Національна оборонна стратегія США в контексті політики Д. Трампа
В рамках перегляду концептуальних документів США з питаннь національної безпеки та оборони в січні ц.р. адміністрація Д. Трампа ухвалила нову Національну оборонну стратегію. Визначальною особливістю такого документу є «жорсткий реалізм», а саме – визначення справжніх військових загроз Америці та способів їх запобігання без замовчування, чи прикрашування різних аспектів. Деякі положення стратегії вже висвітлювалися у ЗМІ, але без прив’язки до ситуації та без аналізу причин відповідних рішень та вжитих заходів США. Тому сприйняття військової політики Америки може бути дещо неточним, тому і потребує більш детального її розгляду.
Адміністрація США зміцнює політичний курс президента країни Д. Трампа відповідними змінами у концептуальних документах з національної безпеки та оборони. Так, в грудні 2025 року було ухвалено нову Стратегію національної безпеки (NSS 2025) США, а в січні 2026 року – нову Національну оборонну стратегію (NDS 2026). Така практика традиційна за своїм характером. Як правило, подібні документи ухвалюються наприкінці першого та на початку другого року кожної з каденцій президентів США. Звичайно, вони відрізнялись від попередніх, однак раніше політика Америки здебільшого була послідовною і без різких коливань в той чи інший бік. Хіба що за деякими винятками…
Президент США, на відміну від своїх попередників, принципово скорегував державну політику, застосовуючи інші способи її реалізації Тому згадані документи варті особливої уваги. Про нову Стратегію національної безпеки США йшлося у нашій попередній статті наприкінці минулого року, коли зверталася увага на концепцію Д. Трампа «Америка понад усе» (https://igp.org.ua/publikacii/nova-strategiya-nacionalno%d1%97-bezpeki-ssha/ ).
Розроблена на її основі нова Національна оборонна стратегія зосереджується на воєнно-політичних та військових аспектах щодо гарантування безпеки США. Документ вже обговорювався у ЗМІ, в тому числі порівнювався з його попередньою редакцією. Однак, його основні моменти здебільшого лише констатувалися. Тому вважаємо за доцільне розглянути його, так би мовити, з більш широкого геополітичного кута зору.
Як і Стратегія національної безпеки, нова Національна оборонна стратегія США віддзеркалює погляди Д. Трампа на нинішню геополітичну ситуацію у світі. Загалом ці погляди відповідають сучасному стану подій з поправками на особливість менталітету президента. В принципі, вони вже всім відомі і неодноразово відображались як у його публічних заявах, так спостерігалися на практиці. Варто розглянути їх ще раз комплексно.
Так, Д. Трамп разом зі своїми прихильниками вважають, що світові притаманний «асиметрично двополярний» характер. Головним центром сили у світі є США. Другий центр – Китай, який наближається до Америки, однак поступається їй за економічним та військовим потенціалами, науково-технічним розвитком і впливом у світі.
Як домінуючий центр сили, США мають виняткове право на ту зону впливу, де вони можуть одноосібно вирішувати всі важливі питання без огляду на інші країни. Такою зоною є Західна півкуля. Цей регіон має бути повністю під військовим контролем США. Надзвичайно важливі для США також Азіатсько-Тихоокеанський регіон, Європа та, як його називають, «Великий Близький Схід» (від східної частини Середземного моря до Перської Затоки). Сполучені Штати не будуть там домінувати, однак докладатимуть всіх зусиль для відстоювання своїх інтересів.
Відповідальність за долю людства США і КНР, як найбільш потужних центрів сили, має бути спільною. До того ж вони є найбільшими торговельними партнерами. Тому відносини між ними мають бути конструктивними. В той же час Китай є суперником та конкурентом Америки, внаслідок чого їй необхідно його стримувати.
Після КНР найбільш важливі для США є Європа та Росія. Щоправда, вони є лише регіональними центрами сили з певним впливом на глобальному рівні. В полі зору США перебуває і низка інших країн, однак тільки з окремих аспектів американських інтересів.
Європа залишається головним союзником США та потужним торговельним партнером. Однак, європейська політика не в повній мірі задовольняє Америку, оскільки Європа прагне не бути від неї залежною. Тому США далі надаватимуть їй допомогу у безпековій сфері, хоча не в такому об’ємі, як вважається за необхідне. В основному через те, що Америці треба стримувати КНР.
Росія є супротивником США як країна, яка претендує на роль світового центру сили та намагається домогтися таких своїх цілей, завдаючи збитків американським інтересам. При цьому вона є головним джерелом ракетно-ядерних загроз для США на стратегічному рівні. Інших військових загроз Америці вона фактично не створює.
