Енергетична війна Росії проти України. «Холодна» та «гаряча» фази і їх наслідки
Зима нинішнього року стала найважчою для України з самого початку війни. Москва намагається знищити енергетичну систему нашої держави з метою примусити її до капітуляції;
в рамках своїх дій Росія використовує різке похолодання, сподіваючись на те, що в Україні виникне гуманітарна катастрофа, що може підірвати її із середини;
втім, це вже нам знайоме. Москва застосовує енергетичний чинник як інструмент своєї зовнішньої політики ще з 1990-х років. Зараз вона, так би мовити, перейшла від «холодної» до «гарячої» фази енергетичної війни;
такими своїми діями Росія створила для України суттєві проблеми, але не змогли її зламати. Україна вистояла, а Росія втратила можливість стати «великою енергетичною державою» та свої нафтогазові доходи.
Головною проблемою для України в січні та на початку лютого поточного року стала її енергетична криза, що почала загрожувати гуманітарною катастрофою. Як відомо, вона виникла внаслідок цілеспрямованих ударів росіян по енергетичній системі нашої держави. Такі удари особливо активізувалися під час сильних морозів.
В принципі таке питання зрозуміле. Росії не вдається домогтися успіху на фронті і примусити Україну капітулювати. Тому і намагається підірвати нашу країну з середини, створюючи для населення нестерпні побутові умови. Москва сподівається, що це спровокує масові акції протестів українців з вимогами до влади погодитися з російськими умовами «миру», а по суті, ліквідацією суверенітету України.
Втім, такі прагнення Росії не є несподіваними. Вона розпочала так чинити ще восени 2022 року і продовжує до теперішнього часу. По суті, Росія веде проти України повномасштабну енергетичну війну, яка є складовою частиною загальної війни. За сучасних умов така складова не менш важлива, аніж суто військова. Ба більше, її можна сприймати як зброю масового ураження. Особливо у зимовий період, коли морози роблять її особливо ефективною. Це підтвердила сьогоднішня ситуація, коли Росія спеціально почала завдавати ударів по українській енергетиці під час різкого похолодання. Як наслідок, без світла та тепла залишились мільйони наших громадян, зокрема, похилого віку, хворих та дітей. Саме з ними і воює режим Путіна, оскільки в чесних боях на фронті «друга армія світу» досягти перемоги не спроможна. Про це свідчать сповільнені темпи наступу російських військ в січні поточного року, вони стали найнижчими з початку минулого року. Відновити їх до попереднього рівня у стислі терміни Росія не здатна, оскільки вичерпала більшу частину своїх стратегічних резервів, введених в дію в жовтні-листопаді 2025 року з метою досягти для себе перелому у війні.
На той час таке питання стало особливо важливим для Росії, бо було пов’язано з активізацією мирних переговорів. Тому Москва намагалася зміцнити свої переговорні позиції у спосіб демонстрації військової переваги над Україною та здатності досягти своїх цілей. В той же час поширення економічної кризи в Росії почало знижувати її можливості щодо продовження війни та вимагало скорочення військових видатків.
Однак Путін не може закінчити війну без того, щоб не досягнути хоча б її мінімальних цілей, оскільки це стане потужним ударом по його особистим амбіціям та владі. Саме тому він почав вимагати, щоб Росії передали всю територію Донбасу як головну умову щодо призупинення бойових дій.
В січні поточного року згадані питання вийшли для Москви на якісно новий рівень, що стало наслідком переходу президента США Д. Трампа до більш рішучих дій. Він продемонстрував це на прикладі Венесуели та посилив тиск на Росію, вимагаючи, щоб та припинила війну в Україні. Кризові процеси у російській економіці також прискорилися. До того ж Росія так і не змогла досягти прориву на фронті, а тому і поспішила скористатися морозами у згаданих вище інтересах. Тобто, вирушила шляхом гітлерівської Німеччини, яка намагалася таким же чином заморозити оточене місто Ленінград та його жителів взимку 1941-1942-го років. В цьому плані відверто цинічною була участь Путіна у заходах, присвячених 82-й річниці зняття блокади міста 27 січня ц.р.
