Чого очікувати від Москви
Заявляючи про свою готовність продовжувати мирні переговори з Україною, Росія повсякчас інтенсифікує свої бойові дії на фронті, одночасно вдаючись до повітряного терору стосовно мирного українського населення. Причина такої поведінки пояснюється ускладненням для неї зовнішньої і внутрішньої ситуації, що так чи інакше позначається на подальшому веденні війни. Відчутним для РФ стане запровадження США подальших санкцій з обмеження її нафтового експорту. Таке рішення може бути ухвалене буквально на початку липня. Ось тому Росія буде змушена вже найближчим часом погодитись на третій раунд переговорів, який і продемонструє її подальший вибір поведінки.
Кілька днів тому президент Росії В. Путін виступив з низкою декларацій стосовно російсько-української війни, яку він вперто називає «спеціальною військовою операцією». За його словами, Москва не зацікавлена у затягуванні «СВО». Вона хотіла б її якомога швидше завершити. І що Росія готова до компромісів з Україною, про що саме і свідчать переговори. Йшлося також про те, що керівництво РФ планує скорочувати військові видатки… Ось такі його заяви свідчать про негативні для Росії зміни, на які вона змушена якось реагувати. Принаймні, за планами тимчасового призупинення війни для поповнення своїх сил. Зауважмо, що саме В. Путін пропонує розпочати вже третій етап переговорів з Україною. Це ніщо інше, як намагання продемонструвати Сполученим Штатам Америки «конструктивність» своїх намірів, та насправді його мета — уникнути нових санкцій.
Отож, що може по-справжньому вплинути на поведінку В. Путіна? По за сумнівом — критичне загострення в його країні економічних проблем, що не дасть можливості продовжувати бойові дії. На сьогоднішній день показники російської економіки стають критичними, що вже публічного визнають навіть члени уряду та парламенту Росії. А що вже казати про застереження справжніх експертів… Ба більше, вони про це висловлюються навіть у присутності самого В. Путіна, коли відбуваються відкриті міжнародні заходи за участю представників країн-партнерів Російської Федерації. До речі, про такі виступи повідомляється у світових ЗМІ, однак це не зупиняє окремих російських посадовців, хоча вони й добре усвідомлюють, як їхні висновки щодо ситуації суперечать офіційному курсу Москви.
Як приклад — червневий Петербурзький міжнародний економічний форум. У своїх виступах міністр економічного розвитку РФ М. Решетніков, міністр фінансів А. Сілуанов, глава Центрального банка Росії Е. Набіулліна, глава Сбербанка Г. Греф, голова комітету Держдуми по бюджету і податкам А. Марков та інші урядовці, політики і бізнесмени охарактеризували економічну ситуацію, як переддень глибокої кризи в країні. Про це вже активно повідомлялося, тому варто лише констатувати основні, найбільш показові за характером прояви кризових процесів в економіці Росії. Наприклад, якщо за підсумками першого кварталу поточного року було зафіксовано зниження темпів росту ВВП РФ, то за показниками другого кварталу може бути нульовим такий приріст або навіть статися падіння його фізичних обсягів.
Також станом на кінець першого півріччя поточного року у глибокій кризі опинилися вугільна, металургійна, автомобілебудівна та будівельна галузі, а пов’язані з ними підприємства застерігають про своє подальше банкрутство чи, взагалі, зупиняють свою діяльність. Криза може накрити і сільське господарство, через що може виникнути в країні нестача продовольства. До речі, з початку року втричі зріз дефіцит державного бюджету Росії, що змусило уряд скоротити його витратну частину. А до кінця року криза може охопити і банківську сферу.
Згідно з різними оцінками, економіка Росії за таких умов може більш-менш протриматись на плаву від двох-трьох місяців до півтора року. Тобто, до кінця поточного — початку наступного року. Після цього у Москви не буде можливості економічно забезпечувати війну. Війна може тривати ще деякий час лише внаслідок переведення країни у жорсткий мобілізаційний режим на зразок «військового комунізму». Але жодна країна не може витримати його без зовнішньої економічної підтримки, якої у Росії немає і навряд чи буде до того часу, поки вона не припинить свою агресивну політику.
Ще одним проблемним фактором є доконечний перехід російсько-української війни у позиційну, чого Росія довго не витримає. Незважаючи на активізацію ЗС РФ наступальних дій на всіх основних напрямках, що в Україні та на Заході називається «літнім наступом» Росії, якихось значних успіхів у неї немає. Всі її «здобутки» обмежуються лише захопленням окремих сіл чи хуторів, які і так опинилися в «сірій зоні», а також незначними просуваннями в лісових смугах та посадках. У загальному вигляді це захоплення не більш, ніж одного відсотка української території з початку поточного року. Звичайно, навіть такі наслідки дій противника не можна вважати для України прийнятними. Але ворог платить за них таки високу ціну. І якщо втрати в особовому складі Росія ще якось компенсує, то про бронетанкову техніку, артилерію та автомобільний транспорт так не скажеш. А без цього широкомасштабний наступ з проривом лінії фронту навіть із масованим застосуванням БПЛА просто неможливий.