Щодо решти країн, то союзниками США в основному є Японія, Південна Корея та Австралія в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і Ізраїль – на Близькому Сході. Разом з тим, сьогодні прямі військові загрози союзникам США в АТР за своїм рівнем відносно невеликі, тому їх підтримка з боку Америки може знижуватися. А ось Ізраїль, на відміну від них, потребує американської допомоги в подальшому, оскільки перебуває в стані конфлікту з Іраном та ісламськими екстремістами.
Щодо України, то вона важлива для США лише як чинник стримування Москви від нападу на Європу. Тому Європа і повинна брати на себе основний тягар з підтримки України у її військовому протистоянні з Росією. Втім, США далі допомагатимуть Україні у критичних питаннях.
Поряд з Росією та певним чином Китаєм, військові загрози для США і їх союзників створюють Іран та Північна Корея. Їх політика антиамериканська, у них є чи створюється ядерна зброя разом з засобами її доставки, що здатна дістатися до території Америки. Супротивниками США є також низка інших країн з тоталітарними антиамериканськими режимами, які підтримують російські та китайські інтереси, міжнародний тероризм, виготовляють наркотики для постачання до Америки.
Зміст та спрямованість Національної оборонної стратегії США повністю відповідає згаданим положенням і цілком логічні з точки зору такого підходу.
Так, на стратегічному рівні передбачається, що здатність США стримувати Росію та Китай забезпечуватиметься ракетно-ядерним потенціалом. Тому США продовжать реалізовувати програми з вдосконалення своєї ядерної зброї та її носіїв. В принципі, тут немає нічого нового. Змінюється лише ставлення США до вирішення питання збереження у світі стратегічного балансу сил. Так, США відмовились укладати новий договір з Росією на зразок СНО-ІІІ, дія якого закінчується 5 лютого 2026 року. Керівництво США вважає, що він не відповідає новітнім умовам, а тому не потрібний. Замість нього Д. Трамп пропонує підготувати та укласти новий всеохоплюючий договір про скорочення ядерних озброєнь і контроль над ними за участю США, Росії, Китаю, Великобританії, Франції і, можливо, інших ядерних країн. Він повинен враховувати їх стратегічні та тактичні ядерні потенціали, а також розробки перспективних носіїв.
Досягнути згоди зазначеним країнам з даного питання вкрай складно через принципові розбіжності між ними. Тому припинення дії Договору СНО-ІІІ загрожує відновленням перегонів ядерних озброєнь між Росією та США, до яких можуть долучитися інші країни. Однак, на погляд більшості експертів, Вашингтон і Москва не зважаться на суттєве нарощування своїх ядерних потенціалів, оскільки усвідомлюють негативні наслідки таких дій.
NDS 2026 ставить за мету «відновлення військового домінування Америки у Західній півкулі, що буде використовуватись для її захисту та отримання доступу до ключових територій у цьому регіоні». Такі наміри є традиційними для США і реалізуються практично, в тому числі у військовий спосіб. При цьому головне для США – домогтися, щоб всі країни регіону ставилися до них з розумінням, щоб був доступ до його природних ресурсів та ринків, щоб був придушений екстремізм (в основному, різних лівацьких організацій) та заборонене поширення наркотиків.
Зокрема, проявами такого стали, так звані, «бананові війни» у ХХ столітті у вигляді серії інтервенцій до Панами, Куби, Нікарагуа, Гондурасу та Домініканської Республіки з метою відстояти американські комерційні інтереси. У 1912-1933 роках США окупували Нікарагуа для того, щоб взяти під контроль уряд країни та не допустити будівництва альтернативи Панамському каналу.
У 1983 році США вторгнулися до Гренади, скинули її військовий уряд, який прийшов до влади внаслідок державного перевороту за підтримки СРСР. У 1989-1990-х роках США провели військову операцію в Панамі та усунули від влади її диктатора М. Нор’єгу, який займався наркоторгівлєю. Крім того, у 1980-і роки Америка активно підтримувала повстанців у Нікарагуа, які виступили проти уряду сандиністів.
Логічним продовженням такої діяльності стала військова операція США з метою затримання президента Венесуели Н. Мадуро. Як пояснює Вашингтон, це мало припинити постачання наркотиків до США, яке організовував венесуельський диктатор. Але США навіть не приховували того, що їх справжньою ціллю було відновлення свого доступу до запасів венесуельської нафти, що вважаються найбільшими у світі. Крім того, був знижений вплив Китаю та Росії у Карибському регіоні.
Наступним кроком США може стати зміна влади на Кубі. Тепер така можливість підкріплюється Національною оборонною стратегією США.