Що тоді сталося з гітлерівською Німеччиною – відомо всім. Очевидно, що путінську Росію, яка повністю копіює такі дії, спіткає те саме. Отож варто розглядати таку ситуацію на прикладі енергетичних війн та їх наслідків для Москви.
Так, Росія розв’язала енергетичні війни проти України ще на початку 1990-х років, зважаючи на її залежність від російських енергоносіїв. Насамперед мався на увазі природний газ, оскільки сама Україна видобувала його у незначних обсягах і не мала ні технічних можливостей для отримання доступу до альтернативних джерел «блакитного пального», ні коштів для їх створення. Це дало Москві важелі енергетичного або газового тиску на Україну, які застосовувались з метою зберегти її у сфері свого впливу та створити перешкоди у процесах її ж європейської та євроатлантичної інтеграції, а також взяти під контроль найбільш важливі активи української економіки і військові складові. А для того, щоб підвищити їх дієвість, Росія створила штучну проблему боргу України за російський газ. Насправді боргу не було, адже Росія продавала газ Україні за завищеними цінами та ще й відмовлялася оплачувати її послуги за транзит газу до Європи на належному рівні.
В той період Україна не могла відстояти свої інтереси, оскільки її положення було безвихідне. Крім того, тодішня система придбання Україною газу у Росії та його транспортування до Європи допомагала реалізовувати різноманітні корупційні схеми, до яких залучалися окремі представники української влади та бізнесу. Тому вони не тільки не були зацікавлені у тому, щоб Україна перейшла на використання альтернативних джерел газу, але і перешкоджали такому процесу.
Вперше проблему газових боргів, як засобу тиску на Україну, порушила російська компанія Газпром, а фактично, російський уряд у лютому 1993 року. Керівництво компанії погрожувало призупинити постачання газу Україні в зв’язку із її заборгованістю по оплаті. Насправді Москва домагалася від України поступок у питанні розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР, а також прагнула підірвати можливості українців з протидії сепаратизму в Криму, який активно вона ж і провокувала.
Однак, Москві не вдалось досягти бажаного. Керівництво України зайняло рішучі позиції та, своєю чергою, пообіцяло Росії заблокувати транзит російського газу до Європи. Незабаром цей конфлікт був усунений, але Москва не відмовилась від застосування енергетичного чинника з тим, щоб впливати на Україну.
Вже в серпні 1993 року, знову ж таки під приводом несплати Україною боргів, Росія вкотре призупинила постачання свого газу. Тоді ж вона звинуватила Україну у його несанкціонованому відборі, а також почала вимагати, щоб їй здали в оренду низку об’єктів української газотранспортної системи. До речі, Москва, як і раніше, домагалася від України поступок у справі з розподілу ЧФ.
Черговий етап газового конфлікту вдалось врегулювати реструктуризацією боргу України, який Росія таки їй нав’язала. Але Україна була змушена погодитися з невигідними для себе умовами так званих Масандрівських угод, підписаних у вересні 1993 року, якими передбачався розподіл не тільки корабельного складу Чорноморського флоту, але і його берегової інфраструктури у пропорції 50% на 50%.
Росія сприйняла це як слабкість України та продовжила свій тиск через енергетичну сферу. В лютому-березні 1994 року Москва знову зупинила газові поставки Україні і оприлюднила нові вимоги щодо повернення боргу у вигляді передачі Росії української газотранспортної системи (ГТС). Україна знову це відкинула, однак, погодилась з претензіями Москви на закордонні активи колишнього СРСР та пішла на подальші поступки щодо Чорноморського флоту.