На разі ситуація на фронті нагадує Першу світову війну, зокрема, лінію зіткнення Німеччини та Франції. Тоді масоване застосування артилерії та кулеметів, а також створення воюючими сторонами потужних оборонних укріплень фактично унеможливили виконання ефективних великомасштабних наступів. Хоча, локальні наступальні дії з обмеженими здобутками, звісно ж, мали місце.
Щодо сьогоднішнього дня, то тут помітна роль таких засобів, як БПЛА та знову ж таки відомих мінних полів. Як Україні, так і Росії перші не дають змоги накопичувати необхідну кількість військ у вихідних районах для виконання ударів, а другі, тобто, мінні поля, у поєднанні навіть з польовими укріпленнями — не дають можливості прориву оборони на тактичну глибину з подальшим виходом на оперативний простір. А якщо це навіть і стається, то БПЛА зможуть зірвати логістику супротивника, без чого він не зможе далі виконувати наступ. Про що може свідчити невдалий наступ ЗС РФ на Сумщині після того, як вони досягли локальних успіхів на його початковому етапі. А також неспроможність російських військ прорвати позиції Сил оборони України під Покровськом, Часовим Яром, Торецьком тощо.
За такого стану справ Росія далі сподівається на перевагу у своїх ресурсах порівняно з ресурсами України та її західних партнерів. Пам’ятається, на це вона сподівалася за часів Першої світової війни доти, поки не зруйнувалася внаслідок революції, а по суті, через економічну кризу. Але в ті часи були її союзниками Франція, Великобританія та США, а тепер вони — її супротивники і партнери України. Що ж до ресурсів, то їх у них значно більше.
Так, сукупний економічний потенціал членів НАТО і ЄС, які надають допомогу Україні, включно з поставками їй озброєнь, у 25 разів переважає потенціал Росії. Причому, американська та європейська оборонні промисловості можуть суттєво наростити випуск своєї продукції, що вже відбувається практично в той час, коли у Росії немає такої можливості. На погляд експертів, російський ВПК вийшов на пік своєї виробничої потужності і далі не спроможний її наростити. Навпаки, вона почала зменшуватись. Зокрема, у другому кварталі поточного року темпи приросту випуску боєприпасів скоротилися до нуля, а в третьому кварталі очікується падіння фізичних обсягів їх виробництва.
Через брак у Росії коштів на виконання військових замовлень почали закриватись підприємства ВПК. Про це також вже не раз повідомлялось, тому варто навести лише один красномовний приклад. Нещодавно, у червні, припинив роботу Курський акумуляторний завод — найбільше підприємство цієї галузі, яке виробляє акумулятори для важкої автомобільної та бронетанкової техніки. Він є також єдиним заводом в РФ, який випускає акумуляторні батареї для танків. І що це означає? Рішучі успіхи на фронті і в тилу?
Марні були сподівання В. Путіна на президента США Д. Трампа, який нібито погодився з ним поділити світ, а також націлювався розвалити НАТО, вивести американські війська з Європи, припинити надання допомоги Україні, примусивши тим самим її капітулювати. Важко визначити, що стало причиною подібних сподівань. Напевне, тут мав місце цілий комплекс чинників, зокрема, втрата В. Путіним зв’язку з реальністю внаслідок поважного віку, звичайна практика тоталітарних країн, коли диктатору кажуть лише те, що він хоче чути, або сліпа віра у передвиборчі заяви Д. Трампа стосовно України, які були лише його політичною грою. Але, так чи інакше, нічого з того, на що сподівався Кремль, так і не сталося. Д. Трамп і не думав ділити з ним світ та завжди ставився до Росії як другорядної країни, не рівної США. А домовляється про зони впливу у світі він зовсім не з Росією, а з тим же Китаєм, який дійсно є провідним центром сили глобального рівня.
Руйнувати НАТО Д. Трамп також не взявся та, навпаки, домігся його зміцнення у спосіб примушення членів Альянсу до збільшення оборонних видатків, а також підтримав спільне сприйняття Росії як головного ворога і джерела загроз євроатлантичній безпеці. Саме це і підтвердив саміт НАТО у Гаазі в червні ц.р., який засвідчив єдність Північноатлантичного союзу у питанні посилення протидії агресивному курсу Москви.
Те ж стосується і Європейського Союзу. На саміті ЄС, який відбувся слідом за зустріччю лідерів НАТО, політика Москви була визнана основним викликом європейській спільноті. З огляду на це, ухвалене рішення про посилення системи європейської безпеки як складової частини євроатлантичної безпекової архітектури. При цьому як у НАТО, так і в ЄС, ухвалені масштабні програми їх переозброєння, які доповнюють одна одну. А наміри Д. Трампа знизити участь США у справі гарантування безпеки Європи виразилися лише у певному перерозподілі їх сил на стримування Китаю в Азійсько-Тихоокеанському регіоні без якихось суттєвих змін у їх присутності на Європейському ТВД.