Наміри США щодо розвитку конструктивного співробітництва з Китаєм разом із його одночасним стримуванням цілком логічно визначає положення NDS 2026 щодо побудови американсько-китайських відносин на принципах «сили, а не конфронтації». Суттю такої концепції є поважне ставлення до Китаю та усунення існуючих проблем у спосіб досягнення компромісів, що планується супроводжувати заходами з його військового стримування від можливого нападу на США та американських союзників і партнерів.
В першу чергу мається на увазі Азіатсько-Тихоокеанський регіон, що на перетині інтересів США та КНР. За оцінками американських військових експертів, основними причинами можливого збройного конфлікту або війни між США і Китаєм в АТР (Індо-Тихоокеанському регіоні в американській термінології) можуть бути спроба КНР захопити Тайвань або напад Північної Кореї (КНДР) на Південну Корею (РК) за китайської підтримки.
З політичних міркувань у стратегії не міститься традиційного для таких документів положення щодо захисту Тайваню. Але очевидно, що таке передбачається. Острів важливий для США як з точки зору міжнародного престижу та можливостей контролю Тайванської протоки, так і у економічному відношенні. Саме на ньому розміщені основні американські компанії, які виробляють більшу частину складних мікросхем у світі на кшталт процесорів та блоків цифрової пам’яті.
Також цілком можливо, що відновиться військове протистояння на Корейському півострові. КНДР і РК офіційно перебувають у стані війни. При цьому Північна Корея вдається до агресивної зовнішньої політики, до систематичних провокацій на кордоні з Південною Кореєю. А Китай продовжує надавати підтримку КНДР. Згідно зі своїми зобов’язаннями, у випадку виникнення нової війни, США змушені підтримати РК, що призведе також до військового зіткнення Америки з Китаєм.
Втім, у сьогоднішній системі відносин між США та Китаєм такі сценарії вважаються малоймовірними, оскільки жодна зі сторін не зацікавлена у війні одна з одною. Крім того, в умовах сучасної війни висадка Китаєм десанту на Тайвані та пряма військова підтримка США Південної Кореї стануть вкрай складними завданнями через неможливість повного контролю ними морських комунікацій.
З тієї ж причини практично стане неможливим вторгнення КНР на американські острови в Тихому океані, до Японії та Австралії, а тим більше, на континентальну територію США. Отож, якщо війна між США та Китаєм в АТР все ж таки спалахне, то вона буде відбуватись у вигляді ракетно-дронових ударів та морських боїв за підтримка авіації.
Всі такі обставини пояснюють наміри США скоротити військову підтримку своїх союзників в АТР, оскільки прямої загрози їх безпеці немає. А з тими викликами, які існують, вони можуть впоратися власними силами.
Досить показовою є також ситуація довкола планів США посилити свою військову присутність в АТР. Вони реалізуються ще з 2010-х років і зараз називаються «найбільш масштабними з часів Другої світової війни». Однак, реальні заходи є відносно незначними. Здійснюється лише обмежене нарощування угруповань ВМС та ВПС США в регіоні, а також передислокація підрозділів морської піхоти з Японії на острів Гуам та деякі інші острови.
Переміщувати туди американські війська з Європи немає ніякого сенсу. Тому їх скорочення на Європейському ТВД, скоріш за все, відбувається з метою вивільнити кошти, які можуть бути направлені на реалізацію інших оборонних програм в АТР, зокрема, щодо зміцнення там американських систем ПРО та ППО.
Повністю відповідають попереднім рішенням та планам положення NDS 2026 щодо військової політики США на Європейському ТВД. Вони досить відомі і передбачають більшу відповідальність Європи за свою безпеку в рамках створення нової євроатлантичної та європейської безпекової архітектури. Принципи її створення було узгоджено на самітах НАТО та ЄС в червні 2025 року. Вони цілком зрозумілі і також зважають на реальну ситуацію.
Так, Росія не становить відкритої загрози для США в контексті звичайних збройних сил. Країни не мають спільного кордону, тому Російська Федерація не може вдаватися до наземного вторгнення до Сполучених Штатів Америки. Крім того, Росія не може завдати і ракетно-дронових ударів по США за винятком застосування стратегічних наступальних озброєнь.
В той же час, Москва створює пряму військову загрозу Європі, хоча це в основному стосується її східних рубежів, а саме – країн Північно-Східної, Центрально-Східної та Південно-Східної Європи та Балтії, які безпосередньо межують з Росією. Тому вона може напасти на них, що переросте у повномасштабну війну з НАТО. Як зазначається у стратегії, «Росія зберігає військовий та промисловий потенціали для цього, незважаючи на демографічні та економічні проблеми».
Такий можливий розвиток подій береться до уваги в оперативних планах ОЗС Альянсу на Європейському ТВД. Вони передбачають відбиття агресії з боку Росії у спосіб проведення стратегічної оборонної операції у прикордонних з нею районах. Прорив російських військ в глибину території Європи не допускається.
