Поділ американцями мапи світу на три блоки і дві кремлівські причини продовжувати війну
Нещодавні намагання Трампа звинуватити президента України у тому, що українська сторона даремно прагне протистояти нападові росіян, бо ті «у 20 разів могутніші», заслуговують на відповідну реакцію. І слушно це зробити таки з «трампівського кута зору». Тобто, якщо пасувати перед сильнішим нападником, то і самим Сполученим Штатам не варто протидіяти Китаю. Чому? Бо КНР в рази більша за США, має не менш міцну економіку, в багатьох економічних питаннях підставляє своє плече тим же Штатам. Але ж, як бачимо, Білий дім намагається не брати цього до уваги, постійно наголошуючи, що його кроки добре продумані, логічні і не потребують обговорення. Що ж, з часом побачимо, чи підтвердяться намагання Білого дому по-своєму впливати не лише на війну, а й на весь світ. Єдине, що зараз для нас важливо — не піддаватися таким емоційним «коментарям» Трампа.
І про це сьогодні зазначають політики і коментатори, які повсякчас слідкують за російсько-українською війною, намагаючись донести своїй читацькій аудиторії об’єктивні судження. До таких авторів можна віднести і Теодора Баконскі — аналітика румунського видання libertatea. Зазвичай його матеріали з’являються на сторінках видання регулярно, як і цього разу. І заслуговують на увагу, оскільки демонструють сприйняття світових подій румунським суспільством, зокрема, російсько-української війни чи політики Білого дому.
У першому ж рядку свого допису «Чи можуть Сполучені Штати залишатися «незамінною нацією»? Що відбувається, коли ви уявляєте будь-які переговори як односторонній акт?» Т. Баконські зазначає, що Д. Трамп — великий патріот, який «любить Америку і переконаний в її незрівнянній долі». Це можна судити з того внеску у велич США, який автор називає маргінальним. «Жодна кількість веж, казино, телевізійних шоу та боксерських матчів не гарантувала американської гегемонії після 1945 року. Визначальними факторами були свобода підприємницької ініціативи, інвестиції у фундаментальні дослідження (військові та цивільні), пріоритет, наданий розробці передових технологій — суттєвих у конкуренції з СРСР — але також мінімальна держава, яка брутально не втручається в саморегульовану реальність ринків». Автор погоджується, що усі ці внутрішні порівняльні переваги були спроєктовані у дипломатичний спосіб через мережу міжнародних інституцій (ООН, МВФ, СОТ, Світовий банк, НАФТА, ОЕСР, а також, або особливо, НАТО), завдяки яким Америка забезпечила верховенство долара та ефективно заохочувала розвиток ліберального світового порядку, орієнтованого на капіталізм і демократію. Глобальний успіх був досягнений лише після розпаду СРСР у 1991 році, коли впав головний ідеологічний супротивник, якому вдалося до того часу колонізувати третину планети, запровадити рух неприєднання (зі слаборозвиненими державами, по суті пов’язаними з Москвою). Десятиріччя 1990–2001 (між падінням Берлінської стіни та терактами 11 вересня) ознаменувало беззаперечний пік «незамінної нації». Трамп успадкував цю глобальну мережу під назвою pax americana, і зараз відчайдушно прагне довести, що може за чотири роки прискорено її демонтувати. Американоцентричний порядок, прийнятий Трампом, зазнав певної невдачі через зростання Китаю, російського ревізіонізму, після формування БРІКС+ і на тлі стратегічної впертості Ірану, пише автор. «Але ніхто не очікував, що його демонтують у Вашингтоні, а скоріше через повільний процес геополітичної ерозії, що охоплює кілька десятиліть».
А далі автор прагне узагальнити події останнього часу, вказуючи при цьому на їх т. зв. рушійну силу. На його погляд, Трамп є лише очільником економічних, стратегічних і культурних груп, які орудують за альтернативним планом, навіть якщо рішення, прийняті людиною оркестру в Білому домі, мають вигляд непослідовних і суперечливих. Цей план починає вимальовуватися. З одного боку, будь-який союз, заснований на моральних цінностях, де-факто залишається. З іншого боку, брутально-прагматична Америка ділить карту на три блоки:
перший — сама панує над усім американським простором від Аляски (і, здається, Гренландії) до Вогняної Землі;
другий — по інший бік Атлантики — блок ЄС, який нарешті має «можливість» отримати стратегічну автономію, тобто брати свою долю до своїх рук. Він замінює російський газ імпортованим із США зрідженим сланцевим газом. Він захищає східний фланг від російської загрози у форматі НАТО, але не обов’язково під американським командуванням. Він, якщо хоче отримати доступ до американського внутрішнього ринку без заборонних мит, переміщає свої виробничі потужності до США;
третій глобальний блок — Китай, якого Сполучені Штати почали масово побоюватися у разі звичайного збройного конфлікту.