В квітні 1994 року президенти Росії та України підписали угоду про поетапне врегулювання проблеми ЧФ. Україна отримувала менше 20 % його корабельного складу, а не 50%, як це визначалося раніше.
В обмін на такі поступки Росія гарантувала Україні постачання газу протягом 1995-1996 років. Тому ті роки були відносно спокійними. До того ж тодішнє керівництво України скорилося Росії і почало здавати українські інтереси. Росія саме того і домагалася.
Так, у травні 1997 року було підписано комплекс угод про умови перебування Чорноморського флоту тепер вже російського на території України. Флот отримав право залишатися в Криму до 2017 року. Плата за оренду Чорноморським флотом військових баз в Криму здійснювалася за рахунок газових боргів України. Як відомо, в 2014 році саме ЧФ РФ став першим ешелоном сил Росії, які окупували Крим.
Влада України продовжувала дотримуватися такого курсу і протягом 1998-2001 років. За нібито існуючі газові борги вона передала Росії вісім ракетоносців-бомбардувальників Ту-160 та три Ту-95МС, близько 600 крилатих ракет Х-22, які знаходились на їх озброєнні, а також різноманітне наземне обладнання. З 2022 року все це Росія застосовує у війні проти України.
Поступки з боку України підштовхнули Москву і до більш активних дій зі встановлення контролю над українською ГТС, яка була стратегічно важливою для Росії. Так, отримавши її у власність, Москва змогла б вийти на європейський ринок без посередництва України, а також не сплачувати їй за транспортування російського газу. А Україна не мала б можливості впливати на Росію внаслідок її залежності від українських транзитних послуг.
З цією метою Москва почала проводити масованої політико-інформаційної кампанії з примушення України до передачі Росії своєї ГТС. Як і раніше, такі дії супроводжувались погрозами припинити постачання газу Україні через начебто несплачені борги.
Врешті-решт влада України погодилась передати Росії українську газотранспортну систему за її обіцянки стабільно постачати газ до 2009 року за зниженими цінами. При цьому питання зниження ціни на газ активно використовувалось Москвою в рамках інформаційної кампанії з підтримки проросійських сил в Україні напередодні президентських виборів у 2004 році. Однак, «Помаранчева революція» в Україні наприкінці того ж року помітно вплинула на таку ситуацію.
Перемога національно-демократичних сил в Україні відкрила нову еру у розвитку нашої держави: перехід до практичної реалізації вступу до НАТО і ЄС. На це різко негативно зреагувала Росія. Вона почала активно тиснути на Україну, застосовуючи методи «гібридних війн». В тому числі в енергетичній сфері. Про це свідчать «газові війни» Росії проти України у 2005-2009 роках, які мали на меті примусити керівництво нашої держави відмовитися від курсу європейської та євроатлантичної інтеграції. Така ж війна велась і проти Європи з метою домогтися, щоб вона припинила підтримувати Україну.
В рамках реалізації згаданих намірів в березні 2005 року Газпром підвищив для України ціну на газ до європейського рівня – близько 250 дол. США за одну тис. куб. м. Такі дії були відверто політичні за характером і не обґрунтовувалися жодними об’єктивними економічними причинами. З огляду на це, керівництво України відкинуло вимоги Росії. У відповідь 1 січня 2006 року Газпром зупинив постачання газу до України. Як наслідок, скоротились обсяги постачання газу також до ЄС, що змусило його втрутитись у ситуацію в якості посередника між Україною та Росією. Незабаром сторони уклали договір, яким визначалася тимчасова ціна на газ для України в 95 дол. США за одну тис. куб. м.
