«Хрестовий похід» Путіна проти Константинопольського патріархату

12 січня 2026 року Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації (СЗР) опублікувала заяву, в якій Вселенського патріарха Варфоломія назвали «антихристом у рясі», «дияволом у плоті» та «лжепророком». За оцінками експертів, форма та мова цієї офіційної заяви не була притаманна для державного органу, а радше носила характер інформаційної операції. У ній містилися біблійні цитати, апокаліптичні образи та прямі звинувачення ієрарха у співпраці з британськими спецслужбами. Цей момент є вирішальним, оскільки зміна головної дійової особи означає зміну характеру конфлікту. Суперечка, яка досі відбувалася переважно у сфері канонічної та церковної дипломатії, була взята під контроль державним апаратом і перенесена у безпекову сферу.

Витоки нинішньої ескалації сягають 2018 року, коли Вселенський Константинопольський патріархат надав автокефалію Православній церкві України [1]. Відтоді Константинополь став об’єктом незліченних атак з боку церковних та політичних кіл РФ. Москва розцінила це рішення як підрив своєї історичної ролі та посягання на сферу релігійного впливу Росії. Результат був однозначним: Російська православна церква (РПЦ) втратила свою юрисдикційну монополію в Україні, а Кремль втратив один зі своїх ключових інструментів політичного впливу. З цього моменту суперечка перестала бути виключно богословською та почала набувати стратегічного виміру.

Взаємозв’язок РПЦ з державним апаратом

Після 2018 року відбувся чіткий зсув ролі РПЦ, що включав її систематичну інтеграцію в ідеологічний апарат держави. Вона перетворилася на один зі стовпів наративу про «Русский мир», а патріарх Московський Кирило почав грати роль центрального легітимізатора політики Кремля, включно з агресією проти України [2]. Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року предстоятель РПЦ відкрито благословив так звану «спеціальну військову операцію», представляючи її як захист «російської цивілізації» та «традиційних цінностей», що чітко інтегрувало церковну інституцію в пропагандистські зусилля держави.

Цей процес є структурним, а не лише особистим. За висновками американського аналітичного центру «Атлантична рада», РПЦ є невід’ємною частиною «екосистеми впливу» Російської Федерації, де релігійні, культурні та інформаційні інструменти координуються з діяльністю силових структур, включно з ФСБ, ГРУ та СЗР. Аналітики Європейської ради з міжнародних відносин поділяють цю точку зору, зазначаючи, що РПЦ служить провідником м’якої сили, інфраструктурою впливу в діаспорах і прикриттям для інформаційних операцій, особливо в Центрально-Східній Європі та на Балканах.

Кремль постійно використовує релігійну мову для сакралізації державних цілей, а промови патріарха Московського Кирила все більше збігаються з ключовими лініями офіційної пропаганди. Російська влада розглядає РПЦ як стратегічного партнера у формуванні ставлення громадськості до війни та Заходу. Послання РПЦ після 2022 року майже повністю синхронізувалися з державним наративом, який зображує конфлікт як екзистенційну боротьбу, а не політичну суперечку [3].

Дослідники у безпековій сфері також звертають увагу на те, що РПЦ служить провідником воєнної ідеології та елементом соціальної мобілізації, підтримуючи зусилля держави в інформаційній сфері. Крім того, РПЦ використовується Кремлем як інструмент впливу в країнах колишнього СРСР і діаспорах, що збігається з інтересами російських спецслужб.

Через це відбулася якісна зміна: релігія перестала бути автономною сферою суспільного життя та стала елементом державної інфраструктури, інтегрованим у механізм проєктування влади, впливу та легітимізації. Це означає, що дії проти Вселенського патріархату вже не є просто церковною полемікою, а їх слід тлумачити як захист інструменту впливу. Коли Константинополь послаблює позиції Москви своїм рішенням про автокефалію та підтримку незалежності помісних церков, реакція стосується не лише доктрини чи канонів, але й націлена на елемент державної системи.