Продовжують США надавати Україні і військово-технічну допомогу. Її нібито припинення є лише фантазіями керівництва РФ та відвертою дезінформацією ЗМІ, включно, на жаль, і з українськими. Позиції та дії США з такого питання вже розкривало МЗС України і інші державні органи, а також згадувалося у попередніх наших публікаціях, тому не варто зайвий раз повторювати. Слід лише нагадати, що під час згаданих самітів НАТО і ЄС були ухвалені рішення про збільшення обсягів підтримки нашої держави у справі зі зміцнення її оборони.
І, нарешті, зірвалися у Москви плани щодо побудови «ядерної вісі зла», до якої мали увійти Росія та Іран і Північна Корея в якості її союзників та підпори у військовій експансії. Є й ті, хто відносить до «вісі» зла ще й Китай, але він лише сприяє згаданим країнам у їх протистоянні з Заходом, однак не бере в ньому безпосередньої участі.
Так, удари Ізраїлю та США по Ірану загальмували його ядерну програму, підірвавши загальну військову потужність країни. При цьому відмова Росії надати допомогу Ірану, незважаючи на укладення договору про стратегічне партнерство між ними, зруйнувало основи їх союзницьких відносин. Крім того, дії Ізраїлю та США продемонстрували, що вони не побоюються Росії, не мають критичних мотивацій у підтриманні її інтересів та можуть виступити проти неї також і з інших питань, як це вже підкріплює приклад з Україною. Дехто з експертів-міжнародників розглядає військову операцію Ізраїлю та США проти Ірану як підготовку Д. Трампа до можливих силових дій проти Росії. Звичайно, це є лише гіпотетичним припущенням, але відповідний сигнал Москві все ж таки подано. І це вже не кажучи про те, що втрата Росією впливу на Іран остаточно зводить нанівець її позиції на Близькому Сході. Такий розвиток подій став наступним етапом у справі руйнування її сфери впливу, яку їй все ж вдалось побудувати, що вже сталося у Північній Африці після падіння режиму Б. Асада, Сирія. За ними, цілком можливо слідують Кавказ з Центральною Азією.
За таких обставин Росія опиняється у ситуації, коли подальша війна проти України буде лише ускладнювати її внутрішні та зовнішні проблеми з критичними наслідками і без жодних шансів досягти якихось позитивних для себе результатів. Саме тому вона змушена шукати можливість завершити війну, хоча і намагається досягти, принаймні, мінімуму зі своїх цілей. За таких обставин Москва може реально розраховувати лише на закріплення за собою тих територій України, які вона вже захопила, а також на відмову нашої держави від вступу до НАТО. На практиці це може означати її згоду на «заморожування» війни вздовж нинішньої лінії фронту, як передумова для початку підготовки всеосяжної мирної угоди. В принципі, з цим погоджується і Україна. Про те, наскільки вигідний нам такий варіант, розглянемо згодом, а зараз лише припустимо наскільки це можливо в принципі.
Як вже зазначалося, у Москви немає іншого виходу, хоча вона і надалі затягуватиме час аби захопити якомога більше українських територій. Не припинятимуться її підступні повітряні удари по наших населених пунктах, якими вона прагне компенсувати відсутність своїх успіхів на фронті. Втім, все, що зараз відбувається в Росії та довкола неї все більше локалізує можливості її дій. Критичним для неї чинником може стати запровадження Сполученими Штатами Америки чергового пакету санкцій щодо експорту російської нафти. Як вважає їх автор та активний провідник — американський сенатор Л. Грем, президент Д. Трамп начебто погодився з такою пропозицією. Рішення з даного приводу може бути ухвалене з початком роботи Конгресу США після 7 липня ц. р. Саме це і може стати для Росії, як мовиться, точкою незворотності.
Отож Москва може погодитись на третій раунд переговорів з Україною ще до щойно згаданого терміну. Зокрема, на переговорах планується розпочати процес узгодження меморандумів або відповідних умов сторін щодо призупинення воєнних дій. Наразі їх характер принципово різний, але головне, щоб даний процес було розпочато. Було б непогано, щоб він став для України позитивним, навіть попри те, що Росія активно наступає на фронті і не припиняє погрожувати Україні та Заходу.
Отже, що залишається, так би мовити, в активі і які з такого приводу можна робити висновки? По-перше, стійкість України на фронті та тиск на росіян з боку США та Європи, що вимагають від Росії припинити воєнні дії. По-друге, звісно, що домогтися цього буде непросто, тому Україна разом з партнерами докладатимуть відповідних зусиль. Зрештою, на позитивні для нас зрушення все ж можна сподіватися. По-третє, у висновках необхідно спиратися на конкретні події чи вчинки, а не на чиїсь упереджені оцінки, в тому числі західних ЗМІ, які багато в чому перебувають під впливом Росії. І на останок, саме третій раунд переговорів продемонструє, чи спроможна Росія вести конкретний діалог з Україною, чи навпаки, вона обрала той шлях, який внаслідок подальшої війни веде до її самознищення.
Олег Махно,
Інститут глобальної політики