Незважаючи на те, що конфлікт вдалося врегулювати, він продемонстрував, як Росія може застосувати енергетичний чинник, а по суті – «енергетичну зброю», як інструмент реалізації своєї зовнішньої політики. З одного боку, це змусило Європу піти на поступки Росії, а з іншого – стало потужним стимулом для ЄС у питанні зниження енергетичної залежності від Росії. Тому керівництво ЄС почало активно шукати доступ до альтернативних джерел енергоносіїв та шляхів їх транспортування. Одним з таких пошукових заходів став черговий раунд «газової війни» Росії проти України взимку 2008-2009 років. Він був подібний за характером, але в основному був спрямований на підрив позицій національно-демократичної влади України з наближенням президентських виборів в країні в 2009 році. На жаль, Росії цього досягти вдалося. Нова українська влада стала суто проросійською за характером та розвернула Україну в бік Росії. А та негайно цим скористалась і активізувала боротьбу за українську ГТС.
Втім, українська «Революція Гідності» взимку 2013-2014 років дозволила нашій державі відновити курс європейської і євроатлантичної інтеграції та зірвати московські плани. А анексія Росією Криму та окупація Донбасу стали потужними стимулами у справі з ліквідації Україною залежності від неї у всіх сферах, включно з відмовою від російського газу. Вже у 2014-2015 роках Україна повністю перейшла на реверсне постачання газу з Європи, хоча і припинила транзиту до неї ж російського газу.
Напад Росії на Україну був сприйнятий Європою як загроза власній безпеці, що підштовхнуло її до більш активних дій з відмови від російських енергоносіїв. До 2020-х років таке питання в основному було вирішене. В цьому плані найбільш важливе значення мало введення в дію морських терміналів з прийому скрапленого газу (СПГ), що дало країнам ЄС змогу поступово відмовлятися від російських газових постачань. СПГ почав надходити зі США, Катару та інших країн. Крім того, об’єднувалися енергетичні мережі та ринки європейських країн, а також почало масово застосовуватися енергозберігаючі і зелені технології.
Як наслідок, Росія втратила можливість застосовувати енергетичний чинник як стосовно України, так і Європи. Тому у повномасштабній війні Росії проти України він практично не відіграв якоїсь важливої ролі. Саме це дало змогу Європі розпочати потужний тиск на Росію у спосіб запровадження та послідовного нарощування санкцій. Основні із них стосувалися енергетики і включали: відмову від придбання у Росії нафти та газу, які постачались по трубопроводам; запровадження заборони на імпорт європейськими країнами російської нафти, яка транспортується танкерами, вище визначеного ЄС рівня цін на неї; розширення заборони на співробітництво з РФ в енергетичній сфері.
Санкції Європейського Союзу були доповнені США, які запровадили свої обмеження стосовно російської енергетики. Не всі вони були ефективні та не відразу почали діяти, але все ж призвели до падіння нафтогазових доходів Росії.
Але найбільш ефективними стали дії президента США Д. Трампа з послаблення Росії як військового супротивника Америки та її конкурента на світовому ринку енергоносіїв. Так, за його розпорядженням різко збільшився видобуток нафти у США, було досягнуто домовленостей з Саудівською Аравією та низкою інших членів ОПЕК, які також наростили її виробництво. Наслідком цього стало виникнення надлишку нафти на світовому ринку та падіння цін на неї.
Через такі кроки Д. Трампа російська економіка зазнала більших збитків, аніж внаслідок усіх раніше запроваджених санкцій. Крім того, він змусив Європу остаточно відмовитись від російських нафти і газу до 2027 року та перейти на використання винятково американських енергоносіїв. Пізніше Д. Трамп запровадив санкції стосовно російських нафтових компаній Роснефть та Лукойл. На основі цього він домігся відмови від російської нафти також Туреччини, і зараз спонукає до цього Китай та Індію.
Все це можна назвати «холодною енергетичною війною», яка відбувалася і відбувається між Росією і її противниками без фізичного впливу на енергетичну інфраструктуру. В 2022 році Росія додала до неї ще і «гарячу» форму такої війни: виконання ударів по електро- та теплогенеруючим потужностям України, електропідстанціям та іншим об’єктам енергетики.