У цій логіці, як наголошують західні експерти, атака на Вселенського патріарха Варфоломія не є емоційною чи випадковою реакцією, а випливає зі сприйняття Константинополя як актора, який справді підриває архітектуру впливу Росії. Саме тому до конфлікту була залучена СЗР, — коли ідеологічне знаряддя знаходиться під загрозою, держава вдається до безпекових інструментів.

Реальна ерозія впливу: Україна, Балтія, Балкани

Останні роки принесли Росії подальші втрати. Починаючи з 2022 року, десятки священнослужителів Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) були затримані за звинуваченням у співпраці з російськими спецслужбами. Справа Києво-Печерської лаври (зокрема, її намісника Павла Лебедя [4]) продемонструвала використання церковних структур для проросійської та інформаційної діяльності.

Одночасно у 2025 році Естонія прийняла закон, що обмежує вплив іноземних структур на церкви. Москва сприйняла ці дії як загрозу своїй інфраструктурі впливу в Балтійському регіоні. На Балканах російські мережі впливу, що спираються на церковні кола Сербії та Чорногорії [5], також дедалі більше зазнають поразки. Наслідки цього мають системний характер. Простір, у якому Росія могла б використовувати православ’я як політичний та оперативний інструмент, почав значно звужуватися.

У конфлікт втручаються спецслужби

Саме в цьому контексті слід читати згадану вище заяву СЗР. У ній патріарха Варфоломія звинувачували у «розчленуванні православної України», плануванні «вигнання російського православ’я з країн Балтії», співпраці з «британськими спецслужбами» та намірі надати автокефалію Чорногорській православній церкві [6], щоб «завдати удару по особливо норовливій Сербській православній церкві». Це безпрецедентний приклад того, як розвідувальна служба бере на себе роль актора в релігійному спорі, що формально переносить конфлікт у сферу інформаційних операцій та державної безпеки.

Особливої ​​уваги заслуговує також мова, яку використовує прес-бюро СЗР. Тут має місце «теологізація» розвідувальних служб, тобто свідоме використання релігійної лексики в політичних цілях. Ця тактика виконує кілька функцій одночасно. Це мобілізує внутрішню громадську думку, поляризує міжнародну громадськість і делегітимізує опонента.

Російська влада все частіше представляє конфлікт із Заходом у квазірелігійних термінах, як боротьбу з «сатанізмом». У цьому контексті навішування на Варфоломія ярлика «антихриста» не є емоційним трюком, а радше частиною ширшої наративної стратегії. Опонент представлений не як партнер у суперечці, а як екзистенційна загроза, з якою переговори неможливі.

Реакція Константинополя

Вселенський патріархат оперативно відреагував на звинувачення Москви. Вже 13 січня 2026 року була опублікована коротка заява, в якій висловлено «глибокий смуток» з приводу «вигаданих сценаріїв», «фейкових новин» та «образ від пропагандистів». Фанар [7] наголосив, що атака цього разу відбувається з боку державних органів Росії, а не з боку РПЦ.

З цього випливає, що Константинополь не хоче брати участі в богословській чи політичній полеміці, а натомість ідентифікує автора та кваліфікує дію як державну операцію. Відмова від симетричної ескалації є свідомою стратегією деескалації.

Аналіз низки подій дозволяє зрозуміти послідовний механізм ескалації, в якому кожен етап логічно випливає з попереднього. Рішення Вселенського патріархату 2018 року надати автокефалію Православній церкві України призвело до втрати Росією своєї юрисдикційної монополії в цьому регіоні, тим самим послаблюючи один із ключових інструментів російського впливу. У відповідь на це РПЦ поглибила інтеграцію з державним апаратом, що призвело до інтеграції релігії в політичну стратегію російської влади як елемента ідеологічної інфраструктури.

У наступні роки цей процес поглибився на тлі реальної ерозії впливу — як в Україні, так і в країнах Балтії та на Балканах — де уряди та церковні громади почали дистанціюватися від Москви. Зі скороченням сфери впливу РПЦ як політичного інструменту, державний апарат у вигляді СЗР був втягнутий у конфлікт, сигналізуючи про те, що суперечка перейшла у сферу інформаційних операцій і державної безпеки.