Інакше кажучи: те, що Америка отримала самотужки, через pax americana, перевернуте з ніг на голову та отримано у спосіб провокування, здавалося б, абсурдної дипломатичної та комерційної напруги.
І сьогодні спостерігається, пише автор, що всі поступки стосуються Росії. Тарифні санкції щодо неї не запроваджені, на неї жодним чином не тиснуть, щоб вона відмовилася від агресії в Україні, тоді як вимога Путіна повернути розташування НАТО до межі 1997 року починає задовольнятися передислокацією американських військ із Польщі далі від української лінії фронту. Залишається побачити найближчим часом, чи буде також зменшена кількість американських солдатів у Румунії. Таким чином Росію потрібно «заспокоїти» — і залишити європейцям — щоб Сполучені Штати могли зосередитися майже винятково на Азійсько-Тихоокеанському регіоні, якщо комуністичні лідери в Пекіні атакують Тайвань (тобто, глобальну штаб-квартиру мікрочіпів, від якої залежить боротьба за військову перевагу та перевагу штучного інтелекту).
Далі автор звертає увагу на те, що тисячі американських компаній, розміщених у Китаї, могли б збанкротувати, якби їх якимось чином «примусили» репатріювати свої виробничі підрозділи до США (де зараз бракує кваліфікованих працівників у всьому спектрі). Проте гра невидимої команди, яка використовує Трампа як геополітичний бульдозер, невизначена у своїх наслідках і дуже завантажена неконтрольованими ризиками. Такі мутації не можна виконати у мирний спосіб в рамках досить суворого часу, бо «залишена напризволяще Росія завжди може під будь-яким приводом посилити свій антиукраїнський (фактично антизахідний) наступ». Так само, як ескалація торговельної війни з Китаєм породить внутрішньополітичну напругу, на яку можна відповісти військовою агресією, як і в будь-якому авторитарному режимі, який потрапив у біду. Автор вважає що «…ЄС потрібен час для відновлення своєї оборонної промисловості, а щодо Путіна, то треба звести його плани нанівець, якщо ми хочемо, щоб війна в Україні закінчилася».
Повертаючись до тих важливих завдань, які потрібно виконати Білому дому, автор пише, що Сполучені Штати не можуть ізолювати себе від решти світу, змушуючи 190 держав ООН пасивно адаптуватися до карти світу Трампа 2.0, незалежно від того, скільки або що вони втрачають, лише для того, щоб Америка більше не несла жодної відповідальності, водночас максимізуючи свої прибутки. «Трамп оголошує себе найвправнішим переговірником, очікуючи хвилі відчайдушних телефонних дзвінків від (колишніх) союзників, готових виконати будь-яку його примху. Але якщо він не хоче підірвати все, що ще тримається від «старого порядку», йому доведеться зробити навпаки: переговорами передбачаються, як завжди, двосторонні компроміси. Латинською вислів звучить «do ut des»[1]. Америка все ще хоче всього, але що вона пропонує натомість, навіть незважаючи на агресивний і грубий тон, прийнятий зараз у Білому домі?»
У такому контексті слід звернутися до ще одного матеріалу цього автора, що ще довго не втрачатиме актуальності. Заголовок його — «СРСР — оплот миру! Наскільки Путін дійсно хоче закінчення війни в Україні?» Автор нагадує читачеві, що ще три роки тому Путін евфемістично назвав розв’язану проти України війну «спеціальною військовою операцією». Формулювання мало запевнити підданих тирана та ідеалістичних жителів Заходу, що це був блискавичний епізод завоювання «повстанської» держави. Автор розтлумачує читачам, що очікувана росіянами швидка перемога мала повернути патріотичну «гордість», пережиту після анексії Кримського півострова (у 2014 році), а європейців поставити перед таким фактом. Цілком ймовірно, що якби запланований бліцкриг був успішним, Путін задовольнявся б заміною «нацистського» режиму на проросійський і подбав би про те, щоб прозахідні громадсько-політичні сили швидко затулили рота. А далі автор намагається передбачити, що б сталося у разі перемоги росіян. Вони б створили новий маріонетковий уряд з широкою автономією для переважно російськомовних областей на сході України. Також люди Путіна домоглися б скасування переговорів Києва з ЄС і вилучення теми членства в НАТО з чинної Конституції України. Відновлення контролю над колишньою радянською республікою дало б змогу московському диктаторові перестати потіти перед новими марафонськими демонстраціями за демократію, тобто покласти край будь-якому новому «Майдану» і уникнути жахіття «помаранчевої революції», у вибуху якої він раніше звинувачував ЦРУ.