Протягом чотирьох років Росії вдалося суттєво пошкодити енергетичну систему України. Зокрема, зазнали руйнувань всі основні електростанції нашої держави, окрім атомних, а також було пошкоджено більшість основних ТЕС. А в січні 2026 року Росія змогла дестабілізувати роботу всієї енергетичної системи України, наблизивши її таким чином до критичного стану. При цьому Росія свідомо порушила «енергетичне перемир’я», яке мало розпочатися з перших чисел лютого ц.р. згідно з домовленістю між Україною та Росією за посередництва США.
Україна не стала у такій справі боржником. У 2025 році вона активізувала свої удари по нафтопереробних заводах, нафтових терміналах в Чорному та Балтійському морях та по нафтобазах Росії. Станом на кінець року зазнало пошкоджень близько 30% російських НПЗ. А у другій половині року Україна почала підривати танкери «тіньового флоту» в Чорному морі.
В січні 2026 року до блокування роботи російського «тіньового флоту» долучилися також США у Карибському морі та Північній Атлантиці та Великобританія, Франція та Німеччина у морі Балтійському. Ще 14 європейських країн виступили зі спільним застереженням про посилення жорсткості дій стосовно суден, які виконують незаконні перевезення в інтересах Росії.
Те, що Україна може залишити росіян без світла і тепла, так як це Росія робить з українцями, свідчать наші удари по енергетичних об’єктах у містах Білгород та Орел, а також Курській і Брянській областях. Але ми цього не робимо масово, оскільки на відміну від російських агресорів, не воюємо з мирним населенням.
До речі, у руйнуванні енергетичної системи Росії зовсім немає необхідності. Вона руйнується без будь-якого впливу з боку України та її західних партнерів. В січні ц.р. внаслідок аварій на ТЕС, падіння опор та обривів дротів на лініях електропередач і проривів теплотрас без світла та тепла залишились частина Підмосков’я, м. Мурманськ і Мурманська область, м. Іркутськ та низка інших міст і регіонів, а також головна база Північного флоту РФ у м. Сєвєроморск.
Замість того, щоб ремонтувати електричну та теплову інфраструктури, Росія тратить гроші на війну. Тому її енергетика руйнується і, скоріш за все, безповоротно. За підрахунками російських експертів, на її відновлення необхідно близько 20 трлн руб., яких у неї не буде і після того, як закінчиться війна.
Отже, з 1990-х років Росія цілеспрямовано використовувала свій енергетичний потенціал як інструмент реалізації своєї зовнішньої політики стосовно України, Європи та пострадянських країн.
До 2010-х років така діяльність Москви мала форму «холодної енергетичної війни» та забезпечувала певні здобутки. Однак згодом заходи України, ЄС та інших країн зі зниження їх енергетичної залежності від Росії позбавили її такої можливості.
Як наслідок, Росія не змогла застосувати енергетичний чинник у війні проти України. Ба більше, через санкції та запроваджені інші заходи США і ЄС, вона втратила найбільш важливий для себе європейський ринок і може бути витисненою і з індійського та китайського ринків.
У такій ситуації Москва перейшла до «гарячої» фази енергетичної війни, завдаючи ударів по енергетичній системі України, через що та хоч і стає критичною, але не зруйнованою. Україна вистояла навіть за надскладних зимових умов. Тобто, спроби Росії перетворити себе на «велику енергетичну державу», здатну диктувати свою волю іншим із застосуванням енергетичного чинника, повністю провалились. Вона може стати, максимум, енергетичним придатком Китаю.
Крім того, події, які мали місце під час енергетичної війни Росії проти України та відбуваються зараз, стали ще одним підтвердженням того, що росіяни не виконують своїх обіцянок та зобов’язань. Тому не можна буде довіряти і будь-яким мирним з нею домовленостям.
Юрій Ільченко,
Інститут глобальної політики
Фото EPA/MAXYM MARUSENKO
