є переважно імпорто- та експортозалежним. Мапа демонструє не лише цю залежність, але й показує критичні показники в ній сільськогосподарської продукції, енергоресурсів, мінералів, руд, металів. Останнім часом до цього додаються квантові та інші сучасні технології, мікроелектроніка та штучний інтелект.
Саме тому ми бачимо, як США «б’ють» по центрах видобутку корисних копалин, від яких залежить увесь світ, — це є першопричиною, а одночасно і наслідком усіх фінансово-економічних криз на планеті. Кризи зі свого боку спричиняють перерозподіл сфер впливу. У такому розумінні встановлення контролю над енергоносіями має на меті не лише володіння ресурсами, але й монопольне отримання надприбутків від їх продажу в майбутньому.
Якщо проаналізувати першопричини спецоперації США у Венесуелі, а також війни на Близькому Сході, можемо побачити, що в їхній основі лежать зовсім не «загрози національній безпеці США», а питання встановлення контролю над найбільшими розвіданими запасами нафти у світі та логістикою, що є вкрай важливою для транспортування та продажу вуглеводнів. Одночасно з цим, звісно, є друга мета: зміна геополітичного впливу, витіснення присутності в цих регіонах інших інтересантів, насамперед Китаю та Росії.
«Ми не дозволимо Ірану заробляти гроші на продажі нафти тим, хто їм подобається, або на відмові від продажу тим, хто їм не подобається. Буде або все, або нічого», — заявив телеканалу Fox News Дональд Трамп. «Я думаю, що вони дадуть нам усе, що ми хочемо. Я не хочу 90%, я не хочу 95%, я хочу все», — підтвердив він.
Наступна тимчасово відкладена війна проти Куби — подія цієї самої категорії. Тут криється відповідь на дотичне запитання: чому США не можуть оголосити про перемогу у війнах ХХІ сторіччя? Тому що їхні справжні цілі є зовсім іншими, ніж офіційно задекларовані.
Попри всі бравади Білого дому, «миротворець» Дональд Трамп не завершив жодної з восьми воєн, не спромігся зупинити війни Росії проти України, а навпаки: у спосіб, сумнівний з погляду міжнародного права, «розібрався» із режимом у Венесуелі, розв’язав війну на Близькому Сході та визначив Кубу наступною мішенню. Щодо останнього: Дональд Трамп неодноразово відкрито озвучував ідею «анексії острова», а його адміністрація називає лідерів у Гавані «загрозою національній безпеці США». «Кубі кінець, — сказав Дональд Трамп під час спілкування із журналістами, — у них поганий режим, дуже погане та корумповане керівництво». Мимоволі напрошуються паралелі з Венесуелою. Як і в попередніх випадках, йдеться про національний інтерес США зі встановлення контролю над продажем нафти, для чого необхідною умовою є зміна правлячого режиму.
Президент невеликої острівної держави Мігель Діас-Канель заявив NBC, що не піде у відставку під тиском США: «У нас вільна та суверенна держава, є самовизначення та незалежність, і ми не підкоряємося задумам Сполучених Штатів. Концепція того, що революціонери здадуться та підуть у відставку — це не частина нашого словника», — запевнив він. Натомість, США готуються до проведення спеціальної операції у цій країні, адже ціль виправдовує засоби.
Нова «карибська криза» розгортається в геометричній прогресії. Заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков вже відвідав Кубу, і під час зустрічі з Діас-Канелем запевнив, що Куба є одним із пріоритетів російської зовнішньої політики. За словами дипломата, Росія не має жодних планів відходити від Західної півкулі.
Такою є «new geopolitics» у виконанні сучасних світових гравців. Подібна стратегія не є новою та походить з вудро-вільсонівської America First, яку взяв на озброєння Дональд Трамп у 2016 році. Створення у XXI столітті системи залежностей менш розвинутих країн від більш потужних, по суті, є продовженням політики колоніалізму через економічний, політичний, культурний примус. Її головними цілями є експлуатація природних та людських ресурсів, отримання дешевої робочої сили, контроль над ринками збуту та стратегічне домінування у світі.
Із цих міркувань першопричиною сучасних воєн, розв’язаних США чи Росією, є по суті встановлення в силовий спосіб, системи залежностей та контролю над ресурсами.
Але трампівська команда має своє «ноу-хау»: це так звані «імпровізаційні війни». Вони прийшли на заміну глибоко продуманим, ретельно підготовленим та спланованим. Як ми неодноразово могли переконатися, очільник Білого дому швидко починає військову авантюру і так само несподівано її кидає, невідкладно оголошуючи себе «переможцем». Це він робить навіть у випадку, коли ситуація розгортається не за його планом, коли всі є очевидцями трампівського програшу.
Все б нічого, але стає дедалі очевидним, що така американська політика виявляється провальною й для внутрішньої аудиторії: президент США заводить Америку у стратегічний кут з економічними, політичними та репутаційними втратами для Сполучених Штатів. Усе більше американських експертів та навіть конгресменів відзначають, що статус США як світового поліцейського суттєво похитнувся. І тепер питання до американського діпстейту [2]: скільки за цим явищем вони готові спостерігати.
Український вимір
Україна не є окремою історією чи винятком у сучасних війнах, ціллю яких є встановлення окремими провідними державами контролю, залежностей і впливів. Причиною цьому є відносна національна слабкість, але й багаті природні ресурси та географічне розташування нашої держави.
За оцінкою Forbes, загальна вартість корисних копалин України оцінюється у 14,8 трлн доларів. Україна має значну кількість рідкісноземельних металів, які застосовують, зокрема, у військовому виробництві (диспрозій, празеодим, скандій та інші лантаноїди). Ці метали є незамінними у складі потужних магнітів, що використовуються у сучасній енергетиці, електроніці та бойових системах: ракетах, авіаційних двигунах, системах ППО тощо. Понад 70% запасів сконцентровані, як не дивно, в трьох областях: Донецькій, Луганській та Дніпропетровській. Крім вказаних, перспективні родовища розташовані також у Кіровоградській та Херсонській областях.
Джерело: https://www.rbc.ua/rus/news/navishcho-ssha-ridkozemelni-metali-ta-chi-1740517339.html
Чи не криються тут справжні інтереси гравців у війні? Слід уважно прислухатись до висновків експертів Forbes про те, що природні ресурси України стали важливою причиною російської військової агресії. Однією з ключових цілей визначено взяття цих ресурсів під контроль та недопущення реалізації в Україні масштабних міжнародних проєктів, пов’язаних із мінерально-сировинною базою, які могли бути конкурентами російських компаній. 9 червня 2024 року в інтерв’ю американському телеканалу CBS News сенатор-республіканець Ліндсі Грем висловив своє занепокоєння тим, що «Україна має значні запаси критично важливих корисних копалин, оцінені в 10–12 трлн доларів, які прагне захопити Росія й розділити з Китаєм».
Отже, рідкісноземельні ресурси, якими багата українська земля, перетворилися також на одну з важливих складових у жорсткій світовій боротьбі за контроль над покладами. Розглядаючи російську війну через цю призму, стає зрозумілим, чому північно-східного сусіда цікавлять не міста та люди (очевидно, вони повсюди знищуються), — а українська територія з її природними ресурсами, надрами, географічним розташуванням.
Саме у контексті взяття під контроль наших природних копалин слід розглядати і рамкову двосторонню Угоду про встановлення правил та умов Інвестиційного фонду відбудови України, укладену 28 лютого 2025 року між урядами США та України. 8 травня того ж року Угода була ратифікована парламентом України, але завдяки щасливому збігу обставин так і залишилася нереалізованою після публічної суперечки у Білому домі між Трампом, Венсом та Зеленським. При цьому слід зауважити, що жодних «гарантій безпеки» взамін надання доступу до корисних копалин ми так і не отримали.
Не покидає відчуття, що трампівська Америка є умовним партнером, але далеко не союзником України. Швидше за все, ми розглядаємося за океаном як інструмент у великій геополітичній грі. Вартує лише звернути увагу на одну деталь, яка здається непомітною на перший погляд: поки Росія веде відкриту війну проти України та іншу приховану — проти Європи, погрожуючи руйнуванням міжнародних організацій тощо, США ведуть дискусію про те, в які сектори економіки України слід заходити, що і де видобувати, як постачати, куди інвестувати. Це про те, хто прагне грати визначальну роль у нашій економіці, безпековій архітектурі, визначати наше місце та роль у світі.
Перші три роки широкомасштабної війни проти України, яку розпочала із загарбницькою метою Російська Федерація, були надзвичайно складними. Часом здавалося, що нам не вдасться вистояти проти навали агресора без консолідації Заходу та підтримки партнерів. Поставало навіть питання ціни, яку має сплатити українська держава, щоб зберегти суверенітет і незалежність. І в цьому «прайсі», сформованому обома сторонами, явно фігурували наші території, багаті на рідкісноземельні поклади [3]. Тут доречно пригадати влучні слова прем’єр-міністра Канади Марка Карні, сказані на Давоському економічному форумі 20 січня 2026 року: «Середні держави повинні діяти разом, бо якщо нас немає за столом, ми є в меню» [4].
Ми вистояли, хоча ще залишаємось «в меню». На п’ятий рік війни Україна не лише зберігає стратегічну стійкість, але й дедалі активніше завдає нищівних ударів по російській енергетиці, економіці та логістиці глибоко в тилу країни-агресора. Нам вдалося побудувати військово-промисловий комплекс, розробити сучасні та ефективні технології, зразки озброєнь та військової техніки, за якими на світових ринках вишиковуються черги бажаючих. Війна поступово переноситься на територію, звідки вона прийшла. Це те, про що ми могли тільки мріяти ще 3-4 роки тому. Ситуація кардинально змінилася, і сьогодні її можна стисло охарактеризувати як корінний перелом у війні, а також як початок кінця Росії.
Путінський режим не досягає цілей, не може запропонувати нічого нового та продовжує фінансувати витратну загарбницьку війну, пожираючи власне майбутнє. Росія виснажується та починає «впиратися у стелю», не тільки військову, а й ресурсну, країна обмінює свою державність на квадратні кілометри випаленої землі, не маючи стратегічного плану виходу із ситуації. Шахова партія стратегічно програна, а логіка цього процесу безжальна.
Але не час розслаблятися, забувати, що сьогоднішня війна – не тільки ракети, дрони, літаки, снаряди. Ведеться боротьба за місце України під сонцем у глобальному світі, за сенси, рішення, розвиток, майбутнє. Не забуваймо: ми все ще «в меню», а це означає, що загроза не усунута.
Нам треба продовжувати наполегливо виконувати домашнє завдання, мілітаризуватися, ставати економічно сильними та ресурсноємними, не віддавати питання національної безпеки на аутсорсинг. Для того, щоби перебувати «за столом» в клубі сильних, слід відкинути хибні наративи про те, що нам усі винні, бо ми захищаємо Європу та увесь світ від імперської тиранії.
Тим більше, не слід просити «гарантії безпеки», розмінювати їх на наші надра та ключові ресурси, що, як відомо, є національним надбанням. Пам’ятаємо настанови Михайла Булгакова з відомого роману «Майстер і Маргарита»: «Ніколи нічого не просіть… самі запропонують, і самі все дадуть».
Маємо завжди комплексно та стратегічно оцінювати ситуацію, виходячи з наших національних інтересів. Із саме цих позицій слід вибудувати нове партнерство та союзницькі відносини, принаймні у регіональному вимірі. Настав час думати насамперед про себе та своє майбутнє, не припускатися власних помилок, а ворог — програє сам.
Юрій Романюк,
експерт з політико-безпекових питань,
кандидат педагогічних наук
Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
Примітки:
[1] Теорія залежності — загальна назва для сукупності соціологічних теорій, які стверджують, що ресурси перетікають від периферії бідних й слабко розвинутих країн до центрів багатих країн, за рахунок цього руху ресурсів багаті країни збагачуються далі. Основною тезою теорії залежності є те, що причина збагачення багатих країн і зубожіння бідних лежить у тому, як саме бідні країни інтегровані у світову систему.
[2] Від англ. deep state (глибинна держава) — політологічна концепція, згідно з якою в США існує скоординована група або групи державних службовців, які не були обрані, але які, тим не менше, впливають на державну політику, незважаючи на демократично обране керівництво.
[3] Кілька українських родовищ рідкісноземельних металів зараз перебувають під російською окупацією. Зокрема, під контролем Росії опинилися щонайменше три родовища рідкісноземельних мінералів, а також Шевченківське літієве родовище. Загалом, окупація охоплює значну частину українських ресурсів, включно з приблизно 48% усіх корисних копалин країни.
[4] Ця фраза означала, що країни середнього розміру повинні об’єднуватися для захисту своїх інтересів, інакше стануть об’єктом маніпуляцій великих держав.