Автор нагадує, що перший сценарій, заснований на переоцінці власної армії та недооцінці президента Володимира Зеленського, провалився, щойно українські військові блискуче відбили наступ на Київ. Цей елемент змусив Путіна вдатися до нового «наративу». Набагато агресивнішого та ширшого, що створило б і додатковий простір внутрішніх репресій, і ауру героя відновленої Російської імперії. У такому разі росіянам довелося б боротися за утвердження євразійської доктрини, за якою світ ХХІ століття був би не лише багатополярним, на руїнах американської гегемонії, а й простором цивілізаційних держав. Великі держави будуть робити більше, ніж просто боротися одна з одною за рівновагу чи перевагу. Далі йде конкуренція між конкретними цивілізаціями, тобто між центральними державами, які анексують власну сферу впливу. З такої геополітичної точки зору «русский мир» об’єднав би всіх слов’ян під командуванням Москви. Кремль не задовольнявся б простим контролем над колишніми радянськими республіками (щонайбільше відмовившись від країн Балтії), а перевів би всю Східну Європу у свою «цивілізаційну» сферу, таким чином відновивши величезну владу, якою СРСР користувався до 1991 року.
Автор вважає, що Путін більше не може суперечити цій версії своєї зовнішньої політики, яка, на жаль, разом із «капітуляцією» Трампа логічно також допускає співпрацю між «русским миром» і Північною Америкою (з поглинанням гіпотетичного 51-го американського штату). Однак у нього є набагато більше внутрішніх причин не зупиняти воєнні дії, навіть якщо він імітує прагнення до миру. І є для цього причини.
Перша причина — за минулі три роки Путін мілітаризував економіку Російської Федерації. Якби вона повернулася до економіки мирного часу, крах російської промисловості, яка зараз залежить від компонентів із Китаю, Ірану та Північної Кореї, був би неминучим.
Друга причина — якщо Російська Федерація демобілізує свої війська, це залишить простір для публічних дискусій про те, що ця війна насправді дала Росії. Мільйони загиблих і поранених на фронті були б слоном у кімнаті, а соціальна реінтеграція ветеранів стала б кошмаром, який неможливо замаскувати за допомогою пропаганди. Нарешті, у Путіна немає грошей на відновлення завойованих областей. Зараз чотири регіони — це море тліючих руїн, серед мінних полів, повністю паралізовані, тобто без мінімуму соціальних послуг. «Правда», з якою Путін повертається до Москви, досить неприваблива і замість того, щоб щось привезти, виявляється смертельно дорогою. Відчай Путіна зменшився після того, як Трамп кинув виклик європейцям, знущався над українцями, починаючи з їхнього героїчного лідера, проголосував в ООН разом із Росією та Північною Кореєю та грає йому на руку, послаблюючи НАТО (про що жодного разу не згадувалося на прес-конференції з Макроном). Путін настільки боїться, що мир зруйнує його режим більше, ніж війна, що почав заманювати Трампа рідкісними металами з Росії…
Відчуваю, пише автор, що Путін намагатиметься продовжити стан війни, звинувачуючи або ЄС (який нібито не хоче миру, бо не покидає жертву), або президента Зеленського (якого він знову назвав «токсичним фактором для України»), або навіть свого друга Трампа, якщо аморальна угода про експлуатацію рідкісних металів в Україні все ж буде підписана (з гарантіями безпеки, яких зараз немає, але які будуються зусиллями того, що залишилося). Якщо Путін припустився помилки, недооцінивши стійкість української нації, ми не повинні робити помилку, недооцінивши майстерність російської дипломатії після того, як її авторитарний лідер також став військовим злочинцем. Довіряти державі, яка систематично порушує всі свої міжнародні зобов’язання, означає знову втрачати статус почесного партнера. У Росії були моменти передбачуваної поведінки в минулому, але те, що ми бачимо в Москві сьогодні, заперечує будь-яку дозу оптимізму.
Зрештою, таких фактів достатньо, щоб розставляти всі крапки над «І»…
Підготував Олег Махно
[1] «Я даю для того, щоб ти дав» — засада, що походить з римського права. Виражає умову еквівалентності зобов’язань: кожна з сторін бере зобов’язання під гарантію, що друга виконає своє