Характерне використання СЗР богословської мови — посилання на «антихриста», «диявола» та «лжепророків» — було не випадковим, а спрямованим на одночасну внутрішню мобілізацію, крайню поляризацію послання та делегітимізацію опонента. Реакція Вселенського патріархату, який однозначно вказав на державний характер атаки та відмовився від симетричної ескалації, завершила цей ланцюг подій, змістивши інтерпретацію конфлікту з богословського рівня  на рівень міждержавних відносин.

«Православний» Путін проти світового православ’я

У ЗМІ часто протистояння Росії з цивілізованим світом називають «хрестовим походом» Путіна проти Заходу. На цей раз господар Кремля, який любить демонструвати свою набожність (правда, лише у дні великих церковних свят), відкрив «другий фронт» проти світового православ’я, однією із ключових фігур якого є Вселенський патріарх Варфоломій. Саме він є головою багатьох міжцерковних спільнот, виступаючи від імені всієї Церкви не тільки на політичних форумах, але також і на міжцерковних зустрічах, будучи ініціатором багатьох процесів у світовому православ’ї.

Свою війну проти євроатлантичної спільноти, а тепер вже й проти Константинополя, який є історичним і духовним центром світового православ’я, Москва називає захистом «традиційних цінностей». Насправді ця псевдорелігійна одержимість — божевілля, що прикриває узурпацію, брехню і неоімперські прагнення Кремля.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Примітки:

[1] Константинопольський патріархат вважає своєю канонічною територією територію Київської митрополії у межах до 1686 року (тобто, щонайменше, Україну і Білорусь). Її приєднання до Московського патріархату (РПЦ) було здійснене без згоди і затвердження Константинопольського патріархату, у юрисдикції якого Київська митрополія на той час перебувала. Вселенський патріархат двічі своїм соборним рішенням засудив це підпорядкування як неканонічне.
[2] Більш докладно на цю тему див.: «Російська православна церква завжди була на службі імперії» // https://bintel.org.ua/analytics/rosijska-pravoslavna-cerkva-zavzhdi-bula-na-sluzhbi-imperiyi/?fbclid=IwY2xjawF8UXVleHRuA2FlbQIxMQABHZJiOAAk1qrjeMyB1llwB0YedYjD1J0OxZuMyYJpCcxq_mkxXLCxXnJ9uQ_aem_qZurfckUzhemW7AdqBiNEg
[3] Кремль відроджує теологічну і політичну концепцію «Москва — Третій Рим», згідно з якою Росія є наступницею Римської та Візантійської імперій.
[4] Митрополит Павло — одіозний архієрей УПЦ МП, намісник Києво-Печерської лаври (1994-2023), відомий скандалами, розкішним способом життя та проросійськими поглядами. З 2023 року перебуває під слідством СБУ за підозрою у розпалюванні релігійної ворожнечі та виправдовуванні російської агресії.
[5] Сербська православна церква (СПЦ) — автокефальна помісна церква Сербії, також поширена у місцях проживання сербів у країнах колишньої Югославії та решті світу. Її традиційно вважають сателітом РПЦ. СПЦ не визнає Православну церкву України, називаючи її «нерозкаяними розкольниками». Однак патріарх Сербський Порфирій не висловлюється проти автокефалії церкви України в принципі, а лише не погоджується з методами, якими вона надавалася. 
[6] Чорногорська православна церква — одна з неканонічних православних церков, що охоплює деякі православні парафії в Чорногорії та в діаспорі. У жовтні 1993 року вона проголосила незалежність від Сербської православної церкви, та її автокефалія не визнається жодною з канонічних православних церков. З 2024 року за підтримки державної влади намагається отримати томос від Вселенського патріархату.
 [7] Фанар — історичний район у Стамбулі, де знаходиться резиденція Вселенського патріарха. Цю назву інколи вживають як синонім Константинопольського патріархату.