Війна на Близькому Сході: українська проєкція 

Будьмо коректними у визначеннях: 13 червня 2025 року розпочалася не ізраїльсько-іранська війна, а повномасштабна війна на Близькому Сході. Її причини сягають далекого минулого, насамперед результатів Ісламської Революції 1979 року  — саме вони призвели до утворення складного близькосхідного вузла з геополітичних, безпекових та релігійних суперечностей.

Тегеран не визнає легітимності Ізраїлю, декларує бажання його повного знищення. Для досягнення мети Ірану вдалось розвинути широку мережу проксі-сил у Лівані, Ємені, Сирії (до падіння режиму Асада), у Газі (ХАМАС). Важливим союзником Ірану та військовим партнером стала Росія. Ізраїлю невигідна будь-яка угода США з Іраном. Навпаки, їм вигідне максимальне залучення США до цієї війни.

Зазначене може свідчити, що війна не буде швидкою, коло її безпосередніх учасників і залучених країн розширюватиметься, наслідки стануть руйнівними. Аятолли мститимуться не лише в регіоні, а й у всьому світі. Щоб це зрозуміти, достатньо побувати в Ірані, відчути атмосферу у громадських місцях, поспілкуватися з простими людьми, зайти до мечеті: ненависть до Ізраїлю, особливо до США, вкарбована в пам’ять народу, скроплена його кров’ю  — ненависть віє практично від кожного та на кожному кроці.

Реалізуючи спецоперації на Близькому Сході, західні країни щоразу стикалися з терактами у відповідь. Їх здійснювали радикальні ісламісти, зазвичай проти мирного населення. Чи досягли такі операції бажаного ефекту  — питання риторичне. Згадаймо криваві акти помсти у Великій Британії, Німеччині, Франції, Іспанії, Швеції, Австралії, Фінляндії, Нідерландах, Данії, Швейцарії.

На жаль, світ впродовж десятиліть не винайшов рецептів ефективної боротьби з тероризмом  — це слід визнати. Спосіб періодичного завдавання ударів по осередках, знищення інфраструктури, ідеологічних і духовних лідерів, навіть режимів ніколи не призводило до бажаного результату, а навпаки лише радикалізувало населення.

Тому нову війну на Близькому Сході слід розглядати у тісному зв’язку з усіма попередніми  — за своєю сутністю, це війни світоглядного характеру. Ядерна програма Ірану при цьому не є визначальною. Викликає сумнів ефективність рішення щодо завдання ракетно-бомбових ударів по Ірану: очевидно, що знищення елементів інфраструктури, об’єктів, навіть окремих радикальних лідерів не призводить до ліквідації соціальної бази тероризму та його ідеології. У цьому  — головна проблема.

Головним для нас питанням є те, як вплине ця війна на Україну.

З позитивного  — хіба що кілька умовних моментів:

1. Вимушене відволікання уваги Путіна на близькосхідного партнера — Іран, а також потреба надавати допомоги у відбудові ядерних об’єктів і технологій, які, власне, створювали російські фахівці.
2. Прогнозоване зниження постачань Росії «Шахедів» та балістичних ракет.
3. Консолідація світу навколо врегулювання ще однієї війни, допомога країні-жертві. Україна не одна, тепер жертв декілька. Технології міжнародної підтримки вдосконалюються.

Більшість наслідків для нас все ж є негативними.

1. Ціни на нафту пішли в гору, що спричиняє нові переваги для Росії через поповнення її бюджету та додаткові можливості з виробництва зброї. Те, що Путін цим скористається, сумнівів не має.
2. Фокус уваги з «українського питання» зміщуватиметься на нову гарячу точку (навіть точки). Загроза стає комплексною, на неї відволікатимуться сили, засоби, ресурси.
3. США перекинули частину своїх ракет і антидронових систем з України до Ізраїлю. Така допомога продовжуватиметься за умови розвитку конфлікту — тепер цей регіон став новим пріоритетом. Україна, якщо й отримуватиме американське озброєння, — у значно менших обсягах, тягар у цих питаннях перекладатиметься на Європу.
4. Попит на зброю на світовому ринку суттєво збільшується, зростають ціни. Кожна держава знову подумає про себе. Україні доведеться все складніше шукати озброєння та купляти його для потреб ЗСУ.
5. Недопущення США розвитку іранської ядерної програми через знищення відповідної інфраструктури показує, що Україні буде надзвичайно складно відновити власні ядерні технології та виробництво тактичних боєзарядів. «Держави-гаранти», які змусили нас ліквідувати ядерний арсенал на заміну пустопорожнього Будапештського меморандуму, навряд чи допустять наявність такої зброї в Україні — приклад з Іраном є доволі показовим.
6. Україна опинилась у складній зовнішньополітичній ситуації. Наша держава та Іран мимоволі стали державами-жертвами військової агресії. Якщо українці засуджують агресію РФ, консолідують навколо цього весь демократичний світ, тоді маємо бути послідовними стосовно Ізраїлю та його партнера — США. Складна ситуація утворюватиметься у двосторонніх відносинах, такою вона буде на всіх міжнародних майданчиках. Заява нашого зовнішньополітичного відомства з оцінкою подій на Близькому Сході про це свідчить.
7. Переговорний процес з Іраном, який вели Уіткофф та інші політики з команди Трампа, зазнав на цьому етапі провалу. Путін одразу запропонував президентові США свої послуги «миротворця», і Трамп умови прийняв. Як видно, «трампівсько-путінська дружба» обійдеться нам дорого: якщо Путіну вдасться врегулювати конфлікт на Близькому Сході — відплатою йому стане зняття санкцій та прийняття кремлівських умов щодо України. Навіть сам факт подібних «договорняків» з одним терористом проти іншого дає нам розуміння того, що відбувається насправді.
8. Нестабільність у світі, де сила права поступається праву сили, підвищує ймовірність реалізації інших амбіцій політиків, насамперед територіальних. Згадаймо про країни Балтії, Молдову, Тайвань… Саме такою поліцентричною буде (власне вже є) Третя світова. В таких умовах Україні дедалі складніше доведеться вирішувати завдання національної безпеки та оборони.

З багатьох точок зору війна на Близькому Сході, як і будь-які інші майбутні війни (сьогодні вже не постає питання про можливість їх розгортання), є для нас не лише невигідною, а й небезпечною. Про розробку власної ядерної зброї вже заявляють Саудівська Аравія, Туреччина. Подібні позиції перетворюють будь-який конфлікт у «гру з нульовою сумою». Палаючі нові гарячі точки, ведення воєн без правил створюють для України та світу в цілому вкрай туманні перспективи.

На превеликий жаль, високі ідеї про можливість формування «глобальної коаліції свободи і демократії» залишились в історії. Нам не слід обманюватись та покладатись на безпекову парасольку територіально віддалених гравців. Сучасність диктує інші форми «об’єднань за інтересами»  — груп суміжних держав, утворених на основі розуміння життєвої необхідності спільного протистояння конкретній загрозі/загрозам. Нам слід віднайти місце та бажано взяти лідерство у своєму регіональному безпековому блоці  — це реальна можливість та найбільш прагматична перспектива.

Юрій Романюк,
кандидат педагогічних наук