Підсумки розвитку воєнно-політичної обстановки у світі в 2025 році в контексті національних інтересів України

Частина І

Вступ

Наприкінці минулого року Інститутом глобальної політики була зроблена коротка оцінка підсумків розвитку воєнно-політичної обстановки у світі в 2025 році. З огляду на важливість такого питання, вважаємо за доцільне розглянути його більш ґрунтовно.

 Події 2025 року хоча вже й стали історією, та вони заслуговують на увагу. Адже без їх усвідомлення практично неможливо як слід оцінити сьогоднішню ситуацію. Маються на увазі передусім ті аспекти, які безпосередньо стосуються України та впливають на неї, включно з ситуацією на фронті, ходом мирного процесу, політикою США і Європи та можливостями Росії продовжувати війну.

Все з зазначеного начебто відоме та широко висвітлювалося у ЗМІ як у вигляді надання поточної інформації щодо тих, чи інших подій, так і у вигляді їх оцінок. Разом з тим, у багатьох випадках така інформація була викривленою, а оцінки не відповідали реальному стану речей. Причинами цього були як невірне сприйняття журналістами та експертами справжньої суті того, що відбувається, так і цілеспрямоване поширення дезінформації окремими країнами та політичними силами.

Як наслідок, сформувалися хибні висновки про неспроможність України стримати наступ Росії на фронті, про начебто проросійську політику США, про слабкість Європейського Союзу та нездатність НАТО захистити Європу, а також про наміри західних партнерів припинити підтримку нашої держави. Подібні бачення формуються в основному Росією, яка намагається зміцнити свої позиції у протистоянні із Заходом та перемогти Україну. Розкрити картину подій 2025 року у повному обсязі практично неможливо, оскільки для цього потребується значно більших інформаційно-аналітичних ресурсів, ніж тих, що в наявності. Але можна окреслити загальні риси воєнно-політичної обстановки та тенденції у її розвитку з певною деталізацією.

Частина І. Війна Росії проти України

1.1. Стратегічні та оперативні аспекти війни Росії проти України

Протягом 2025 року війні Росії проти України були притаманні досить інтенсивні бойові дії на фронті, однак, без значних змін щодо його лінії. Загалом, з початку року противнику вдалось захопити не більше 1% української території.

Збройні сили Росії переважали Сили оборони України за чисельністю особового складу, кількістю літаків, ракетного та низкою іншого озброєння, і продовжували свою стратегічну наступальну операцію. Таким чином Москва сподівалася, що змусить Україну капітулювати внаслідок прориву лінії фронту та виходу на оперативний простір, а також що захопить якомога більшу площу української території.

В першу чергу Росія намагалася встановити свій контроль над всім Донбасом, що було визначено однією з головних цілей війни ще на її початку і здійснювалось під приводом «захисту російськомовного населення» регіону. Крім того, вона намагалася розширити зону свого контролю у Запорізькій області, яку включила до конституції РФ як «російську територію». Активних наступальних дій у Херсонській області, яку Москва також назвала своєю, не виконувалось через неможливість форсувати р. Дніпро потужними силами. Окремою метою Москви було витиснення українських військ з Курської області, а також визначення так званої «буферної» зони на кордоні з Сумською та Харківською областями України.

Згідно з такими пріоритетами та особливостями оперативної обстановки, основні напрямки наступальних дій ЗС РФ були наступні: на Донбасі — Покровсько-Мирноградський, Лиманський та Сіверський; на Запоріжжі — Гуляйпільський; на Харківщині — Куп’янський та Вовчанський; в Курській області — Суджанський і далі — Сумський. Водночас тривали локальні наступальні дії російських військ на інших ділянках фронту та були намагання захопити острови на р. Дніпро в районі м. Херсон.

Сили оборони України проводили по всій лінії фронту стратегічну оборонну операцію з окремими контрнаступальними діями. Головні цілі України залишалися без змін: захист суверенітету та територіальної цілісності країни, протидія наступу противника на згаданих вище напрямках і утримання під контролем ключових позицій на лінії фронту, а також мінімізація просувань ворога на інших ділянках.

Водночас що Росія, що Україна намагалися системно нарощувати ракетно-дронові удари по території одна одної з приблизно однаковою метою. Так, обидві сторони намагалися знизити військові можливості свого супротивника та підірвати моральний дух його громадян у спосіб знищення ключових об’єктів енергетики, транспортної інфраструктури, морських портів і підприємств військово-промислового комплексу.

Певна кількість російських ударів за своїм характером була суто терористичною. Цілили по житловій інфраструктурі, по медичних і освітніх закладах, а також по цивільній логістиці. Своєю чергою, Україна прагнула підірвати спроможність Росії експортувати нафту. Для цього влучала по її нафтових терміналах в Чорному та Балтійському морях, а також танкерах «тіньового флоту».

 І хоча Росія утримувала ініціативу на фронті, та їй не вдалось досягти своїх стратегічних цілей. Так, ЗС РФ відновили контроль над Курською областю, а також окупували частину Покровська, Мирнограда, Вовчанська та Гуляйполя, захопили Сіверськ і низку прикордонних та прифронтових сіл у Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській областях. Разом з тим, її війська зав’язли у міських та позиційних боях і не змогли розвинути успіх.

Зі свого боку Сили оборони України вибили російські війська із Куп’янська та повернули частину втрачених територій у Сумській та Дніпропетровській областях. Водночас до України, по суті, перейшла ініціатива в Чорноморському регіоні. Чорноморський флот РФ був заблокований у Новоросійську, а СОУ продовжували завдавати йому втрат. Була також прорвана протиповітряна оборона Кримського півострова, що надало можливість посилити удари по російських військових об’єктах на його території. І, нарешті, СОУ значно ускладнили експорт російської нафти із чорноморських портів.

Тобто, у Росії були успіхи лише на тактичному рівні, що не призвело до стратегічних змін у ситуації на фронті. При цьому здобутки були досягнуті внаслідок переваг ЗС РФ у живій силі та задіяння оперативних резервів у другій половині року, що дозволяло виконувати фронтальні або так звані «м’ясні» штурми. Втім, через відчутні втрати росіяни були змушені перейти до тактики «просочування» малих груп через бойові порядки СОУ з їх подальшим закріпленням та накопиченням у ближньому тилу. Подібні дії були результативними, але гальмували темпи наступу.

СОУ використовували переваги оборони, в тому числі у щільній міській забудові. В основному українські війська використовували підготовлені лінії своїх інженерних укріплень, що давало можливість стримувати наступ противника та завдавати йому відчутно більших за свої втрат. На жаль, переваги противника в особовому складі та певні недоліки в організації оборони змушували СОУ відступати з деяких своїх позицій.

На полі бою широко застосовувались БПЛА. Як наслідок, довкола лінії зіткнення сторін виникли так звані «кіл-зони» глибиною в кілька десятків кілометрів, що значно ускладнило підходи до бойових позицій та логістику передових підрозділів. Бронетехніка використовувалась епізодично, оскільки вона була вразливою для БПЛА. Знизилась роль артилерії, а Росія за цим показником фактично навіть втратила перевагу над Україною. Натомість, важливою залишалася авіація, якою застосовувалися керовані авіаційні бомби без входження літаків у зону досягнення ППО противника.

Велика кількість ударних БПЛА на полі бою фактично позбавила Росію можливості виходу її військ на оперативний простір навіть у тих випадках, коли їм вдавалося протиснути оборону СОУ. Прикладом цього стала ліквідація російського прориву поблизу Покровська в напрямку Добропілля восени 2025 року.

Суттєвою проблемою для Росії став дефіцит особового складу для комплектування її військ, що стало наслідком значних втрат та зниження кількості бажаючих укладати контракти на військову службу для участі у війні. Так, в третьому кварталі 2025 року було укладено втричі менше таких контрактів, ніж у попередні роки. Як наслідок, укомплектованість військ на фронті у середньому скоротилася до 60 %. А з 14 нових дивізій, які росіянами планувалося сформувати, були розгорнуті лише 7. Причому, деякі з них лише з одним полком.

У такій ситуації керівництво РФ посилило заходи з прихованої мобілізації. Так, був запроваджений новий порядок призову громадян на строкову службу — протягом всього року, а не тільки у весняні та зимові періоди, як це було раніше. Крім того, був ухвалений закон, яким дозволяється направляти резервістів на спеціальні збори для охорони важливих об’єктів. В основному це стосується виконання протидії БПЛА.

Загалом четвертий рік війни підтвердив, що вирішити суперечності між Росією та Україною на полі бою неможливо. ЗС РФ зберігали здатність поступово просуватися вперед, але високий рівень втрат без повноцінного поповнення почав їх виснажувати. На погляд експертів, бойові дії на фронті почали заходити у глухий кут, з перспективою їх остаточного переходу у позиційну форму вже у наступному році.

1.2. Політична ситуація довкола військового протистояння між Росією та Україною

У 2025 році політична ситуація довкола війни Росії проти України почала ставати більш складною за характером у порівнянні з попередніми роками. Насамперед, внаслідок змін у вашингтонській політиці після повернення Д. Трампа на посаду президента США на початку року. В основному зміни були пов’язані з відмінністю його поглядів від поглядів попередньої адміністрації на стратегічні цілі США та методи їх досягнення. Крім того, на політиці Д. Трампа позначалися його особисті інтереси та політичні процеси у США.

Стратегічні аспекти політики США у світі розглянемо дещо згодом. Зараз зупинимось лише на тій її частині, яка стосувалася війни Росії проти України. Дане питання є найбільш важливим, оскільки інтереси Д. Трампа в цій сфері визначали його ставлення до України та Росії і самої війни та дії США щодо них. На жаль, вони не завжди були позитивні для нашої держави. В низці випадків нерозуміння Д. Трампом причин та сутності війни призводили до ухвалення ним неадекватних рішень, які безпосередньо шкодили Україні. Врешті-решт, він все ж усвідомив те, що відбувається, та зайняв більш виважені позиції.

Так, одним із основних напрямів передвиборчої кампанії Д. Трампа у 2024 році була жорстка критика тодішнього президента США Дж. Байдена за надання ним допомоги Україні та розрив відносин з Росією. За твердженнями Д. Трампа, подібний підхід призводив до надмірних фінансових видатків США, до загострення конфронтації з Російською Федерацією, замість взаємовигідного з нею співробітництва в сферах глобальної безпеки, політики та економіки, а також з питання затягування війни.

Разом з тим, справжніми цілями Д. Трампа були підрив передвиборчих позицій Дж. Байдена, підвищення свого електорального рейтингу, а також створення можливостей для просування своїх бізнесових інтересів в Росії. Водночас Д. Трамп намагався реалізувати особисті амбіції та домогтися реваншу за програш Дж. Байдену на попередніх виборах у 2021 році, що він називав «вкраденою у нього перемогою». Хоча, як майбутній президент США, Д. Трамп, звісно, думав і про інтереси Америки, але так, як він їх розумів.

Згідно з таким підходом, Д. Трамп та його Республіканська партія ще на початку 2024 року фактично заблокували процес виділення коштів Україні, що призвело до затримок у постачанні їй зброї. Через що можливості України з військової протидії Росії послабилися. А та змогла досягти на фронті успіхів. Однак, всі такі наслідки Д. Трампа не хвилювали. Він на той час, скоріш за все, дійсно сподівався, що його особисті відносини з Путіним та залежність України від американської допомоги допоможуть йому швидко покласти край війні, а потім зайнятися реалізацією спільних з Росією економічних проєктів. Підготовку до цього він розпочав відразу ж після перемоги на президентських виборах в листопаді 2024 року, ще до своєї появи у Білому Домі. Так, була проведена низка консультацій між Д. Трампом та представниками президента РФ Путіна, яким вдалося нав’язати йому російське бачення причин війни та шляхів її закінчення. За це йому були обіцяні вигідні преференції щодо економічної діяльності в Росії. За деякими припущеннями, мав надаватися США доступ до російських природних ресурсів, в тому числі передачі їм таких російських компаній, як Газпром, а також передбачалося спільне освоєння Північного морського шляху. Це повністю відповідало намірам Д. Трампа щодо зміцнення позицій Америки у світовій економіці та давало додаткові механізми для посилення впливу на Росію і нейтралізації її як військового противника США та конкурента на світовому енергетичному ринку.

Тому відразу ж після отримання президентських повноважень в січні 2025 року Д. Трамп ініціював відновлення переговорів щодо припинення російсько-української війни та взявся виступити у них в якості посередника. При цьому на початковому етапі він, по суті, дотримувався узгодженої з Росією лінії поведінки і примушував Україну погодитись з російськими умовами миру, які були повністю неприйнятними та означали її капітуляцію.

Основними із них передбачалося: відмова України від вступу до НАТО; передача Росії всієї території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей і визнання їх російського статусу разом із Кримом; радикальне скорочення СОУ та їх фактичне роззброєння; зняття заборони на діяльність в Україні проросійських партій та церкви; скасування західних санкцій, які були запроваджені щодо Росії.

Єдиною принциповою відмінністю між США та Росією були вимоги Д. Трампа щодо негайного припинення бойових дій з подальшим узгодженням всіх інших питань, в той час як Москва наполягала на необхідності їх пріоритетного вирішення як передумови для перемир’я. За рахунок цього керівництво РФ сподівалось затягнути переговори з тим, щоб захопити якомога більше українських територій.

З точки зору нормальної логіки така позиція Москви була ірраціональною, оскільки вигоди, які вона могла отримати від припинення війни та початку спільної економічної діяльності зі США, були набагато більшими, ніж результати досягнення нею своїх цілей стосовно України. Але вони мали сакральний характер для Путіна. Тому він не зміг відмовитись від них, навіть ціною критичних для Росії втрат.

Тим не менш, Д. Трамп продовжував докладати своїх посередницьких зусиль, хоча вони були асиметричними за характером. Так, в обмін на згоду України з російськими вимогами Д. Трамп обіцяв їй досить ефемерні гарантії безпеки, а також реалізацію спільного проєкту з розробки українських родовищ рідкоземельних матеріалів. Пропозиції США щодо такого проєкту були вигідні переважно Америці, а не Україні. Однак Д. Трамп наполягав на них, як на умові для врахування українських інтересів на переговорах. Дане питання було важливим для нього, адже так він мав демонструвати американцям результативність своїх дій для економіки США. Для цього намагався тиснути на Україну, шантажуючи її можливістю припинення поставок зброї та передачі розвідувальної інформації.

Під час переговорів з Росією та Україною Д. Трамп покладався на своє оточення, у якому були досить різнорідні особи. Зокрема, віце-президент США Дж. Венс, помічних президента підприємець та мільярдер І. Маск і його спеціальний посланник С. Віткофф в основному були на проросійських позиціях. Державний секретар США М. Рубіо та спеціальний представник США з питань України та Росії К. Келлог здебільшого підтримували Україну.

Разом з тим, спроби Д. Трампа досягти своїх цілей за рахунок України не дали очікуваних ним результатів. Україна не пішла на поступки Росії, а також відмовилась укладати угоду зі США щодо корисних копалин на невигідних умовах. Водночас Україна далі вимагала, щоб їй були надані надійні гарантії безпеки.

 Як наслідок, відносини між США та Україною різко погіршилися. Все розпочалось з відомого дипломатичного скандалу під час зустрічі Д. Трампа та В. Зеленського 28 лютого 2025 року у Вашингтоні. На зустрічі мали узгоджуватися умови підписання угоди про корисні копалини. Однак виникли гострі суперечності сторін щодо війни Росії проти України і зустріч було припинено.

Таку ситуацію Д. Трамп сприйняв як особистий виклик та затримку у справі з втіленні його планів. З огляду на це, він різко посилив антиукраїнську риторику з повторенням всіх російських наративів. За його твердженнями, саме керівництво України відповідальне за розпочату війну, не бажало миру та не мало підтримки серед українського населення. На додаток він призупинив як постачання зброї Україні, так і передачу їй розвідувальної інформації.

Втім, Україна не залишилась без уваги. Дії Д. Трампа викликали вкрай неоднозначну реакцію в США та обурення в Європі. Багато американських політиків, в основному, зі складу Демократичної партії, розцінили їх як такі, що підривають лідируючі позиції США у світі, є відмовою від демократичних цінностей, потуранням агресивному курсу Росії та зрадою України. На основі цього супротивники Д. Трампа в США розпочали проти нього масовану політико-інформаційну кампанію.

Своєю чергою, Європа сприйняла політику Д. Трампа як пряму загрозу своїй безпеці, оскільки сприяла агресивній політиці Росії. Тим самим у неї з’являлася можливість перемогти Україну, а потім продовжити військову експансію в європейському напрямку. Крім того, Європа не могла погодитись з вирішенням питань щодо її безпеки без неї, що, по суті, робили США та Росія за її спиною. Тому лідери ЄС та провідних європейських країн об’єднали зусилля у протидії Д. Трампу та наданні допомоги Україні. До них приєдналось також і європейська частина керівництва НАТО.

В березні 2025 року відбулися три зустрічі за участю лідерів ЄС та Президента України В. Зеленського, що дало змогу визначити та узгодити основні принципи дій із відстоювання спільних інтересів. В основному ними передбачався перехід до гарантування безпеки Європи переважно самотужки та збільшення допомоги Україні, в тому числі у військово-технічній сфері. Було також ухвалене рішення щодо активізації діалогу з Д. Трампом аби переконати його у необхідності залучення Європи до всіх політичних процесів, які стосуються її безпеки, а також у неможливості ухвалення будь-яких рішень про Україну без України.

Це змусило Д. Трампа дещо змінити характер своєї політики в плані більш повного зважання на інтереси Європи і України. Але, пріоритетом для нього все ще залишалася Росія. В березні – квітні 2025 року США розробили більш детальний мирний план, яким передбачалося припинення бойових дій та заморожування війни по лінії фронту. Однак він включав більшість російських вимог, такі ж, як і раніше ефемерні гарантії для України, а також американський варіант угоди про спільну розробку українських корисних копалин. Втім, він містив і певні поступки на користь України, які включали повернення їй окупованих територій Харківської області, Кінбурнської коси, Запорізької АЕС та Каховської греблі.

Свій мирний план підготувала і Україна. Вона погоджувалась із заморожуванням війни по лінії фронту, однак вимагала зберегти за собою право на вступ до НАТО і ЄС та мати надійні гарантії безпеки. Також Україна відмовлялась погоджуватися з територіальними претензіями Росії та визнавати російський статус окупованих нею території

Обидва плани були подані на розгляд представникам США, ЄС та України 17 квітня 2025 року в Парижі. Сторони не дійшли згоди щодо нього, однак домовились продовжити роботу з узгодження його положень. Такі наміри були підтверджені президентами України та США 26 квітня того ж року у Ватикані в день поховання папи римського Франциска. Незважаючи на всі розбіжності між Україною та США, зустріч була конструктивною. Важливим наслідком переговорів стало остаточне узгодження домовленостей про спільний видобуток корисних копалин, які були підписані представниками двох країн 30 квітня 2025 року.

В цей же період було вирішене питання щодо принципу постачання американської зброї Україні. Так, після тимчасового призупинення її поставок через згаданий вище скандал наприкінці лютого 2025 року, Д. Трамп відновив їх вже на початку березня. Однак, у квітні того ж року закінчились відповідні кошти, які були виділені ще адміністрацією Дж. Байдена. Як і обіцяв Д. Трамп, він припинив виділення коштів для потреб України (за винятком фінансування окремих відносно незначних програм), однак погодився продавати зброю для потреб СОУ за кошти європейських країн. Зокрема, таке питання обговорювалось Д. Трампом та В. Зеленським під час їх зустрічі 25 червня 2025 року на полях саміту НАТО у Гаазі. Пізніше такий принцип був реалізований в рамках програми PURL.

Тоді ж до переговорного процесу щодо припинення війни підключився президент Туреччини Р. Ердоган. У нього були свої інтереси у такому питанні. Основними з них були підвищення свого авторитету як регіонального лідера, здатного зіграти помітну роль у відновленні миру в Чорноморському регіоні, а також реально посприяти припиненню війни, яка створювала негативні наслідки для Туреччини.

За ініціативи Р. Ердогана та за підтримки Д. Трампа і лідерів ЄС в травні 2025 були відновлені мирні переговори між Україною та Росією. Як і в 2022 році, вони відбувались у Стамбулі за посередництва Туреччини. Всього відбулося три раунди переговорів, а саме — 16 травня, 2 червня та 23 липня 2025 року. Однак, вони були безрезультатними, за винятком досягнення домовленостей про обмін полоненими.

Росія не змінила своїх вимог до України. І далі лише затягувала час, навіть не приховуючи цього. Так, В. Путін призначив керівником російської делегації свого радника В. Мединського. У того не було жодних реальних повноважень. При цьому, замість розгляду дійсно актуальних проблем він намагався довести відсутність історичного підґрунтя для існування Української держави та неминучість перемоги Росії над Україною, а також вимагав неприйнятних для неї поступок.

В рамках таких дій Москва, очевидно, розраховувала на військову перевагу над Україною та підтримку Росії з боку Д. Трампа. Однак, той все більше змінював свою позицію та почав переходити від позитивного сприйняття Путіна до тиску на нього, до критики його позиції та погрожував запровадити санкції. Причинами таких змін стали очевидне небажання Кремля закінчувати війну та намагання маніпулювати Д. Трампом, що підривало його авторитет. Крім того, вплив на Д. Трампа здійснювали лідери Європи, які підтримували з ним постійний діалог.

Втім, Д. Трамп все ще вагався із ухваленням жорстких рішень стосовно Росії, включно з запровадженням проти неї санкцій. Згідно з його роз’ясненням, це могло б ускладнити мирний діалог. Хоча, скоріш за все, він переважно переймався інтересами свого майбутнього бізнесу в РФ. І лише жорстка критика американських ЗМІ та сенаторів і конгресменів, які звинувачували Д. Трампа у бездіяльності та демонстрували наслідки російських ударів по цивільному населенню України, змусили його зробити більш рішучі кроки.

Ультиматум Путіну щодо призупинення бойових дій по лінії фронту протягом 50 діб Д. Трамп висунув 15 липня. У відповідь він погрожував запровадити жорсткі санкції як проти Росії, так і її партнерів, які не припинили з нею торгівлю. А після третього раунду переговорів у Стамбулі, які завершились безрезультатно, Д. Трамп скоротив термін дії свого ультиматуму до двох тижнів. Такий його крок викликав неоднозначні оцінки, зокрема, в Україні. Дехто з політиків та експертів назвали його реальним актом тиску на Путіна. Були й такі, які вважали його черговою відстрочкою, під час якої Росія могла продовжувати війну проти України. Так, чи інакше, однак трампівський ультиматум змусив Путіна погодитися на поступки чи, принаймні, продемонструвати таку можливість.

Так, Путін скасував свої вимоги щодо передачі Росії Запорізької та Херсонської областей і обмежився лише Донбасом. У решті вимог його позиція залишилася без змін. Обговорення даного питання в Москві за участю спеціального посланника президента США С. Віткоффа призвели до непорозуміння, однак сторони досягли згоди щодо зустрічі Д. Трампа та Путіна з метою визначити спільний підхід до завершення війни. Крім того, планувався розгляд перспектив нормалізації відносин між США та Росією.

Як відомо, зустріч відбулась 15 серпня 2025 року на Алясці. Російська пропаганда подавала це як дипломатичну перемогу Москви. Бо Росія нібито виходила з міжнародної ізоляції. Щоправда, зазначалося, що Д Трамп не погоджується з Путіним у питанні про розподіл світу. Подібні наративи були звичайним російським перебільшенням, але зустріч дійсно була досить важливою за характером, але неоднозначною для України. Путін підтвердив, що Москва тимчасово не претендуватиме на підконтрольні Україні території Запорізької та Херсонської областей. Однак визначив отримання Росією всього Донбасу ключовою умовою миру. Крім того, він запевнив Д. Трампа, що припинення вогню можливе лише після узгодження всіх питань мирного плану. Президенти США та Росії також досягли згоди стосовно відновлення американсько-російського діалогу, що Путін сприйняв як остаточний перехід Д. Трампа на його бік. Тим не менш, підсумки цих переговорів свідчили про можливість досягнення компромісів щодо принципів припинення війни. Тому робота над мирним планом була продовжена на всіх рівнях. Зокрема, в рамках робочих груп у закритому режимі. Попередні наслідки узгоджень принципів майбутнього миру у форматі США — Україна розглядалися під час зустрічі Д. Трампа та В. Зеленського 23 вересня 2025 року на полях Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. Загалом, сторони досягли згоди з порушених питань.

Обговорення мирного плану у форматі США — Росія планувалось під час зустрічі лідерів двох країн у Будапешті в жовтні 2025 року. Москва також супроводжувала її активною пропагандистською кампанією, подаючи як саміт лідерів двох провідних держав. При цьому особливо наголошувалося на тому, що США і Росія долю Європи і України будуть вирішувати без них. Однак, так не сталося. Москва в особі міністра закордонних справ РФ Лаврова знову почала вимагати повної капітуляції України і відмовилась припинити вогонь. У відповідь Д. Трамп скасував зустріч з Путіним у Будапешті 22 жовтня 2025 року, і застосував санкції проти російських нафтових копаній Роснефть та Лукойл. Водночас він припустив, що може передати Україні крилаті ракети Tomahawk. Жорстка реакція на спроби Росії зірвати процес з відновлення миру продемонструвала справжній характер його політики, яка жодним чином не мала проросійської спрямованості і використовувала метод «батога і пряника». Це нарешті зрозуміла і Москва, хоча все ще прагнула діяти з позиції сили. Так, вона різко активізувала войовничу риторику стосовно Заходу, особливо вдаючись до ядерного шантажу. Водночас задіяла стратегічні резерви та активізувала наступальні дії на фронті. Так вона прагнула якось залякати США та Європу, запевнити, у «неминучості» своєї перемога над Україною, надання якій допомоги «безперспективне».

В той же час, потужним стримуючим чинником Росії стало подальше погіршення стану її економіки, яка почала занурюватися у кризу. Причому, керівництво РФ не мало жодної можливості впоратися з такою ситуацією без припинення війни і тому намагалася це зробити, однак на своїх умовах. Так, Москва повернулася до варіанту мирного плану, у якому були її претензії лише на всю територію Донбасу. Претензії на Запорізьку та Херсонську області з плану прибиралися, але всі інші неприйнятні для України вимоги залишалися.

На жаль, В. Путіну вдалося переконати Д. Трампа, що такий план в найбільшій мірі відповідає поточному стану справ. Ключову роль у даному питанні знову відіграв спеціальний посланник президента США С. Віткофф. При цьому Д. Трамп належно не зорієнтувався щодо змісту плану та його наслідків і знову почав тиснути на Україну. Він вважав, що можливе швидке відновлення миру та реалізація спільних економічних інтересів у Росії та Україні значно перевищувала значення питання належності Донбасу.

Але, на бік України знову стала Європа та її прихильники в США. Спільними зусиллями України, лідерів ЄС та провідних європейських країн, а також американських політичних сил, які відстоювали справжні західні цінності, Д. Трампа вдалося повернути на конструктивні позиції. Україна спільно з Європою підготували новий мирний план, який брав до уваги інтереси України на основі компромісів з Росією.

Узгодження мирного плану відбувається в тому ж форматі, що і раніше, а саме — по лініях Україна, Європа-США та США-Росія. В цьому плані ключове значення мала зустріч В. Зеленського та Д. Трампа 28 грудня 2025 року у США. Перед та після неї Д. Трамп провів телефонні переговори також з Путіним. За заявою Президента України В. Зеленського, вжиті заходи дали змогу на 90 % узгодити майбутній мирний договір.

Головним для України стала згода США надати надійні гарантії безпеки за принципами ст. 5 Вашингтонського договору НАТО про колективну оборону. В той же час, суттєвою проблемою залишилися вимоги Росії щодо передачі їй всієї території Донбасу. Як вже зазначалося, це принципово для Москви, бо вона намагається демонструвати російському населенню хоч якісь здобутки у війні проти України, яка розпочиналась під приводом «захисту російськомовного населення Донбасу від українських націоналістів». Тому Путін направляє для захоплення Донбасу всі свої ресурси, незважаючи на воєнні втрати і стрімке сповзання російської економіку у кризу. Для нього досягнення хоча б таких цілей переважає всі негативні наслідки війни. А впоратися з проблемами, що виникли у Росії внаслідок війни, він сподівається «якось потім».

Україна пропонує розв’язати дану проблему за допомогою референдуму. В принципі, Росія не проти такої пропозиції, але продовжує тиснути на Україну, намагаючись примусити її до більших поступок. Крім того, вона намагається вплинути на позицію США щодо України, зокрема, утримати Вашингтон від передачі їй далекобійних озброєнь. І при цьому вдається до різних провокацій. Як приклад, звинуватила Україну в атаці резиденції Путіна на Валдаї напередодні нового року із застосуванням понад 90 БПЛА. Але ставлення США до України залишилося без змін.

Як зазначалося, непослідовність політики Д. Трампа компенсувалася твердими позиціями Європи з підтримки України та стримування Росії. Окрім участі у визначенні умов мирного плану з урахуванням українських інтересів, Європа надавала військово-технічну та іншу допомогу Україні, а також продовжувала тиснути на Росію, послідовно посилюючи для цього санкції. Найбільш надійними прихильниками України в Європі залишались Великобританія, Франція та Німеччина. На стійких проукраїнських позиціях залишалися також країни Центрально-Східної, Південно-Східної та Північно-Східної Європи і Балтії. Їм також безпосередньо загрожує напад з боку Росії, тому вбачають Україну, як одну із основних сил у стримуванні такої агресії.

Натомість, проти України виступали Угорщина разом зі Словаччиною. Політика цих країн антиукраїнська та проросійська. Певні негативні елементи щодо України наприкінці року спостерігалися у політиці Чехії. Однак, все це суттєво не впливало на політику ЄС.

Оскільки США фактично відмовилися надавати фінансову допомогу Україні, то її більшу частину взяв на себе Європейський Союз. Так, керівництво ЄС підключило Україну до фонду SAFE (Security Action for Europe), створеного у червні 2025 року з метою забезпечити належне фінансування заходів з прискорення розвитку європейської економіки. Крім того, у рамках Європейської програми оборонної промисловості впроваджений, так званий, Інструмент підтримки України в обсязі 300 млн євро.

Оборонні потреби України фінансувались також через Європейський фонд миру. Кошти фонду в основному спрямовувались на придбання боєприпасів для України, на підготовку українських військовослужбовців згідно з програмою Місія військової допомоги ЄС Україні (EUMAM). Її мандат було продовжено ще на два роки, до 15 листопада 2026-го, з бюджетним асигнуванням у 409 млн євро. З часу заснування місії в листопаді 2022 року належну підготовку отримали 85 тис. українських військовослужбовців.

Опір низки членів ЄС та тиск з боку Москви завадили керівництву Європейського Союзу воратися з проблемою використання в інтересах України коштів Центрального банку РФ, заморожених в Європі. Використовувались лише деякі відсотки тих коштів. Ними компенсувалися видатки країн G7 на допомогу Україні. В грудні 2025 року Європейському Союзу довелося ухвалити рішення про безстрокове заморожування російських рахунків в європейських банках, а також про виділення Україні 90 млрд євро у вигляді кредиту із власних коштів. Кредит Україна має покрити за рахунок російських репарацій, а у випадку відмови Москви від їх виплати кошти будуть вилучені з її заморожених активів.

Європейський Союз висловив готовність брати участь у гарантуванні безпеки України на післявоєнний період. В основному цим передбачається подальше надання військово-технічної допомоги Україні та реалізація інших програм з її підтримки. Однією з важливих гарантій для України безпеки стане її підключення до системи європейської та євроатлантичної безпеки.

Водночас продовжувала активно працювати Коаліція охочих, де об’єдналися найбільш стійкі прихильники України. Кількість її учасників у 2025 році збільшилась до 30 країн. До неї входять Великобританія та Франція як лідери об’єднання, а також інші країни ЄС і НАТО — зокрема, Австралія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Туреччина, Фінляндія, Чехія, Швеція тощо.

Країни-учасниці Коаліції надавали Україні військово-технічну, фінансову та матеріально-технічну допомогу. Деякі з них повідомили про свою готовність після закінчення війни доправити до України в якості гарантії її безпеки свої війська. Наразі така пропозиція набуває ключового значення і може стати вагомим доповненням гарантій безпеки України з боку США.

Окремим напрямом діяльності ЄС є і залишається посилення санкцій проти Росії. Європейський Союз у 2025 році запровадив чотири нові пакети санкцій, які в основному стосувалися її фінансової сфери, військової промисловості, енергетики та «тіньового флоту». Наприкінці року розпочалася підготовка чергового, 20-го пакету.

Незважаючи на всі відомі проблеми, загалом розвиток політичної ситуації довкола війни Росії проти України демонструє поступове зближення позицій всіх причетних до цього сторін, хоча це і здійснювалося часом вимушено. Завдяки цьому з’явилися перспективи для досягнення певних компромісів щодо умов припинення війни, хоча вони не зможуть в повній мірі задовольнити ні Україну, ні Росію. Тим не менш, не виключено, що мир може відновитися вже у 2026 році.

Юрій Михайленко,
Інститут глобальної політики

(Зображення згенеровано нейромережею)