Згідно з різними оцінками, на сьогоднішній день НАТО своєю міцністю вже переважає Росію в 4-4,5 разів. А після реалізації програм масштабного переозброєння Європи до 2030 року це співвідношення збільшиться. З огляду на це, вона зможе впоратися з Росією і власними силами без допомоги США у тому випадку, якщо виникне така необхідність. До того ж Європа зберігає єдність у питаннях протидії Росії, а вчинки окремих країн, на зразок Угорщини, на неї не мають впливу.
Саме в цьому полягає ідея NDS 2026 стосовно того, що «Європа має брати на себе ініціативу у протидії тим загрозам, які є менш серйозними для США і більшими для неї». А Росія дійсно є «постійною загрозою для східних членів НАТО», але – «керованою», оскільки Альянс може їй успішно протидіяти.
Разом з тим, США не планують залишати Європу наодинці з Росією. Згідно зі стратегією, «США і надалі відіграватимуть ключову роль у НАТО, навіть, якщо вони будуть корегувати присутність та форми дій американських військ на Європейському ТВД».
Наразі Україна вже фактично включена до системи євроатлантичної та європейської безпеки в якості її передового рубежу на південно-східному фланзі Європейського ТВД. Тому вона відіграє життєво важливу роль у гарантуванні безпеки Європи як ключовий чинник стримування Росії від нападу на неї. Це накладає на Європу об’єктивне зобов’язання з підтримки України, що і виконується практично.
Втім, США не відмовляються надавати допомогу Україні, а саме – постачають їй зброю за європейські кошти. Крім того, військовий бюджет США передбачає виділення 400 млн дол. на реалізацію різних програм з підтримки України. Виділяються також кошти на вирішення екстрених проблем України, зокрема, на відновлення її енергетичної системи після російських ударів.
Тобто, США лише беруть до уваги наведені факти у своїй стратегії. Згідно з нею «підтримка України є, насамперед, відповідальністю Європи, а США надають їй критичну, але обмежену допомогу».
Окремим аспектом стратегії є посилення внутрішньої безпеки США у спосіб більш жорсткої протидії міграції, наркотрафіку та іншим подібним формам вторгнення. З цією метою передбачається зміцнення кордонів, оскільки «їх безпека є національною безпекою».
Наведені проблеми дійсно мають місце, а їх усунення було одним із основних пріоритетів Д. Трампа ще з часу його першої президентської каденції. Тому всі ці питання об’єктивно увійшли до NDS 2026.
Все це вкотре свідчить про рішучість позицій Д. Трампа щодо реалізації його цілей, які він вважає також і цілями США, всіма можливими способами, в тому числі із засновуванням збройної сили. В рамках такого підходу він вважає Америку наддержавою, якій дозволено абсолютно все. А руйнуванням існуючого світового ладу, міжнародного права та колективної безпеки він не переймається. Ба більше, Д. Трамп свідомо їх руйнує та перебудовує під себе.
Таким чином, нова Національна оборонна стратегія США повою мірою відповідає доктрині Д. Трампа «Америка понад усе» та конкретизує Стратегію національної безпеки в частині, що стосується воєнно-політичних та військових питань.
Стратегія ґрунтується на «жорсткому реалізмі, а не на утопічному ідеалізмі». В її основі – оцінка реальної воєнно-політичної обстановки в світі та загроз безпеці США. Втім, беруться до уваги і політичні інтереси Америки, внаслідок чого деякі аспекти, так би мовити, згладжені.
США залишають за собою право мати виняткову зону впливу, якою називається Західна півкуля. Вони готові відстоювати там свої інтереси у військовий спосіб без огляду на інші країни.
Головною військовою загрозою для США визначається наявність у Росії потужного ракетно-ядерного арсеналу, який вона може застосувати проти Америки. В той же час США не вважають Росію рівним супротивником у звичайній війні.
Китай визнається геополітичним суперником та конкурентом, однак не визначається військовим супротивником США. Разом з тим, передбачається військове стримування КНР в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, однак без переходу до конфронтації.
Європа залишається союзником США в рамках НАТО, яке зберігає своє значення для Америки. Головним завданням Альянсу декларується протидія можливій агресії з боку Росії, яка створює військові загрози сусіднім з нею європейським країнам.
Зважаючи на переосмислення загроз США та їх союзникам, переглядаються форми та обсяги надання їм допомоги. Як правило, вони зменшуються, що дає Америці змогу перерозподіляти ресурси на більш важливі для себе напрямки.
Україна є важливою для США, як чинник стримування Росії від нападу на Європу, та однією із ключових складових системи євроатлантичної і європейської безпеки. В той же час США перекладають на Європу завдання з підтримки України, однак і не відмовляються від неї.
Юрій Михайленко, Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики
